Тема 4. Країни Східної Європи у 20-х роках ХХ ст.

Тема 4. Країни Східної Європи у 20-х роках ХХ ст.

1. Відновлення державної незалежності Польщі.

2. Утворення Чехословаччини.

3. Революція 1918 р. в Угорщині.

4. Становище Румунії після Першої світової війни.

5. Становище Болгарії після Першої світової війни.

6. Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців.

Рекомендована література: 1,8,9.

Відновлення державної незалежності Польщі.

ЗХVІІІ ст. польський народ втратив свою державність. Усі наступні роки пройшли під знаком зростаючого національно-визвольного руху.

Перша світова війна знову поставила „польське питання” на міжнародній арені. Держави Центрального блоку, країни Антанти обіцяли полякам в майбутньому ті чи інші форми автономії, а поляки повинні були надати допомогу воюючим країнам.

Польський національно-визвольний рух:

Орієнтація на Антанту	Ці сили очолила Національно-демократична партія (ендеки). У 1917 р. вони заснували Польський національний комітет (Р. Дмовський), визнаний Антантою. У Франції було сформовано польський військовий корпус (Ю. Галлер). Виступали за створення незалежної Польської держави.
Орієнтація на Центральні держави	Лідер Польської соціалістичної партії (ППС), прихильник збройної боротьби за незалежність Польщі Ю. Пілсудський створив у складі австро-угорської армії польські легіони. В середині 1917 р. Ю. Пілсудський перейшов у опозицію до німецьких окупантів і відмовився присягнути на вірність Німеччині. У відповідь легіони були розпущені, а самого Пілсудського заарештовано.

Восени 1918 р. з наближенням поразки країн Центрального блоку в польських землях різко активізувався національно-визвольний рух. У містах створюються нові центри і організації. 7 листопада 1918 р. представники лівих партій (ППС, галицька Соціал-демократична партія, селянська партія) утворили Тимчасовий Народний уряд на чолі з лідером галицьких соціал-демократів І. Дашинським у Любліні. Люблінський уряд проголосив утворення Польської республіки.

10 листопада 1918 р. у Варшаву повертається звільнений з в’язниці у Німеччині Ю. Пілсудський. 11 листопада 1918 р. Регентська рада, створена ще у 1915 р німцями, передала йому військову владу, а через три дні і всю повноту громадянської влади в новій державі.

18 листопада був сформований новий уряд на чолі з одним із лідерів ППС Є. Морачевським. Незабаром самого Пілсудського було оголошено тимчасовим начальником держави.

В січні 1919 р. відбулися вибори до Установчого сейму. Вони принесли успіх правим і центристським партіям (Національно-демократична, Християнські демократи, Стронніцтво Людове). Уряд очолив І. Падеревський.

У лютому 1919 р. сейм ухвалив закон про тимчасову організацію держаної влади („мала конституція”) і розпочав розробку проекту конституції Другої Речі Посполитої.

„Польське питання” на Паризькій мирній конференції.

„Польське питання” тісно перепліталося з питання про відносини з Радянською Росією і Німеччиною. Правлячі кола Польщі. Здійснюючи експансію на Сході, у той же час не вели активної боротьби за польські землі на Заході, які знаходилися під владою Німеччини, розраховуючи, що Антанта на мирній конференції передасть їх Польщі.

Ці надії не виправдалися – за умовами Версальського договору в Сілезії і Помор’ї мав бути проведений плебісцит. Польща одержала лише частину узбережжя Балтійського моря, частину Пруссії, м. Познань. Великий порт Гданськ (Данциг), розташований в гирлі р. Вісли оголошувався „вільним містом”.

У результаті плебісциту 1920 р. Вармія і Мазура залишилися у складі Німеччини.

Східний кордон Польщі проходив по „лінії Керзона”.

„Лінія Керзона” – умовна назва лінії, яка була рекомендована в грудні 1919 р. Верховною Радою Антанти як східний кордон Польщі. Це була лінія, за межами якої на схід поляки не становили більшості населення. Назву одержала від прізвища міністра закордонних справ Великобританії в 1919 – 1924 рр. Дж. Керзона.

Березень 1921 р. – прийнято Конституцію Польської республіки:

ü Встановлено парламентсько-демократичний лад;

ü Декларовано демократичні свободи;

ü Запроваджено двопалатний парламент (верхня палата – Сенат, нижня – Сейм);

ü Глава держави – президент – мав представницькі повноваження.

ü Президентом було обрано ставленика центристських партій С. Войцехівського.

Економічний розвиток:

ü Переважання сільського господарства, де було зайнято понад 70% працездатного населення.

ü У промисловості найбільш розвиненими були вугільна і текстильна галузі.

ü Економіка Польщі перебувала у великій залежності від іноземного капіталу (англійського, французького, німецького).

ü Східні райони, де проживали українці, білоруси, литовці, за рівнем економічного розвитку значно відставали від західних і центральних районів країни.

Політичний розвиток:

ü За політичне панування вели боротьбу ендеки і прихильники Ю. Пілсудського.

ü 1922 р. – ендеки, християнські демократи і близькі до них партії об’єдналися в блок „Християнський союз національної єдності”. Це політичне угруповання орієнтувалося на демократичний розвиток країни, консолідацію польської нації і союз з католицькою церквою.

ü Прихильники Пілсудського все більше віддавали перевагу авторитарним методам управління, хоча єдність країни, заснована на цінностях католицизму, для них також була першорядним завданням.

Утворення Чехословаччини.

Чехія була традиційно найбільш розвинутою в економічному відношенні частиною імперії Габсбургів. Але протягом декількох століть чехи і словаки були позбавлені права мати свою власну державу.

Події Першої світової війни викликали піднесення національно-визвольного руху, який спирався на підтримку Антанти.

Центри національно-визвольного руху в Чехії:

Чехословацька національна рада: заснована в Парижі у 1916 р. Лідери – Т. Масарик, Е. Бенеш, М. Штефаник. Визнана Францією, В. Британією, США як орган, що мав право формувати майбутній орган країни.

Національний комітет: організований у липні 1918 р. у Празі. До його складу увійшли представники всіх чеських політичних партій. Голова комітету – К. Крамарж – лідер Національно-демократичної партії. Мета – створення суверенної Чехословацької держави.

28 жовтня 1918 р., коли стало відомо, що австро-угорський уряд погодився прийняти запропоновані президентом США В. Вільсоном умови миру Національний комітет, перетворений у національну раду, оголосив утворення Чеської держави.

30 жовтня Національна Рада Словаччини заявила про відокремлення Словаччини від Угорщини і приєднання до Чехії. Утворення Чехословацької держави, яке відбулося мирним шляхом, завершило тривалу боротьбу чехів і словаків за національне визволення.

14 листопада 1918 р. Національні збори проголосили Чехословаччину республікою. Перший уряд очолив К. Крамарж, президентом був обраний Т. Масарик.

Встановлено 8-годинний робочий день, визнано право робітників на страйки, розширене соціальне страхування.

Закон про аграрну реформу – встановлено максимум земельного володіння в 250 га землі, або 150 га орної площі. Реформа була спрямована насамперед проти австрійського і угорського поміщицького землеволодіння і на зміцнення позицій національного капіталу.

20 лютого 1920 р. – Конституція Чехословаччини:

1. Глава держави – президент – обирався Національними зборами терміном на 7 років і наділявся великими повноваженнями.

2. Законодавча влада належала двопалатним Національним зборам. Палата депутатів обиралася на 6 років, Сенат – на 8.

3. Виборче право мали всі громадяни, які досягли 21 року.

Кордони Чехословаччини були визначені в 1919 – 1920 рр. Версальським, Сен-Жерменським, Тріанонським мирними договорами. До складу Чехословаччини увійшли Чехія, Моравія, частина Сілезії, Словаччина, Закарпаття. Територія Чехословаччини становила 140 тис. км², населення близько 13, 6 млн. чол. (чехи – 7 млн., німці – 3 млн., словаки – 2 млн, угорці – 750 тис, українці – 500 тис.). формально всі нації користувалися однаковими правами, але на практиці не визнавалася національна самобутність словаків, українців та інших народів.

Рекомендована література: 1,8,9.

 

1. Режим „санації” у Польщі. Ю. Пілсудський.

Передумови державного перевороту в Польщі в 1926 р.:

1. Часта зміна урядів правих і центристських партій. Політична нестабільність в країні. Відсутність, на думку прихильників Пілсудського, сильної влади.

2. Загострення соціально-економічних проблем в країні. Зростання безробіття, скорочення зарплат і пенсій, посилення антиурядових настроїв. Активізація на цьому тлі сил, що підтримували Пілсудського, вбачаючи в ньому рятівника держави.

3. Прихильники Пілсудського наполегливо вимагали введення надзвичайного стану в країні і приходу до влади їхнього кумира.

12 травня 1926 р. – війська, якими командували віддані Пілсудському офіцери почали похід на Варшаву. Проти уряду також виступили робітники. 14 травня страйк став загальним.

Як Пілсудський, так і уряд не прагнули перетворити конфлікт у громадянську війну. 14 травня уряд і президент пішли у відставку. Новим главою уряду було обрано К. Бартеля. Самого ж Пілсудського було обрано Президентом, але він демонстративно відмовився прийняти цей вибір, обійнявши посаду військового міністра і головного інспектора армії. Президентом став професор Львівського політехнічного інституту І. Мосцицький.

Пілсудський фактично мав необмежений контроль над партією і країною, над армією. Він керував внутрішньою і зовнішньою політикою держави.

„Санація” – з політичної точки зору – авторитарний режим в умовах кризи парламентаризму, спрямований на консолідацію нації, суспільства і держави шляхом досягнення балансу інтересів.

Прихід Пілсудського до влади збігся з частковою стабілізацією польської економіки, чому сприяли як поліпшення економічної ситуації в Європі, так і загальний страйк англійських шахтарів, який призвів до збільшення попиту на польське вугілля на європейських ринках.

Стабілізація була досягнута за допомогою іноземного капіталу. У 1926 – 1929 р. було створено 105 нових картелів. Підвищення рівня промислового виробництва призвело до значного скорочення безробіття. Поліпшення економічної ситуації сприяло послабленню соціальних конфліктів. Але економічна криза 1929 – 1933 рр. знову посилила економічні проблеми в країні.

1928 р. – були проведені перші з 1926 р. вибори до Сейму. Був створений так званий Безпартійний блок співробітництва з урядом. Але більшість виборців віддали свої голоси партіям, які були в опозиції до режиму „санації”.

1930 р. – на наступних виборах Пілсудський взяв переконливий реванш. Його прихильники одержали 55% мандатів. Пілсудський знову очолив уряд, залишивши за собою посади військового міністра і головного інспектора армії.

1935 р. була прийнята нова конституція Польщі, що зміцнила авторитарний режим.

 

Судетська проблема.

Серед національних меншин у найбільш привілейованому становищі були німці, які проживали переважно в Судетській області. Після приходу до влади і Німеччині Адольфа Гітлера в Судетській області було створено пронацистську Судето-німецьку партію на чолі з К. Генляйном, яка стала на шлях приєднання до „третього рейху”.

Травень 1935 р. – на парламентських виборах Судето-німецька партія виборола 44 місця з 300 і стала другою за представництвом парламентською фракцією.

У квітні 1933 р. Генляйн, дотримуючись вказівок Гітлера, зажадав розширення автономії для Судетської області. Празький уряд не зміг взяти ситуацію під свій контроль.

У вересні 1938 р. судетські німці оголосили про свій розрив з урядом Чехословаччини, але заколот був придушений.

15 вересня 1938 р. Гітлер вперше відкрито заявив про наміри анексувати Судетську область.

Великобританія і Франція пропонували уряду Чехословаччини погодитися з вимогами Німеччини, щоб уникнути війни, але чехи ці пропозиції відкинули.

29 – 30 вересня 1938 р. у Мюнхені відбулася конференція глав урядів Франції, Великобританії, Італії та Німеччини. Представників Чехословаччини навіть е запросили. В результаті конференції Чехословаччини втратила Судетську область (Німеччина), Тешинську область (Польща), частину Словаччини і Закарпаття (Угорщина).

 

Внутрішня політика.

ü Розрив з Австрією звільнив промисловість від сильного конкурента, що призвело до значного зростання текстильної промисловості.

ü Почала швидко розвиватися важка промисловість, в тому числі машинобудування. У 1927 р. промислове виробництво Угорщини наблизилося до довоєнного рівня.

ü Аграрна реформа. У великих поміщиків було вилучено за викуп і продано близько 10% землі. Землю придбали 230 тис. селян, причому перевага надавалася особам, які активно підтримували хортистський режим.

Зовнішня політика.

ü Режим Горті домагався перегляду Тріанонського договору і пом’якшення репарацій.

ü У квітні 1927 р. між Угорщиною та Італією був укладений договір про дружбу спрямований проти країн Малої Антанти (Югославія, Чехословаччина, Румунія).

ü Відбувається зближення Німеччини та Угорщини.

Економіка.

ü Аграрна реформа: підлягали викупу державні, королівські, поміщицькі і частина церковних земель. Вони повинні були продаватися безземельним і малоземельним селянам. Але викупні платежі були надто високими.

ü Промисловість. За 1921 – 1928 рр. було побудовано близько 1 тисячі нових промислових підприємств. Видобуток нафти збільшився вдвічі.

ü По румунській економіці великого удару завдала економічна криза 1929 – 1933 рр. Це призвело до погіршення внутрішньополітичної обстановки, частої зміни урядів. З 1929 по 1933 р. змінилося 10 кабінетів.

Політика.

ü 1930 р. до Румунії повернувся король Кароль ІІ, який прагнув встановити режим особистої диктатури. У країні прокотилася хвиля страйків і селянських виступів.

ü З 1934 р. відбувається переорієнтація зовнішньої політики на Німеччину. практично відкрито діяла фашистська організація „Залізна гвардія”.

ü 1938 р. прийнято нову Конституцію Румунії, яка узаконювала диктатуру короля. Відбуваються розправи з опозицією, крайньо правими силами („Залізна гвардія” була знищена).

ü 1939 р. за пактом Молотова – Ріббентроппа Румунія віддала СРСР Бессарабію і частину Північної Буковини.

ü Загострюються відносини з Угорщиною і Болгарією щодо Трансільванії і Південної Добруджі.

Диктатура Й. Антонеску.

6 вересня 1940 р. Кароль ІІ підписав акт зречення від престолу і передав управління державою генералу Антонеску, який став „кондукеторулом” (вождем) Румунської держави. Саму державу було оголошено „легіонерською”, такою, що продовжує традиції античної Дакії.

Зовнішня політика Антонеску:

1. Орієнтація на нацистську Німеччину. У жовтні 1940 р. нацистські війська були введені до Румунії, їхня кількість на січень 1941 р. складала 500 тис. чол..

2. Румунія перетворилася на плацдарм гітлерівської агресії на Балканах і проти СРСР.

3. В листопаді 1940 р. Антонеску підписав протокол про приєднання Румунії до Антикомінтернівського пакту Німеччини, Італії, Японії.

Економіка.

1. Різні регіони держави різко відрізнялися за рівнем економічного розвитку, історичними традиціями. Більш високий рівень розвитку мали Словенія і Хорватія.

2. У роки часткової стабілізації зросла роль, Сербії, яка отримувала основну частину кредитів Національного банку. На території Сербії проводилось інтенсивне залізничне будівництво, прокладалися шосейні дороги, створювались нові підприємства.

3. Відставання Боснії, Герцеговини і Македонії від більш розвинених територій країни помітно зростало.

4. Рівень промислового розвитку був невисоким. В експорті переважали сировина і сільськогосподарські продукти.

5. Відносна стабільність в економіці була досягнута значною мірою за рахунок іноземних позик (французьких, англійських).

6. 1919 р. – аграрна реформа: обмежено поміщицьке землеволодіння.

Політика.

1. 28 червня 1921 р. – прийнято Видовданську конституцію:

ü КСХС є конституційною і спадкоємною монархією.

ü Король здійснював законодавчу владу, зовнішню політику, був головнокомандувачем збройних сил.

ü Конституція закріпила унітарний державний устрій. Держава була поділена на 33 жупанії.

2. Загострення національного питання.

ü Із соціальними і національними протиріччями були тісно пов’язані і релігійні протиріччя (народи КСХС належали до різних віросповідань). Хорвати і словенці були католиками, серби сповідували православ’я, а жителі Боснії і Герцеговини – переважно іслам.

ü На перший план виходили сербо-хорватські суперечності. Важливою політичною силою стала Хорватська республіканська селянська партія, що висунула гасло національної незалежності Хорватії.

6 січня 1929 р. в КСХС відбувся державний переворот. Король Олександр скасував Видовданську конституцію і взяв повноту влади в свої руки. Королівство СХС перейменовувалося на Королівство Югославія.

Запровадження нового адміністративного поділу в країні мало на меті стерти навіть у назвах областей будь-яке згадування про окремі народи. Кордони були проведені з таким розрахунком, щоб сербське населення становило в них більшість.

В умовах економічної кризи 1929 – 1933 рр. диктаторський режим змушений був вдатися до політичних маневрів, щоб розширити свою соціальну базу.

У зовнішній політиці Югославія орієнтувалася на Францію, входила до Малої Антанти.

1934 р. – вбивство в Марселі югославського монарха. Це призвело до переорієнтації зовнішньої політики на Німеччину. Стали налагоджуватися відносини з Італією. 1937 р. між Югославією та Італією був підписаний договір про нейтралітет.

Після вбивства Олександра королем було проголошено його 11-річного сина Петра, а на чолі регентської ради став брат покійного монарха Павло.

На початку Другої світової війни Югославія заявила про свій нейтралітет. 25 березня 1941 р. Югославія приєдналася до Антикомінтернівського пакту. Але група політиків – прихильників орієнтації на Великобританію та США в ніч на 27 березня 1941 р. здійснила державний переворот. Замість скинутого регента Павла на престол офіційно зійшов король Петро ІІ.

6 квітня 1941 р. окупація Югославії німецькими військами.

Питання для самоконтролю:

1. У якому році до влади в Угорщині прийшов М. Хорті?

2. Дайте характеристику режиму М.Хорті.

3. Що таке «санація»?

4. Чи можна вважати режим Ю.Пілсудського авторитарним? Чому?

5. В чому полягала Судетська проблема?

Рекомендована література: 1,8,9.

Національно-визвольний рух

Перша світова війна, революції, реформи, Версальсько-Вашингтонська система не усунули причин, які породжували національно-визвольні рухи. Головними причинами національно-визвольної боротьби народів Азії, Африки та Латинської Америки були збереження колоніальної системи, економічна й фінансова залежність навіть за умов політичної незалежності, невідповідність державних кордонів межам етнічного розселення народів, ігнорування прав національних меншин. Ці причини визначили характер, спрямованість, ідеологію національно-визвольних рухів.

В основній масі національно-визвольна боротьба народів Азії, Африки, Латинської Америки була спрямована проти європейського панування. У той же час досягнення незалежності було неможливим без ліквідації архаїчних суспільних структур, без створення національних держав, національної промисловості, сучасної армії.

Отже, національно-визвольний рух став не засобом відновлення доколоніальних порядків, а формою утвердження цінностей, створених європейською цивілізацією, етапом на шляху становлення цілісності світу.

Боротьба за власну державність неминуче робила домінуючою ідеологію націоналізму, а партії, які її сповідували, стали в основному керівниками національно-визвольних рухів. У різних країнах національні рухи прибирали і різних форм — від збройних повстань до відносно мирних акцій протесту.

Найвищою формою національно-визвольної боротьби є національна революція. Вона може відбуватись як мирними засобами, так і методами збройної боротьби. Національна революція — це переважно радикальні дії, спрямовані на здобуття, відновлення, об’єднання, зміну статусу держави чи обстоювання національної незалежності. Очолювати революцію можуть будь-які сили, що захищають національну незалежність і підтримуються більшістю населення. Від сил, що стоять на чолі революції, від національного менталітету і політичної культури населення залежать політичний режим і форма правління у новоутвореній або відновленій державі.

Особливістю всіх національних революцій є наявність сильного, харизматичного національного лідера або групи лідерів, від особистих якостей якого (яких) значною мірою залежить успіх революції.

Важливим чинником національної революції є міжнародне середовище, в якому вона відбувається. За відсутності зацікавленості в існуванні нової (відновленої), незалежної країни з боку великих (зацікавлених, впливових) держав у більшості випадків національна революція приречена на поразку.

У національно-визвольній боротьбі можна вирізнити два напрями: демократичний і тоталітарний. Через об’єктивні обставини домінуючим став тоталітарний напрям, носіями якого були комуністичні й націоналістичні партії. Це пояснюється загальною тенденцією у 30-х рр. до авторитаризму, прикладом Hімеччини та впливом ідеології фашизму на формування ідеї сильної національної держави. Західні держави були водночас і колоніальними імперіями, що сильно дискридитувало ідеї демократії в очах поневолених народів. Слід узяти до уваги й політику СРСР щодо підтримки національно-визвольних рухів.

Національно-визвольний рух мав регіональні особливості.

У Латинській Америці він виражався в політиці урядів, спрямованій на завоювання економічної та фінансової незалежності. Основними засобами її досягнення стали ліквідація феодальних пережитків, націоналізація іноземної власності, індустріалізація.

Країни Азії поділялися на колонії та залежні держави. Для них першочерговим було завдання модернізації існуючих по­літичних, економічних, соціальних структур і залучення до здобутків світової цивілізації. Це породжувало цивілізаційний шок і домінування консервативних сил у національно-визвольному русі.

У 20-30-ті рр. тільки-но почали формуватися нові тенденції у визвольному русі народів Африки. На півдні він набув орга­нізованих форм, на півночі виявлялися ті самі тенденції, що й в Азії.

Головні причини національно-визвольних рухів у Європі були пов’язані з несправедливістю Версальської системи. У більшості країн Європи щодо національних меншин проводилась імперська політика.

У складному становищі опинились українці. Їхня територія була розділена між СРСР, ЧСР, Румунією та Польщею. На чолі визвольного руху стали найбільш радикальні націоналістичні сили. Вони виробили теорію інтегрованого націоналізму, згідно з якою національна держава була вищою цінністю.

Схожі ідеї виробили словаки й хорвати, які в роки Другої світової війни під протекторатом Німеччини здобули власну національну державність.

Демократичні рухи

Поряд із національно-визвольним розвивався демократичний рух — антивоєнний, молодіжний, жіночий. Під впливом страшенних жертв в роки Першої світової війни небувалого розмаху набрав антивоєнний рух. Антивоєнні (пацифістські) настрої були настільки сильними, що вони стали визначальними при вирішенні міжнародних суперечок у 20-ті роки. Ці роки отримали назву "ера пацифізма". Під впливом цих настроїв Ліга Націй почала в 1925 р. підготовку до скликання міжнародної конференції з розброєння. Проте за межі багаторічної підготовчої роботи ця конференція не вийшла.

Криза 30-х років і поява вогнищ нової світової війни призвели до змін в антивоєнному русі. Антивоєнний рух відходить від пацифістських настроїв 20-х років і перетворюється в дієву політичну силу. Антивоєнний рух поєднується з антифашистським. Проводяться масові акції протесту. У 1932 р. за ініциативою відомих французьких письменників і громадських діячів А.Барбюса і Р.Ролана був створений Міжнародний антивоєнний конгрес. На конгресі був створений Всесвітній комітет боротьби за мир, який координував дії національних комітетів європейських країн, США і деяких країн Сходу. Проте, не зважаючи на такий розмах, антивоєнний рух не став перепоною на шляху нової світової війни. Це пояснюється тим, що сили, об'єднані в ньому, не змогли виробити єдиної програми дій і чітко визначити мету, а уряди держав, від яких залежала доля миру, не доклали адекватних зусиль для відвертання загрози війни.

Жіночий рух був викликаний зміною в соціальному становищі жінки. Поява технології масового виробництва викликала попит на робочу силу. На заводах‚ фабриках‚ в установах працювало багато жінок. Жінка стала економічно незалежнішою. Економічна криза 30-х рр. найбільше позначилася на долі жінок. Вони першими ставали жертвами масових звільнень, на їхні плечі лягло ведення хатнього господарства у скрутних умовах. Майже в усіх країнах виникли організації, які прагнули захистити права жінки.

У 20-30-ті роки значну активність проявляв молодіжний рух. Молодь, яка є найактивнішою частиною суспільства, прагнула до відповідного врахування її інтересів. Проте молодіжний рух, незважаючи на значну кількість організацій, так і не став самостійною силою. Традиційні політичні сили і партії активно залучали молодь на свій бік. Так енергія молоді активно використовувалась комуністичними і фашистськими партіями.

Таким чином, демократичні рухи 20-30-х років хоча і не змогли вирішити проблеми, що стояли перед ними, проте вони поставили їх вирішення на порядок денний, виробили організаційні форми і розробили методи боротьби.

 

Питання для самоконтролю.

1. З’ясуйте особливості розвитку країн Латинської Америки у 20-30-х рр. ХХ ст.

2. Якими були наслідки Першої світової війни для країн цього регіону?

3. Які реформи було проведено у 30-ті рр. у Мексиці, Бразилії та Аргентині?

4. У чому полягає сутність реформ, проведених у країнах Латинської Америки в той період?

5. Назвіть причини економічної відсталості країн Латинської Америки.

6. Як складалися відносини між США і країнами Латинської Америки? Чому США скоригували свою політику щодо країн регіону у 30-ті рр.?

Рекомендована література: 1, 4, 6, 8.

Освіта, наука і техніка.

Освіта

Освіта — процес і наслідки засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок‚ потрібних для практичної діяльності. Це — необхідна умова підготовки до життя і праці, основний засіб залучення до культури. Головний шлях одержання освіти — навчання і виховання в навчальних закладах. Слід зазначити, що зміст освіти, її рівень визначаються вимогами сус­пільного виробництва, зумовлюються суспільними відносинами, станом науки, техніки й культури та рівнем розвитку шкільної справи і педагогічної думки.

До початку XІX ст. абсолютна більшість людей у світі була неосвіченою. Це ставала великим гальмом на шляху подальшого розвитку індустріального суспільства. Щоб подолати це негативне явища з кінця XІX ст. в країнах Західної Європи та Америки почали вводити систему загальної обов’язкової початкової освіти, а з початку ХХ ст. – загальна обов`язкова середня освіта. Існували різні типи шкіл: духовні, світські, платні та безплатні, початкові, середні, вищі, державні, приватні.

У XX ст. у зв’язку зі значним розвитком педагогічної науки було зроблено певні вдосконалення системи освіти — проведено чітку диференціацію навчальних закладів, запроваджено міжнародні дипломи, для спілкування вчителів та учнів використовувалися здобутки психології.

Так, у Великобританії 1918 р. було прийнято закон про обов’язкове навчання до 14 років, а 1944 р. — до 15 років. Активно розвивалася система професійного навчання (початкова й середня). Центрами вищої освіти були університети: Кембриджський, Оксфордський, Единбурзький та ін., які одночасно стали й центрами розвитку світової науки.

У США закони про обов’язкову початкову освіту було прийнято 1918 р. в усіх штатах. Із 1920-х рр. почався процес диференціації освіти. Усіх учнів було поділено на "академічно здібних" і "практично мислячих", а програми пристосовано до практичних потреб людини в житті. Крім того, розвивалася університетська система. Найбільш відомими стали Гарвардський, Колумбійський, Каліфорнійський, Іллінойський, Станфордський університети.

У 30-ті рр. зазнала змін і система освіти Франції. Там було запроваджено безкоштовне навчання в державних школах. Обов’язковим стало навчання дітей до 14 років. Французькі університети стали визнаними світовими центрами освіти. Світової слави зажив, зокрема, університет у Сорбонні.

Найгрунтовніші зміни в освіті у 20-30-ті роки відбулися в системі освіті СРСР.Вдалося в основному подолати безграмотність населення. Було запроваджено загальну початкову, а згодом і середню освіту. У 1933 р. відновлено університети.

Крім зазначених країн високого рівня освіти досягла в Німеччині, Бельгії. Голландії. Швеції та ін.

Попри такі якісні позитивні зрушеня у системі освіти провідних країн світу більшості людей на землі вона залишалася недоступною. Особливо в колоніальних і залежних територіях. Низький освітній рівень був притаманний і для незалежних країн Азії та Латинської Америки.

Розвиток науки

20-30-ті рр. були переломними для розвитку низки наук. Колосальний крок уперед у своєму розвитку зробила ядерна фізика: від створення датським фізиком Нільсом Бором моделі атома до практичного здійснення Енріко Фермі у США в 1942 р. ядерної реакції. Перші реактори було збудовано у США та в СРСР. У роки війни зроблено атомну бомбу, яку США використали проти Японії у 1945 р.

Того ж року було створено перший комп’ютер — електронно-обчислювальну машину (ЕОМ). Це зробив Дж. фон Нейман. Зараз ЕОМ та інша електронна техніка стали невід’ємною складовою нашого життя.

Перша світова війна дала поштовх розвиткові хімії. Терміново створювалося виробництво отруйних газів і протигазів, розширювався випуск вибухових речовин, у Німеччині йшли пошуки штучних замінників недоступних природних продуктів. У 30-х рр. в СРСР і Німеччині було синтезовано каучук, у США — новий вид штучного волокна, всесвітньо відомий капрон. На межі наук з’явилися нові дисципліни — хімічна фізика, геофізика.

У біології інтенсивно розвивалися дослідження в галузі генетики. Важливий внесок у цю справу зробили американець Т.‑Х.Морган і радянський вчений М.І.Вавилов. Од середини 30‑х рр. розвиток генетики в СРСР уповільнився, а потім її взагалі заборонили‚ назвавши псевдонаукою, хоча було створено методи управління спадковістю, незамінні для селекції більш продуктивні види сільськогосподарських культур тощо. Застосування фізичних і хімічних методів дослідження сприяло створенню біофізики та біохімії.

Нові відкриття були зроблені у геології. Провісником великих змін у геології стало обґрунтування німецьким геофізиком Вегенером гіпотези про дрейф континентів. Порівнявши протилежні берегові лінії Атлантичного океану та аналізуючи геологічні й палеонтологічні дані, він ви­словив припущення, що раніше існував єдиний праматерик, який потім розколовся на теперішні. Теоретичні розробки дали вагомий практичний результат. У розвідці корисних копалин стали широко застосовуватися нові методи пошукових робіт, прилади та інструменти.

Значні зрушення сталися в економічній науці. Вони були викликані зростаючим державним регулюванням економіки. Для його обґрунтування виникла потреба переглянути класичну політичну економію, яка розглядала ринкову економіку як своєрідну саморегульовану систему, що виключає будь-який зовнішній вплив. Докази некоректності такого уявлення і необхідність для підтримки ринкової рівноваги державного регулювання економіки сформулював англійський економіст Дж.Кейнс 1936 р. На підставі його праць почав розвиватися новий напрямок в економічній науці — кейнсіанство. Одночасно розроблялися конкретні методи планування і прогнозування економіки як на Заході, так і в СРСР у роки перших п’ятирічок. У США впроваджувалася стандартизація виробництва.

Значні досягнення були і в інших галузях як гуманітарних так і природничих наук. Важливим у розвитку науки було те, що вона все тісніше стала співпрацювати з промисловістю, а нові наукові і технічні досягнення стали важливим рушієм у постійному покращенню життя людей.

Зміни у транспортній галузі

У першій половині ХХ ст. транспорт зазнав стрімких змін. Найбільш старий вид наземного транспорту – залізничний – швидко вдосконалювався: зростала швидкість і вантажоперевезення, на зміну паровозам поступово приходили тепловози і локомотиви на електричній тязі. Залізниця електрофікується.

У 20-30-ті роки щвидкими темпами розвивається новий вид транспорту – авіація. До Першої світової війни вона була різновидом спорту і цікавим видовищем. У роки війни вона продемонструвала широкі можливості не тільки воєнного застосування. Після війни авіація активно застосовується у перевезені пошти, термінових вантажів, у пошукових заходах, а згодом і в перевезенні пасажирів. Розвиток авіації дав можливість здійснювати польоти на далекі відстані зі значним навантаженням. У 1927 р. американець Чарльз Ліндберг здійснив перший трансатлантичний переліт за 33 години. Через десять років радянські льотчики В.П.Чкалов, Г.П.Байдуков, О.В.Бєляков здійснили безпосадковий переліт Москва—Північ­ний полюс—Портленд (США). Створюються перші авіакомпанії. Відкриваються перші постійні маршрути пасажирських перевезень, зокрема, і на Україні.

Наприкінці 30-х років авіаконструктори провідних держав світу (США, Англії, Німеччини, СРСР та ін.) у гонитві за швидкістю активно займаються розробкою реактивних двигунів і ракетної техніки. Неполишає людство і надій досягти космічних висот. Розробляються теорії космічних польотів. На жаль, протягом тривалого часу маловідомими на Батьківщині були розробки у галузі ракетобудування українського вченого-винахідника Юрія Кондратюка (Шаргея). Його праця "Завоювання міжпланетних просторів" (1929 р.), перекладена англійською мовою на замовлення американського космічного агентства, використовувалася для підготовки польоту космічного корабля на Місяць (60-ті роки ХХ ст.).

Поява авіації була не єдиною зміною на транспорті. Автомобіль серйозно потіснив залізниці. Разом із розвитком автомобільного транспорту почалося створення мережі доріг із твердим покриттям. Наприкінці 3-=х років у Німеччині почалося будівництво автобанів. Швидкому збільшенню випуску автомобілів сприяло запровадження Г.Фордом для виробництва автомобілів конвеєр, що сприяло вдосконаленню й розширенню виробництва та перетворило автомобіль на зручний засіб пересування. У 1938 р. в Англії, Німеччині, США й Канаді було зареєстровано 6 млн вантажних і 30 млн легкових автомобілів. Ця кількість швидко збільшувалася.