Виборчі системи: сутність, переваги, недоліки.

Представництво політичних партій у парламентах, їх вплив на політичне життя, а інколи і вид партійної системи, що склалася у певній країні, значною мірою залежать від прийнятої у даній країні системи підрахунку голосів, принципів визначення переможців, які визначають сутність поняття “виборча система”. Історично відомі три види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна і змішана.

Для мажоритарної виборчої системи характерний поділ країни на одномандатні виборчі округи. Від кожного округу обирається один депутат. Така система має два різновиди. Перший – мажоритарна система відносної більшості - автоматично проголошує переможцем кандидата, який набрав більше голосів виборців, ніж суперник. Друга – мажоритарна система абсолютної більшості – проголошує переможцем кандидата, який набрав більше половини голосів, що були подані виборцями. Оскільки далеко не завжди кандидат у депутати набирає таку кількість голосів, передбачається другий тур виборів, в якому за депутатський мандат змагаються лише два кандидати, що в першому турі посіли перші місця.

До переваг мажоритарної виборчої системи належать її технічна простота, необов’язковість знання виборцями всього розмаїття партійних програм, персоніфікованість, що сприяє сприйняттю системи виборцями і залишає можливість для відкликання депутата у разі впровадження імперативного депутатського мандата.

Основний недолік мажоритарної системи полягає у невідповідності сформованого за нею складу парламенту голосам, поданим виборцями, адже виборці, які проголосували за кандидатів, що не потрапили до парламенту, фактично залишаються без своїх представників у вищому законодавчому органі. На практиці це може привести навіть до перемоги на виборах партії, за яку подано голосів менше, ніж за іншу.

Цей недолік майже відсутній у пропорційній виборчій системі. Вона характеризується створенням багатомандатних виборчих округів або єдиного багатомандатного округу. В такому випадку виборці голосують за партійний список кандидатів у депутати. Представництво кожної партії у парламенті є пропорційним кількості набраних голосів. Пропорційна виборча система часто супроводжується існуванням так званого “загороджувального пункту”, який усуває від розподілу депутатських мандатів ті партії, що не набрали певної кількості голосів виборців. Така практика широко використовується у світі з метою недопущення до парламенту маленьких партій, що має на меті зробити його більш структурованим і дієздатним. Висота “загороджувального пункту” коливається від одного відсотка (Ізраїль) до п’яти (ФРН), і, навіть, до десяти (Туреччина).

Основним недоліком пропорційної виборчої системи у її класичному варіанті є існування так званих “жорстких” партійних списків. Партійний список формується партією без участі виборців, які позбавлені можливості впливати на розстановку у ньому кандидатів. Політична позиція виборця може не збігатися із симпатіями до членів “жорсткого” партійного списку, особливо його верхньої частини. В такому випадку голосування за улюблену партію означає допомогу у приході до влади кандидата, абсолютно неприйнятного для виборця. Однак цей недолік легко долається введенням правила “вільних” партійних списків, за яким партія позбавляється можливості впливати на розташування своїх кандидатів у списку. Виборець одержує два голоси: один подається за партійний список і визначає кількість виграних партією мандатів, а другий - за конкретного кандидата і впливає на розстановку кандидатів у списку.

З метою нівелювання недоліків мажоритарної та пропорційної виборчих систем деякі країни впроваджують різновиди змішаної системи, за якої частина депутатів вибирається за одномандатними виборчими округами, а друга частина - за партійними списками в єдиному загальнонаціональному виборчому окрузі. Співвідношення цих частин зазвичай є рівним. Така система використовується в Україні, Росії та деяких інших країна.

Білет №3

1. Інноваційна політична діяльність можлива лише в умовах демократичних режимів - Так

2. Індукція та дедукція належать до емпіричних методів політології – Ні

3. За організаційною будовою політичні партії поділяються на кадрові та масові: - Так

4. За державно-територіальним устроєм Україна є федерацією – Ні

5. Назвіть типи політичної влади (за Гаврилишиним): 1) влада типу противаг; 2) компромісна влада; 6) групова влада;

6. Першим історичним прямої демократії була: 3) Афінська демократія;

7. Які з наведених характеристик властиві монархіям? 1) влада є спадковою; 3) влада є безстроково ю; 4) влада є безвідповідальною;

8. Для тоталітарного режиму характерні такі ознаки: 1) єдина обов’язкова ідеологія; 2) формування образу ворога; 3) командно-адміністративна економіка; 6) існування єдиної партії, яка зосереджує у своїх руках усю політичну владу;

9. Які партійні системи належать до альтернативного типу 1) двопартійні; 3) поміркованого плюралізму; 5) атомізовані;

10. Політино активна верства, з якої у майбутньому може сформувати новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій – 3)контреліта

11. До функцій ВРУ належать наступні: 1) законодавча; 3) фінансові; 5)контрольні

12. Абсолютні монархії, теократичні режими, військові диктатури – це різновиди: 1) авторитарного режиму;

13. Порядок формування і повноваження Кабінету Міністрів України

До основних урядових завдань, закріплених у ст.116 Конституції України, належать:

– забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності;

– здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави;

– виконання Конституції й законів України, актів Президента України;

– забезпечення прав і свобод людини і громадянина;

– забезпечення проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури;

– забезпечення рівних умов розвитку всіх форм власності; управління об’єктами державної власності відповідно до закону;

– вжиття заходів щодо гарантування обороноздатності й національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

– забезпечення екологічної безпеки, раціонального використання природних ресурсів.

Процес формування Кабінету Міністрів складається з кількох етапів, на першому з яких здійснюється попереднє узгодження кандидатури на посаду Прем’єр-міністра, для чого Президент проводить відповідні консультації з Головою Верховною Ради та головами депутатських груп і фракцій. Узгоджена кандидатура вноситься главою держави на розгляд парламенту. Одночасно з письмовою пропозицією до Верховної Ради подаються інформаційні матеріали щодо кандидата на посаду Прем’єр-міністра: відомості про освіту, фах; виписка з трудової книжки про трудову діяльність; автобіографія; декларація про доходи, тощо.

Другий етап включає безпосередній розгляд кандидатури на посаду Прем’єр-міністра у парламенті. Проводяться зустрічі кандидата на цю посаду з фракціями народних депутатів України. Потім на пленарному засіданні парламенту кандидат на посаду Прем’єр-міністра України виступає з доповіддю про основні напрями діяльності нового складу Кабінету Міністрів України (до 30 хв.), після закінчення якої надається час (до 45 хв.) на запитання народних депутатів та відповіді на них. Після цього проводиться обговорення запропонованої кандидатури (до 45 хв.), включаючи виступи представників фракцій народних депутатів України. Під час розгляду кандидатури Прем’єр-міністра Президент України може зняти з розгляду запропоновану ним кандидатуру в будь-який момент її обговорення, але тільки до початку процедури голосування щодо неї.

На третьому етапі Верховна Рада України дає згоду на призначення глави уряду більшістю від конституційного складу і оформлює своє рішення відповідною постановою. Вказане рішення приймається у режимі поіменного голосування. У разі, коли запропонована главою держави кандидатура на посаду Прем’єр-міністра не дістала підтримки необхідної більшості депутатів, Президент представляє Верховній Раді у 10-денний строк іншу кандидатуру, щодо якої проводиться нове обговорення і голосування. Повторне подання відхиленої кандидатури не допускається.

Після цього Президент підписує Указ про призначення Прем’єр-міністра України, який подає главі держави кандидатури до складу уряду: Першого віце-прем’єр-міністра, трьох віце-прем’єр-міністрів, міністрів. Президент приймає рішення про призначення кандидатів, поданих прем’єром, на відповідні посади в уряді і видає указ номінаційного характеру.

14. Форми взаємодії суб’єктів політики

Суб’єкт політики - окрема особа, організація чи суспільна група, яка постійно і відносно самостійно беруть участь у політичному житті відповідно до своїх інтересів.

Політична взаємодія є складовою суспільної взаємодії і охоплює різні види діяльності суб'єктів політичного процесу. Вона передбачає здобуття влади як основного засобу задоволення одночасно багатьох потреб людини (кратологічних, піднесення престижу, реалізації політичного покликання, надбання багатств). Успіх політичної взаємодії значною мірою залежить від цінностей і норм суб'єктів політичних дій (особливо лідерів), їхнього вміння правильно оцінити історичну ситуацію та відповідно до неї реалізувати суспільну мету.

Форми політичної взаємодії — це усталені, інституціонально або психологічно зумовлені способи поведінки взаємодіючих суб'єктів. Їх можна умовно поділити на дві групи: функціонування (співпраця, конкуренція, консолідація (ринкові) і панування, експлуатація (неринкові); розвитку (революція, переворот, реформа).

а. Політична співпраця — форма політичної взаємодії, яка ґрунтується на спільних діях суб'єктів політики, що мають спільні або відмінні цінності й інтереси, але прагнуть реалізувати взаємовигідну мету.

б. Політична конкуренція — це така форма політичної взаємодії, в якій суб'єкти політики в рамках правових (або не правових) правил змагаються за перевагу у розподілі влади, матеріальних ресурсів і престижу. Політична конкуренція в рамках цивілізованих правил є однією із рушійних сил суспільного прогресу, оскільки сприяє виробленню механізмів взаємного політичного контролю одних політичних сил над іншими.

в. Консолідація — форма політичної взаємодії, яка передбачає об'єднання, згуртування суб'єктів політики навколо спільних цінностей та інтересів для досягнення загальної мети. Однак не всі цінності дають людині змогу правильно зрозуміти свої інтереси і тому часто вони використовуються політиками для здобуття власної вигоди. Тільки раціональні, прагматичні цінності, які ґрунтуються на правильному розумінні зв'язку інтересів особи і спільноти, підкріплені практикою, можуть у сучасних умовах забезпечувати високий ступінь консолідації (національної, соціальної, партійної тощо).

г. Панування — це такий тип політичної взаємодії, який передбачає нерівноправні стосунки між суб'єктами політики: командування, підкорення, пригноблення, придушення, експлуатація. В історії людства можна виділити різні типи панування: рабовласницьке, феодально-кріпацьке, кастове, імперсько-колоніальне, клієнтельське.

д. Експлуатація передбачає досягнення вигоди, прибутку шляхом присвоєння результатів праці. Політичний характер експлуатації виявляється тоді, коли політична влада забезпечує сприятливі умови для

збагачення своїх представників і фаворитів за рахунок інших соціальних груп. До політичних інструментів

експлуатації належать: високий рівень інфляції; податкові, митні та кредитні пільги для одних соціальних груп (привілейованих) і непомірний податковий тиск для інших; корупція; формування через підконтрольні владі засоби масової інформації вигідних для неї ментальних настанов населення.

е. Найбільш масштабними формами політичної взаємодії, шляхом яких відбуваються суспільні зміни, є революція — процес рішучого розриву з минулим, докорінний злам старих політичних інститутів, радикальна заміна колишньої еліти новою контрелітою; переворот —насильницьке захоплення політичної влади з метою зміни тільки правлячої верхівки або (в окремих випадках) зміни політичного режиму і суспільного ладу; реформи — поступове перетворення інститутів політичної системи та всього суспільного ладу правовими засобами.

є. На сучасному етапі суспільного розвитку домінуючою формою взаємодії є "оксамитова" революція як мирний шлях усунення старої еліти і прихід до влади нової контреліти та здійснення реформ. Сприятливі фактори здійснення реформи: "оксамитові" революції; політичні перевороти, внаслідок яких до влади приходять прогресивні правителі; демократичні вибори, які забезпечують прихід прогресивного діяча на пост глави держави або сил реформістської орієнтації у парламенті; підтримка реформ і жорсткий контроль за їх здійсненням з боку високорозвинених країн.

 

 

Білет №4

1. Нефективна політична діяльність завжди і обов’зково веде до змін у політичних режимах - Ні

2. Військова могутність держави є одним із факторів сили (впливу) держави на міжнародній арені: Так

3. Сучасна концепція плюралістичної демократії базується на твердженні про те,що суперечливі інтереси різноманітних груп суспільства повинні узгоджуватися,гармонізуватись правлячої елітою та опозицією в процесі постійного діалогу - Так

4. Найвищою формою розвитку державної влади є влада політична: - Ні

5. Оновою демократичних політичних режимів не може бути: 2) колегіальна влада; 5) уніфікована влада

6. За місцем у загальному спектрі політичних сил політичні партії поділяють на: 1) праві; 3) ліві; 5) центристські;

7. Який метод політології полягає у поділі об’єкта дослідження на складові і вивченні зв’язків між ними? 3) структурно-функціональний;

8. Вкажіть різновиди монархій: 2) абсолютна; 4) дуалістична;

9. До складних форм державно-територіального устрою відносять: 1) конфедерації; 3) імперії; 4) федерації;

10. Які парадигми держави називає іспанський політолог Х.Карраседо? 2) «справедливої» держави; 3) держави «політичного реалізму»; 4) правової держави;

11. Президентській республіці притаманні такі риси: 1) максимально чіткий поділ влади та наявність механізмів контролю, стримувань, противаг; 4) президент формує уряд, несе відповідальність за його функціонування; 5) президент є главою держави та очолює уряд;

12. Кандидатури яких з перелічених міністрів вносить до Верховної Ради Президент України? 1) міністра внутрішніх справ; 4) міністра оборони; 6) міністра закордонних справ;

13. Статус президента

Президент України – глава держави, що виступає від імені України, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права строком на 5 років не більше ніж на два терміни поспіль. Президентом може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом 10 останніх років та володіє державною мовою. Президент України користується правом недоторканості на час виконання повноважень.

Повноваження Президента достроково припиняються у разі: відставки; смерті; усунення з поста в порядку імпічменту; неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров’я (рішення щодо цього приймається Верховною Радою більшістю голосів від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду України – за зверненням Верховної Ради, і медичного висновку.

До повноважень Президента України належить: забезпечення державної незалежності, національної безпеки і правонаступництва держави; представництво держави в міжнародних відносинах, здійснення керівництва зовнішньополітичною діяльністю держави, ведення переговорів та укладання міжнародних договорів України; припинення повноважень Верховної Ради України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися; призначення за поданням Прем’єр-міністра членів Кабінету міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій та припинення їхніх повноважень на цих посадах; призначення за згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора та звільнення його з посади; призначення половини складу Ради Національного банку України; призначення на посади та звільнення з посад за згодою Верховної Ради голови Антимонопольного комітету, голови Фонду державного майна, голови Державного комітету телебачення і радіомовлення. Окрім цього він є Верховним головнокомандувачем Збройних Сил України; призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України; призначає третину складу Конституційного Суду; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою законів із наступним поверненнях їх на повторний розгляд; здійснює помилування. На основі та на виконання Конституції і законів України Президент видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України. Президент не може передавати свої повноваження іншим особам або органам.

14. Інститут виборів

Ви́бори — передбачена конституцією та законами форма прямого народовладдя, за якою шляхом голосування формуються представницькі органи державної влади та місцевого управління (самоврядування).

Громадяни держави, що мають право брати участь у виборах, є виборцями. Коло виборців, що збирається голосувати чи голосує за певну політичну партію на парламентських, президентських чи місцевих виборах, називається електоратом.

Громадяни беруть участь у виборах на основі виборчого права. Виборче право — це система нормативно-правових актів, що встановлюють та регулюють права виборців у формуванні виборних органів державної влади на місцевого управління (самоврядування).

Вибори – елемент демократії.

З часом утвердились певні вимоги і правила, виконання яких покликано забезпечити об'єктивне виявлення волі виборців, утруднити чи зробити неможливою фальсифікацію результатів виборів. Найважливіші з них закріплено у конституціях демократичних держав. Сукупність таких конституційних норм утворює конституційний інститут виборів до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Норми цього інституту можна поділити на декілька груп:

- норми, які закріплюють основні вимоги і правила, пов'язані з самою процедурою проведення виборів;

- норми, що визначають коло осіб, які наділяються активним виборчим правом, тобто правом обирати представників до органів держави та органів місцевого самоврядування;

- норми, що визначають коло осіб, які наділяються пасивним виборчим правом, тобто правом бути обраними до органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи на виборну посаду.

Приклади систем виборів:

- мажоритарна система відносної більшості (наприклад, США, Великобританія, Канада);

- мажоритарна система абсолютної більшості (наприклад, Франція), іноді у формі альтернативного голосування (наприклад, Австралія);

- пропорційна система (наприклад, Ізраїль, більшість країн Західної Європи);

- система з додатковим членством (наприклад, Німеччина);

- обмежене голосування (наприклад, Японія).

Типологія виборів:

а. за територіальною ознакою

- місцеві;

- загально-національні;

б. за часом проведення

- чергові;

- позачергові;

- повторні;

- довибори;

в. за об’єктом обрання

- до парламенту;

- вибори глави держави;

- до місцевих органів;

г. за правовими наслідками

- дійсні;

- недійсні;

Функції виборів:

А. легітимація і стабілізація політичної системи, а також легітимація конкретних інститутів влади: парламенту, уряду, президента і т. п. Участь громадян у виборах звичайно означає прийняття ними даного типу політичної системи. Вибори дають громадянам шанс переобрати уряд, який їх не влаштовує, чи ряд депутатів, замінити їх людьми, які користуються довірою;

Б. створення функціонуючої представницької системи. Вибори до органів влади дають їм змогу впливати на діяльність цих органів. Представницька система влади, впливаючи на суспільство, модифікує його відповідно до інтегральних інтересів представників його соціальних груп, і так забезпечує процес суспільного розвитку;

В. мобілізація виборчого корпуса на рішення актуальних суспільних завдань. Роз'яснюючи громадянам свої програми, переконуючи людей у необхідності прийняти і підтримати відповідні політичні цінності і цілі, вказуючи шляхи реалізації їх, партії й окремі депутати тим самим мобілізують громадян на важливі для країни політичні дії;

Г. розширення комунікацій, відносин представництва між інститутами влади і громадянами. У ході виборчого процесу кандидати регулярно зустрічаються з громадянами, вислуховують їхні думки і прохання, вносять корективи у свої виборчі платформи. Вибори — найважливіший канал зворотних зв'язків між громадянами і владою. Від їхньої дієвості дуже багато в чому залежить характер стосунків між керівниками держави і населенням, виникнення довіри чи недовіри, політичної участі чи відчуження, підтримки чи боротьби;

Д. рекрутувания політичної еліти. Вибори — найважливіший канал входження громадян до складу політичної еліти, здійснення політичної кар'єри. У результаті виборів оновлюється склад правлячої й опозиційної еліт, змінюється політична вага партій та їхніх представників;

Е. генерування оновлення суспільства за допомогою конкурентної боротьби альтернативних політичних програм. Вибори — це своєрідне вікно, відкрите для упорядкованих, інституційованих впливів на державу і суспільство. Вони дають можливість різним політичним силам подати власне бачення суспільних проблем і висунути програми, як їх розв'язати. Тим самим стимулюється пошук оптимальних шляхів розвитку;

Є. політична соціалізація населення, розвиток його політичної свідомості і політичної участі. У ході виборчого процесу громадяни особливо інтенсивно засвоюють політичні цінності і норми, здобувають політичні навички і досвід, переглядають чи уточнюють свої політичні позиції;

Ж. контроль за інститутами влади. В результаті виборів створюється найважливіший інститут контролю за урядом — парламент, а також оформляється опозиція, яка звичайно ревно стежить за дотриманням конституції і закону. Парламентський контроль спирається як на власні права, судові інстанції, так і безпосередньо на думку виборців. Побоюючись поразки на найближчих виборах, уряд звичайно змушений прислухатися до критики. Крім того, самі вибори являють собою найважливіший інститут контролю, оскільки вони дають виборцям змогу регулярно виносити свій вердикт про уряд і опозицію, змінювати склад органів влади, коригувати політичний курс.

Таким чином, найважливіша функція виборів відповідно до суспільного договору — трансформація політичної системи в напрямі пошуку для країни оптимального політичного курсу.

 

Білет №5

1. Політичний процес – це функціональна характеристика політичної системи: - Так

2. США є прикладом парламентської республіки: - Ні

3. На думку Платона,демократія перешкоджає приходу до влади найрозумніших,найкраще вихованих і найбільш достойних громадян: - Так

4. Основним принципом правової держави є принцип контролю влади за діями громадян - Ні

5. Для тоталітарного режиму властиві такі ознаки: 1) єдина обов’язкова ідеологія; 2) формування образу ворога; 3) командно-адміністративна економіка; 6) існування єдиної політичної партії, яка зосереджує у своїх руках усю політичну владу;

6. Подання про оголошення стану війни вносить до Верховної Ради України: 4) президент

7. Які з наведених методів політологічних досліджень належать до групи емпіричних? 1) контент-аналіз;3) порівняння; 4) опитування; 5) експеримент;

8. Багатомандатні виборчі округи передбачають? 2) переможцем в окрузі стають декілька кандидатів; 3) в окрузі балатується багато кандидатів; 5) виборець може віддати голос лише за одного кандидата (партію); 6) в окрузі одночасно відбуваються вибори до різних органів вдади

9. Які з наведених суб’єктів політики належать до базових: 2) нації; 3) класи; 4) соціальні спільноти;

10. За місцем у політичній системі політичні партії поділяють на: 1) нелегальні; 3) опозиційні; 4) правлячі;

11. Назвіть різновиди мажоритарних виборчих систем: 1) відносної більшості; 4) абсолютної більшості; 6) кваліфікованої більшості

12. Політична соціалізація особи – це: 3) процес засвоєння політичних цінностей суспільства і навичок політичної поведінки;

13. Типологія і причини міжнародних конфліктів, проблема їх врегулювання.

Типологія конфліктів:

- за кількістю учасників: багатосторонні та двосторонні;

- за географічним показником: регіональні, локальні,міжконтинентальні, глобальні;

- за тривалістю: короткострокові, довготривалі;

- за рівнем ворожості: збройні та незбройні;

- за методом ведення війни: з дотриманням правил та без;

типи конфліктів:

- внутрішні конфлікти (внутрішньогрупові та міжгрупові)- суперництво всередині єдиної етнічно-релігійної спільноти, а міжгрупові конфлікти- це суперечки між клановими або релігійно-етнічними групами.

- абсолютний конфлікт – повне знищення супротивника.

- інституціональний конфлікт– конфлікт, якому можна регулювати.

- позиційний конфлікт– боротьба за лідерство.

- конструктивний конфлікт– конфлікт, що не виходить за рамки ділових аргументів і відносин, норм. Має позитивні функції - облік негативного досвіду кожної особистості.

- неконструктивний конфлікт– конфлікт, при якому один з опонентів використовує аморальні методи боротьби.

- стабілізуючий конфлікт– спрямований на усунення відхилень від норми.

- деструктивний конфлікт – руйнування устояних норм і поглиблення протиріч. Діляться на: ситуативні(спрага особистої вигоди) і деструктивно-тотальні(спрага престижу, влади).

Джерелом суперечностей в значній мірі є інтереси окремих держав, економічних союзів, а також військово-політичних блоків. Суперечності народжуються в умовах миру, навіть якщо відносини між державами традиційно добросусідські. За цих умов інтенсифікація міжнародних відносин завжди несе у собі ризик появи різних поглядів на господарську, комерційну та фінансову співпрацю. Конфлікти можуть виникати залежно від змісту і наслідків історичних міждержавних угод.

Предметом суперечностей між державами бувають території та кордони, що пролягли на суші та на морі. Їх можуть поглиблювати як національний так і етнічний чинники. Адже відомо, що в багатьох випадках межі розселення народу не цілком співпадають з кордонами держав. Для країн Третього світу одною з найважливіших причин появи суперечностей і конфліктів є спадок колоніалізму, насамперед кордони і території. Конфлікти в цих регіонах світу в більшості випадків зумовлено суперництвом великих держав, які посередньо чи безпосередньо вплутувалися в тамтешні суперечності і збройні конфлікти. Прагнення зайняти домінуюче становище в регіоні. Додаткову загрозу становить гонка озброєнь.

Важливу роль у розв’язанні міжнародних конфліктів відіграють негативні етнічні стереотипи, які, ясна річ, мають глибоке історичне коріння. Вони міцно засіли в свідомості народів і важно підлягають регулюванню. Аналогічні явища спостерігаються і в сфері релігії. Як свідчить історія, саме релігійні протиріччя часто переростають у криваві конфлікти і війни.

В Статуті ООН визначено шляхи регулювання міжнародних суперечностей і конфліктів, які можуть довести до порушення миру і спокою між народами. Цей документ зобов’язує членів ООН дотримуватися принципів справедливості і права, щоб на цій основі шляхом переговорів, всебічного вивчення проблеми, залучення різноманітних посередників та арбітрів шукати й знаходити виходи, безумовно дотримуючись судової процедури і мирно регулюючи проблему. При цьому головна роль належить дипломатичним службам. У процесі переговорів конфліктна ситуація може бути вирішена шляхом односторонніх або взаємних поступок, іншої прийнятної форми компромісу. Конфліктуючі сторони можуть досягти остаточної згоди, констатуючи (початково) факт існування проблеми. Відтак регулювання справи доручають довіреним представникам (глава держави, керівник уряду, міністр закордонних справ, посол).

Якщо ж діяльність дипломатів не приносить успіху, а напруженість у стосунках ворогуючих сторін загрожує безпеці в світі, або, якщо сторони не підтримують дипломатичних відносин, до процесу вирішення суперечності може підключитися третя сторона-посередник. Вона може це робити з власної ініціативи або – на прохання зацікавлених сторін. Для добра справи служать всі можливі кроки, якщо в підсумку досягають припинення збройного конфлікту. З такою місією виступають як держави, так і міжнародні організації, політичні діячі, які користуються довірою і авторитетом.

14. Політична влада. Її форми і типи.

Політична влада - це здатність, право або можливість суспільних груп та індивідів, які їх представляють, здійснювати вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їх об’єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства.

Суб’єктом політичної влади може бути цілий народ, державний орган, окремий індивід, наділений владою. Безпосередніми суб’єктами політичної влади є політичні інститути та їх органи, які зберігають і здійснюють керівництво різними сферами життя, мають у своєму розпорядженні засоби влади, обирають цілі та способи їх реалізації.

Об’єктом політичної влади є все те, на що (чи на кого) спрямовані владні відносини. Це може бути суспільство вцілому, тобто народ, і кожний громадянин зокрема. В демократичному суспільстві народ одночасно виступає і суб’єктом, і об’єктом влади.

Легітимність влади − це стан, при якому спосіб формування і діяльності політичної влади збігається з існуючими в суспільстві нормами та цінностями, а результати діяльності відповідають соціальним очікуванням, які визнає народ.

М. Вебер виділив три основні типи легітимності влади:

Традиційна влада базується на звичаях коритися владі, вірі у незворушність встановленого порядку. Традиційні норми в такому суспільстві розглядаються як непорушні; непідкорення їм призводить до застосування встановлених суспільством санкцій. Проте ці санкції стосуються не лише підлеглих, а й правителів.

Легальна влада ґрунтується на законослухняності, визнанні добровільно встановлених норм, які регулюють відносини володарювання і підкорення. Цей тип легітимності характерний для сучасних демократичних країн, де добровільно встановлені норми - це конституція, на якій базується раціональна модель володарювання.

Харизматична влада базується на вірі підлеглих у надзвичайні здібності та велич особистості свого політичного лідера (харизма від грецького - Божий дар, винятковий талант). Такий лідер впевнений, що виконує важливу історичну місію і тому вимагає від підлеглих беззаперечної покори. Тому такий тип легітимації влади може призвести до встановлення диктатури.

Американський політолог Д.Істон, аналізуючи сучасні політичні системи, також встановив три типи легітимності політичної влади.

Перший тип легітимності він назвав ідеологічною легітимністю. Вона базується на переконаності людей у правильності цінностей та принципів, на які посилається влада, а також у тому, що ця влада сама їх дотримується. Структурна легітимність існує у суспільстві, де існує повага людей до механізмів і норм існуючої системи влади. Персоналістська (особистісна) легітимність ґрунтується на моральному схваленні народом осіб, які перебувають при владі. На перший погляд, цей тип легітимності дуже схожий на харизматичний (за М.Вебером). Проте персоналістська легітимність - це не лише психологічне сприйняття чи підтримка політичного лідера, політичної еліти. Це, в першу чергу, раціональне осмислення діяльності політичної влади загалом і політичного лідера зокрема.

Політолог, економіст, українець за походженням Б.Гаврилишин, аналізуючи сучасні політичні системи, прийшов до висновку про існування трьох типів політичного правління (форми сучасної влади).

Влада типу противаги характеризується поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову; наявністю правлячої еліти і опозиції; функціонуванням системи противаг; наявністю періодичних виборів; прийняттям рішень згідно з принципом більшості.

Колегіальна влада відзначається наявністю високого ступеня консенсусу у суспільстві, прихильністю до політичних курсів і рішень, відсутністю незгод та конфліктів.

Унітарна влада характеризується концентрацією влади, відсутністю офіційної опозиції чи противаги, ідеологічним виправданням будь-яких непопулярних чи малопопулярних рішень влади. Саме через такі характеристики ускладнюється процес приходу до влади нової еліти.

Білет6

1. Харизматична влада базується на силі закону. Ні.

2. Принцип загальності виборів вказує на необхідність участі у голосуванні якомога

ширшої громади. Так.

3. Центристські політичні партії критикують існуючий політичний режим, виступають за радикальні зміни і є нетерпимими до своїх політичних супротивників. Ні.

4. політична діяльність здійснюється на двох рівнях: елітарному та масовому. Так.

5. На вірі у винятковий талант політичного лідера базується:3)харизматична легітимність.

6. Політично активна верства, з якої у майбутньому можна сформулювати новий тип еліти, що прийде на зміну існуючій – це:3)контреліта.

7. Які характеристики притаманні владі “типу противаг”:4)побудова структури влади за принципом контролю, стримувань і противаг.

8. назвіть типи легітимності політичної влади за М. Вебером:2)легальна легітимність; 4)традиційна легітимність; 5)харизматична легітимність.

9. До зовнішніх функцій держави належать: 1)дипломатична; 4)оборонна.

10. За місцем у політичній системі політичні партії поділяють на:1)нелегальні;3)опозиційні

4)правлячі. (легальні)

11. В абсолютистських монархіях: 1)представниць