Україна в роки Першої світової війни

Воєнні дії на території України

Із початком війни українські землі перетворилися на театр жорстоких і кровопролитних воєнних дій. Українці були змушені воювати у складі російської (3,5 млн осіб) та австрійської (250 тис. осіб) армій за чужі інтереси і вести братовбивчу війну. Воєнні дії розгорнулися на території Західної України. У серпні-вересні 1914 р. відбулася Галицька битва, у результаті якої російські війська Південно-Західного фронту завдали поразки австрійцям. Східну Галичину, Північну Буковину, Львів, Чернівці було окуповано російською армією, а військову фортецю Перемишль узято в оточення. У Галицькій битві обидві сторони використовували авіацію, бронепоїзди. Кровопролитна битва відбулася на Ужоцькому перевалі в Карпатах. Вона стала першим бойовим хрещенням для легіону Українських січових стрільців, які входили до складу австрійської армії. Потім бої продовжилися на Верецькому перевалі. Наприкінці 1914 р. австрійська й російська армії воювали за українські міста Борислав, Дрогобич, Стрий. 22 березня 1915 р. після облоги російські війська під керівництвом Олексія Брусилова оволоділи фортецею Перемишль, що панувала над плацдармом на річці Сян (Галичина). Понад 100 тис. солдатів австрійської армії було взято в полон. Захоплення Перемишля стало головним успіхом російської армії, хоча їй вдалось утримувати цю фортецю лише протягом двох місяців. Але наступ Людендорфа в Північній Польщі в лютому 1915 р. захопив російські війська зненацька: вони втратили чотири дивізії, міць їхнього власного наступу було послаблено. У 1915 р. російські війська прорвали оборону австро-угорської армії і захопили майже всю Східну Галичину та Північну Буковину. Запеклий бій відбувся за гору Маківка в Карпатах. Однак унаслідок загального наступу німецьких та австро-угорських військ наприкінці 1915 р. російські війська почали відступати. У 1916 р. російські війська під командуванням О. Брусилова провели вдалий наступ на позиції противника. Ця операція одержала назву «Брусиловський прорив». Однак війна набувала позиційного характеру. На початку 1917 р. німецькі та австро-угорські війська знову почали наступ у районі Львова — Галича — Станіслава — Чернівців. Лінія фронту стабілізувалася, а переважна більшість західноукраїнських земель знову опинилася під австро-угорською та німецькою окупацією. 

2.

Політичні партії, їх діяльність в роки Першої світової війни

Проросійські. Товариство українських поступовців (ТУП) - нелегальна міжпартійна громадсько-політична організація, що діяла у Наддніпрянській Україні в 1908-1917. Створена на поч. 1908 у Києві за ініціативою членів Української демократично-радикальної парти для координації діяльності українського національного руху в період наростання реакції в Російській імперії. До ТУП, крім дем.-радикалів, увійшли діячі соціал-демократичних (С. Петлюра, М. Шаповал, В. Винниченко) та ліберальних (А. В'язлов, Є. Чикаленко, А. Ніковський, Ф. Матушевськийіа ін.) організацій, які об'єднались у ній на засадах парламентаризму та конституціоналізму. Керівним органом ТУП була Рада (знаходилася у Києві), яка обиралася на щорічних з'їздах організації. Осередки організації - “громади ТУП” діяли по всій Україні (бл. 60), а також у Петербурзі та Москві. Напередодні Першої світової війни до Ради ТУП входили Є. Чикаленко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, О. В'язлов, В. Леонтович, О. Ніковський, Л. Яновська, В. Прокопович, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська, О. Корчак-Чепурківський, Л. Жебуньов, П. Холодний. Неофіційними друкованими органами ТУП були газета “Рада” та журнал “Украинская жизнь” (виходив у Москві в 1912-17, ред. О.Саліковський та С.Петлюра). На щорічних нелегальних з'їздах ТУП обговорювалися назрілі політичні та культурницькі питання. Основні напрями діяльності - культурницька робота (створення “Просвіт”, клубів, поширення видань), виховання національної свідомості, створення блоків з ін. організаціями у відстоюванні політичних свобод, участь у виборах і роботі Державної Думи, поширення кооперативного руху. ТУП виступало за проведення українізації шкільництва, запровадження української мови у середній школі, судівництві, церковному житті. Політична програма ТУП зводилась до трьох основних вимог: парламентаризму, перебудови Російської держави на федеративних засадах, національно-територіальної автономії України. З поч. Першої світової війни виникли розходження серед членів ТУП щодо участі Росії у війні. Одна частина тупівців (Є. Чикаленко, А. Ніковський та ін.) виступила за поразку Росії у війні, інша (Л. Яновська) стояла за повний розгром Австро-Угорщини та приєднання Галичини до Росії. Восени 1914 прийнято компромісне рішення - ТУП зайняло нейтральну позицію щодо війни та воюючих сторін. Рада ТУП засудила російську політику в окупованій Галичині, а в грудні 1916 випустила декларацію під заголовком “Наша позиція” з вимогами: припинення війни, надання Україні автономного статусу у федеративній Росії, забезпечення культурно-національних і політичних прав українського народу тощо. Рада ТУП підтримала ноту Вільсона у справі примирення воюючих держав. ТУП встановило тісні зв'язки з думськими фракціями трудовиків та конституційних демократів (кадетів), які підтримали українські домагання у сфері культурно-національного самовизначення і виступили в Думі щодо заборони святкування в Києві століття від дня народження Т.Шевченка. Після Лютневої революції 1917 Рада ТУП разом з представниками інших громадських і політичних організацій утворили Українську Центральну Раду, обравши на посаду голови М. Грушевського. 25-26.3.1917 у Києві відбувся з'їзд ТУП, на якому були делегати від багатьох громад України, а також Петербурга, Катеринодара, Москви. Резолюція з'їзду включала такі вимоги: підтримувати Тимчасовий уряд; домагатися легальними засобами автономії України у складі демократичної Російської держави і у зв'язку з цим змінити назву організації на Союз українських автономістів-федералістів; забезпечити права національних меншин. Члени Ради ТУП увійшли до складу тимчасового ЦК СУАФ. У червні 1917 Союз українських автономістів-федералістів було перетворено на Українську партію соціалістів-федералістів.

Проавстрійські.

НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА ПАРТІЯ

(Руська національно-демократична партія; Україно-руська національно-демократична партія; Українська національно-демократична партія)— галицько-українське політичне угруповання, засноване 26 грудня 1899 у Львові. До його складу увійшли члени правого крила Русько-української радикальної партії, частина народовців, зокрема члени Народної Ради у Львові, а також М.Грушевський. У своїй програмі партія ставила завдання здобуття культурної, економічної та політичної самостійності українського народу, підтримки українського руху в Російській імперії, пробудження національної свідомості в українців Закарпаття, утворення з руської частини Галичини і Буковини однієї національної провінції з власною адміністрацією і сеймом. Займала домінуюче становище в національному житті Галичини й Буковини, вела успішну боротьбу з москвофільством, відіграла важливу роль у створенні ЗУНР. Органом партії був тижневик "Свобода", на її політичній платформі стояли "Діло" та "Буковина". В 1919 змінила назву (Трудова партія). В 1925 увійшла до Українського національного демократичного об'єднання (УНДО).

УНІВЕРСАЛ

10 червня (23 - за новим стилем) 1917 — проголосив автономію України («однині самі будемо творити наше життя»). Це була відповідь УЦР Тимчасовому урядові на його негативне ставлення до автономної України. Згідно з І Універсалом, «не одділяючись від всієї Росії... народ український має сам порядкувати своїм життям», а закони повинні бути ухвалені Всенародними Українськими Зборами. Автором І Універсалу був В. Винниченко. По проголошенні автономії 28 червня 1917 створено Генеральний Секретаріат.

УМОВИ І УНІВЕРСАЛУ

1. Проголошення автономії України в складі Росії;

2. Джерелом влади в Україні є український народ;

3. Управління України має здійснювати всенародні українські збори (сейми або парламент);

4. Українські збори приймають закони, і тільки ці закони діють на території України;

5. Висловлювалася надія, що неукраїнські народи, що проживають на території України, разом з українцями будуть будувати автономний устрій.

І Універсал оголошено на Всеукраїнському Військовому З'їзді;

 

УНІВЕРСАЛ

3 липня (16 - за новим стилем) 1917 — зафіксував наслідки домовленостей між УЦР і Тимчасовим урядом: останній визнавав УЦР і Генеральний Секретаріат як крайовий орган України і водночас Генеральний Секретаріат ставав органом центрального уряду. Зі свого боку, УЦР визнавала Всеросійські установчі збори, а до їх скликання зобов'язувалася не робити самовільних кроків до здійснення автономії України.

УМОВИ ІІ УНІВЕРСАЛУ

1. Центральна Рада має поповнитися представниками від інших народів, які живуть на Україні;

2. Поповнена Центральна Рада утворює Генеральний Секретаріат, склад якого затверджує Тимчасовий Уряд;

3. Центральна Рада починає розробку закону про автономічний устрій України, який має бути затверджений установчим збором. До затвердження цього закону, УЦР зобов'язується не здійснювати автономії України;

4. Формування українського війська здійснюється під контролем Тимчасового Уряду.

II Універсал проголошено на сесії Української Центральної Ради.

 

УНІВЕРСАЛ

7 листопада(20.11-за новим стилем) 1917 — проголосив Українську Народну Республіку (УНР), формально не пориваючи федеративних зв'язків з Росією, і демократичні принципи: свободу слова, друку, віровизнання, зборів, союзів, страйків, недоторканість особи й помешкання; оголосив національну автономію для меншостей (росіян, поляків, євреїв), скасував смертну кару, як також право приватної власності на землю й визнав її власністю всього народу без викупу, установив 8-годинний робочий день, оголосив реформу місцевого самоврядування, визначив 9 січня 1918 днем виборів до Українських Установчих Зборів, які мали бути скликані 22 січня 1918.

УМОВИ ІІІ УНІВЕРСАЛУ

1. Україна проголошується Українською Народною Республікою, не відділяючись від Росії;

2. До установчих зборів у України вся влада належить УЦР та Генеральному Секретаріату;

3. Скасовується право приватної власності на землю;

4. УЦР починає мирні переговори з Німеччиною та її союзниками;

5. Впроваджуються демократичні свободи: свобода мови, свобода друку та ін.;

6. Запроваджується 8 годинний робочий день;

7. Встановлюється державний контроль над виробництвом;

8. На грудень призначаються вибори до всеукраїнських установчих зборів.

 

УНІВЕРСАЛ

9 січня (22 січня- за новим стилем)1918 — проголосив УНР «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу», а виконавчий орган, Генеральний Секретаріат — Радою Народних Міністрів. Він замінив постійну армію міліцією, доручив провести вибори народних рад — волосних, повітових і місцевих, установив монополію торгівлі, контроль над банками, підтвердив закон про передачу землі селянам без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. Доручив Раді Народних Міністрів продовжувати розпочаті переговори з центральними державами і довести до підписання миру; закликав усіх громадян УНР до боротьби з більшовиками.

УМОВИ IV УНІВЕРСАЛУ

1. УНР проголошується незалежною, вільною суверенною державою українського народу;

2. З усіма сусідніми країнами УНР прагне жити у мирі та злагоді;

3. Влада в Україні належить народу України, від імені якого, допоки не зберуться українські Установчі збори, буде правити ЦР;

4. Піддано жорстокій критиці політику більшовиків, яка веде до громадянської війни;

5. УЦР зобов'язується вести боротьбу проти прибічників більшовиків в Україні;

6. УЦР зобов'язувалась негайно почати мирні переговори з Німеччиною;

7. УЦР планує провести земельну реформу в інтересах селян;

8. Держава має встановити контроль над торгівлею та банками

4.

ДІЯЛЬНІСТЬ ДИРЕКТОРІЇ

Третя фаза української державності — період Директорії — була своєрідним продовженням першої — періоду Центральної Ради. Своєю декларацією від 26 грудня Директорія відновила всі закони УНР. Одним з головних пунктів декларації була обіцянка експропріації державних, церковних і великопоміщицьких землеволодінь для розподілу їх між селянами. Не менш соціалістичними були зобов’язання уряду діяти в інтересах робітників, селян і «трудової інтелігенції» та позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію.

Із самого початку своєї діяльності уряд Директорії зіштовхнувся з численними внутрішніми й зовнішніми проблемами. Помірні соціалісти хотіли бачити в УНР парламентський лад, а ліві радикали прагнули до українського варіанта системи Рад. 9—12 січня 1919 р. в Києві відбувся VI з’їзд УСДРП, на якому його учасники відразу ж розділилися на прихильників радянської системи влади і тих, хто відстоював ідею парламентаризму. Голова уряду В. Чехівський висловився на з’їзді за владу Рад. Більшою помірністю відрізнялися виступи голови Директорії В.Винниченка і М.Порша. З’їзд завершився розколом у партії. Після відходу лівих радикалів була прийнята резолюція, що відкидала систему Рад і диктатуру пролетаріату і визнавала найбільш прийнятною формою парламентську систему.

Внутрішній конфлікт у Директорії збільшили несприятливі зовнішні обставини. Країни Антанти ще в грудні висадили в Одесі й інших чорноморських портах 60-тисячний десант, що мав запобігти поширенню більшовизму й надати військову допомогу білому рухові, насамперед Добровольчій армії генерала Денікіна. Одночасно з півночі в Україну почала наступ Червона Армія. 3 січня частини Другої Української радянської дивізії за підтримкою повсталого харківського пролетаріату захопили Харків, куди незабаром переїхав український Радянський уряд і Центральний Комітет Компартії України, 4 січня був утворений Український фронт під командуванням В.О.Антонова-Овсієнка. 12 січня більшовики захопили м. Чернігів і повели наступ на м. Київ.

Директорія не могла воювати на два фронти, їй треба було вирішити, з ким укласти союз — з Антантою або з Радянською Росією? Винниченко схилявся до миру з більшовиками, Петлюра вважав, що потрібно домовитися із Францією й Англією і разом з ними боротися проти більшовизму. Зрештою 16 січня Директорія оголосила війну Радянській Росії.

В умовах зростаючої загрози захоплення Києва радянськими військами Директорія провела ряд символічних демонстрацій своєї суверенності: по-перше, 22 січня 1919 р. вона відсвяткувала формальне об’єднання («Акт злуки») УНР з утвореною ще восени Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), а по-друге, 22—28 січня про вела в Києві засідання Трудового конгресу, якому приділялася роль революційного парламенту.

6.

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ЗУНР

Утворення ЗУНР. Уночі проти 1 листопада 1918 р. українські військові частини взяли під свій контроль усі головні пункти Львова. Над ратушею був піднятий синьо-жовтий національний прапор. 1 листопада Українська Національна Рада взяла владу в свої руки в Станіславі, Раві-Руській, Коломиї та інших містах Східної Галичини. Того ж дня австрійська влада у Львові погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Подальшому піднесенню її авторитету сприяли обіцянки демократичних прав і свобод, аграрної реформи в інтересах селян, введення 8-годинного робочого дня.

Але події 1 листопада 1918 р. значно загострили українсько-польські відносини, вони стали початком українсько-польського збройного протистояння, що переросло у масштабну війну.

11 листопада 1918 p. у Львові Українською Національною Радою був створений виконавчий орган влади (уряд) - Державний секретаріат. Його головою став К. Левицький, членами - В. Панейко, Л. Цегельський, Д. Виговський, С. Голубович та ін.

13 листопада Українською Національною Радою був затверджений тимчасовий Основний Закон, відповідно до якого за створеною Українською державою закріплювалася назва Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), визначалися її кордони, герб і прапор. Президентом ЗУНР було обрано Є. Петрушевича, главою уряду - Державного секретаріату - залишився К. Левицький. ЗУНР займала територію 70 тис. км кв., її населення (6 млн) на 71% було українським.

Внутрішня політика ЗУНР. Основні заходи внутрішньої політики були такими:

- була створена централізована система врядування: центральні органи спиралися на розгалужену і добре організовану систему місцевого врядування, що мала авторитет серед українського населення;

- в умовах конфлікту з польськими військами життєво важливе значення мало створення регулярних військ ЗУНР- УкраїнськоїГалицької армії (УГА), до лав якої швидко й організовано були мобілізовані десятки тисяч чоловік;

- вживалися заходи для виведення економіки з кризи: була встановлена державна монополія на продаж зерна, хліба, цукру, спирту, сірників, шкір, худоби; заборонений вивіз нафти; введена в обіг власна валюта-гривня; відновлювалися залізниці;

- за законом від 14 квітня 1919 р. ліквідувалося поміщицьке землеволодіння, а земля розподілялася між безземельними і малоземельними селянами;

- була затверджена державність української мови, але національним меншостям гарантувалося право на користування своїми мовами. Публічні школи проголошувалися державними.

7.

НАСЛІДКИ ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ

Зміст НЄПу

В селі

· Заміна продрозкладки фіксованим продподатком.

· Дозвіл на вільну торгівлю надлишками сільськогосподарської продукції.

· Дозвіл на оренду землі

В місті

· Відміна загальної трудової повинності.

· Ліквідація зрівняльної системи оплати праці.

· Часткова приватизація промисловості (спочатку дрібної, потім середньої).

· Перехід державних підприємств на госпрозрахунок;

· Здача державних підприємств в оренду.

 

8.

УКРАЇНА В РОКИ ПЕРШОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Перша світова війна не була випадковою історичною подією, а стала результатом політичного, економічного й суспільного розвитку великих європейських держав, США та Японії кінця XIX - початку XX ст. У результаті загострення міждержавних суперечностей, великі країни на зламі віків об'єдналися у дві великі коаліції (союзи). У 1882 р. Німеччина,Австро-Угорщина та Італія склали «Троїстий союз». На противагу йому 1907 р. Англія, Франція та Росія утворили «Троїсту згоду», або Антанту. Кількість учасників блоків з часом змінювалася і зростала, так що у розпал війни в ній брало участь 33 держави.

Війну розпочала 19 липня (1 серпня) 1914 р. Австро-Угорщина проти Сербії, використавши вбивство сербськими патріотами спадкоємця австрійського престолу. За кілька днів у війну вступили всі учасники (крім Італії) «Троїстого союзу» та Антанти. Метою її був перерозподіл уже поділеного світу. Україна стала об'єктом мілітаристських домагань Росії, Австро-Угорщини та Німеччини. Кожна з цих держав прагнула захопити всі без винятків українські землі і, приєднавши до своїх володінь, перетворити на аграрно-сировинний придаток, широкий ринок збуту товарів і дешевої робочої сили.

Поділені між двома ворогуючими блоками українці, які не мали власної держави, що захищала б їхні інтереси, опинилися перед прірвою братовбивчої війни. Цар мобілізував до свого війська 3,5 млн. українців, а цісар - 250 тисяч. Потрапивши по обидві лінії фронту, вони змушені були вбивати один одного і воювати за інтереси чужих, ненависних імперій, які століттями докладали зусиль, щоб знищити їх як народ.

З початком війни у підросійській Україні закрито і заборонено всі українські газети, «Просвіти», культурно-освітні товариства, клуби. Українських лідерів оголошено поза законом. Михайла Грушевського, який з великими труднощами, через фронти, повернувся з Галичини до Києва, полишивши все своє майно у Львові, заарештували і, як державного злочинця, вислали до Симбірську. Зорганізувати національне політичне життя було неможливо.

Українцям Галичини зробити це було легше. Із серпня 1914 р. всі західноукраїнські партії й організації об'єдналися у Головну Українську Раду, очолену депутатом парламенту Костем Левицьким. ГУР закликала боротися за поразку Росії, у результаті якої Україна об'єднається у складі федеративної і конституційної Австрії. Лідери Ради утворили з учасників «Пласту», «Соколів» і «Січей» Український легіон, що згодом прибрав назви Українських січових стрільців. Але налякана можливістю утворення окремого українського війська влада обмежила легіон загоном у 2,5 тисяч чоловік.

Емігранти з Наддніпрянщини, які жили у Львові, утворили політичну спілку, що взяла за мету утворення соборної самостійної йнезалежної України. Нова організація, що називалася «Союз визволення України», очолена Володимиром Дорошенком (член УСДРП) та Мар'яном Меленевським (колишня «Спілка»), для досягнення своєї мети підтримувала Троїстий союз проти Російської імперії.

Воєнні дії на території України розпочались у серпні 1914 p. по всій лінії австро-російського кордону, на якій відразу ж був створений Пів-денно-Західний фронт 3, 4, 5 та 8 російських армій. З боку Австрії ця фронтова лінія називалася Східним фронтом.

5 серпня 8 армія генерала О. Брусилова і 3 армія гєнерала М. Рузьського, прорвавши лінію оборони австро-угорського війська на р. Золота Липа, розпочали навальний наступ у Галичині. За ними перейшли у наступ на Буковину інші російські армії. За 33 дні боїв вони окупували всю Східну Галичину і Північну Буковину, загарбали Львів, Чернівці, Станіслав, Перемишль і на вимогу головнокомандування Антанти стабілізували фронт по Карпатському хребту. У боях з російськими військами на горі Маківка пройшли своє бойове хрещення й січові стрільці.

Відступаючі австрійські війська, підбурені польськими шовіністами, які поширювали наклепи, що це українці спричинилися до успіху росіян, розпочали дикий терор проти галичан. Тисячі москвофілів і політично свідомих українців страчували за «законами війни», а також забирали з собою і гнали у концентраційні табори до Австрії. Найбільший з них знаходився у Талергофі, де зосередилося понад 30 тисяч захоплених українців. Під натиском російських військ евакуювалися до Відня Головна Українська Рада та «Союз визволення України».

Гірка доля спіткала тих галичан і буковинців, які потрапили під владу російського окупанта. Цар гнав свої армії до Західної України під гаслом «освобождения исконно русской Червоной Руси», тому ні про який національний розвиток тут не могло йтися.

Загарбані Галичину і Буковину перетворено на воєнне генерал-губернаторство, на чолі якого призначено графа Юрія Бобринського, котрий розпочав перетворювати їх на «русский край». Йому всемірно допомагали москвофіли - Ю. Яворський, В. Дудкевич, С. Бандасюк і польські поміщики.

Генерал-губернаторство відразу ж поділили на губернії з губернаторами на чолі та повіти - з повітовими начальниками. У Львові витворено градоначальство. Всі поміщицькі маєтки, навіть тих польських магнатів, які втекли з австрійцями,було взято під пильну військову охорону, щоб не допустити розподілу майна і землі селянами.

З наказу російського командування закрито всі українські кооперативи,НТШ, погромлені його бібліотека і музей, «Просвіту», культурні установи, газети, журнали, видавництва. З допомогою москвофілів вишукували діячів національних партій, народовців, радикалів і розстрілювали. Заборонили прилюдні виступи українською мовою, обмежили її викладання у школах, впроваджуючи натомість російську мову.

Жорстоких гонінь зазнала греко-католицька церква, яка від цієї першої російської окупації перетворюється на церкву-страдницю. Митрополита А. Шептицького заарештували й вивезли до Суздаля; вислали до Сибіру і багатьох священиків, наславши натомість юрби московських попів.

Вся довголітня москвофільська пропаганда луснула як мильна бульбашка. Стало зрозуміло, що в особі «единоверной России» у Галичину прийшов жорстокий і кривавий загарбник.

Але в розпал «творчої роботи» російської адміністрації, австро-німецькі війська прорвали у квітні 1915 р. фронт під Горлицею в Карпатах і перейшли у наступ. До літа російська армія, залишивши Перемишль, Львів, Чернівці, втекла за Збруч. Із собою вона захопила у полон багатьох діячів національно-визвольного руху. В обозі за відступаючими поїхали і горезвісні москвофіли, які відтепер стали політичними трупами. Протягом 1915-1916 pp. через Буковину та Галичину пройшло ще кілька відступів і наступів мільйонних армій воюючих сторін, руйнуючи і нищачи все на своєму шляху, довівши край до цілковитого виснаження.

В умовах окупації Галичини російськими військами, лідери українських політичних партій утворили у Відні загальнонаціональний координаційний центр - Загальну Українську Раду. До неї ввійшли 21 представник від Галичини, 7 - від Буковини і 3 - від «Союзу визволення України». ЗУР, продовжуючи програму ГУР, проголосила боротьбу за самостійну Україну над Дніпром і за автономіюЗахідної України у складі Австрії. Робилося це і тактичних міркувань, щоб не спровокувати уряд цісаря на репресії.

У Відні діяв також Український клуб австрійського парламенту, що об'єднував депутатів-українців на чолі з ЄвгеномПетрушевичем. «Союз визволення України», що перетворювався у велику організацію, розгорнув широкомасштабну діяльність. З метою пропаганди незалежної України члени «Союзу» розіслали послів до великих європейських держав. Окрім того, місіонери СВУ діяли серед військовополонених українців з російської армії, котрі перебували у австрійських та німецьких концтаборах. Завдяки цій праці, організація створила з них дві дивізії майбутньої національної армії - сірожупанну та синьожупанну (названі за кольором верхнього одягу).

Після ганебних провалів на фронті й під тиском всезростаючого революційного руху в Росії та діяльності національних партій за кордоном і в підпіллі, цар змушений був пом'якшити тон щодо українців і піти їм на деякі поступки, щоб вкрай не озлоблювати та не насичувати і так нездорову атмосферу неприязню. В Україні починають знову працювати товариства, книгарні, кооперативні спілки, виходити газети й журнали. У Москві С. Петлюра видає журнал «Украинская жизнь», a B. Винниченко, який жив нелегально, - журнал «Промінь». М. Грушевському теж дозволили жити у Москві, під наглядом поліції.

У кінці 1916 р. стало зрозуміло, що Російська імперія, впрягшись у колісницю війни, довела себе до цілковитого виснаження. Уряд Миколи II роз'їдали казнокради, зрадники і нездари. На початку 1917 р. невдачі на фронті та економічна криза у країні остаточно його паралізували.

На межі розвалу стояла економіка Росії, і в першу чергу України, яка з воюючих держав несла найбільші збитки у живій силі, техніці, в економічних витратах. В Україні було до решти підірвано промисловість, зруйновано сільське господарство, з якого викачали не лише мільйони чоловічих рук, але й збіжжя, коней, волів, вози тощо. Над усіма українськими землями від Сяну до Дону нависла страшна примара тотального голоду.

Під тиском хвилі страйків і демонстрацій, що прокотились у лютому 1917 p. по імперії, віковий царський режим упав, мов спорохнявіле дерево. 3 березня 1917 р. бездарний Микола II, не в змозі справитися із ситуацією у державі, підписав акт про зречення від престолу.

У Петрограді утворилися Тимчасовий уряд і Петроградська рада, які ділили владу між собою. Аналогічна ситуація склалася в основних центрах імперії, у тому числі й у Києві, де від імені Тимчасового уряду діяв Виконавчий комітет і паралельно існувала Київська рада. Обидва органи представляли російську владу в Україні.

Відразу ж як стало відомо про зречення, 4 березня, у Києві зібралося на засідання Товариство українських поступовців, до якого приєдналися представники всіх українських партій і утворили єдиний координуючий орган українського руху, що прибрав назви Центральної Ради. До неї увійшли: від ТУП - Дмитро Дорошенко, Євген Чикаленко, Сергій Єфремов, Людмила Старицька-Черняхівська, від УСДРП - Симон Петлюра та Володимир Винниченко, від новоствореної Української партії соціалістів-революціонерів - Павло Христюк і Микита Шаповал. Головою Центральної Ради став Михайло Грушевський, котрий щойно повернувся із заслання. В Україні розпочалася Національна революція.