Представників країн—учасниць НБСЄ

^^^(^ЙЙЙЯ»^^

Зустріч представників 35 держав—учасниць На% ради з безпеки і співробітництва в Європі розпо-» чалася, як і планувалось, 4 жовтня 1977 р. у Клгоаді. Учасники форуму мали здійснити поглиблений б\оя думками щодо виконання положень Заключного ^кга конкретних питань зміцнення безпеки й співробіт-ницгаа в Європі, розвитку процесу розрядки в найближ­чому майбутньому.

В межах зустрічі було створено п 'ять робочих органів^ а саме: з питань безпеки в Європі; з питань економічного, науково-технічного й природоохоронного співробітниц­тва' з питань безпеки й співробітництва в Середземно­мор'ї; з гуманітарного співробітництва; з визначення по­дальших кроків після закінчення зустрічі.

Вже на початковій стадії роботи представники кожної з делегацій виступили з промовами, в яких викладалися позиції їхніх країн щодо основних питань порядку денно­го; обговорювалися ж вони на закритих пленарних за­сіданнях.

Майже одразу стало зрозуміло, що «легкої розмови» не відбудеться, оскільки виявилися розбіжності Радянсь­кого Союзу і Сполучених Штатів з цілої низки прин­ципових моментів.

СРСР наполягав на необхідності «доповнення політич­ної розрядки розрядкою військовою». У зв'язку з цим, зок-^1№ма» висувалася пропозиція укладення учасниками ппп Д°говору про незастосування ядерної зброї пер-^цтош один проти одного, досягнення чіткої домовле-

-^п Ч^⁰ відмови від подальшого розширення вже ієну-^адх ^^ково-політичних блоків тощо.

^^получені Штати ж пов'язували прогрес Белградської

Шон^{1 3} ^^^^вим вирішенням комплексу питань,

сфепї^⁰^^™ ^до ^Р^⁶⁰^ кошика», тобто гуманітарної ря- США обвинувачували СРСР у тому, що він

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

•% •—""'^

ті Тема 3 Зміцнення європейської безпеки та співробітництва в 70-ті роки

 

вдалося, в документі було зафіксовано домовленість про­вести наступну зустріч представників держав—учасниць НБСЄ в 1980р. у Мадриді.

відверто нехтує виконанням гельсінських домовленостей у галузі людських контактів, обміну інформацією та ін.

Суперечки й взаємні звинувачення представників двох наддержав тривали досить довго і, що було най-сумнішим, практично безрезультатно. Ставало дедалі ясніше, що США погодяться з пропозиціями Радянсько­го Союзу, спрямованими на ослаблення військового протистояння й уповільнення темпів гонки озброєнь, лише в разі поступок останнього в політико-ідеологічній сфері. Але це було неможливим у принципі. Духовна сфе-ра, сфера ідеології становила для радянського керівниц­тва ту твердиню, в якій не можна було допустити жодної щілини. В умовах поступового соціально-економічного відставання від Заходу ідеологія залишалася тією осно­вою, на якій значною мірою тримався радянський лад. Вільний інформаційний обмін і практично необмежені людські контакти знищили б її дуже швидко.

Якогось конструктивного компромісу між двома най­головнішими фігурантами гельсінського процесу досягти на Белградській зустрічі не вдалося. Більш-менш пози­тивний відгук в учасників викликали «локальні» пропо­зиції окремих делегацій, як, приміром: про оголошення 1980 р. Роком європейської культури (Югославія); про виховання молоді в інтересах миру (Польща); про роз­виток інституту політичних консультацій між учасниками НБСЄ (НДР і Чехословаччина); про асамблею молодіж­них організацій (Франція); про підсилення ролі Євро­пейської комісії 00Н у розвитку співробітництва згідно із Заключним Актом (Швейцарія); про розширення між­народного співробітництва в галузі охорони навколиш­нього середовища (Норвегія) тощо.

8 березня 1978 р. було прийнято підсумковий документ Белградської зустрічі, який фактично не мав якогось суттєвого змістового навантаження. У ньому дещо абст­рактно підкреслювалося значення, яке надають учасники зустрічі продовженню процесу розрядки, підтверджу­валася «рішучість держав-учасниць неухильно виконувати в односторонньому у двосторонньому та багатосторонньому порядку всі положення Заключного Акта^. У зв^язку з тим, що будь-яких серйозних рішена на», зустрічі досягти не

¹^

• Проблема розрядки міжнародної на­пруженості у відносинах країн Захо­ду та Сходу. Радянсько-французькі відносини

<%Є«<-»»>К-К-:->К№>:-:-К-:->К»:»»К<-К-:^^^^^

Велике значення для стабілізації обстановки в Європі загалом мали потепління й активізація двосторонніх відносин між Радянським Союзом і провідними західноєвропейськими країнами. Серед них осібне стоять радянсько-французькі відносини, що є не випадковим.

 

До середини 60-х років між Францією та її західними партнерами намітилися доволі відчутні суперечності з ряду кардинальних проблем міжнародної політики та стратегії НАТО. Ш. де Голль взяв курс на обмеження впливу США в Західній Європі, блокування входження до «Спільного ринку» Великобританії, відновлення золото­го стандарту в міжнародних валютно-фінансових розра­хунках, здобуття Фрадцією лідерства в ЄЕС, забезпечен­ня її економічних інтересів як у галузі промисловості, так і сільського господарства. З 1959 р. президент Ш. де Голль почав здійснювати заходи щодо виходу Франції з військових структур НАТО, що відбулося врешті-решт у лютому 1966 р. Вихід Франції з НАТО став однією з найважливіших складових нового зовнішньополітичного ^КУрсу країни, спрямованого та відігравання Францією самостійної міжнародної ролі Його елементом був також новий, оснований на здоровому прагматизмі підхід до вщносин з Радянським Союзом, іншими країнами «со­ціалістичного табору».

Саме Франція стала першою західною країною, до ^ої відбувся офіційний візит радянського лідера Л Бреж» ^нє^ (25—30 жовтня ^971 р^.^За. його, підсумками сто-

⁷ 9-302 193

 

РОЗДІЛ II ^РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

рони підписали документ «Принципи співробітництва між СРСР і Францією», який досить тривалий час становив основу відносин двох країн. У 13 статтях «Принципів» не тільки було викладено базові положення двостороннього співробітництва, а й узгоджено підходи сторін до проб­леми європейської безпеки в комплексі. Підкреслювалося значення тісного співробітництва СРСР і Франції в Європі спільно з іншими заінтересованими державами «в підтриманні миру та продовженні лінії на розрядку, в зміцненні безпеки, мирних відносин, співробітництва між усіма європейськими державами за умови неухильно­го дотримання таких принципів:

непорушності кордонів;

невтручання у внутрішні справи;

рівності;

незалежності;

відмови від застосування сили абоЩогрози її застосуй ванням».

Документ закладав підвалини для поширення в най­ближчому майбутньому викладених у ньому принципів на весь спектр питань європейської безпеки на якісно новому, багатосторонньому рівні, адже на той час уже активно дискутувалася ідея проведення загальноєвропей1|| ської Наради. ^¹

Відповідні положення «Принципів» було розвинуто й конкретизовано на наступних радянсько-французьких са» мітах у Заславлі (січень 1973 р.), Рамбуиє (червень 1973 р.)\ Піцунді (березень 1974р.), знову Рамбуиє (грудень 1974р.).

Чимале значення для вироблення спільного підходу до втілення в життя гельсінських домовленостей мала зустріч Л. Брежнєва з президентом Франції^ В. Жискар д'Естеном (Москва, жовтень 1975 р.). Крім взаємного підтвердження готовності чітко й неухильно дотриму­ватися положень Заключного Акта, переговори привели до фіксації деяких нових спільних підходів, зокрема в питаннях роззброєння. Одним з їхніх утілень стало укла­дення в лг/ид/ 1976р. радянсько-французької угоди про попе-редження випадкового або несанкціонованого застосування

ядерної зброї.

Ціла низка важливих двосторонніх документів, які надавали-нових вимірів відносинам між СРСР і Фран-

І94

Тема 3 Зміцнення європейської безпеки та співробітництва в 70-ті роки

цією, була підписана в Рамбуиє в результаті візиту д, Брежнєва: Радянсько-французька декларація^ Спільна заява щодо розрядки міжнародної напруженості^ Деклара­ція про нерозповсюдження ядерної зброї.

Спільна заява щодо розрядки міжнародної напруженості стала першим двостороннім документом, спеціально при­свяченим пій проблемі. Важливим напрямом докладання зусиль на користь розрядки сторони визнали рішучі й конкретні ініціативи в галузі роззброєння; до тексту Заяви було також включено положення про те, що роз­виткові духу розрядки не повинні заважати міркування блокової політики. Звісно, не з усіх абсолютно аспектів розрядки СРСР і Франція могли знайти спільний зна­менник. Відображенням складнощів з реалізацією «тре­тього кошика» Гельсінкі стала відмова Радянського Сою­зу включити до тексту Заяви положення щодо «ідеологіч­ного співіснування» держав з різним соціально-політич­ним ладом.

Значення Декларації про нерозповсюдження ядерної зброї полягало в тому, що Франція не була учасницею ДНЯЗ, хоча її представники заявляли з трибуни 00Н, що «вона діятиме в майбутньому в цій галузі так само, як і країни, що приєдналися до Договору». В даному ж ви-г падку зобов'язання Франції закріплювалися документ тально.

СРСР і Франція висловилися також за плідне прове­дення спеціальної сесії Генеральної Асамблеї 00Н з питань роззброєння^ що, втім, не означало відмови від ідеї скли­кання Всесвітньої конференції з роззброєння. Було під­креслено прагнення сторін до того, «щоб необхідні умови для такої конференції у зокрема приєднання всіх ядерних дер­жав, були забезпечені в найближчому майбутньому». На­ступного дня після підписання пакета радянсько-фран­цузьких документів В. Жискар д'Естен проголосив го­товність Франції позитивно розглянути питання щодо її участі в женевських переговорах з роззброєння.

Заключним «акордом» радянсько-французьких відно­син у 70-ті роки став візит А Жискар д'Естена до Москви 26 — 28 квітня 1979 р, У ході його було не просто на­мічено, а й досить детально конкретизовано перспективи співробітництва СРСР і Франції в різних сферах. Вони, Окрема, дістали відображення у таких документах, як Програма подальшого розвитку співробітництва між Ра"

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

дянським Союзом і Францією на користь розрядки та миру, Програма поглибленого економічного, промислового та технічного співробітництва на період 1980 — 1990 рр.

тощо.

ЇЙКМОІ-Ї^ЗД-^й&те-К^^Х^^ЙЯвК-КК^^КЙК^^ЇУ^^-Ж^»»»^^

• Радянсько-західнонімецькі відносини

»»Мвв»К^»»»»8^«<-Я«90«9вОв9№««^^>?»&»0»^^^

станнім «піком» у розвитку радянсько-західно-I німецьких відносин після другої світової війни стали 1974—1975 рр. У 1974 р. Радянський Союз відвідав міністр з особливих доручень західнонг мецького уряду Е. Бар, відбувся офіційний візит до СРСР федерального канцлера Г. Шмідта, обмінялися візитами міністр закордонних справ ФРН Г-Д. Геншер і міністр закордонних справ СРСР А, Громико. Нарешті, 1975 р. ознаменувався першим в історії радянсько-західноні­мецьких відносин офіційним візитом до СРСР федераль­ного президента В. Шеєля. Дедалі розширювалася дого­вірно-правова база радянсько-західнонімецьких відносин, зростали обсяги торговельно-економічних зв'язків; у 1975 р. товарооборот між Радянським Союзом і ФРН більш ніж у 5 разів перевищував рівень 1970 р.

Проте з початку 1976 р. у відносинах двох держав стали все частіше виявлятися різного роду шерехатості, непорозуміння, почала відчуватися певна напруженість. Звісно, головну провину за всі ускладнення радянське керівництво покладало на західнонімецьку сторону, зви­нувачуючи її у відході від конструктивності, від дотри­мання тих політичних домовленостей, що їх було досяг­нуто в попередні роки.

Фактично один з основних каменів спотикання ста­новила доволі жорстка позиція нового керівництва ФРН у німецькому питанні, яке, на переконання Радянського Союзу, було остаточно вирішено підписанням низки дво-та багатосторонніх документів на початку 70-х років. Так, уряд Г. Шмідга однозначно дав зрозуміти, що не зби-^ рається беззастережно дотримуватися чотиристоронньої

Тема 3 Зміцнення європейської безпеки та співробітництва в 70-тї роки

угоди про Західний Берлін і має своє власне бачення місця останнього в системі міжнародних відносин. Хоча фор­мально ФРН не відмовлялася від узятих на себе зобо­в'язань, на практиці процес всебічного інтегрування За­хідного Берліна до Федеративної Республіки поступово відбувався.

Важливе місце в зовнішній політиці ФРН безумовно посідали відносини з її східним сусідом. При цьому захід­нонімецьке керівництво виходило з концепції «особливих відносин» із НДР, що базувалася на офіційно закріпленій у конституції ФРН кінцевій меті возз'єднання двох Ні-меччин. Невід'ємною складовою частиною політики Бон­на щодо німецько-німецьких відносин були тези про «єдину німецьку націю»'у «єдине німецьке громадянством.

Хоча радянське керівництво часто-іусто заплющувало очі на всі ці вияви послідовного політичного курсу ФРН, не бажаючи гальмування в цілому безсумнівно вигідного для Москви розвитку відносин із ФРН, згадані політичні вияви все ж не могли не відбитися негативним чином на загальному стані радянсько-західнонімецьких відносин. Зупинилася діяльність із підготовки низки двосторонніх угод, укладення яких ще зовсім нещодавно не викликало жодних сумнівів: про науково-технічне співробітництво, про правову допомогу, дворічної програми культурного спів­робітництва. ^

22 травня і 1 липня 1976 р. уряди СРСР і ФРН обмінялися спеціальними заявами щодо подальших намірів сторін у розвитку взаємних відносин. Хоча опубліковані документи більш ніж наполовину містили традиційний обмін люб'язностями, при детальному ознайомленні з ними ставало зрозумілим, що ні Радянський Союз, ні Західна Німеччина не бажають поступатися своїм влас­ним баченням європейських і міжнародних реалій, на­самперед у тому, що стосується майже всіх аспектів, по­в'язаних з вирішенням німецького питання, а також проблеми обмеження гонки озброєнь.

На виборах до бундестагу ФРН 3 жовтня 1976р. пере­логу незначною більшістю голосів здобула правляча Коаліція СДПН—ВДП; порівняно з попередніми роками ^ціал-демократи й вільні, демократи втратили чимало

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

місць у найвищому законодавчому органі ФРН. В СРСР, результати виборів офіційно розцінили як свідчення топу що «більшість населення ФРН виступає за мир і розряд­ку, за подальше поліпшення відносин із соціалістичними країнами». Насправді ж об'єктивно мислячі експерти, в тому числі в Радянському Союзі, добре розуміли, що не­впевнена, балансуюча на межі провалу перемога Г. Шмідга та його прихильників означала прямо проти­лежне, а саме тенденцію до «поправіння» західноніме­цького електорату.

1977 рік практично не вніс будь-яких істотних змін до загального ходу розвитку радянсько-західнонімецьких міждержавних відносин, який вирізнявся уповільненням темпів та нерівномірністю. Безумовно, на зовнішню політику ФРН не міг не вплинути поворот у зовнішній політиці Сполучених Штатів, що стався з приходом до влади президента Д. Картера, який узяв жорсткий курс щодо СРСР та країн «соціалістичного табору».

Певні сподівання на позитивні для себе зрушення ке­рівництво Радянського Союзу покладало на запланова­ний на 1978р. черговий радянська-західнонімецький саміт. Він справді відбувся з 4 по 7 травня в Західній Німеччині, під час його сторони підписали Спільну декларацію та Угоду про розвиток і поглиблення довгострокового спів^ робітництва в галузі економіки та промисловості. У доку­ментах було зафіксовано цілу низку спільних поглядів і оцінок сучасного (на той момент) стану міжнародних від­носин, сторони намагалися згладити існуючі між ними розбіжності, уникаючи відвертого зіткнення думок з най­більш спірних і гострих питань.

Проте загальна тенденція розвитку тогочасних міжна­родних відносин, яка вирізнялася загостренням міжбло-кового протистояння, особливо з початком у 1979р. війни в Афганістані, не дала змоги повною мірою повернути радянсько-західнонімецькі взаємини до попереднього

рівня. 1

Тема 3 Зміцнення європейської безпеки та співробітництва в 70-ті роки

 

^»^Ж<•^І»»^^X•>:^^:•»^«•X<^»»№•^^»^•^'^»^<•Ж<•^»^•>X^>X<»^І^

• Радянсько-британські відносини

X»^XV:•:^•>;•:•:•>:<<^•>К-^:•^^:•>:^•^:<««X<•X•»К-^»X«•^^^

очаток 70-х років у відносинах СРСР і Ве­ликобританії позначився взаємною відчуже­ністю та практичною відсутністю будь-якого конструктивного діалогу як у політичній, так і в усіх інших сферах. Напруженість у відносинах двох країн досягла свого апогею восени 1971 р., коли з Лондона було видво­рено цілу низку співробітників радянських диплома­тичних та деяких інших установ за звинуваченням у шпигунській діяльності. Після цієї події (на яку, до речі, МЗС СРСР відреагувало доволі невиразною заявою) роз­виток радянсько-британських відносин застопорився, вони опинилися у певного роду вакуумі.

Деякі зрушення у позитивний бік намітилися лише наприкінці 1973 р. У грудні відбувся перший за кілька років візит міністра закордонних справ Великобританії А. Даглас-Х'юма до Москви. Жодного документа підпи­сано не було, проте А. Даглас-Х'юм та його радянський візаві А. Громико виступили із заявою, в якій наголосили на намірі сторін підписати згодом довгострокову угоду про розвиток економічного, науково-технічного та про­мислового співробітництва.

Реальні ж зрушення у радянсько-британських відно­синах почалися після зміни політичного керівництва Великобританії. В 1974р. в результаті дострокових парла­ментських виборів консервативний уряд Е. Хіта засту­пили лейбористи на чолі з Г, Вільсоном, У лютому 1975 р. У Москві відбулася радянсько-британська зустріч на найвищому рівні, під час якої у відносинах двох держав намітився безсумнівний прорив. Так, було підписано Радянсько-британський протокол про консультації, який створював конкретну базу для подальшого конструк­тивного співробітництва сторін, дві довгострокові прог­рами — розвитку економічного й промислового співробіт­ництва і спільної діяльності в галузі науки і техніки,

Крім того, Радянський Союз і Великобританія під­кисали Спільну декларацію про нерозповсюдження ядерної

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

зброї, де висловилися за суворе дотримання ДНЯЗ та яко­мога ширше приєднання до нього нових держав.

У березні 1976 р. радянський міністр закордонних справ А. Громико відвідав Великобританію. Під час його візиту сторони відзначили певний прогрес у радянсько-британських відносинах, позитивні зрушення в напрямі

реалізації московських домовленостей.

Наступництво зовнішньополітичного курсу Велико­британії щодо СРСР і країн Східної та Центральної ^}, Європи збереглося й після того, як на чолі лейбористів (і, відповідно, британського уряду) у квітні 1976 р. став Д. Каллаген. У ході візиту міністра закордонних справ Великобританії Д. Оуена до Москви в лютому 1975 р. | було підписано двосторонню Угоду про запобігання випад» новому виникненню ядерної війни. Сторони відзначили та­кож активізацію торговельно-економічного співробітниц­тва — товарооборот між Радянським Союзом і Велико­британією за період з 1974 по 1976 р. виріс майже в

1,5 раза.

Проте відлига, яка спостерігалася в радянсько-бри­танських відносинах у середині 70-х років, об'єктивно не могла тривати довго. Великобританія, яка завжди була нерозривно пов'язаною зі Сполученими Штатами узами «особливого партнерства»^ жодним чином не могла наважитися на проведення цілком незалежної зовнішньої політики. Зміна американських зовнішньополітичних на­станов у напрямі ужорсточення діалогу зі Сходом, • що відбулася з приходом до влади Д. Картера, луною від­билася на позиціях британського уряду. Фактично ж ста­лося те, що врешті-решт мало статися, адже насправді в Радянського Союзу й Великобританії було набагато біль­ше відмінного, ніж спільного у всіх життєвих галузях, включаючи й економіку. Перемога на загальних виборах 1979 р. консерваторів, очолюваних М. Тетчеру їх перекон­ливе повернення до влади після п'ятирічної перерви оста­точно поклали край сходженню паростків «політики кон-структивних компромісів^ у радянсько-британських вза^

єминах.

Тема 3 Зміцнення європейської безпеки та співробітництва в 70-ті роки

к.ж-»»»^»:-»:-»»;^^»?»^'»»»»^^^^^

• Проблема скорочення звичайних озброєнь у Центральній Європі

«»»ФК«-:-:««-К-»»К-:-:-К<%^К<-:-№:^^^^^^

озитивні зрушення, які почалися в 70-ті роки у відносинах між Сходом і Заходом, насамперед потепління політичного клімату на європейсь­кому континенті, підписання СРСР, Польщею, НДР, Че^о-Словаччиною договорів з ФРН, чотиристороння угода про Західний Берлін, нормалізація радянське-американських від­носин, нарешті успішний хід Наради з безпеки і спів» робітництва в Європі — все це створювало реальні переду­мови для переговорів про скорочення збройних сил іа озброєнь у Центральній Європі.

Важливий крок на шляху до таких переговорів було зроблено на радянсько-американському саміті в Мосаі (травень 1972 р.). Радянсько-американське комюніке від 31 травня 1972 р. зафіксувало, що будь-яка угода з цього питання не повинна завдавати шкоди інтересам безпеки жодної із сторін. Було досягнуто домовленості щодо про­ведення відповідних переговорів «на спеціальному ст­румі», поза межами загальноєвропейської Наради.

Згодом СРСР і США дійшли згоди щодо здійснення підготовчих консультацій з організації переговорів про скорочення збройних сил та озброєнь у Центральній Єв­ропі, які й пройшли у Відні в 1973 р.

У серпні 1973 р. країни НАТО оприлюднили свою узгоджену на переговорах позицію, яка передбачала ско­рочення на 14 % радянських та американських війську Центральній Європі, на 7 % — збройних сил Великобри­танії, Бельгії, Нідерландів та Канади, що перебували на території ФРН, а також на 7 % — національних збройних сил країн Центральної Європи (ФРН, Бельгії, Нідерлан­дів, НДР, Польщі та Чехословаччини).

Переговори про взаємне скорочення збройних сил па озброєнь у Центральній Європі розпочалися у Відні ЗО жовшя 1973 р, у них взяли участь 19 держав, 11 з яких — Ра-Енський Союз, Польща, НДР, Чехословаччина, (Ж, Великобританія, Канада, ФРН, Бельгія, Нідерланди та Люксембург — могли стати прямими учасниками рла<

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА міжнародної НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

дення кінцевої угоди або угод. Франція, посилаючись на неучасть у військовій організації НАТО, не ввійшла доі

складу учасників переговорів.

Ще під час підготовчих консультацій було вирішено,

що район скорочення збройних сил та озброєнь має д охоплювати території ФРН, Бельгії, Нідерландів, Люк-1 сембургу, НДР, Польщі та Чехословаччини. Причому І скорочення мало стосуватися як контингенту військ цих держав, так і збройних сил СРСР, США, Великобританії та Канади, які розмішувалися в названих країнах. Зга-, даним 11 державам надавалося право прийняття рішень щ суттєвих питань (на основі правила консенсусу); інші 8 —| Болгарія, Угорщина, Греція, Данія, Італія, Норвегія,] Румунія та Туреччина, на які не поширювалися майбутні угоди, мали змогу лише брати участь в обговоренні

питань порядку денного. 1І Проте, коли настав час вирішувати конкретні проб-Ф

леми, безпосередньо пов'язані з предметом переговорів, останні майже одразу почали пробуксовувати. Це спри­чинювалося насамперед істотними розбіжностями в підході сторін до самих принципів скорочення озброєнь у Центральній Європі. Так, західні країни наполягали на концепції «асиметричного скорочення», яку вони підкріп­лювали двома аргументами, втім небезперечними. Пер­ший з них полягав у начебто існуючій диспропорції в чисельності особового складу сухопутних сил обох угру­повань у Центральній Європі. Це відповідало дійсності частково. Коли 10 червня 1976 р. ОВД надала офіційні дані щодо чисельності своїх військ безпосередньо в ра­йоні майбутнього скорочення (а не по всьому централь­ноєвропейському регіону), суттєвих диспропорцій вияв";

лено не було. Інший аргумент базувався на необхідності врахування «географічного фактору», суть якого зводилася до того, що США віддалені від районів скорочення на більш ніж 6 тис. км, в той час як Радянський Союз знаходиться в безпосередній близькості до них. Однак необхідно було усвідомлювати, що географічний фактор виник не з початком віденських переговорів; його особливості завжди враховувалися Заходом у систем військового планування й компенсувалися наявніс'п⁰ військових баз США поблизу радянських кордонів.

Тема 3 Зміцнення європейської безпеки та співробітництва в 70-ті поки

в 70-ті роки

 

Щодо позиції країн ОВД, то вона, навпаки, базувалася на узгодженому ще під час попередніх консультацій принципі взаємності та рівності зобов'язань, незавдання шкоди безпеці сторін. 8 листопада 1973 р. країни Вар-к щавського договору висунули проект угоди, який перед-н бачав скорочення всіма прямими учасниками переговорів своїх збройних сил та озброєнь (включаючи ядерні) у 1975 р^ на 20 тис. чоловік з кожної сторони, а у 1976— 1977 рр- — відповідно на 5 і 10 % кожним прямим учас­ником. Передбачені скорочення мали стосуватися як су­хопутних військ, так і військово-повітрянж сил.

Оскільки такий проект суперечив натовській концеп­ції, держави Заходу 22 листопада 1973р. висунули альтер­нативну пропозицію, в якій пропонувалося встановити «колективні рівні» для чисельності особовою складу су­хопутних військ обох угруповань у Центральній Європі. Однак цю пропозицію було відхилено радянським бло­ком, оскільки вона фактично на тривалий час залишала за межами угоди такі ударні одиниці НАТО, як західно­німецький бундесвер та рейнську армію Великобританії, що становили до 75 % сухопутних військ Північноатлантич­ного альянсу в регіоні.,^[

Країни ОВД продовжували наполягати на своєму і й' листопаді 1974 р. внесли на розгляд делегацій явно не^ прийнятну для Заходу пропозицію щодо укладення окре­мої угоди про скорочення в 1975 р. збройних сил СРСР і США на 10 тис. чоловік від кожної країни з наступним скороченням на таку ж кількість військових контингентщ кожної з решти країн — прямих учасниць переговорів^ Як і слід було очікувати, країни НАТО негативно сприй^ няли висунуту пропозицію.

Певний прогрес на переговорах міг статися в ході 8-го раунду, коли 19 лютого 1976р. радянський блок погодився на двофазне (або двохетапне) скорочення військ, що було однією зі складових західного підходу. Проте подальший ^ОД обговорення виявив відвертий незбіг позицій сторін. Якщо формально СРСР та його союзники начебто погод­жувалися на натовську модель, то за сутністю її напов­нення вони залишалися на попередніх позиціях, кате-^рично відкидаючи ідеї «колективних рівнів» або «аси-^тричності», принаймні на першому етапі. Після три-^валих суперечок справа фактично ^зависла в повітрі». Не

^і- а -'

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

заперечуючи пропозиції країн ОВД категорично, 13 груд" ня 1978 р. держави—члени НАТО виступили з доволі розпливчастою заявою (яка не містила жодних конкрет­них зобов'язань) про те, що вони готові зробити «суттє­вий внесок» у скорочення військ у центрі Європи, але лише на другому етапів залишаючи за собою право кожно. го визначати умови своєї участі в межах ПівнічноатланД

тичного пакту.

Щоб якось «сколихнути» переговори та привернути увагу до своєї позиції більш широких верств. Радянський Союз пішов на доволі ефектну акцію. Його лідер Л. Брежнєв заявив під час святкування 30-ї річниці утво­рення НДР 6 жовтня 1979р. про готовність вивести про­тягом року в односторонньому порядку з території Схід­ної Німеччини до 20 тис. військовослужбовців та 1 тис. танків. Насправді ж СРСР майже нічого не втрачав у разі реалізації проголошеного наміру. Територія НДР і без того була перенасиченою радянськими військами, чисельність яких становила близько 500 тис. чоловік, та військовою технікою. До того ж виведення 1 тис. танків у реаліях того часу компенсувалося наявністю! інших,

новіших видів важкої зброї.

Але дуже скоро переговори про скорочення збройних сил та озброєнь у Центральній Європі ще більше зайшли у глухий кут. Це сталося, коли з ініціативи Сполучених Штатів, які заявили про необхідність установлення за­гального балансу озброєнь між Сходом і Заходом, сесія Ради НАТО у Брюсселі в грудні 1979р. прийняла рішення про розміщення на території кількох країн Західної Євро­пи нової американської ракетно-ядерної зброї, включа­ючи 108 пускових установок «Першинг-2> та 464 крилаті

ракети,

У свою чергу. Радянський Союз офіційно розцінив

натовський крок як порушення існуючого балансу сил та грубу провокацію, що об'єктивно поглиблювало розкол у позиціях двох військово-політичних блоків на віденських переговорах.

ПРОБЛЕМИ КОНТРОЛЮ НАД ОЗБРОЄННЯМИ ТА РОЗЗБРОЄННЯ