Є Популістські режими в Аргентині та Бразилії

тег«»їй.??^ї???^<<.г.^яї»йїїя^?ї^яй^

^ І

кремо варто згадати режими Хі Перона в Ар­гентині (1946—1955) і Ж. Варгаса в Бразилії (1950—1954), у зовнішній і внутрішній політиці яких своєрідно віддзеркалилася специфіка суспільного розвитку континенту. Режими X. Перона і Ж. Варгаса об'єктивно відображали інтереси націоналістичне налаш­тованих угруповань місцевої буржуазії, яка прагнула до модернізації суспільства, до зміцнення своїх позицій за рахунок традиційної олігархії та іноземного капіталу.

Однією з характерних особливостей урядів X. Перона і Ж. Варгаса була .політика «економічного націоналізму»,

трма 8 Латиноамериканська система ' міжнародних відносин

об'єктивно спрямована на зміцнення держсектора, обме­ження іноземного підприємництва в ряді важливих галу­зей, переорієнтацію зовнішньої торгівлі, національний ва-дуугно-фінансовий контроль і т.д. ^л

Схильність до постійного маневру^ динамізм, праг-цення діяти на перетині інтересів різних соціальних угру­повань досить специфічно виявились у зовнішній політи­ці наділивши її неоднозначністю і суперечностями, не­рідко зумовленими поєднанням взаємовиключних рис.

Особливо характерний у цьому плані режим X. Перо­на. Проголошення ним незалежної «третьої позиції» в міжнародних справах поєднувалося з відкритим антико-мунізмом, а відмова підписати двосторонній договір про взаємодопомогу зі США — з підтримкою вторгнення США в Корею. Відправка аргентинських військ у Корею не відбулася лише через рішучий масовий протест ар­гентинців.

Однак можливості для зовнішньополітичного манев­рування, до якого виявили схильність популістські режи­ми, в умовах «холодної війни» значно звузилися. Жорст­кий курс Вашингтона в регіоні, його політика «викручу­вання рук», тиск на Латинську Америку з допомогою фінансово-економічних важелів стримували зовнішньо­економічні амбіції Аргентини й Бразилії, змушували по­пулістські уряди до відступу від проголошених антиаме-риканських настанов і до пошуку компромісів з прав­лячими колами США. Так, прагнення уряду Ж. Варгаса у своїй зовнішній політиці дистанціюватися від США на­штовхнулося на сильний тиск Вашингтона по всьому фронту взаємовідносин двох країн з метою залучити Бра­зилію до участі в корейській війні, чому Сполучені Шта­ти надавали великого значення.

Внаслідок напруженої дипломатичної боротьби урядові Ж. Варгаса вдалося обмежишся поставками США війсь­ково-стратегічної сировини, а також суттєвим розширен­ням військово-політичних зв'язків на початку 50-х років.

Широкомасштабний народний рух проти участі в ко­рейській війні справив потужний стримуючий вплив на правлячі кола латиноамериканських держав. У результаті замість запланованих Вашингтоном 140 тис. солдатів з Латинської Америки в Корею була відряджена лише 1 тис. колумбійських військовослужбовців, яку виділив дикта­торський режим ХіГолї^са.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 

Різке погіршення світової економічної кон'юнктура яке прийшло на зміну «корейському буму», завдало силь^ ного удару політиці «економічного націоналізму». Разом з очевидним гальмуванням до середини 50-х років соціадь, них механізмів популістських режимів це в кінцевому підсумку визначило їх падіння. В цілому популістські р^ жими відіграли помітну роль у розвитку двох найбільших держав континенту — Аргентини та Бразилії.

Я^ййййійвйв-ЮйВйі^^

• Демократизація у країнах регіону. Посилення суперечностей зі США

•йй»^<'здздй%%й:-;йі%уй^ййя^

В другій половині 50-х років у Латинській Аме­риці настав новий період демократично-виз­вольного руху. Він розгортався в умовах різкого загострення структурної кризи моделей розвитку. Дедалі очевиднішою ставала згубність для національних інтересів курсу військово-політичних режимів на консервацію від­сталих соціально-економічних структур. Зростали анти-диктаторські настрої, розширювався фронт демократич­них сил.

Під тиском демократичних рухів упали диктаторські режими М. Одрії в Перу (1956), Р. Піншьї в Колумбії (1957), Я. Хіменеса у Венесуелі (1958). В 1954—1956 рр. вдалося відстояти конституційний режим у Бразилії.

Масові виступи громадськості наприкінці 50-х років заблокували здійснення планів Пентагону і реакційних сил регіону щодо встановлення постійних зв'язків між НАТО й Організацією американських держав (ОАД). У ДІ ж роки демократичні сили зірвали спроби США й війсь­кової верхівки країн Південного конуса утворити Півден-ноатлантичний пакт.

Помітну роль стали відігравати й нові підходи до зов­нішньої політики, що поширилися серед буржуазно-ре­формістських кіл. Це, наприклад, дістало вираження в «панамериканській операції» президента Бразилії Ж. Ку'

,486

^ а 8 Латиноамериканська система ^^е міжнародних відносин

Апексі, основна мета якої полягала в тому, щоб США та •тїШІ країни Заходу визнали необхідність створення умов 'Я соціально-економічного розвитку Латинської Амери­ки Й підвищення її ролі в міжамериканських справах. Ряд ^американських форумів цих років, особливо міжаме­риканська економічна конференція в Буенос-Айресі в 1957 р-у продемонстрували значне загострення відносин ^ США і країнами Латинської Америки в зовнішньо­торговельній сфері. В 1958 р. президент Чилі К. Ібаньєс на знак протесту проти зовнішньоторговельних акцій Ва­шингтона, які призвели до різкого падіння цін на чи­лійську мідь, відмінив офіційний візит до США.

З середини 50-х років країни регіону стали займати дедалі більш ініціативну й самостійну позицію в 00Н з таких питань, як становище країн, що розвиваються, бо­ротьба з колоніалізмом і неоколоніалізмом. Так, незважа­ючи на опір Вашингтона, вони обстоювали створення спеціального фонду економічного розвитку країн, що звільнилися від колоніалізму. В 1956 р. 19 із 20 латино­американських держав разом з країнами Азії та Африки й соціалістичними країнами виступили за подолання склад­ної ситуації в питанні про прийом нових членів, яка була штучно створена США та їхніми західними партнерами для проведення дискримінаційної політики щодо ряду держав Східної Європи та Азії. Латиноамериканські дер­жави осудили в 00Н англо-франко-ізраїльську (1956), а також американську агресію на Близькому Сході (1958). На позитивні зрушення, що намітилися в міжнародних відносинах країн регіону з другої половини 50-х років, значний вплив справила широка антидиктаторська /щ антиімперіалістична боротьба.

»%к*їй4-к«^*й^^^^^х^^^«^У^йі^АЯ!а^^»»

•

Е Кубинська революція

М.О.МЯйДййййййййй^^

Проамериканський диктаторський режим Батісти був повалений на Кубі 1 січня 1959 р. Владу взяли у свої руки молоді революціонери на чолі ³ Фіделем Кастро. В ході революції було проведено аграрну Реформу, яка ліквідувала латифундизм, націоналізовано

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

власність американських монополій і місцевої великої т^ середньої буржуазії. Всі основні засоби виробництва пе­рейшли в руки держави.

Вступ Куби на соціалістичний шлях розвитку об'єк-^

тивно привів до радикальної зміни зовнішньополітичного курсу країни, до трансформації її ролі в міжнародних та міжамериканських справах.

Якісні зміни у внутрішньо- й зовнішньополітичному розвиткові Куби не могли не позначитися на взаємо­відносинах країн—учасниць міжамериканської системи.

Головним напрямом політики соціалістичної Куби в Західній півкулі стала протидія впливові США на півден­ноамериканському континенті, їх втручанню (в тому числі й через ОАД) у внутрішні справи латиноамери­канських країн, боротьба за встановлення рівноправних і взаємовигідних відносин між цими країнами і США.

Реакція офіційного Вашингтона на революційні події на Кубі з самого початку була негативною і ворожою. США ніяк не могли змиритися ні з радикальними змі­нами у внутрішній і зовнішній політиці Куби, ні з ЇЇ новою роллю в міжамериканських та міжнародних спра­вах.

Звідси прагнення будь-що придушити кубинську ре­волюцію, не допустити її впливу на інші латиноамери­канські республіки. З цією метою широко використову­вались шантаж, підривні дії, економічна блокада, змови з метою вбивства кубинських керівників, політична ізоля­ція, воєнна інтервенція та інші агресивні акції.

Найбільшого розмаху й гостроти підривна діяльність спецслужб США проти Куби набрала в першій половині 60-х років, коли новий кубинський уряд взяв курс на поглиблення перетворень і проведення аграрної рефор­ми, націоналізацію власності іноземних, головним чином американських, компаній. Спочатку основними мето­дами боротьби Вашингтона проти Куби були переважно економічні санкції: скорочення, а згодом і відміна квоти імпорту кубинського цукру в США, зупинення експорту на Кубу американського обладнання, нарешті, встанов­лення з 2 лютого 1962 р. повної економічної блокади Куби. Паралельно йшла підготовка кубинських контррево­люційних найманців для збройного вторгнення.

488с.

Тема 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин

 

Слід зазначити, що економічна блокада завдала знач­ної шкоди господарському розвитку Куби. Але завдяки зеличезній допомозі Радянського Союзу та інших соціа­лістичних країн, а також напруженій праці самих ку­бинців країні вдалося максимально мінімізувати негатив­ні наслідки блокади і не допустити зупинки промислових підприємств і транспорту.

Серед інтервенціоністських антикубинських дій особ­ливо слід відмітити висадку кубинських найманців, орга­нізованих і навчених ЦРУ, на Плайя-Хірон 17 квітня

1961 р. під прикриттям американських кораблів та літаків, Інтервенція на Плайя-Хірон, відома як авантюра в «Затоці свиней», завершилася невдачею. Нова кубинська влада мобілізувала народ і протягом 72 годин ущент розгромила американських найманців. США не відкидали й варіанти вторгнення на Кубу своїми силами. Радянський Союз надав вагому підтримку Кубі. До осені 1962 р. на Кубу було перекинуто контингент радянських військовослуж­бовців та потужні ракетні сили, щоб за потреби дати відсіч воєнній агресії США. Саме це й послужило, як відомо, причиною так званої карибської кризи в жовтні

1962 р^ коли через кубинське питання зіштовхнулися дві ядерні потуги світу — США і Радянський Союз.

Важливим підсумком урегулювання «карибської кризи» було те, що завдяки рішучій підтримці Куби з боку СРСР Вашингтон мусив прийняти важливе зобов'язання — відмовитися від здійснення в майбутньо­му воєнних інтервенцій проти Куби (в обмін на виведен­ня радянських ракет з цієї країни).

Водночас у період «карибської кризи» Вашингтонові вда­лося залякати правлячі кола більшості латиноамерикан­ських країн загрозою ззовні й, користуючись панівним становищем в Організації американських держав, добити­ся прийняття антикубинських колективних резолюцій.

У політиці нейтралізації впливу кубинської революції й отримання революційних виступів у Латинській Аме-Риці значне місце, поряд із силовими методами, посідали різного роду програми соціально-економічних реформ. Найвідомішою серед них стала проголошена президентом ^ІІІА Д Кеннеді 13 березня 1961 р. програма допомоги ^тиноамериканським країнам, що мала назву «Союз

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

заради прогресу». Вашингтон обіцяв протягом 10 рою^ виділити 20 млрд доларів на розвиток Латинської Аме­рики.

Але вже на початку 70-х років; наперекір усім зусил< лям США, визначився новий підхід більшості країн Ла­тинської Америки до відносин із соціалістичною Кубою До середини 70-х років 11 держав Латинської Америки д Карибського басейну встановили дипломатичні та кон­сульські зв'язки з Кубою, не чекаючи відповідного рі, шення ОАД.

У 70-ті роки під впливом міжнародних і регіональних факторів позначилася певна еволюція і в кубинсько-аме­риканських відносинах. Розуміючи безперспективність ворожої політики Вашингтона щодо Куби, представники певних політичних і суспільних кіл США почали висту­пати за відмову від економічної блокади острова, закли­кати Білий дім нормалізувати американсько-кубинські зв'язки. і.

В 1977—1978 рр. в результаті двосторонніх зусиль були зроблені певні кроки в напрямі зменшення напруженості в американсько-кубинських відносинах: підписано угоду з питань рибальства та морських кордонів; США відкрили «відділ інтересів» при швейцарському посольст­ві в Гавані, яке представляло інтереси США на Кубі, а Куба — «відділ інтересів» при посольстві Чехословаччини у Вашингтоні та ін.

Однак на кінець 70-х років позиція США з кубин­ського питання стала помітно жорсткішою, і процес нор­малізації американсько-кубинських відносин загальму­вався.

Навпаки, міцніли радянсько-кубинські відносини. За економічного й технічного сприяння СРСР на Кубі було побудовано десятки великих народногосподарських об'єк­тів, реконструйовано значну кількість старих підпри­ємств, у тому числі 135 цукрових заводів. Радянсько-ку­бинське співробітництво активно розвивалося і в тих га­лузях, які раніше фактично були відсутні на Кубі: атомна енергетика, радіоелектроніка, обчислювальна техніка тощо.

З 1972 р. Куба стала членом Ради економічної взаємо­допомоги (РЕВ).

У прийнятих наприкінці 70-х років Довгострокових цільових програмах співробітництва в межах соціалістич-

 

8 Латиноамериканська система⁷ міжнародних відносин

ііоЇ економічної інтеграції враховувались специфічні умо-зїі розвитку Куби.

Активну роль Куба почала відігравати в Русі неприєд­нання. Це засвідчило проведення 1979 р. в Гавані черго­вої Конференції глав держав і урядів країн, що не при­єдналися.

тайййй:^ЙЇЯЯ555йЗДй<ійЗДіїйй%ЗД?Я?^ЙЯЇ^^

•Піднесення антиімперіалістичного ^руху в регіоні ^'

• • м.

^ 1 5»ВВЙ^.Ї^;Ї^ЙЙЇ.<Й%Ї.К-»^<%%Ї«^?;.^^

метою ізолювати кубинську революцію і зміц­нити в Латинській Америці свої економічні, по­літичні та військово-стратегічні позиції в 1961 р. США почали реалізувати вже згадувану програму «Союз заради прогресу», що втілювала ідею «мирної регульованої революції». В політичному плані ініціатори «Союзу заради прогресу» розраховували на підтримку націонал-рефор­містських і християнсько-демократичних партій латино­американських країн. У ряді країн правлячим колам за підтримки США вдалося ослабити селянський рух, по­сіяти певні ілюзії серед Передніх прошарків і частини середньої та дрібної буржуазії. Однак ця програма викли­кала різку критику як крайніх правих, які виступали проти реформ, так і лівих сил, які вимагали радикальних пере­творень. Загострення класової боротьби в латиноамери­канських країнах у період реалізації програми засвідчило, Що її мету —ослабити соціальну напруженість у регіоні — здійснити не вдалося. Посилився страйковий рух в Арген­тині, Бразилії, Еквадорі та ін.

Місцева реакція відповідала на провал програми «Союз заради прогресу» й посилення страйкової боротьби військовими переворотами. США фактично підтримали Ці акції, розраховуючи за допомогою диктаторських ре­жимів досягнути того, що не було здійснено в межах реформістської програми. В 1963 р. військові перевороти відбулися в Еквадорі, „Гватемалі, Гондурасі, Домінікан-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

ській Республіці, а в 1964 р. — в Бразилії. У зв'язку з кризою політики «Союзу заради прогресу» правлячі кола США проголосили «жорсткий курс» щодо латиноамери. канських країн. ^

Наприкінці 1963 р. —на початку 1964 р. посилився народний рух у Панамі за повернення країні зони Па­намського каналу. Війська США розстріляли мирну де, монстрацію, але американська адміністрація все ж виму, шена була розпочати переговори відносно перегляду до­говору про Панамський канал 1963 р. В 1965 р. СШд здійснили збройну інтервенцію в Домініканську Респуб­ліку й придушили виступи народу цієї країни проти американських монополій та місцевої олігархії.

Найбільшим досягненням антиімперіалістичного руху в Латинській Америці після кубинської революції була перемога лівих сил на президентських виборах у Чилі у вересні 1970 р. і прихід до влади уряду Народної єдності на чолі з Сальвадором Альєнде. Значних змін зазнала і зов­нішня політика країни, принципами якої стали самовиз­начення народів і невтручання у внутрішні справи інших країн.

Свою зовнішню політику уряд Народної єдності про­водив послідовно по різних напрямах, одним з яких був розвиток відносин із соціалістичними країнами. Зміцни­лись і поглибились різносторонні зв'язки з СРСР. Краї­ни—члени РЕВ зобов'язалися надати допомогу Чилі в будівництві 20 великих промислових об'єктів. Одним із магістральних напрямів зовнішньоекономічної діяльності уряду С. Альєнде стало розширення відносин з країнами Латинської Америки. В листопаді 1970 р. були відновлені відносини з Кубою. Період 1970—1973 рр. позначився суттєвим зближенням обох держав. У квітні 1973 р. уряд Чилі виступив з конкретними пропозиціями відносно до­корінної реорганізації структури ОАД.

Уряд С. Альєнде продовжував розвивати традиційні, насамперед економічні, зв'язки з країнами Західної Єв­ропи.

У відносинах зі США уряд Народної єдності твердо обстоював інтереси своєї країни, її суверенітет від пося­гань США, обмежував діяльність іноземного, в тому числі й американського, капіталу, але водночас не ставив собі за мету розрив зв'язків із Вашингтоном, прагнув до

,492

т е м а ⁸ Латиноамериканська система міжнародних відносин

розвитку нормальних взаємовідносин. Як відомо, США 'яли курс на заміну уряду Народної єдності. Після на­ціоналізації в країні американської власності Вашингтон фактично організував проти Чилі справжню економічну війну. Військовий переворот, який здійснили 11 вересня 1973 р^ опозиційні сили на чолі з А. Піночетом, відбувся де без підтримки США.

Сфера міжнародних відносин у Латинській Америці в 50—70-х роках перетворилася на арену жорстокої бороть­би, в якій імперіалістичні сили виступали як опорою для внутрішньої контрреволюції, так і реакційним зовнішнім фактором.

ВДЙЙЙЙІЇЙЇ^;ЗДЇ.ЙЄЙВД№Г-ЙР^.^^

• Становлення та розвиток міжамериканської системи

аи^к^»»»:^^^^»:-»»:^^^:»»:^:^^^^^^

Створення після війни біполярної моделі розвит­ку світового співтовариства визначило підхід Вашингтона до Латинської Америки. Їй відво­дилась не тільки роль економічного придатка США, а й важливе місце в глобальній стратегії Білого дому, спрямо­ваній на конфронтацію з СРСР, проти національно-ви­звольного руху, на утвердження американської гегемонії в повоєнному світі.

Підходи США до Латинської Америки вирізнялися^ мілітаристським характером, підтримкою уїськово-дик-¹ таторських режимів, політичним терором та репресіями. Все це вписувалося в післявоєнну схему зовнішньої полі-¹ тики США, яка базувалася на ідеї «стримування» кому­нізму за допомогою «позиції сили» і ядерного шантажу.

і,

Мілітаристські плани США щодо Латинської Америки втілилися у висунутій адміністрацією Г. Трумена в травні 1^46 р. ідеї «стандартизації озброєння», що являла собою ^робу Пентагону «інтегрувати» армії латиноамерикан-^ких держав у свою військову машину. Але ця ідея ви-^їкала спротив у країнах Латинської Америки й не діс-

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

а 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин

 

 

тала підтримки в конгресі США. Тоді Білий дім присту. пив до створення військово-політичного блоку в Західній півкулі.

2 вересня 1947 р. на конференції в Ріо-де-Жанейро міністри закордонних справ 18 держав підписали М/^с, американський договір про взаємну допомогу, який передба-чав спільні дії держав-учасниць на випадок агресії чи виникнення ситуації, яка загрожує миру на континенті.

ЗО квітня 1948 р. на IX Міжнародній конференції ^ Боготі (Колумбія) була створена Організація американські^ держав (ОАД). Нова міждержавна організація виникла на підвалинах Панамериканського союзу, який існував з 1890 р. Згідно з задумом її творців ОАД мала стати зако­нодавчим і виконавчим механізмом міжамериканської системи, яка формувалася протягом багатьох десятиліть. Вашингтон розглядав цю організацію насамперед як механізм військово-політичного тиску США на країни регіону й мобілізації їх ресурсів в інтересах стратегії Бі­лого дому. На кінець 70-х років учасниками ОАД були 29 латиноамериканських держав і США.

В історії ОАД можна виділити кілька етапів, що відо­бражають стан розвитку міжамериканської системи.

Перший — з 1948 р. до середини 60-х років — етап, коли США домінували в ОАД. Так, на IV консульта­тивній нараді міністрів закордонних справ країн—членів ОАД у 1951 р. Вашингтон добився ухвалення рішення про використання збройних сил латиноамериканських держав за межами Західної півкулі. До середини 50-х ро­ків американській дипломатії вдалося нав'язати 12 лати­ноамериканським країнам двосторонні договори про вій­ськову допомогу, які значною мірою порушували сувере­нітет країн, шо їх підписали.

В цей перізд в основу міжамериканської системи було покладено доктрини «несумісності» (пропагувалась несу­місність комунізму з принципами міжамериканської сис­теми) і «першочерговості» (Рада Безпеки 00Н фактично усувалася від розгляду спірних питань, які виникали між державами—членами ОАД). Спираючись на ці доктрини, дипломатія США використала механізм ОАД для органі­зації інтервенції у Гватемалу (1954), добилася виключен­ня з ОАД Куби (1962) і продовження проти цієї держави санкцій ОАД. Під прапором ОАД Сполученими Штатами

була організована воєнна ^інтервенція ^ж Домініканську республіку (1965).

Таке своєрідне трактування Вашингтоном принципів невтручання і самовизначення, закріплених у Статуті пДД, провал міжамериканських економічних конферен­цій у 50-ті роки та загострення проблем, що постали при врегулюванні питань торговельно-економічних відносин СІІІА з країнами Латинської Америки, спричинили в се­редині 60-х років гостру кризу ОАД. Ця криза викликала до життя рух за реорганізацію міжамериканської системи, який ініціювали латиноамериканські країни.

Другий етап розвитку ОАД (1964—1972) пов'язаний з проведенням першої реформи цієї організації: Як відомо, спершу принципи діяльності й структура ОАД визна­чалися Статутом 1948 р. (набрав чинності з грудня 1951 р.)з в основу якого було покладено Міжамерикан­ський договір про взаємодопомогу 1947 р. Однак згодом невдоволення латиноамериканських країн надмірною активізацією військово-політичної сторони діяльності ОАД привело до перегляду цього Статуту.

На III Надзвичайній міжамериканській конференції (Буенос-Айрес, 1967) був підписаний «Протокол Буенос-Айреса» (набрав сили в лютому 1970 р.), який доповнив стару редакцію Статуту положеннями про посилення соціально-економічної діяльності організації, рівно­правне співробітництво, інтеграцію тощо, вніс зміни в структуру ОАД. Реформа Статуту ОАД, проведена в ці роки, відобразила якісно новий стан міжамериканської системи, зафіксувала приблизну рівновагу сил США і більшості латиноамериканських держав усередині органі­зації. Сполучені Штати не змогли добитися створення в ОАД так званих міжамериканських збройних сил на пос-^ тійній юридичне оформленій основі, але й латиноамери^ канцям не вдалося забезпечити будь-яких гарантій поло-і хень щодо рівноправного економічного співробітництва, які були формально закріплені в Статуті. Коригування економічних і соціальних статей Статуту звелося лише до незначного розширення норм, зафіксованих раніше.

Під впливом політики розрядки міжнародної напру­женості більшість латиноамериканських країн дедалі рі-Ціучіше наполягала на перегляді традиційної основи міжа­мериканської системи — концепції воєнної безпеки та її заміні системою колективної економічної безпеки.

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Початок третьому етапові розвитку міжамерикан­ської системи, що проходив під знаком активізації дід

латиноамериканських країн, поклала III сесія Генераль­ної асамблеї ОАД (квітень 1973 р.). На сесії була прийнята резолюція, яка висловлювала «загальне невдо­волення результатами діяльності міжамериканської сис­теми» і закликала до перегляду не тільки структури, а й доктрин міжамериканської системи з наголосом на необ­хідності посилення соціально-економічної активності ОАД. США пішли на нову реформу значною мірою під впливом спільної позиції латиноамериканських країн, але ставлення Вашингтона до самої реформи важко назвати конструктивним. Тому юридична сторона реформи була обмежена лише прийняттям поправок до Міжамерикан­ського договору про взаємодопомогу («Протокол Сан» Хосе», 1975). Однак у практичній площині період 1973— 1979 рр. став періодом суттєвої демократизації ОАД. У цей період організація відмовилася від доктрин «несуміс­ності» і «першочерговості» і з новою силою підтвердила принципи невтручання і самовизначення в міжамерикан­ських відносинах. У липні 1975 р. ОАД визнала необо­в'язковим виконання її членами санкцій проти Куби, а в грудні того ж року була розпущена Спеціальна консуль­тативна комісія з питань безпеки при ОАД, яка протягом ряду років займалась виявленням так званих підступів міжнародного комунізму в Західній півкулі. Після VI сесії Генеральної Асамблеї 00Н (червень 1976 р.) вдалося за­кріпити в Статуті організації право кожної держави без втручання ззовні визначати свій державний і політичний устрій, суверенні права держав на свої природні ресурси, принципи справедливого економічного співробітництва. В червні 1979 р. на XVIII Консультативній нараді мі­ністрів закордонних справ країн—членів ОАД не була підтримана шіціатива США щодо організації під прапо­ром ОАД інтервенції в Нікарагуа, що об'єктивно сприяло

зміцненню зовнішньополітичних позицій цієї країни.

т е м а 8 Латиноамериканська система міжнародних відносин

:'»»»»:««<«»:««-»»»»»»?50К»»:«-К«'»»:^^

• Основні етапи політики США в Латинській Америці

<««-:«-:-к-№:-:->»>>:-»:«-к<<у:-:-»к<^^^^^

Ш^ наліз основних етапів політики США в Латин-^^ській Америці після другої світової війни дає ж'^змогу простежити тісний зв'язок тих чи інших акцій Вашингтона з наростанням антиімперіалістичних і^нденцій у країнах регіону, з масовими народними висту­пами проти засилля монополій США та місцевої олігархії. США застосовували в Латинській Америці широкий арсе­нал методів — від підтримки буржуазних реформ і еконо­мічної допомоги до збройної інтервенції й військових

переворотів.

З початком у 1950 р. війни в Кореї, користуючись

загостренням міжнародної напруженості, США намага­лися тісніше прив'язати країни Латинської Америки до

своєї агресивної зовнішньої політики.

У своїй латиноамериканській політиці Вашингтон

орієнтувався на антидиктаторські режими й надавав їм необмежену підтримку аж до прямого втручання у внут­рішні справи суверенних держав. Яскравим прикладом є організована США в 1954 р. інтервенція проти Гватемали.

З другої половини 50-х років у відносинах США з країнами Латинської Америки почала розростатися кри­за, що була зумовлена, з одного боку, загальним підне­сенням визвольного руху у світі, а з іншого — загострен­ням економічної ситуації на континенті. Незважаючи на зовнішню підтримку, впали диктаторські режими в Ко­лумбії, Венесуелі, Аргентині. Ланцюг імперіалістичного

панування був розірваний на Кубі.

Піднесення революційної боротьби в Латинській Аме­риці та провал інтервенціоналістського курсу США щодо Куби змусили Вашингтон поєднувати методи агресії з Методами буржуазних реформ. Яскравим свідченням цьо-^м^ стала відома програма «Союз заради прогресу», що

Кілювала ідею «мирної регульованої революції».

Але вже в середині 60-х років, а саме з розв'язанням

Широкомасштабної агресії США у В' єтнамі, Вашингтон у ^оїх підходах до Латинської Америки починає займати

^зицію сили^з

Т

РОЗДІЛ III ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ РЕГІОНАЛЬНИХ СИСТЕМ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

Так, США висунули «доктрину Джонсона—Манна», за допомогою якої Вашингтон, прикриваючись несприйнят-тям «нової Куби», намагався обмежити право народів Ла­тинської Америки на самовизначення.

Вторгнення американських морських піхотинців у До­мініканську Республіку в 1965 р. означало відродження в політиці США методів «великого.кийка» та «дипломатії канонерок». ^

З моменту висунення Р. Ніксоном «Гуамської доктрин ни» (1969), яка мала на меті підключити до стратегії СІІІА нові «центри сили», політика Вашингтона в Латинській Америці стала визначатись як «диференційований підхід», ставка на «привілейованих союзників», дипло' матія «малопомітної присутності». Дедалі більшого зна-чення набуває питання про оптимальних союзників США на континенті. Привілейованими союзниками були визнані диктаторські режими Бразилії, Аргентини, Чилі (після перевороту 1973 р.), з якими розширяються дво­сторонні відносини.

З приходом до влади в 1979 р. адміністрації Д Карте» ра демократична партія США спробувала піднести престиж Вашингтона в Латинській Америці й у всьому світі шляхом проголошення кампанії із захисту «прав людини», засудження реакційних диктатур та оптимізації відносин зі своїми латиноамериканськими сусідами. Однак ішлося здебільшого про надання диктаторським режимам дещо «респектабельнішого» характеру, аби заспокоїти критиків їхньої недемократичної діяльності. В 1977 р. після тривалих і складних переговорів між США і Панамою був підписаний новий договір про Панамський канал, який у 1999 р. має перейти під повне управління цієї латиноамериканської держави.

<4»»>:-»№»К<-К«-К-К№:-К-К№:-К-:-»К«^^^^^