Розділ II розрядка міжнародної напруженості глобальні та регіональні аспекти

«•1Н- Ж

 

»і і

американського. За даними колишнього_ міністра'Ьборони США Р Макнамари, співвідношення ядерних сил СГСГ і США на початку б0-х років становило 1:17 на користь США, а кількість засобів доставки ядерних зарадів у Спо­лучених Штатів була в 10 разів більшою. Тому радянське керівництво надавало великого значення завданню на^ копичення ядерних зарядів і засобів їх доставки до цілей з метою створення військово-стратегічної рівноваги між СРСР і США. Хрущов уважав, що слід використовувати найменші свідчення успіхів СРСР у військово-техшчнш галузі для підтвердження наміру втілити в життя гасло «Наздогнати і перегнати Америку». У свою чергу. Сполу­чені Штати Америки не збиралися припиняти розробку нових видів ядерної зброї. Це означало продовження гонки озброєнь і блокового протистояння, очолюваного лідерами двох протилежних соціальних систем — СРСР і

США.

Через місяць після запуску першого радянського су­путника Землі спеціально створена президентська комі­сія, що дістала назву «комісія Гейтера^, подала Д. Ейзен-хауеру доповідь «Залякування і виживання в ядерну добу». В її висновках підкреслювалась необхідність продовжувати гонку озброєнь до остаточної перемоги США завдяки їх більш могутньому економічному й технічному потен­ціалові., т-

Однак саме наприкінці 50-х років з'явилися ознаки

того що ідея мирного співіснування почала пробивати собі дорогу в міжнародних відносинах. Свідченням цього стала активна участь США і СРСР у заснуванні Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) з метою розши­рення співробітництва в галузі використання атомної енергії в мирних цілях, а також створення перешкод на шляху розповсюдження ядерної зброї. Радянсько-амери­канські переговори щодо вироблення тексту першої угоди про обміни в галузі науки, культури, техніки й освіти за" вершилися її підписанням у Вашингтоні 27 січня 1958р. В дипломатичних колах ця угода довгий час мала назву «угода Зарубіна—Лейсу> (на ім'я тодішнього радянського посла в США Зарубіна й одного з керівників держдепар­таменту Лейсі, які відіграли велику роль у її підготовці).

Важливим кроком до зміцнення довіри між СРСР і США могли стати радянсько-американо-англійські пере-

Тема 1 Радянсько-американські відносини

говори щодо часткового припинення випробувань ядерної зброї, які розпочалися в Женеві в жовтні 1958 р. Однак західні держави загальмували на п 'ять років процес роз­робки тексту майбутнього договору про відмову від випро­бувань ядерної зброї в трьох середовищах: в атмосфері, під водою та космосі, поставивши на порядок денний пи­тання про запровадження системи міжнародного контро­лю. Пропонувалося створити мережу обладнаних спе­ціальною апаратурою постів у різних регіонах світу, які б фіксували наслідки випробувань в атмосфері; ввести чер­гування на постійній основі у Світовому океані кораблів зі змішаними екіпажами та складним обладнанням для реєстрації підводних вибухів; розмістити супутники на трьох стаціонарних орбітах для виявлення вибухів у кос­мосі. їс г

Не сприяла поліпшенню радянсько-американських відносин ініціатива глави радянського уряду М. Хрущова щодо зміни післявоєнного статусу Берліна. В адресованій США, Великобританії й Франції офіційній ноті від 27 листопада 1958 р. він пропонував укласти мирний договір із двома німецькими державами — ФРН і НДР, пере­творивши Західний Берлін на демілітаризоване «вільне місто». Ця нота була сприйнята Заходом як «еквівалент ультиматуму» й поклала початок «берлінській кризі», яка тривала до 1963 р. і негативно вплинула на розвиток радянсько-американських відносин у той період.

Запрошення президента СШАД. Ейзенхауера М. Хру­щову відвідати з візитом Сполучені Штати, яке він пере­дав через свого державного секретаря на Женевській на­раді міністрів закордонних справ СРСР, США, Велико­британії та Франції (травень—липень 1959 р.), мало на меті послабити напруженість у відносинах двох великих держав. Під час цього, першого в історії^ візиту глави радянського уряду до Сполучених Штатів, що розпочався 15 вересня 1959 р., розглядалися можливості розширення наукового й культурного співробітництва, збільшення об­сягів торгівлі, а також питання міжнародного характеру, зокрема статус Західного Берліна. Наслідки дводенної зустрічі Д. Ейзенхауера і М. Хрущова в резиденції аме­риканського президента в Кемп-Девіді дали можливість говорити про «дух Кемп-Девіда»^ тобто про певне поліп-

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

•й II

шення радянсько-американських відносин. Цьому сприя­ла заява Д. Ейзенхауера, що «Америка не збирається за­лишатися в Берліні довічно, й існуюче становище в Західному Берліні не є нормальним». На зустрічі була досягнута принципова згода щодо необхідності проведен­ня наради глав урядів СРСР, США, Великобританії й Франції для обговорення цієї проблеми. Подальший перебіг подій виявив серйозні розбіжності між СРСР і США щодо методів урегулювання «берлінської кризи».

1 травня 1960 р., за два тижні до початку наради на найвищому рівні в Парижі, у повітряному просторі СРСР над Уралом зенітною ракетою було збито американський розвідувальний літак. У-2 Прибувши до столиці Франції, М. Хрущов зажадав вибачення з боку американського уряду й заборони розвідувальних польотів над територією СРСР. Американський президент відмовився задоволь­нити всі вимоги М. Хрущова, обмежившись обіцянкою припинити польоти на час свого перебування при владі, тобто лише до січня 1961 р. Нарада на найвищому рівні не відбулася, як і запланований візит Д. Ейзенхауера до

СРСР.

Унаслідок погіршення радянсько-американських від­носин було відкладено вирішення берлінського питання, не вдалося реалізувати й першу з початку «холодної

війни» спробу зупинити гонку озброєнь.

Після перемоги демократичної партії на виборах

1960 р. президентом США став Джон Ф. Кеннеді. Нове керівництво замінило зовнішньополітичну доктрину «ма­сованої відплати» на доктрину «гнучкого реагування», або «дозованого використання сили». Міністр оборони Р. Мак-намара сформулював дві стратегічні мети США на 60-ті роки: 1) стримування свідомого нападу на США та їх союзників шляхом постійної підтримки здатності завдати неприйнятної шкоди противнику; 2) обмеження втрат власного населення і збитків промислового потенціалу. Доктрина передбачала різні варіанти застосування як звичайної, так і ядерної зброї для реалізації політичних цілей. При цьому підвищена увага приділялась дипло­матичним засобам впливу на конфронтаційну ситуацію. У своїй концепції ескалації відомий американський теоретик Г. Кан — директор Гудзонівського інституту —

Тема 1 Радянсько-американські відносини

запропонував модель урегулювання конфліктів, яка грун­тувалась на одночасному використанні засобів дипломатії та силової боротьби («сходи ескалації» Г. Кана).

Одним з постулатів доктрини «гнучкого реагування» було визнання адміністрацією Кеннеді того факту, що очолюваний Радянським Союзом блок соціалістичних держав є довгостроковим історичним явищем. • Тому збе­реження «балансу сил» у відносинах із СРСР стало однією з головних настанов зовнішньої політики США. Виходячи з того, що по лінії конфронтації двох блоків у Європі стабільність можлива, автори доктрини «гнучкого реагу­вання» прогнозували загострення протистояння двох систем у країнах «третього світу», вважаючи, що саме там з'явилась небезпека порушення світового балансу сил на користь СРСР, чого не повинні були допустити США.

В умовах піднесення національно-визвольних рухів на початку 60-х років, коли радянське керівництво зробило ставку саме на їх активну підтримку, Д. Кеннеді запропо­нував будувати радянсько-американські відносини на за­садах визнання і «заморожування» існуючого на той момент статус-кво.

Такі різні підходи до розуміння сутності мирного спів­існування не могли не вплинути на перебіг першої зустрічі лідерів СРСР і США, яка відбулася 3 — 4 червня 1961 р. у Відні. Мета зустрічі полягала в обговоренні найгостріших проблем міжнародного й двостороннього характеру, насамперед німецького мирного врегулювання і Західного Берліна, а також заборони ядерних випробу­вань. Ураховуючи провал квітневої інтервенції на Кубу в районі Плайя-Хірон, Кеннеді та його радники вважали, що поступки з боку США щодо Західного Берліна будуть негативно сприйняті внутрішньою опозицією та союз­никами й можуть бути кваліфіковані як черговий вияв слабкості президента. М. Хрущов розцінив цей підхід Д. Кеннеді як крок назад порівняно з позицією Д. Ейзен­хауера. Різка розбіжність сторін із приводу Західного Берліна під час віденської зустрічі стала однією з го­ловних причин того, що в 1961 р. було втрачено реальну можливість для поліпшення відносин між Радянським Союзом і США. Рівень протистояння двох великих держав не тільки не знизився, а навпаки, зріс, наслідком чого стало

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

спорудження в центрі Європи 13 серпня 1961 р. Берлінського муру. Не було знайдено спільної мови і з питання про припинення ядерних випробувань, оскільки лідери обох держав дотримувались різних точок зору щодо створення

системи контролю за випробуваннями.

^^уйаздадв^й^ййййййяийи!^^

• «Карибська криза» й особливості американо-радянського протистоян­ня другої половини 60-х років

^«««•зд-к-к-:-»»»:-»:-:»;^»»:-^^^^^^^

Залишаючись однією з головних проблем радян­сько-американських відносин, «берлінська кри­за» перейшла в латентну стадію, проте почала

визрівати нова, найглибша з моменту закінчення другої світової війни криза у відносинах двох супердержав. Після розгрому на Плайя-Хірон антикастрівських сил, що здійс­нили вторгнення за підтримки США, кубинське керів­ництво проголосило курс на будівництво соціалізму. Реак­ція Сполучених Штатів на це була відверто ворожою, але

>до кінця 1961 р. кубино-американський конфлікт зали­шався в регіональних рамках. У листопаді в надрах Пен­тагону і ЦРУ було розроблено довгостроковий план під кодовою назвою «Мангуста», що мав на меті повалення режиму Кастро. В січні1962р. конфлікт між США і Кубою "переходитьна новий рівень: за ініттіативою США Оргожзщ<іяа/и^ держав (ОАД) ухвалює рішення

про^йзнання^і^6йїськото~^^ із між­американською системою і про виключення Куби з РАД.

Наступне введення ембарго на торгівлю країн Латинської Америки з Кубою і розірвання з нею відносин 15 країнами континенту свідчили про те, що обов'язковою умовою членства в ОАД має стати принцип ідеологічної подібності

її членів.

У відповідь на антикубинську політику США радян­ське керівництво на чолі з М. Хрущовим у квітні 1962 р, визнає соціалістичний характер перетворень на Кубі й

Тема 1 Радянсько-американські відносини

починає надавати їй різноманітну допомогу. Одночасно Генеральний штаб СРСР розробшГплан під кодовою наз­вою «Анадирь»^ метою якого було створення Групи ра­дянських військ на Кубі.

В червні під час робочого візиту до Москви міністра

оборони Куби Рауля Кастро був парафований секретний договір про розміщення на Кубі радянських ракет середньої дальності (формально сторони його так і не підпис^лиУ

У вересні 1962 р. розпочалася таємна доставка перших ракет СС-4, бомбардувальників Іл-28 і тактичних ракет. «Місяць», які могли використовуватися як носії ядерних зарядів. Кубинське керівництво вважало, що ввезення ракет слід здійснювати відкрито. Про неможливість при­ховати від США розміщення військових угруповань та озброєнь попереджували й радянські військові спеціа­лісти. Однак, на думку М. Хрущова, несподівана поява на Кубі радянських носіїв ядерної зброї мала поставити адміністрацію США перед доконаним фактом і приму­сити її відмовитись від вторгнення на територію країни, що стала на шлях соціалізму. Тому радянським керів­ництвом було вжито низку заходів дезінформаційного ха­рактеру щодо США, як, наприклад, спеціальна заява ТАРС, надрукована газетами в середині вересня: «Ра­дянському Союзу не потрібно перемішувати в будь-яку країну, наприклад, на Кубу, свої засоби відбиття агресії... Він має настільки потужні ракетоносії для своїх зарядів, що йому не потрібно шукати місце для їх розміщення десь за межами СРСР». За свідченням тодішнього радянського посла у США А. Добриніна, ні він, ні пред­ставник СРСР при 00Н Зорін не були поінформовані про доставку ядерних ракет на Кубу, а навпаки, отримали інструкції пояснювати американцям, що на Кубі знахо­диться лише «оборонна зброя». • 14 жовтня під час проведеної американським літаком

У-2 розвідувальної аерофотозйомки кубинської території були виявлені радянські ракети середньої дальності. За два дні Д. Кеннеді отримав відповідні фотографії й ви­сновки експертів. Саме ця дата, 16 жовтня 1962 р., вважається початком карибської або, як П називають в^

американській історіографи, кубинської кризи. На термі­ново скликаному засіданні Виконкому Ради національної

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

безпеки (РНБ), метою якого було визначення методів кризового реагування, думки його членів розділилися. Най-»

аїресивнішу позиціюза&їя^ш_див6КI02^Ц^ голоЙШомітету начальникшштабЇІге^^ Тейлор,

колишній державний секретар і спеціальний помічник президента Д. Ачесон, які висловлювалися за негайне бомбардування радянських ракетних баз і можливу висадку американських військ на Кубу. Інша група, до якої увійшли міністр юстиції Р. Кеннеді, радник прези­дента Т. Соренсен та інші, віддавала перевагу засобам дипломатії з використанням режиму силового тиску. Вза­галі на початковому етапі прийняття зовнішньополі­тичного рішення Виконком РНБ запропонував президен­тові 10 альтернатив, з яких дуже швидко залишилось дві:

лїо^сь^оа^о/йЗЗ^ГЇЇобгтрлла атака.

Проаналізувавши ситуацію, що склалася, міністр обо-

рони Макнамара підкреслив, що «ракети на Куоі не да-_ ють росіянам яких-небудь переваг порівняно "з "їх між-континентальшіми ракетами, що знаходяться в СРСР, за винятком того, що час попередження скоротиться з 15 до 2—3 хвилин». Було також визнано, що розміщення 40 радянських ракет на Кубі за наявності в США 5 тис, оди-ниць ядерної зброї, забезпечених засобами доставки (проти 300 одиниць у СРСР), не може вплинути на існуючий баланс сил. Т. Соренсен, крім того, додав, що «юридичне Ради мали повне право зробити те у що вони^здобили^ йаючи зїоду кубинського уряду». Ці два аргументи впли­нули на прийняття більшістю членів Виконкому на чолі з Д. Кеннеді рішення проголошення морської блокада як менш небезпечного заходу з огляду на можливий роз­виток подій.

Однак варіант залишення радянських ракет на Кубі

навіть не обговорювався. Всі члени Виконкому РНБ були одностайні щодо необхідності їх негайного вивезення з

острова.

22 жовтня 1962 р. «карибська криза» переходить у ста'

дію найбільшого загострення^ В цей день о 19.00 за ва­шингтонським часом президент США оголосив^оябу про. встановлення «карантину» на ввезення на Кубу насту-

Тема 1 Радянсько-американські відносини

 

пальної зброї. Кеннеді пояснив у цій заяві мотиви такого рішення: «Приховане, стрімке і непоясненне розгортання комуністичних ракет у районі, який має особливе істо­ричне значення для Сполучених Штатів.., таємне рішен­ня про розміщення стратегічної зброї вперше в історії за межами радянської території — це умисна зміна статус-кво, що є абсолютно неприйнятним для нашої країни». Цього ж дня Д. Кеннеді направив листа М. Хрущову, в якому повідомляв його, що дії, до яких удався уряд США, «є мінімумом, необхідним для усунення загрози безпеці країн цієї півкулі», і що «США вживуть усіх заходів, яких належить ужити, для захисту власної без­пеки і безпеки своїх союзників». ^22_жошня з 23.00 для всіх збройних сил США було оголошено стан бойової тривоги Ре/соп—3.

"23 жовтня відповідно до прокламації № 3504, підпи-^ саної президентом, збройні сили США отримали наказ не допускати ввезення наступальної зброї на Кубу, огля­дати судна, що йдуть на Кубу, затримувати їх у випадку непідкорення та направляти їх до одного з портів СЛІА. У своєму другому листі до Голови Ради Міністрів СРСР Д. Кеннеді рекомендував йому дати інструкцію ра­дянським суднам виконувати умови карантину. У своїх відповідях президенту від 23 і 24 жовтня М. Хрущов обвинуватив СЛІА у втручанні у внутрішні справи Куби й повідомив про те, що «радянський уряд не може дати інструкції капітанам радянських суден підкорюватись на­казам американських військово-морських сил, що блоку­ють острів Куба».

В умовах зростання напруження в радянсько-аме­риканських відносинах виконуючий обов'язки Генераль­ного секретаря 00Н У Тан ввечері 24 жовтня направив листа главам СРСР і США,. в якому запропонував план Урегулювання кризи: СЛІА відмовляються від карантину,.СРСР •--^від^озміп^ння^стутально зб^оі.

Тіершїознаки послаблення напруження^ з'явилися ^^^^ІЇЗ^коли обидві сторони підтвердили Генерально­му секретареві 00Н згоду вжити заходів щодо відвер­нення сутичок на морі.

РОЗДІЛ [\ РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ да

.—————_———————————————————————————.іД,

Лист М. Хрущова від 26 жовтня мав примирливий характер. Радянський керівник запропонував: «Ми заяви" мо, що наші кораблі, які йдуть на Кубу, не везуть ніякої зброї. Ви ж заявите про те, що Сполучені Штати не здійснять вторгнення своїми військами на Кубу і не підгримуватимуть ніякі інші сили, які б мали наміри вчинити вторгнення на Кубу. Тоді відпаде і необхідність у перебуванні на Кубі наших військових спеціалістів», «тоді

відпало б і питання про зброю...»

Х)1^\Ї.ЮЛ\^ V» А АД-к*.^.——————- ——^ ^ Кульмінаційним днем кризи, що міг закінчитися ядерною катастрофою, стало 2'] жовтня — «чорна субо» - -- -———^^.„-„г; ТЇ ттатт ттоттї. ПЯ ТТЇГН'Р.КК'П'КЇ"

«• • _

.Л/ДОІЛПЛ-У.І^ ллм-л.^л.^л.^^,^^,-- у _ _

та», як його назвали американці. В цей день радянської^ "зенітною ракетою над територією Куби було збито американський розвідувальний літак У-2, і лише завдяки твердій позиції Д. Кеннеді Пентагону не вдалося здійснити намір завдати негайного авіаційного удару по

острову. | Іншою важливою подією дня стало отримання пре­зидентом США листа М. Хрущова з додатковою вимогою про ліквідування американських ракетних баз у Туреччині в

" обміняна'вивезення ра0янгг^иу~~рґіурт д Куби Прийттяттст

американською стороною цієї вимоги ускладнювалося тим, що розміщення ракетних баз у Туреччині відбулося згідно з офіційним рішенням НАТО, і одностороннє рі­шення президента США про їх закриття могло б не­гативно вплинути на відносини США з союзниками по л блоку. Тому Р. Кеннеді за дорученням президента мав термінову бесіду з радянським послом А. Добриніним, під час якої було запропоновано план урегулювання «карибської кризи», що складався з двох частин:^фіційноі_ та конфіденційної. У першій мова ишда про домовленість "між двома країнами про вивезення з Куби радянських ракет в обмін на запевнення США про невторгнення на Кубу. У другій — про закриття американських ракетних баз у Туреччині через 4—5 місяців після завершення кри­зи й відповідно до процедури НАТО.

Для тих, хто не знав про конфіденційну домовленість

двох лідерів (а таких була більшість), лист М. Хрущова від 28 жовтня, в якому констатувалась лише офіційна до-

Тема 1

Радянсько-американські відносини

 

МОВЛеНІСТЬ, ВИГЇЇЧД^^ЯК Р^^тул рядстнсьуо^ сторпнтт_від

тїтп^оги про виведення американських, ракет із Туреч-

•^ 9/\. І^ГИ^^У^ Ж~- Щ, -ииіі""^""^"—"*""**'^^**^^ "^ ^^ " "• "^'<Ьг—--•-•

итпщГТ^рЇмтого, оскільки спішне рішення М. Хрущова

^^д^вагі^іі¹^?⁸^'^ баз із Куои не було погоджене^ д--^асіро,радянсько-кубіюс відносини серйозно ус­кладнилися. Ф. Кастро кваліфікував домовленість США і СРСР як змову двох супердержав за рахунок маленької країни й відмовився допустити на кубинську територію спостерігачів 00Н для контролю за вивезенням ракет. США У свою чергу, відмовилися від офіційного оформ-

леіііія своїх зобов'язань не нагадати, на КубУу залишивши -в-сияглиіпе усні запевнення.

Тим часом 28 жовтня радянсько-американським компромісом гостра стадія кризи завершилась. Розпочався процес остаточного її врегулювання, який тривав майже місяць. Формально криза завершилася 7 січня 1963 р., коли представники СРСР і США направили Генеральному секретареві 00Н спільного листа, в якому запропонували^ зняти з порядку денного Ради Безпеки питання про «ка­рибську кризу» у зв 'язку з її врегулюванням. "" ' «Карибська криза» була найнебезпечнішою з усіх між­народних конфліктів від 1945 р., оскільки існувала реальна ймовірність переростання її в ядерну війну. Вона стала класичною ілюстрацією використання концепції ядерного «залякування» з метою отримання політичних вигід. ^изадюказала^

небезпеку прямого воєнного зіткнення двох супердер­жав і необхідність уникати навіть найменшої загрози ви­никнення ядерної війни;

у/обов'язковість контролю з боку лідерів держав за збройними силами своїх країн;

^необхідність поліпшення стану міжнародних відносин взагалі і радянсько-американських відносин зокрема;

/важливість підтримання прямих контактів між ке­рівниками держав (після закінчення кризи між Кремлем і Бшим домом було встановлено лінію прямого зв'язку —

^гарячу лінію» для використання в надзвичайних обста­винах).

Велику роль у подоланні кризи відіграли Д. Кеннеді і ^м* хрущов, які продемонстрували особисті якості керів-

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

ників, спроможних на прийняття компромісних рішень,

що запобігли термоядерному конфліктові.

«Карибська криза» мала важливі, хоча й суперечливі, наслідки для розвитку радянсько-американських відно­син. З одного боку, криза підштовхнула сторони до наро­щування стратегічних арсеналів. Метою СРСР стало до­сягнення ядерного ^^^^^з^С^ДАГ штати, крім кількісного збільшення страітчних озброєнь, роз-і почали Їх якісне вдосконалення. З іншого боку, керіві ники СРСР і США зрозуміли необхідність припиненнА ядерних випробувань і встановлення контролю за стра­тегічними озброєннями. Про це свідчило підписання 5 серпня 1963 р. в Москві міністрами закордонних справ СРСР, США й Великобританії Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері^ в космічному просторі й пій вооою, який став першим в історії докумен» "Ьіом прд дбме^ННЯ 'гонки ядерних озброєнь. До цього дого- вору приєдналися протягом 60-х років більш як 1()0 'держав,

' Цднак, незважаючи на радянсько-американські спро­би досягти певного консенсусу в питанні контролю за стратегічною зброєю, основною тенденцією відносин двох супердержав залишалося суперництво в гонці озброєнь. Навіть частково не вдавалося втілити в життя запропонований Д. Кеннеді принцип збереження страте­гічного й політичного статус-кво, оскільки обидві дер­ жави не могли відійти від ідеологічного протиборства — США продовжували курс на «глобальне стримуванняГко» мунізму», СРСР же активно розповсюджував «ідеї соціа­лізму» в «третьому світі»,

Шсля трагічної смерті Д. Кеннеді в листопаді 1963 р.

новий президент США Л. Джонсон заявив про намір про­довжувати зовнішньополітичний курс свого попередника. Протягом 1964 р., під час проведення президентської ви­борчої кампанії, СРСР і США підписали консульську кон­венцію у угоду про риболовство в північне-східній частині Тихого океану^ а також досягли домовленості про скорочення виробництва у військових цілях матеріалів^ що розщеплю­ються. Залишилася в силі домовленість про заморожу­вання в 1964 р. військових бюджетів двох країн.

Тема 1 Радянсько-американські відносини

Розширення американської агресії у В'єтнамі після інциденту в Тонкінській затоці (серпень 1964 р.) призвело до поступового погіршення радянсько-американських відносин: гальмування в 1965—1966 рр. переговорів щодо стратегічних озброєнь; затягування конгресом США про­цедури ратифікації консульської конвенції з СРСР (її було ратифіковано лише в березні 1967 р.), а також законопро­екту «Про торговельні відносини між Сходом і Заходом». У свою чергу. Радянський Союз, щоб не поступитися прин­ципом «інтернаціональної солідарності» з соціалістичним В'єтнамом, збільшив йому допомогу й активізував антиамериканську пропагандистську кампанію. Однак обидві сторони, розуміючи важливість взаємного діалогу, не доводили конфлікт навколо В'єтнаму до стадії небез­печного загострення. Навпаки, проглядалася тенденція відокремити питання радянсько-американських відносин від інших світових проблем, зокрема від регіональних конфліктів.

На початку 1967 р. завершились радянсько-американ­ські переговори відносно договору про мирне співробіт­ництво в космосі. 27 січня країни-депозитарії (СРСР, США й Великобританія) підписали Договір про принципи діяльності держав щодо дослідження і використання кос­мічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Ця тема обговорювалася на XXII сесії Генеральної Асамблеї О ОН у вересні—грудні 1967 р., коли було завершено під­готовку проекту угоди про врятування космонавтів, повер» нення космонавтів та повернення об'єктів у запущених у космічний простір. Підписання угоди відбулося 22 квітня 1968р. одночасно в Москві, Вашингтоні та Лондоні.

На порядку денному досить складних радянсько-аме­риканських відносин 1967—1968 рр. окреме місце посі­дали дві проблеми: укладання договору про нерозповсюд-ження ядерної зброї й проведення переговорів щодо об­меження оборонної та наступальної зброї. Міжнародна обстановка не сприяла їх вирішенню, оскільки до війни у В'єтнамі в червні 1967р. додалась ізраїльська агресія проти Єгипту, Сирії та Йорданії.

Однак саме під час надзвичайної сесії Генеральної Асамблеї 00Н, скликаної у зв'язку з агресією Ізраїлю,

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

23 і 25 жовтня відбулася зустріч глави радянського уряду М. Косигіна і президента Л. Джонсона в Гласборо, на якій, крім обговорення питань, пов'язаних з урегулюванням конфліктів у В'єтнамі й на Близькому Сході, було зробле­но спробу знайти взаємоприйнятний підхід до вирішення проблеми отримання розвитку систем ПРО. Хоча зустріч у Гласборо не мала конкретних результатів, вона все ж таки сприяла початку переговорів з обмеження страте­гічних озброєнь, які в 1972р. завершились укладенням Дого»

вору щодо ПРО.

В останній рік президентства Л. Джонсона після ба-

гаторічних переговорів завершилася робота над Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, який було відкрито для підписання 1 липня 1968 р. в столицях СРСР, США та Великобританії. До кінця року цей договір підписали 83 держави. Однак сенат США, незважаючи на зусилля Л. Джонсона, відмовився його ратифікувати через вве­дення радянських військ до Чехословаччини в серпні 1968 р. Ратифікований у листопаді 1969 р., Договір про нерозповсюдження ядерної зброї став одним з базових до­кументів, спрямованих на зниження можливості виник­нення ядерних війн.

У цілому, за свідченням президента Л. Джонсона, в

період 1963—1969 рр. СРСР і США уклали різних угод більше, ніж за ЗО років з моменту встановлення між ними

дипломатичних відносин.

Загальне міжнародне тло 60-х років не сприяло знач­ним позитивним змінам у радянсько-американських від­носинах: тривала гонка озброєнь; ескалація американ­ської участі у в'єтнамській війні та допомога, яку СРСР радавав ДРВ, заважали врегулюванню цього конфлікту;

події 1967 р. на Близькому Сході також негативно поз­начилися на відносинах СРСР і СІПА.^ Однак у полі­тичних колах обох країн саме в 60-ті роки визріло розу­міння важливості відходу від конфронтації часів «холод­ної війни» й необхідності серйозних змін у зовнішній політиці.

Тема 1

Радянсько-американські відносини

 

»>»»^'»К4№^Х^К^И^>:»»^-М»»К^»>»»ООввв«й»9в»Ю»«вЄ-ї»&»К^^

• Основні напрями радянсько-амери­канського співробітництва під час розрядки міжнародної напруженості

айв<ж<5»»їа»к*х<д-вд«*»»к^ї^4'»й»»»:^;«<«^

еріодові 70-х років належить особливе місце в радянсько-американських відносинах. Цей пе­ріод позначився становленням і розвитком роз­рядки міжнародної напруженості. Однією з головних передумов процесу розрядки стало досягнення Радянським Союзом наприкінці 60-х років військово-стратегічного па­ритету зі США. Ця реальність була визнана американ­ською стороною^ 18 лютого 1970 р. президент Р. Ніксон у своєму посланні конгресу, що мало назву «Нова стратегія в інтересах миру», підкреслив необхідність «спиратися не лише на силу, а й на переговори з протилежною сторо­ною». Усвідомлення обома сторонами необхідності усу­нути загрозу ядерної війни вивело на перший план ра­дянсько-американських відносин проблему спільної роз­робки правил, дотримання яких дало б змогу відвернути ядерну катастрофу і принагідне зменшити тягар війсь­кових видатків.

Таким чином, розрядка міжнародної напруженості не була «вулицею з одностороннім рухом», як намагалися представити її критики на Заході. Не була вона й на­слідком лише «миролюбної політики» СРСР та інших соціалістичних країн, що «змусили агресивний імперіа­лізм» піти на поступки й прийняти запропоновану мо^ дель відносин, як стверджувалось у радянській історіо^ графії. Основу розрядки становила обопільна зацікавле^ ність у ній СРСР і США, породжена об'єктивними реа^ ліями кінця 60-х — початку 70-х років.

Безумовно, існували конкретні причини, що змушу­вали обидві супердержави переглянути свою зовнішню політику в зазначений період. Для США головним каталізатором змін стала війна у В'єтнамі, яка переоб­тяжила економіку й дестабілізувала внутрішню обстанов­ку в країні, ускладнила відносини США з союзниками. Знайти гідний вихід з неї адміністрація США планувала шляхом використання дипломатії «трикутникам Ніксо-

РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. гппклльні ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ

ГЛОБАЛЬНІ ТА

на—Кіссінджера, під яким розуміли відносини між СРСР, США і Китаєм. Причому китайський фактор у радян­сько-американських відносинах (за американською тер­мінологією — «китайська карта») надавав США можли­вість, на думку Г. Кіссінджера, підгримувати «рівновагу

стимулів», щоб зробити Кремль поступливішим.

У свою чергу, СРСР мав свої зовнішньополітичні

пріоритети, досягнення яких залежало значною мірою від стану відносин зі Сполученими Штатами. Насамперед це стосувалося європейського вектора радянської зовніш­ньої політики. СРСР, справді заінтересований в оздоров­ленні політичного клімату в Європі, виступив за скли­кання Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ)у підтримав ініціативу канцлера ФРН В. Брандта та його радника Е. Бара (авторів «нової східної політики» ФРН) щодо врегулювання відносин із СРСР та його со­юзниками. Незадоволення США розвитком самостійних відносин західноєвропейських країн з Радянським Со­юзом виявилося під час сесії Ради НАТО влітку 1970 р., коли американська дипломатія заморозила питання про скликання загальноєвропейської наради. Однак підпи­сання в серпні й грудні 1970 р. між ФРН і СРСР, ФРН і Польщею договорів, у яких визнавалась непорушність європейських кордонів, установлених після другої світо­вої війни, свідчило про те, що протидіяти активізації від­носин країн Західної Європи з СРСР стає для США де­далі складніше. ^

Враховуючи той факт, що остаточне врегулювання

берлінського й німецького питань було неможливим без американської участі, США ставили їх вирішення в залежність від прогресу на інших напрямах радянсько-американських відносин, рівень яких у 1969—1970 рр. залишався недостатнім. Обидві сторони навіть не перед­бачали значного їх поліпшення найближчим часом. Це видно з документів наради, проведеної американським

керівництвом на чолі з Р. Ніксоном наприкінці 1970 р. В них підкреслювалась необхідність дотримуватись більш «жорсткої» лінії відносно СРСР, але без доведення справи до прямої конфронтації. Політбюро КПРС теж не мало ілюзій щодо можливості «встановлення справді хороших, а тим більш дружніх відносин зі США», хоча й підкрес­лювало, що «генеральна лінія радянської зовнішньої

Тема 1 Радянсько-американські відносини

політики має бути націленою на забезпечення мирного

співіснування».

Загальний стан радянсько-американських відносин

того часу багато в чому визначався ходом переговорів з обмеження стратегічних озброєнь (ОСО), що розпочалися ^листопада 1969р. в столиці Фінляндії й проводилися до 1972 р. навперемінно у Відні й Гельсінкі. Розтягнутість цих переговорів пояснювалась тим, що США, впроваджу­ючи в життя принцип «глобального ув'язування» Кіссінд­жера, узалежнювали прогрес на переговорах від позиції СРСР стосовно інших міжнародних питань. Радянський Союз, у свою чергу, намагався використати у власних інтересах як переговори, так і запропоновану президен­том Р. Ніксоном зустріч у верхах.

Лише 20 травня 1971 р. внаслідок взаємних поступок

було оприлюднено спільне радянсько-американське нові» домлення про те, що уряди СРСР і США погодилися зосе­редитись на розробці угоди про обмеження розгортання систем ПРО та деяких заходів відносно обмеження стра­тегічних наступальних озброєнь.

Прогрес, досягнутий на переговорах^ ОСО, а також

домовленість про візит у травні 1972 р. Р. Ніксона до Москви прискорили переговори СРСР, США, Велико­британії й Франції відносно юридичного статусу Західного Берліна. З вересня 1971 р. було парафовано чотири­сторонню угоду щодо Західного Берліна. ЗО вересня у Вашингтоні міністр закордонних справ СРСР А Громико і державний.секретар США В. Роджерс підписали угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни між дво­ма державами, текст якої було погоджено під час пере­говорів про ОСО.

1971 рік став перехідним у радянсько-американських

відносинах. Він заклав основу для подальших домовле­ностей, які відкрили шлях розрядці міжнародної напру­женості.