Заглавная страница Избранные статьи Случайная статья Познавательные статьи Новые добавления Обратная связь FAQ Написать работу КАТЕГОРИИ: АрхеологияБиология Генетика География Информатика История Логика Маркетинг Математика Менеджмент Механика Педагогика Религия Социология Технологии Физика Философия Финансы Химия Экология ТОП 10 на сайте Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрацииТехника нижней прямой подачи мяча. Франко-прусская война (причины и последствия) Организация работы процедурного кабинета Смысловое и механическое запоминание, их место и роль в усвоении знаний Коммуникативные барьеры и пути их преодоления Обработка изделий медицинского назначения многократного применения Образцы текста публицистического стиля Четыре типа изменения баланса Задачи с ответами для Всероссийской олимпиады по праву Мы поможем в написании ваших работ! ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?
Влияние общества на человека
Приготовление дезинфицирующих растворов различной концентрации Практические работы по географии для 6 класса Организация работы процедурного кабинета Изменения в неживой природе осенью Уборка процедурного кабинета Сольфеджио. Все правила по сольфеджио Балочные системы. Определение реакций опор и моментов защемления |
Розділ II розрядка міжнародної напруженості глобальні та регіональні аспектиСодержание книги
Похожие статьи вашей тематики
Поиск на нашем сайте
«•1Н- Ж
американського. За даними колишнього_ міністра'Ьборони США Р Макнамари, співвідношення ядерних сил СГСГ і США на початку б0-х років становило 1:17 на користь США, а кількість засобів доставки ядерних зарадів у Сполучених Штатів була в 10 разів більшою. Тому радянське керівництво надавало великого значення завданню на^ копичення ядерних зарядів і засобів їх доставки до цілей з метою створення військово-стратегічної рівноваги між СРСР і США. Хрущов уважав, що слід використовувати найменші свідчення успіхів СРСР у військово-техшчнш галузі для підтвердження наміру втілити в життя гасло «Наздогнати і перегнати Америку». У свою чергу. Сполучені Штати Америки не збиралися припиняти розробку нових видів ядерної зброї. Це означало продовження гонки озброєнь і блокового протистояння, очолюваного лідерами двох протилежних соціальних систем — СРСР і США. Через місяць після запуску першого радянського супутника Землі спеціально створена президентська комісія, що дістала назву «комісія Гейтера^, подала Д. Ейзен-хауеру доповідь «Залякування і виживання в ядерну добу». В її висновках підкреслювалась необхідність продовжувати гонку озброєнь до остаточної перемоги США завдяки їх більш могутньому економічному й технічному потенціалові., т- Однак саме наприкінці 50-х років з'явилися ознаки того що ідея мирного співіснування почала пробивати собі дорогу в міжнародних відносинах. Свідченням цього стала активна участь США і СРСР у заснуванні Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ) з метою розширення співробітництва в галузі використання атомної енергії в мирних цілях, а також створення перешкод на шляху розповсюдження ядерної зброї. Радянсько-американські переговори щодо вироблення тексту першої угоди про обміни в галузі науки, культури, техніки й освіти за" вершилися її підписанням у Вашингтоні 27 січня 1958р. В дипломатичних колах ця угода довгий час мала назву «угода Зарубіна—Лейсу> (на ім'я тодішнього радянського посла в США Зарубіна й одного з керівників держдепартаменту Лейсі, які відіграли велику роль у її підготовці). Важливим кроком до зміцнення довіри між СРСР і США могли стати радянсько-американо-англійські пере- Тема 1 Радянсько-американські відносини говори щодо часткового припинення випробувань ядерної зброї, які розпочалися в Женеві в жовтні 1958 р. Однак західні держави загальмували на п 'ять років процес розробки тексту майбутнього договору про відмову від випробувань ядерної зброї в трьох середовищах: в атмосфері, під водою та космосі, поставивши на порядок денний питання про запровадження системи міжнародного контролю. Пропонувалося створити мережу обладнаних спеціальною апаратурою постів у різних регіонах світу, які б фіксували наслідки випробувань в атмосфері; ввести чергування на постійній основі у Світовому океані кораблів зі змішаними екіпажами та складним обладнанням для реєстрації підводних вибухів; розмістити супутники на трьох стаціонарних орбітах для виявлення вибухів у космосі. їс г Не сприяла поліпшенню радянсько-американських відносин ініціатива глави радянського уряду М. Хрущова щодо зміни післявоєнного статусу Берліна. В адресованій США, Великобританії й Франції офіційній ноті від 27 листопада 1958 р. він пропонував укласти мирний договір із двома німецькими державами — ФРН і НДР, перетворивши Західний Берлін на демілітаризоване «вільне місто». Ця нота була сприйнята Заходом як «еквівалент ультиматуму» й поклала початок «берлінській кризі», яка тривала до 1963 р. і негативно вплинула на розвиток радянсько-американських відносин у той період. Запрошення президента СШАД. Ейзенхауера М. Хрущову відвідати з візитом Сполучені Штати, яке він передав через свого державного секретаря на Женевській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США, Великобританії та Франції (травень—липень 1959 р.), мало на меті послабити напруженість у відносинах двох великих держав. Під час цього, першого в історії^ візиту глави радянського уряду до Сполучених Штатів, що розпочався 15 вересня 1959 р., розглядалися можливості розширення наукового й культурного співробітництва, збільшення обсягів торгівлі, а також питання міжнародного характеру, зокрема статус Західного Берліна. Наслідки дводенної зустрічі Д. Ейзенхауера і М. Хрущова в резиденції американського президента в Кемп-Девіді дали можливість говорити про «дух Кемп-Девіда»^ тобто про певне поліп- РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ
шення радянсько-американських відносин. Цьому сприяла заява Д. Ейзенхауера, що «Америка не збирається залишатися в Берліні довічно, й існуюче становище в Західному Берліні не є нормальним». На зустрічі була досягнута принципова згода щодо необхідності проведення наради глав урядів СРСР, США, Великобританії й Франції для обговорення цієї проблеми. Подальший перебіг подій виявив серйозні розбіжності між СРСР і США щодо методів урегулювання «берлінської кризи». 1 травня 1960 р., за два тижні до початку наради на найвищому рівні в Парижі, у повітряному просторі СРСР над Уралом зенітною ракетою було збито американський розвідувальний літак. У-2 Прибувши до столиці Франції, М. Хрущов зажадав вибачення з боку американського уряду й заборони розвідувальних польотів над територією СРСР. Американський президент відмовився задовольнити всі вимоги М. Хрущова, обмежившись обіцянкою припинити польоти на час свого перебування при владі, тобто лише до січня 1961 р. Нарада на найвищому рівні не відбулася, як і запланований візит Д. Ейзенхауера до СРСР. Унаслідок погіршення радянсько-американських відносин було відкладено вирішення берлінського питання, не вдалося реалізувати й першу з початку «холодної війни» спробу зупинити гонку озброєнь. Після перемоги демократичної партії на виборах 1960 р. президентом США став Джон Ф. Кеннеді. Нове керівництво замінило зовнішньополітичну доктрину «масованої відплати» на доктрину «гнучкого реагування», або «дозованого використання сили». Міністр оборони Р. Мак-намара сформулював дві стратегічні мети США на 60-ті роки: 1) стримування свідомого нападу на США та їх союзників шляхом постійної підтримки здатності завдати неприйнятної шкоди противнику; 2) обмеження втрат власного населення і збитків промислового потенціалу. Доктрина передбачала різні варіанти застосування як звичайної, так і ядерної зброї для реалізації політичних цілей. При цьому підвищена увага приділялась дипломатичним засобам впливу на конфронтаційну ситуацію. У своїй концепції ескалації відомий американський теоретик Г. Кан — директор Гудзонівського інституту — Тема 1 Радянсько-американські відносини запропонував модель урегулювання конфліктів, яка грунтувалась на одночасному використанні засобів дипломатії та силової боротьби («сходи ескалації» Г. Кана). Одним з постулатів доктрини «гнучкого реагування» було визнання адміністрацією Кеннеді того факту, що очолюваний Радянським Союзом блок соціалістичних держав є довгостроковим історичним явищем. • Тому збереження «балансу сил» у відносинах із СРСР стало однією з головних настанов зовнішньої політики США. Виходячи з того, що по лінії конфронтації двох блоків у Європі стабільність можлива, автори доктрини «гнучкого реагування» прогнозували загострення протистояння двох систем у країнах «третього світу», вважаючи, що саме там з'явилась небезпека порушення світового балансу сил на користь СРСР, чого не повинні були допустити США. В умовах піднесення національно-визвольних рухів на початку 60-х років, коли радянське керівництво зробило ставку саме на їх активну підтримку, Д. Кеннеді запропонував будувати радянсько-американські відносини на засадах визнання і «заморожування» існуючого на той момент статус-кво. Такі різні підходи до розуміння сутності мирного співіснування не могли не вплинути на перебіг першої зустрічі лідерів СРСР і США, яка відбулася 3 — 4 червня 1961 р. у Відні. Мета зустрічі полягала в обговоренні найгостріших проблем міжнародного й двостороннього характеру, насамперед німецького мирного врегулювання і Західного Берліна, а також заборони ядерних випробувань. Ураховуючи провал квітневої інтервенції на Кубу в районі Плайя-Хірон, Кеннеді та його радники вважали, що поступки з боку США щодо Західного Берліна будуть негативно сприйняті внутрішньою опозицією та союзниками й можуть бути кваліфіковані як черговий вияв слабкості президента. М. Хрущов розцінив цей підхід Д. Кеннеді як крок назад порівняно з позицією Д. Ейзенхауера. Різка розбіжність сторін із приводу Західного Берліна під час віденської зустрічі стала однією з головних причин того, що в 1961 р. було втрачено реальну можливість для поліпшення відносин між Радянським Союзом і США. Рівень протистояння двох великих держав не тільки не знизився, а навпаки, зріс, наслідком чого стало РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ спорудження в центрі Європи 13 серпня 1961 р. Берлінського муру. Не було знайдено спільної мови і з питання про припинення ядерних випробувань, оскільки лідери обох держав дотримувались різних точок зору щодо створення системи контролю за випробуваннями. ^^уйаздадв^й^ййййййяийи!^^ • «Карибська криза» й особливості американо-радянського протистояння другої половини 60-х років ^«««•зд-к-к-:-»»»:-»:-:»;^»»:-^^^^^^^ Залишаючись однією з головних проблем радянсько-американських відносин, «берлінська криза» перейшла в латентну стадію, проте почала визрівати нова, найглибша з моменту закінчення другої світової війни криза у відносинах двох супердержав. Після розгрому на Плайя-Хірон антикастрівських сил, що здійснили вторгнення за підтримки США, кубинське керівництво проголосило курс на будівництво соціалізму. Реакція Сполучених Штатів на це була відверто ворожою, але >до кінця 1961 р. кубино-американський конфлікт залишався в регіональних рамках. У листопаді в надрах Пентагону і ЦРУ було розроблено довгостроковий план під кодовою назвою «Мангуста», що мав на меті повалення режиму Кастро. В січні1962р. конфлікт між США і Кубою "переходитьна новий рівень: за ініттіативою США Оргожзщ<іяа/и^ держав (ОАД) ухвалює рішення про^йзнання^і^6йїськото~^^ із міжамериканською системою і про виключення Куби з РАД. Наступне введення ембарго на торгівлю країн Латинської Америки з Кубою і розірвання з нею відносин 15 країнами континенту свідчили про те, що обов'язковою умовою членства в ОАД має стати принцип ідеологічної подібності її членів. У відповідь на антикубинську політику США радянське керівництво на чолі з М. Хрущовим у квітні 1962 р, визнає соціалістичний характер перетворень на Кубі й Тема 1 Радянсько-американські відносини починає надавати їй різноманітну допомогу. Одночасно Генеральний штаб СРСР розробшГплан під кодовою назвою «Анадирь»^ метою якого було створення Групи радянських військ на Кубі. В червні під час робочого візиту до Москви міністра оборони Куби Рауля Кастро був парафований секретний договір про розміщення на Кубі радянських ракет середньої дальності (формально сторони його так і не підпис^лиУ У вересні 1962 р. розпочалася таємна доставка перших ракет СС-4, бомбардувальників Іл-28 і тактичних ракет. «Місяць», які могли використовуватися як носії ядерних зарядів. Кубинське керівництво вважало, що ввезення ракет слід здійснювати відкрито. Про неможливість приховати від США розміщення військових угруповань та озброєнь попереджували й радянські військові спеціалісти. Однак, на думку М. Хрущова, несподівана поява на Кубі радянських носіїв ядерної зброї мала поставити адміністрацію США перед доконаним фактом і примусити її відмовитись від вторгнення на територію країни, що стала на шлях соціалізму. Тому радянським керівництвом було вжито низку заходів дезінформаційного характеру щодо США, як, наприклад, спеціальна заява ТАРС, надрукована газетами в середині вересня: «Радянському Союзу не потрібно перемішувати в будь-яку країну, наприклад, на Кубу, свої засоби відбиття агресії... Він має настільки потужні ракетоносії для своїх зарядів, що йому не потрібно шукати місце для їх розміщення десь за межами СРСР». За свідченням тодішнього радянського посла у США А. Добриніна, ні він, ні представник СРСР при 00Н Зорін не були поінформовані про доставку ядерних ракет на Кубу, а навпаки, отримали інструкції пояснювати американцям, що на Кубі знаходиться лише «оборонна зброя». • 14 жовтня під час проведеної американським літаком У-2 розвідувальної аерофотозйомки кубинської території були виявлені радянські ракети середньої дальності. За два дні Д. Кеннеді отримав відповідні фотографії й висновки експертів. Саме ця дата, 16 жовтня 1962 р., вважається початком карибської або, як П називають в^ американській історіографи, кубинської кризи. На терміново скликаному засіданні Виконкому Ради національної РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ безпеки (РНБ), метою якого було визначення методів кризового реагування, думки його членів розділилися. Най-» аїресивнішу позиціюза&їя^ш_див6КI02^Ц^ голоЙШомітету начальникшштабЇІге^^ Тейлор, колишній державний секретар і спеціальний помічник президента Д. Ачесон, які висловлювалися за негайне бомбардування радянських ракетних баз і можливу висадку американських військ на Кубу. Інша група, до якої увійшли міністр юстиції Р. Кеннеді, радник президента Т. Соренсен та інші, віддавала перевагу засобам дипломатії з використанням режиму силового тиску. Взагалі на початковому етапі прийняття зовнішньополітичного рішення Виконком РНБ запропонував президентові 10 альтернатив, з яких дуже швидко залишилось дві: лїо^сь^оа^о/йЗЗ^ГЇЇобгтрлла атака. Проаналізувавши ситуацію, що склалася, міністр обо- рони Макнамара підкреслив, що «ракети на Куоі не да-_ ють росіянам яких-небудь переваг порівняно "з "їх між-континентальшіми ракетами, що знаходяться в СРСР, за винятком того, що час попередження скоротиться з 15 до 2—3 хвилин». Було також визнано, що розміщення 40 радянських ракет на Кубі за наявності в США 5 тис, оди-ниць ядерної зброї, забезпечених засобами доставки (проти 300 одиниць у СРСР), не може вплинути на існуючий баланс сил. Т. Соренсен, крім того, додав, що «юридичне Ради мали повне право зробити те у що вони^здобили^ йаючи зїоду кубинського уряду». Ці два аргументи вплинули на прийняття більшістю членів Виконкому на чолі з Д. Кеннеді рішення проголошення морської блокада як менш небезпечного заходу з огляду на можливий розвиток подій. Однак варіант залишення радянських ракет на Кубі навіть не обговорювався. Всі члени Виконкому РНБ були одностайні щодо необхідності їх негайного вивезення з острова. 22 жовтня 1962 р. «карибська криза» переходить у ста' дію найбільшого загострення^ В цей день о 19.00 за вашингтонським часом президент США оголосив^оябу про. встановлення «карантину» на ввезення на Кубу насту- Тема 1 Радянсько-американські відносини
пальної зброї. Кеннеді пояснив у цій заяві мотиви такого рішення: «Приховане, стрімке і непоясненне розгортання комуністичних ракет у районі, який має особливе історичне значення для Сполучених Штатів.., таємне рішення про розміщення стратегічної зброї вперше в історії за межами радянської території — це умисна зміна статус-кво, що є абсолютно неприйнятним для нашої країни». Цього ж дня Д. Кеннеді направив листа М. Хрущову, в якому повідомляв його, що дії, до яких удався уряд США, «є мінімумом, необхідним для усунення загрози безпеці країн цієї півкулі», і що «США вживуть усіх заходів, яких належить ужити, для захисту власної безпеки і безпеки своїх союзників». ^22_жошня з 23.00 для всіх збройних сил США було оголошено стан бойової тривоги Ре/соп—3. "23 жовтня відповідно до прокламації № 3504, підпи-^ саної президентом, збройні сили США отримали наказ не допускати ввезення наступальної зброї на Кубу, оглядати судна, що йдуть на Кубу, затримувати їх у випадку непідкорення та направляти їх до одного з портів СЛІА. У своєму другому листі до Голови Ради Міністрів СРСР Д. Кеннеді рекомендував йому дати інструкцію радянським суднам виконувати умови карантину. У своїх відповідях президенту від 23 і 24 жовтня М. Хрущов обвинуватив СЛІА у втручанні у внутрішні справи Куби й повідомив про те, що «радянський уряд не може дати інструкції капітанам радянських суден підкорюватись наказам американських військово-морських сил, що блокують острів Куба». В умовах зростання напруження в радянсько-американських відносинах виконуючий обов'язки Генерального секретаря 00Н У Тан ввечері 24 жовтня направив листа главам СРСР і США,. в якому запропонував план Урегулювання кризи: СЛІА відмовляються від карантину,.СРСР •--^від^озміп^ння^стутально зб^оі. Тіершїознаки послаблення напруження^ з'явилися ^^^^ІЇЗ^коли обидві сторони підтвердили Генеральному секретареві 00Н згоду вжити заходів щодо відвернення сутичок на морі. РОЗДІЛ [\ РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ да .—————_——————————————————————————— Лист М. Хрущова від 26 жовтня мав примирливий характер. Радянський керівник запропонував: «Ми заяви" мо, що наші кораблі, які йдуть на Кубу, не везуть ніякої зброї. Ви ж заявите про те, що Сполучені Штати не здійснять вторгнення своїми військами на Кубу і не підгримуватимуть ніякі інші сили, які б мали наміри вчинити вторгнення на Кубу. Тоді відпаде і необхідність у перебуванні на Кубі наших військових спеціалістів», «тоді відпало б і питання про зброю...»
«• • _ .Л/ДОІЛПЛ-У.І^ ллм-л.^л.^л.^^,^^,-- у _ _ та», як його назвали американці. В цей день радянської^ "зенітною ракетою над територією Куби було збито американський розвідувальний літак У-2, і лише завдяки твердій позиції Д. Кеннеді Пентагону не вдалося здійснити намір завдати негайного авіаційного удару по острову. | Іншою важливою подією дня стало отримання президентом США листа М. Хрущова з додатковою вимогою про ліквідування американських ракетних баз у Туреччині в " обміняна'вивезення ра0янгг^иу~~рґіурт д Куби Прийттяттст американською стороною цієї вимоги ускладнювалося тим, що розміщення ракетних баз у Туреччині відбулося згідно з офіційним рішенням НАТО, і одностороннє рішення президента США про їх закриття могло б негативно вплинути на відносини США з союзниками по л блоку. Тому Р. Кеннеді за дорученням президента мав термінову бесіду з радянським послом А. Добриніним, під час якої було запропоновано план урегулювання «карибської кризи», що складався з двох частин:^фіційноі_ та конфіденційної. У першій мова ишда про домовленість "між двома країнами про вивезення з Куби радянських ракет в обмін на запевнення США про невторгнення на Кубу. У другій — про закриття американських ракетних баз у Туреччині через 4—5 місяців після завершення кризи й відповідно до процедури НАТО. Для тих, хто не знав про конфіденційну домовленість двох лідерів (а таких була більшість), лист М. Хрущова від 28 жовтня, в якому констатувалась лише офіційна до-
Радянсько-американські відносини
МОВЛеНІСТЬ, ВИГЇЇЧД^^ЯК Р^^тул рядстнсьуо^ сторпнтт_від тїтп^оги про виведення американських, ракет із Туреч- •^ 9/\. І^ГИ^^У^ Ж~- Щ, -ииіі""^""^"—"*""**'^^**^^ "^ ^^ " "• "^'<Ьг—--•-• итпщГТ^рЇмтого, оскільки спішне рішення М. Хрущова ^^д^вагі^іі1^?8^'^ баз із Куои не було погоджене^ д--^асіро,радянсько-кубіюс відносини серйозно ускладнилися. Ф. Кастро кваліфікував домовленість США і СРСР як змову двох супердержав за рахунок маленької країни й відмовився допустити на кубинську територію спостерігачів 00Н для контролю за вивезенням ракет. США У свою чергу, відмовилися від офіційного оформ- леіііія своїх зобов'язань не нагадати, на КубУу залишивши -в-сияглиіпе усні запевнення. Тим часом 28 жовтня радянсько-американським компромісом гостра стадія кризи завершилась. Розпочався процес остаточного її врегулювання, який тривав майже місяць. Формально криза завершилася 7 січня 1963 р., коли представники СРСР і США направили Генеральному секретареві 00Н спільного листа, в якому запропонували^ зняти з порядку денного Ради Безпеки питання про «карибську кризу» у зв 'язку з її врегулюванням. "" ' «Карибська криза» була найнебезпечнішою з усіх міжнародних конфліктів від 1945 р., оскільки існувала реальна ймовірність переростання її в ядерну війну. Вона стала класичною ілюстрацією використання концепції ядерного «залякування» з метою отримання політичних вигід. ^изадюказала^ небезпеку прямого воєнного зіткнення двох супердержав і необхідність уникати навіть найменшої загрози виникнення ядерної війни; у/обов'язковість контролю з боку лідерів держав за збройними силами своїх країн; ^необхідність поліпшення стану міжнародних відносин взагалі і радянсько-американських відносин зокрема; /важливість підтримання прямих контактів між керівниками держав (після закінчення кризи між Кремлем і Бшим домом було встановлено лінію прямого зв'язку — ^гарячу лінію» для використання в надзвичайних обставинах). Велику роль у подоланні кризи відіграли Д. Кеннеді і м* хрущов, які продемонстрували особисті якості керів- РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ ників, спроможних на прийняття компромісних рішень, що запобігли термоядерному конфліктові. «Карибська криза» мала важливі, хоча й суперечливі, наслідки для розвитку радянсько-американських відносин. З одного боку, криза підштовхнула сторони до нарощування стратегічних арсеналів. Метою СРСР стало досягнення ядерного ^^^^^з^С^ДАГ штати, крім кількісного збільшення страітчних озброєнь, роз-і почали Їх якісне вдосконалення. З іншого боку, керіві ники СРСР і США зрозуміли необхідність припиненнА ядерних випробувань і встановлення контролю за стратегічними озброєннями. Про це свідчило підписання 5 серпня 1963 р. в Москві міністрами закордонних справ СРСР, США й Великобританії Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері^ в космічному просторі й пій вооою, який став першим в історії докумен» "Ьіом прд дбме^ННЯ 'гонки ядерних озброєнь. До цього дого- вору приєдналися протягом 60-х років більш як 1()0 'держав, ' Цднак, незважаючи на радянсько-американські спроби досягти певного консенсусу в питанні контролю за стратегічною зброєю, основною тенденцією відносин двох супердержав залишалося суперництво в гонці озброєнь. Навіть частково не вдавалося втілити в життя запропонований Д. Кеннеді принцип збереження стратегічного й політичного статус-кво, оскільки обидві дер жави не могли відійти від ідеологічного протиборства — США продовжували курс на «глобальне стримуванняГко» мунізму», СРСР же активно розповсюджував «ідеї соціалізму» в «третьому світі», Шсля трагічної смерті Д. Кеннеді в листопаді 1963 р. новий президент США Л. Джонсон заявив про намір продовжувати зовнішньополітичний курс свого попередника. Протягом 1964 р., під час проведення президентської виборчої кампанії, СРСР і США підписали консульську конвенцію у угоду про риболовство в північне-східній частині Тихого океану^ а також досягли домовленості про скорочення виробництва у військових цілях матеріалів^ що розщеплюються. Залишилася в силі домовленість про заморожування в 1964 р. військових бюджетів двох країн. Тема 1 Радянсько-американські відносини Розширення американської агресії у В'єтнамі після інциденту в Тонкінській затоці (серпень 1964 р.) призвело до поступового погіршення радянсько-американських відносин: гальмування в 1965—1966 рр. переговорів щодо стратегічних озброєнь; затягування конгресом США процедури ратифікації консульської конвенції з СРСР (її було ратифіковано лише в березні 1967 р.), а також законопроекту «Про торговельні відносини між Сходом і Заходом». У свою чергу. Радянський Союз, щоб не поступитися принципом «інтернаціональної солідарності» з соціалістичним В'єтнамом, збільшив йому допомогу й активізував антиамериканську пропагандистську кампанію. Однак обидві сторони, розуміючи важливість взаємного діалогу, не доводили конфлікт навколо В'єтнаму до стадії небезпечного загострення. Навпаки, проглядалася тенденція відокремити питання радянсько-американських відносин від інших світових проблем, зокрема від регіональних конфліктів. На початку 1967 р. завершились радянсько-американські переговори відносно договору про мирне співробітництво в космосі. 27 січня країни-депозитарії (СРСР, США й Великобританія) підписали Договір про принципи діяльності держав щодо дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Ця тема обговорювалася на XXII сесії Генеральної Асамблеї О ОН у вересні—грудні 1967 р., коли було завершено підготовку проекту угоди про врятування космонавтів, повер» нення космонавтів та повернення об'єктів у запущених у космічний простір. Підписання угоди відбулося 22 квітня 1968р. одночасно в Москві, Вашингтоні та Лондоні. На порядку денному досить складних радянсько-американських відносин 1967—1968 рр. окреме місце посідали дві проблеми: укладання договору про нерозповсюд-ження ядерної зброї й проведення переговорів щодо обмеження оборонної та наступальної зброї. Міжнародна обстановка не сприяла їх вирішенню, оскільки до війни у В'єтнамі в червні 1967р. додалась ізраїльська агресія проти Єгипту, Сирії та Йорданії. Однак саме під час надзвичайної сесії Генеральної Асамблеї 00Н, скликаної у зв'язку з агресією Ізраїлю, РОЗДІЛ II РОЗРЯДКА МІЖНАРОДНОЇ НАПРУЖЕНОСТІ. ГЛОБАЛЬНІ ТА РЕГІОНАЛЬНІ АСПЕКТИ 23 і 25 жовтня відбулася зустріч глави радянського уряду М. Косигіна і президента Л. Джонсона в Гласборо, на якій, крім обговорення питань, пов'язаних з урегулюванням конфліктів у В'єтнамі й на Близькому Сході, було зроблено спробу знайти взаємоприйнятний підхід до вирішення проблеми отримання розвитку систем ПРО. Хоча зустріч у Гласборо не мала конкретних результатів, вона все ж таки сприяла початку переговорів з обмеження стратегічних озброєнь, які в 1972р. завершились укладенням Дого» вору щодо ПРО. В останній рік президентства Л. Джонсона після ба- гаторічних переговорів завершилася робота над Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, який було відкрито для підписання 1 липня 1968 р. в столицях СРСР, США та Великобританії. До кінця року цей договір підписали 83 держави. Однак сенат США, незважаючи на зусилля Л. Джонсона, відмовився його ратифікувати через введення радянських військ до Чехословаччини в серпні 1968 р. Ратифікований у листопаді 1969 р., Договір про нерозповсюдження ядерної зброї став одним з базових документів, спрямованих на зниження можливості виникнення ядерних війн. У цілому, за свідченням президента Л. Джонсона, в період 1963—1969 рр. СРСР і США уклали різних угод більше, ніж за ЗО років з моменту встановлення між ними дипломатичних відносин. Загальне міжнародне тло 60-х років не сприяло значним позитивним змінам у радянсько-американських відносинах: тривала гонка озброєнь; ескалація американської участі у в'єтнамській війні та допомога, яку СРСР радавав ДРВ, заважали врегулюванню цього конфлікту; події 1967 р. на Близькому Сході також негативно позначилися на відносинах СРСР і СІПА.^ Однак у політичних колах обох країн саме в 60-ті роки визріло розуміння важливості відходу від конфронтації часів «холодної війни» й необхідності серйозних змін у зовнішній політиці.
Радянсько-американські відносини
»>»»^'»К4№^Х^К^И^>:»»^-М»»К^»>»»ООввв«й»9в»Ю»«вЄ-ї»&»К^^ • Основні напрями радянсько-американського співробітництва під час розрядки міжнародної напруженості айв<ж<5»»їа»к*х<д-вд«*»»к^ї^4'»й»»»:^;«<«^ еріодові 70-х років належить особливе місце в радянсько-американських відносинах. Цей період позначився становленням і розвитком розрядки міжнародної напруженості. Однією з головних передумов процесу розрядки стало досягнення Радянським Союзом наприкінці 60-х років військово-стратегічного паритету зі США. Ця реальність була визнана американською стороною^ 18 лютого 1970 р. президент Р. Ніксон у своєму посланні конгресу, що мало назву «Нова стратегія в інтересах миру», підкреслив необхідність «спиратися не лише на силу, а й на переговори з протилежною стороною». Усвідомлення обома сторонами необхідності усунути загрозу ядерної війни вивело на перший план радянсько-американських відносин проблему спільної розробки правил, дотримання яких дало б змогу відвернути ядерну катастрофу і принагідне зменшити тягар військових видатків. Таким чином, розрядка міжнародної напруженості не була «вулицею з одностороннім рухом», як намагалися представити її критики на Заході. Не була вона й наслідком лише «миролюбної політики» СРСР та інших соціалістичних країн, що «змусили агресивний імперіалізм» піти на поступки й прийняти запропоновану мо^ дель відносин, як стверджувалось у радянській історіо^ графії. Основу розрядки становила обопільна зацікавле^ ність у ній СРСР і США, породжена об'єктивними реа^ ліями кінця 60-х — початку 70-х років. Безумовно, існували конкретні причини, що змушували обидві супердержави переглянути свою зовнішню політику в зазначений період. Для США головним каталізатором змін стала війна у В'єтнамі, яка переобтяжила економіку й дестабілізувала внутрішню обстановку в країні, ускладнила відносини США з союзниками. Знайти гідний вихід з неї адміністрація США планувала шляхом використання дипломатії «трикутникам Ніксо-
на—Кіссінджера, під яким розуміли відносини між СРСР, США і Китаєм. Причому китайський фактор у радянсько-американських відносинах (за американською термінологією — «китайська карта») надавав США можливість, на думку Г. Кіссінджера, підгримувати «рівновагу стимулів», щоб зробити Кремль поступливішим. У свою чергу, СРСР мав свої зовнішньополітичні пріоритети, досягнення яких залежало значною мірою від стану відносин зі Сполученими Штатами. Насамперед це стосувалося європейського вектора радянської зовнішньої політики. СРСР, справді заінтересований в оздоровленні політичного клімату в Європі, виступив за скликання Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ)у підтримав ініціативу канцлера ФРН В. Брандта та його радника Е. Бара (авторів «нової східної політики» ФРН) щодо врегулювання відносин із СРСР та його союзниками. Незадоволення США розвитком самостійних відносин західноєвропейських країн з Радянським Союзом виявилося під час сесії Ради НАТО влітку 1970 р., коли американська дипломатія заморозила питання про скликання загальноєвропейської наради. Однак підписання в серпні й грудні 1970 р. між ФРН і СРСР, ФРН і Польщею договорів, у яких визнавалась непорушність європейських кордонів, установлених після другої світової війни, свідчило про те, що протидіяти активізації відносин країн Західної Європи з СРСР стає для США дедалі складніше. ^ Враховуючи той факт, що остаточне врегулювання берлінського й німецького питань було неможливим без американської участі, США ставили їх вирішення в залежність від прогресу на інших напрямах радянсько-американських відносин, рівень яких у 1969—1970 рр. залишався недостатнім. Обидві сторони навіть не передбачали значного їх поліпшення найближчим часом. Це видно з документів наради, проведеної американським керівництвом на чолі з Р. Ніксоном наприкінці 1970 р. В них підкреслювалась необхідність дотримуватись більш «жорсткої» лінії відносно СРСР, але без доведення справи до прямої конфронтації. Політбюро КПРС теж не мало ілюзій щодо можливості «встановлення справді хороших, а тим більш дружніх відносин зі США», хоча й підкреслювало, що «генеральна лінія радянської зовнішньої Тема 1 Радянсько-американські відносини політики має бути націленою на забезпечення мирного співіснування». Загальний стан радянсько-американських відносин того часу багато в чому визначався ходом переговорів з обмеження стратегічних озброєнь (ОСО), що розпочалися ^листопада 1969р. в столиці Фінляндії й проводилися до 1972 р. навперемінно у Відні й Гельсінкі. Розтягнутість цих переговорів пояснювалась тим, що США, впроваджуючи в життя принцип «глобального ув'язування» Кіссінджера, узалежнювали прогрес на переговорах від позиції СРСР стосовно інших міжнародних питань. Радянський Союз, у свою чергу, намагався використати у власних інтересах як переговори, так і запропоновану президентом Р. Ніксоном зустріч у верхах. Лише 20 травня 1971 р. внаслідок взаємних поступок було оприлюднено спільне радянсько-американське нові» домлення про те, що уряди СРСР і США погодилися зосередитись на розробці угоди про обмеження розгортання систем ПРО та деяких заходів відносно обмеження стратегічних наступальних озброєнь. Прогрес, досягнутий на переговорах^ ОСО, а також домовленість про візит у травні 1972 р. Р. Ніксона до Москви прискорили переговори СРСР, США, Великобританії й Франції відносно юридичного статусу Західного Берліна. З вересня 1971 р. було парафовано чотиристоронню угоду щодо Західного Берліна. ЗО вересня у Вашингтоні міністр закордонних справ СРСР А Громико і державний.секретар США В. Роджерс підписали угоду про зменшення небезпеки виникнення ядерної війни між двома державами, текст якої було погоджено під час переговорів про ОСО. 1971 рік став перехідним у радянсько-американських відносинах. Він заклав основу для подальших домовленостей, які відкрили шлях розрядці міжнародної напруженості. Значну роль у створенні політичної та договірно-правової засад співробітництва між СРСР і США відіграла зустріч лідерів двох держав, що відбулась 22—ЗО травня 1972 р. в Москві. З ініціативи радянської сторони -Р. Ніксон і Л. Брежнєв підписали політичний документ «Основи взаємовідносин між СРСР і США», в якому було зафіксовано базові принципи двосторонніх відносин дер- |
||||||||||||||||
| Поделиться: |
Познавательные статьи:
Последнее изменение этой страницы: 2016-08-10; просмотров: 514; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!
infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.226.34.205 (0.019 с.)