Україна на межі тисячоліть. Помаранчева революція і її наслідки

Помара́нчева револю́ція — кампанія протестів, мітингів, пікетів, страйків та інших актів громадянської непокори в Україні, організована і проведена прихильниками Віктора Ющенка, основного кандидата від опозиції на президентських виборах у листопаді — грудні 2004 року, після оголошення Центральною виборчою комісією попередніх результатів, згідно з якими переміг його суперник — Віктор Янукович. Акція почалася 22 листопада 2004, як реакція на масові фальсифікації, що вплинули на результат виборів.Основною базою об'єднаної опозиції стали західні і центральні регіони країни, у той час як Віктора Януковича підтримав Схід і Південь України. Громадська думка західних країн була переважно на боці української опозиції.Для захисту своїх демократичних прав до Києва приїхало сотні тисяч людей зі всієї України

Основним результатом революції було призначення Верховним судом повторного другого туру президентських виборів (не передбаченого прямо законодавством). Внаслідок компромісу, досягнутого фракціями Верховної Ради, після призначення повторного другого туру виборів були прийняті зміни до Конституції, які отримали назву Конституційна реформа 2004. Конституційна реформа зменшила повноваження президента, і, таким чином, знизила рівень значущості спірних президентських виборів.За результатами голосування у повторному другому турі виборів перемогу одержав Віктор Ющенко.Зміна правлячої еліти України, що відбулася в результаті «Помаранчевої революції», і пов'язана з цим переорієнтація внутрішнього й зовнішньополітичного курсу країни дали привід багатьомспостерігачам говорити про чергу «кольорових» революцій, що почалася зі зміни влади в Сербіїта продовжилася в Грузії, Україні та Киргизстані, намагатися знайти аналогії між ними та визначити ті держави, у яких можливе повторення «кольорових» революцій. Зі свого боку, влади країн, які називалися як потенційні об'єкти застосування «революційного досвіду», почали певні контрзаходи для недопущення цього.

Україна в сучасному світі

Україна заявила про себе у сучасному світі лише після проголошення незалежності і Всеукраїнського референдуму, який став юридичною підставою для міжнародного визнання нашої республіки. Вже на другий день після референдуму про визнання України заявили Канада і Польща, 3 грудня – Угорщина, 4 грудня – Латвія, Литва, 5 грудня – Аргентина, Болгарія, Болівія, Росія і Хорватія.25 грудня після відставки М. Горбачова, яка знаменувала остаточний розпад СРСР, і дістання гарантій нерозповсюдження ядерної зброї, Україну визнали США. Протягом грудня 1991 р., що став місцем визнання нашої держави, її незалежність визнали загалом 68 держав, 1992 р. – ще 64.У липні 1993 р. Верховна Рада України ухвалила „Основи зовнішньої політики України”, в яких визначено: забезпечення стабільності міжнародного становища України, входження господарства країни до світової економічної системи, захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб за кордоном та ін. З самого початку існування незалежної України російські парламентарі почали дискусії щодо територіальної приналежності Криму. Вони доводили, що Акт 1954 р. про передачу півострова до складу України є неконституційним. У липні 1993 р. російський парламент прийняв безпрецедентне рішення про надання Севастополю, статусу міста Російської Федерації. Восени 1996 р. мер Москви Ю. Лужков заявив, що Росія може вирішити цю проблему силою. Україна чимало зробила для забезпечення переселення в Криму 250 тис. кримських татар. У лютому 1992 р. була відновлена Автономна Республіка Крим. Кримська проблема тісно пов’язана з проблемою Чорноморського флоту. До цього часу Севастополь є головною базою російського Чорноморського флоту 1992 р. була досягнута домовленість про встановлення подвійного контролю над Чорноморським флотом на 5-річний термін. 30-31 травня 1997 був підписаний широкомасштабний політичний договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією. Сторони зобов’язалися будувати свої відносини на основі територіальної цілісності, непорушності кордонів. Ще однією важливою зовнішньополітичною проблемою України була ядерна. Після розпаду СРСР наша республіка стала третьою ядерною державою.16 листопада 1994 р. Верховна Рада ухвалила рішення про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї за умови надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. 5 грудня 1994 р. у Будапешті, президенти Росії та США і прем’єр-міністр Великої Британії надали Україні такі гарантії. Влітку 1996 р. ядерне саморозброєння нашої республіки було завершене – останні ядерні боєголовки були вивезені з території України, а їхні пускові шахти поблизу м. Первомайська Миколаївської області – підірвані.Наша держава розширює і активізує свою участь у різних міжнародних організаціях. Ще вона стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі. У листопаді 1995 р. Україну прийнято до такої впливової організації, як Рада Європи. Країни Важливе значення мають відносини між Україною і Європейським Союзом (ЄС). У 1994 р. було підписано угоду про співробітництво між Україною і ЄС, що відкривало шлях до асоційованого членства нашої країни у цій організації, давало простір для розвитку торгівельно-економічних зв’язків.

У 2005 р. Президент України і уряд добивалися того, щоб наша держава вступила у світову організацію торгівлі (СОТ), але Верховна Рада не прийняла по цьому питанню відповідні документи. Розвиваються відносини нашої держави з НАТО. У 1994 р. керівництво цієї організації ініціювало програму „Партнерство заради миру”, яка створила можливості для співробітництва з країнами – колишніми учасниками Варшавського договору. Оголосивши себе позаблоковою державою, Україна опиняється у складній ситуації своєрідного буфера між НАТО з одного боку і Росією з іншого. У 1997 р. Україна підписала Хартію про особливе партнерство з НАТО, яке передбачає розширення співробітництва – проведення спільних миротворчих акцій, маневрів, використання науково-технічних досягнень НАТО. Сьогодні, коли значно змінилася політична ситуація як в самій Україні, так в Європі і в світі, відбувається переоцінка відносин нашої країни з багатьма державами. Тепер ми повинні говорити про стратегічні відносини, тобто кардинально змінюючих умови існування України в цілому. До таких треба віднести зв’язки з Сполученими Штатами, Росією і Польщею. На наш погляд, сьогодні стратегічний партнер у нашої країни тільки один – Польща, з якою у нас склалися дійсно рівноправні відносини, спостерігається взаємність поглядів з багатьох питань і відчувається готовність йти на поступки і враховуючи інтереси один одного. У відносинах із Сполученими Штатами у нас існують елементи стратегічного партнерства, проте Україні необхідно ще провести велику роботу як всередині країни, так і на зовнішній арені, щоб не тільки вона вважала США своїм стратегічним партнером, але й сама стала таким для єдиної наддержави світу. Що ж відносно Росії, то, як і всі попередні роки у нас зберігається стратегічна залежність, але відсутнє партнерство.

Українська діаспора

Украї́нська діа́спора — збірне визначення української національної спільноти поза межами українських земель (етнічної української території), яка почуває духовний зв'язок з Україною.

Станом на 2004 рік за межами України проживає від 13 до 15 млн. українців та їх нащадків, тобто близько чверті народу. Відповідно до статті 12 Конституції України (254к/96-ВР) держава дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб закордонних українців.

З незалежністю України, українці переселяються, зокрема в Португалію, Іспанію, Чехію, Італію через непевний економічний стан в Україні.

Станом на 2010 рік за межами України мешкало до 10 млн українців.

Чимало українців живе на російському прикордонні:

1. де українці становили за переписом 1926 року 36 % всього населення і можна говорити про мішану російсько-українську територію

· на півночі Слобожанщині серед російської більшості

· на Дону

· на східному Передкавказзі (у східній частині Краснодарського краю і в Ставропольському краї);

2. мішаним українсько-російсько-білоруським краєм

· північну Чернігівщину (Стародубщину)

На західних околицях України чимало українців живе на румунському і словацькому прикордонні.

Кількість українців у діаспорі зазнає постійних змін: до 1939 року (а частково й згодом) вона збільшувалася завдяки новому припливові з України (звичайно, також завдяки природному приростові), зменшується через повернення (рееміграцію) в Україну та (зокрема, в третій і дальших генераціях) через асиміляцію та денаціоналізацію.