Форми державно-територіального устрою.

За типом державно-територіального устрою держави поділяється на прості або унітарні та складні – імперії, федерації, конфедерації.

Унітарна – єдина держава, територіально-адміністративні частини якої не мають власного сувернітету і політичної самостійності, є найпоширенішою формою державно-територіального устрою. Поділ території на адміністративні одиниці, статус керуючих ними органів визначається загальнодержавними правовими нормами.

Для унітарної держави характерна наявність:

- єдиної конституції і єдиної правової системи, що діють на всій території держави;

- єдиної системи органів державного управління;

- єдиної судової системи;

- єдиного громадянства.

Федерація – союзна держава, яка складається з державних утворень, що наділені певною політичною і юридичною самостійністю. Члени федерації мають право в межах своєї конституції створювати парламенти та уряди, видавати закони, встановлювати податки, запроваджувати своє громадянство. Розподіл повноважень між федерацією та її суб’єктами регламентується федеральними законами та конституцією, які зберігають своє верховенство в межах федерації.

Федеральні органи влади вирішують питання оборони, зовнішньої політики, фінансового регулювання, грошової системи, соціального захисту та ін.

Конфедерації – це союзи суверенних держав, що укладаються з метою реалізації спільної мети, як правило зовнішньополітичної чи оборонної. Суб’єкти конфедерації зберігають основну частину свого суверенітету, державну самостійність, делегуючи конфедерації лише обмежений перелік повноважень. Рішення керівних органів конфедерації реалізуються лише за згоди і через власні інституції кожної держави-учасника союзу. Конфедерація формує свої фінанси за рахунок внесків держав-членів.

Імперії – насильно створені складні держави, що досить часто мають деспотичні форми правління. В залежності від рівня розвитку комунікацій, могутності метрополії, політичного режиму, здатності підлеглих до спротиву обсяг повноважень складових частин імперії та ступінь їх інтегрованості може бути різним.

Білет10

1. Представництво – це опосередкована участь мас в політиці. Так.

2. Чи є порушенням суверенітету України добровільна передача нею частини своїх прав міжнародним організаціям. Ні.

3. Тоталітарні режими виникли і набули найбільшого розповсюдження у Середньовічній Европі. Ні.

4. Інструментальна функція політології дає можливість пояснити причини виникнення певних політичних явищ. Ні.

5. Принципу поділу влади притаманні наступні характеристики: 1)державна влада поділяється на законодавчу, виконавчу і судову, 2)усі гілки влади самостійні в межах своїх повноважень і повязані між собою єдиними державними механізмами, 3)між законодавчою, виконавчою і судовою владою діє система “стримувань і противаг”, 6)встановлення чітких барєрів між гілками влади.

6. Що таке виборча квота. 5)мінімальна кількість голосів, яка необхідна для одержання одного депутатського мандата за пропорційною системою.

7. за правовими наслідками вибори поділяються на: 3)дійсні, 5)недійсні.

8. Основою демократичних політичних режимів не може бути. 3)унітарна влада, 5)уніфікована влада, 6)групова влада.

9. Які з наведених ознак притаманні пропорційним виборчим системам. 1)система преференцій, 3)багатомандатні виборчі округи, 5)виборча квота, 6)голосування за партійні списки.

10. За яким критерієм партії поділяються на ідеологічні, прагматичні, харизматично- вождистські. 3)підстава для організаційного оформлення.

11. Хто призначає голів обласних державних адміністрацій. 2)Президент.

12. Парламентсько президентській республіці притаманні наступні риси. 1)парламент контролює президента, 2)президент обирається народом, 3)президент призначає голову уряду на пропозицію парламенту, 4)парламент може висловити уряду недовіру і відправити у відставку, 5)парламент може усунути президента від влади через процедуру імпічменту.

Політична діяльність

Політична діяльність - це свідома, цілеспрямована діяльність людей або великих суспільних груп щодо реалі­зації своїх політичних інтересів, цілей, участь в управлінні державними, суспільними справами.

Політична діяльність особи може здійснюватися у формі політичної участі та політичного функціонування. Якщо по­літичне функціонування - це професійна політична діяльність, то політична участь - це здійснення або підтрим­ка громадянами певних акцій, здійснення тиску на органи влади з метою висловлення певних позицій, вимог тощо. Розрізняють колективну та індивідуальну, примусову та добровільну, активну і пасивну, традиційну та альтернатив­ну, революційну та охоронну участь.

Активна включеність особи у політичний процес потребує соціально-економічних, політико-організаційних, політико-правових передумов. На політичну поведінку людини також впливають психологічні та біологічні характеристики (стать, вік, темперамент, воля, стан фізичного здоров'я тощо).

Соціально-економічні передумови пов'язані із задоволенням первинних потреб людини в основних товарах і послугах, житлово-побутових умовах, отриманні відповідної освіти.

Особливо помітний вплив на політичну «відомість і по­літичну поведінку має рівень освіти. Чим він вищий, тим громадянин більш політичне орієнтований. Освіта розши­рює політичний світогляд людини, допомагає їй зрозуміти зміст політики, запобігає від прихильності екстремістським доктринам і методам політичної діяльності.

Наступною важливою передумовою активної та дієвої участі особи у політичному процесі є політико-організаційні передумови, які визначають реальні можливості та рамки політичної діяльності громадян. Держава регулює спрямо­ваність і рівень політичної активності громадян, їх об'єд­нань. При тоталітарному режимі участь громадян у полі­тичному житті має формальний характер, а демократичне суспільство надає широкі можливості для участі особи в політичному житті спільноти.

Важливу роль у регулюванні політичної активності осо­би відіграють існуючі у суспільстві політико-правові норми.

Сюди відносяться загальновизнані міжнародні норми, на­ціональне законодавство, окремі політичні рішення органів державної влади, політичні традиції, свідомість та культура.

У сучасних демократичних державах існують найрізно­манітніші форми політичної участі: референдуми, вибори, участь у діяльності державних органів влади, збори, конгреси, участь в діяльності об'єднань громадян, демонстрації, мітин­ги, пікети, страйки тощо. Форми політичної діяльності гро­мадян можуть бути інституційними, санкціонованими за­коном, і неінституційними, протиправними, наприклад, не­санкціоновані мітинги, самовільне захоплення влади.

Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але і відчуження, Політичне відчу­ження фіксує наявність розриву між суспільством і люди­ною, воно проявляється у безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних подій, сприйнятті людиною політич­них інститутів як ворожих її інтересам. Причинами політичного відчуження є втрата соціаль­них ідеалів, падіння рівня довіри органам влади, прагнення людини відгородитися від політики тощо.

1.1. 14)Політичне лідерство: теорії, концепції, система добору.

На рівень політичного лідерства, як правило, виходять особи, здатні не лише усвідомити та узгодити власні політичні інтереси з інтересами соціальних груп, їх політичних авангардів, але й формувати систему. Політичний лідер виступає символом певної спільноти, він розглядається як особа, здатна реалізувати її інтересизадопомогою влади, що дається йому цією спільнотою. політичних інтересів, організовувати та спрямовувати їхню активність, згуртувати навколо себе групу прихильників та повести їх за собою.

Ознаки політичного лідерства:

лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;

політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти;

лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

Політичне лідерство — це суспільно-політичний процес, за якого одна, а іноді кілька осіб беруть на себе і виконують роль глави, керівника, провідника певної соціальної гру­пи, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспіль­ства в цілому.

В залежності від стилю керівництва й політичної системи, де діє лідер, вирізняють:

диктаторський тип, за якого лідер прагне досягти мети, спираючись на страх покарання;

демократичний тип лідера, який підтримує дух співробітництва, співучасті у вирішенні питань;

авто­кратичний, який повинен мати високі професійні та особисті якості, аби перемогти опонентів;

плутократичний тип (часто це лідери "тіньо­вої" економіки).

У відповідності до способу набуття та реалізації, легітимації влади М.Вебер поділив політичних лідерів на такі основні типи:

традиційні (вожді племен, монархи і т.п.), авторитет яких базується на традиціях, звичаях, часто освячується релігією;

раціонально-легальні, які приходять до керівництва загальноприйнятими в суспільстві шляхами, внаслідок наполегливої праці, яка дозволила їм завоювати довіру електорату, в процесі якої вони довели свою здатність управляти;

харизматичні, що наділені, на думку мас, особливими надприродними здібностями, покликані до політичного життя вищими силами.

В основі першого типу лідерства лежить звичка, другий має раціональні корені, а останній базується переважно на емоціях.

Лідери всіх типів, виходячи із об'єктивних завдань, які перед ними ставляться суспільством, повинні виконувати такі функції:

виявлення та формування політичних інтересів своїх прихильників, їх репрезентація.

організація та мобілізація своїх прихильників на політичну боротьбу. Політичний лідер повинен ставити реалістичні цілі, володіти наукою та мистецтвом прийняття стратегічних і тактичних рішень.

соціального арбітражу та патронажу, яка виявляється у захисті мас від посягання на їх природні права, підтриманні порядку та законності, недопущення неконвенційних форм політичної активності;

забезпечення зв'язку між владою та масами і тим самим упередження відчуження громадян від владних структур, орієнтації громадян на активні форми політичної поведінки, що забезпечує розумну відкритість у прийнятті політичних рішень, дотримання суверенітету особистості, чим сприяє легітимації та стабілізації політичної системи суспільства загалом.

Соціальна значимість політичного лідера безпосередньо залежить від рівня політичної культури та активності громадян. Високий ступінь розвитку в суспільстві політичної культури, яка базується на демократичних традиціях дозволяє його громадянам не лише обирати тих політичних лідерів, які здатні ефективно управляти ними, але й сприяти розвитку їх власних громадянських якостей, реалізації всієї системи їх інтересів, самореалізації особистості у сфері політики.

 

Білет 11

1. ”Вотум недовіри”-це процедура розпуску парламенту президентом:Ні

2. Військова могутність-це єдиний реальний показник сили держави на міжнародній арені:Ні

3. Партійна система-це організований за участю партій спосіб реалізації політичної влади:Так

4. Сувернітет держави означає верховенство її влади на даній території:Так

5. Назвіть функції політології: 1)описова, 2)ідеологічна, 3)інструментальна, 5)роз’яснювальна, 6)прогностична.

6. Назвіть різновиди політичних процесів, які діють в різних просторових межах: 3)національні, 5)регіональні, 6)світові.

7. За яким критерієм політичні партії поділяються на помірковані, радикальні та екстремістські: 6)методи політичної дії та ставлення до опонентів.

8. Які характеристики притаманні владі “типу противаг”: 4)побудова структури влади за принципом контролю і рівноваги.

9. Назвіть мотиваційні моделі політичної соціалізації особистості: 1)модель переконання, 2)модель інтересу, 3)модель підкорення.

10. За критерієм ідеологічної орієнтації партії поділяються на: 1)консервативні, 3)ліберальні, 4)націоналістичні, 5)комуністичні. (і соціал-демократичні)

11. Що з наведеного притаманне парламентським монархіям: 1)монарх – глава держави, 2)ключовою особою в державі є прем’єр-міністр, 4)законодавчі повноваження належать монарху і парламенту, 6)уряд формується парламентом.

12. Назвіть типи зовн. політики: 1)консенсусна, 4)компромісна, 6)агресивна.