ТОП 10:

Відносини США та країн Латинської Америки. Міждержавні конфлікти.



З кінця ХІХ ст., особливо після американо-іспанської війни 1898 р., щодо країн Латинської Америки США застосовували політику „великого дрючка”, „дипломатію канонерок” та „дипломатію долара”. Майже всі країни Латинської Америки відчули на собі присутність американських військ. У деяких країнах політичне життя цілковито оберталось навколо представництва якоїсь могутньої американської компанії. Так, „Юнайт фрутс” повністю панувала в Центральній Америці. Кубу та Пуерто-Рико США взагалі фактично перетворили на свої колонії.

Посилення антизахідних, особливо антиамериканських, настроїв змусило США скоригувати політику в Латинській Америці. Президент Рузвельт заявив, що США проводитимуть політику "доброго сусіда" і не здійснюватимуть інтервенції. США стали покладатися на розвиток міжамериканського співробітництва на основі рівності. Важливим у цьому напрямку було проведення Панамериканських конгресів та конференцій. Така політика сприяла послабленню впливу Німеччини та Італії створила передумови для участі країн регіону в Другій світовій війні на боці Антигітлерівської коаліції (19 країн регіону оголосили війну Японії, Італії, Німеччині та стали членами Організації Об’єднаних Націй). Реально взяли участь у війні Бразилія та Мексика.

Країни Латинської Америки нечасто воювали між собою. У міжвоєнний період найсерйозніший конфлікт вирував між Болівією та Параґваєм, увійшовши в історію під назвою Чакська війна (1932-1935 рр.). Конфлікт між двома найбіднішими країнами регіону був зумовлений невизначиностю кордону в малозаселеному районі Ґран-Чако. Поштовхом до протистояння стали знайдені тут поклади нафти. Крім того Болівія, що раніше втратила вихід до Тихого океану, сподівалася здобути порт на річці Парана для більш зручного зв’язку зі світом. Вона ініціювала війну ретельно підготувавши армію, закупивши сучасну зброю, найнявши німецьких інструкторів. Проте болівійська армія, що рушила задля заволодіння спірною територією, наразилася на відчайдушний опір пагано озброєної та малочисельної параґвайської армії. Війна перетворилася на затяжний виснажливий конфлікт у джунглях і пустелях Чако. Зрештою після трьох років боїв параґвайська армія завдала поразки болівійцям. У 1938 р. спірні території за мирним договором були закріплені за Параґваєм.

Ще одним неспокійним регіоном був район, де сходяться кордони Перу, Еквадора та Колумбії. Прагнення контролю над цими малозаселеними районами псували стосунки між сусідами аж до кінця ХХ ст., коли в основному вдалося розв`язати територіальні суперечки. Майже всі спірні території увійшли до складу Перу.

 

Реформи 20–30-х рр. Боротьба за економічну незалежність

У 20-30-х рр. у країнах Латинської Америки стало популярним гасло зміцнення національної незалежності та усунення впливу інших держав, що спонукало уряди деяких країн до проведення реформ. Найбільш радикальні реформи у першій чверті ХХ ст. було проведено в Аргентині та Мексиці.

Так, в Аргентині президент Іпполіто Ірігойєн (1916-1922, 1928-1930 рр.) дозволив діяльність профспілок, увів 8-годинний робочий день і двотижневу оплачувану відпустку. Було проведено земельну реформу, згідно з якою селянам передавалось із державного фонду 8 млн га землі та захищалися права орендаторів. Але ці реформи були перервані переворотом генерала Ф.Урібуру, що правив з 1930 по 1932 р.

У Мексиці внаслідок революції 1910-1917 рр. до влади до­ступилася нова політична еліта. 1 травня 1917 р. було прийнято одну з найбільш демократичних на той час конституцій. Вона закріплювала за нацією права на землю та її надра, зобов’язувала повернути селянам усі захоплені в них землі, а також наділити їх землею з державного фонду. Крім того, кожний штат установлював максимум землеволодіння, а надлишки викуповувались і розпо­ділялися між селянами. Конституція визнавала права профспілок, установлювала 8-годинний робочий день. Початкова освіта стала обов’язковою та безплатною. Мексика проголошувалася демократичною президентською федеративною республікою.

Ще одним поштовхом до таких перетворень стала економічна криза 1929-1932 рр. Вона сильно вдарила по економіці латиноамериканських країн. Впали надходження від експорту. На складах накопичилася значна кількість сільськогосподарської продукції, яку доводилося знищувати, щоб хоч якось утримати ціни від різкого падіння. Ця криза показала всю небезпечність збереження економічної залежності. Почалося нове піднесення антиімперіалістичного руху (значною мірою антиамериканського та антианглійського), що привело до зближення країн Латинської Америки з Німеччиною та Італією, які суперничали зі США та Англією. Але головною метою урядів Латинської Америки був пошук виходів із скрутного становища.

Країни Латинської Америки взялися до індустріалізації, яка мала, на їх думку, компенсувати неможливість імпорту машин та обладнання з промислово розвинених країн. Для розвитку власної промисловості місцевому капіталові надавалися всілякі пільги. Держава почала вкладати кошти у розвиток промисловості, що привело до виникнення державного сектора економіки. Робилися спроби змінити структуру експорту, щоби зменшити його залежність тільки від одного виду продукції. Встановлювався контроль над діяльністю іноземного капіталу. В Аргентині, Мексиці, Болівії було націоналізовано нафтодобувну промисловість.

Отже, у Латинській Америці, як і в країнах Заходу, криза привела до посилення державного регулювання економікою. Але форми проведення перетворень були різними. У Бразилії з ініціативою проведення реформ виступив президент Жетуліо Варгас (1930-1945 рр.). Він установив режим особистої влади і в перші роки свого правління симпатизував фашизмові, намагаючись в усьому бути схожим на Муссоліні, але під час війни кардинально змінив погляди і навіть відправив воювати на боці Антигітлерівської коаліції 30-тисячний корпус, який брав участь у бойових діях в Італії.

За роки правління Ж.Варгаса у Бразилії було здійснено індустріалізацію, введено протекціоністські митні податки, розвідано й розпочато експлуатацію природних родовищ (боксити, залізна руда, нікель, золото). Освоювалися нові землі. У соціальній сфері запроваджено страхування і трудове законодавство, введено 8-годинний робочий день, визначено розмір мінімальної заробітної плати, пенсій і відпусток тощо. Значні кошти спрямовувалися на розвиток освіти і культури.

В Аргентині курс на імпортзамінну індустріалізацію здіснювався в умовах воєнної диктатури. Проте економічної незалежності країни не вдалося досягнути, хоча Аргентина і стала аграрно-індустріальною країною.

У Чилі схожі реформи провів уряд Народного фронту на чолі з президентом Агірре Серда.

Найбільш ґрунтовні перетворення здійснив у Мексиці президент Ласаро Карденас (1934-1940 рр.). За часи його правління було покінчено з пануванням латифундій, націоналізовано залізниці та нафтову промисловість, утвердився демократичний устрій.

 

Питання для самоконтролю.

1. З’ясуйте особливості розвитку країн Латинської Америки у 20-30-х рр. ХХ ст.

2. Якими були наслідки Першої світової війни для країн цього регіону?

3. Які реформи було проведено у 30-ті рр. у Мексиці, Бразилії та Аргентині?

4. У чому полягає сутність реформ, проведених у країнах Латинської Америки в той період?

5. Назвіть причини економічної відсталості країн Латинської Америки.

6. Як складалися відносини між США і країнами Латинської Америки? Чому США скоригували свою політику щодо країн регіону у 30-ті рр.?


Тема 5. Розвиток культури у 20-30-х рр. ХХ століття.

1. Освіта, наука і техніка.

2. Література.

3. Мистецтво.

Рекомендована література: 1, 4, 6, 8.

Освіта, наука і техніка.

Освіта

Освіта — процес і наслідки засвоєння систематизованих знань, умінь і навичок‚ потрібних для практичної діяльності. Це — необхідна умова підготовки до життя і праці, основний засіб залучення до культури. Головний шлях одержання освіти — навчання і виховання в навчальних закладах. Слід зазначити, що зміст освіти, її рівень визначаються вимогами сус­пільного виробництва, зумовлюються суспільними відносинами, станом науки, техніки й культури та рівнем розвитку шкільної справи і педагогічної думки.

До початку XІX ст. абсолютна більшість людей у світі була неосвіченою. Це ставала великим гальмом на шляху подальшого розвитку індустріального суспільства. Щоб подолати це негативне явища з кінця XІX ст. в країнах Західної Європи та Америки почали вводити систему загальної обов’язкової початкової освіти, а з початку ХХ ст. – загальна обов`язкова середня освіта. Існували різні типи шкіл: духовні, світські, платні та безплатні, початкові, середні, вищі, державні, приватні.

У XX ст. у зв’язку зі значним розвитком педагогічної науки було зроблено певні вдосконалення системи освіти — проведено чітку диференціацію навчальних закладів, запроваджено міжнародні дипломи, для спілкування вчителів та учнів використовувалися здобутки психології.

Так, у Великобританії 1918 р. було прийнято закон про обов’язкове навчання до 14 років, а 1944 р. — до 15 років. Активно розвивалася система професійного навчання (початкова й середня). Центрами вищої освіти були університети: Кембриджський, Оксфордський, Единбурзький та ін., які одночасно стали й центрами розвитку світової науки.

У США закони про обов’язкову початкову освіту було прийнято 1918 р. в усіх штатах. Із 1920-х рр. почався процес диференціації освіти. Усіх учнів було поділено на "академічно здібних" і "практично мислячих", а програми пристосовано до практичних потреб людини в житті. Крім того, розвивалася університетська система. Найбільш відомими стали Гарвардський, Колумбійський, Каліфорнійський, Іллінойський, Станфордський університети.

У 30-ті рр. зазнала змін і система освіти Франції. Там було запроваджено безкоштовне навчання в державних школах. Обов’язковим стало навчання дітей до 14 років. Французькі університети стали визнаними світовими центрами освіти. Світової слави зажив, зокрема, університет у Сорбонні.

Найгрунтовніші зміни в освіті у 20-30-ті роки відбулися в системі освіті СРСР.Вдалося в основному подолати безграмотність населення. Було запроваджено загальну початкову, а згодом і середню освіту. У 1933 р. відновлено університети.

Крім зазначених країн високого рівня освіти досягла в Німеччині, Бельгії. Голландії. Швеції та ін.

Попри такі якісні позитивні зрушеня у системі освіти провідних країн світу більшості людей на землі вона залишалася недоступною. Особливо в колоніальних і залежних територіях. Низький освітній рівень був притаманний і для незалежних країн Азії та Латинської Америки.

Розвиток науки

20-30-ті рр. були переломними для розвитку низки наук. Колосальний крок уперед у своєму розвитку зробила ядерна фізика: від створення датським фізиком Нільсом Бором моделі атома до практичного здійснення Енріко Фермі у США в 1942 р. ядерної реакції. Перші реактори було збудовано у США та в СРСР. У роки війни зроблено атомну бомбу, яку США використали проти Японії у 1945 р.

Того ж року було створено перший комп’ютер — електронно-обчислювальну машину (ЕОМ). Це зробив Дж. фон Нейман. Зараз ЕОМ та інша електронна техніка стали невід’ємною складовою нашого життя.

Перша світова війна дала поштовх розвиткові хімії. Терміново створювалося виробництво отруйних газів і протигазів, розширювався випуск вибухових речовин, у Німеччині йшли пошуки штучних замінників недоступних природних продуктів. У 30-х рр. в СРСР і Німеччині було синтезовано каучук, у США — новий вид штучного волокна, всесвітньо відомий капрон. На межі наук з’явилися нові дисципліни — хімічна фізика, геофізика.

У біології інтенсивно розвивалися дослідження в галузі генетики. Важливий внесок у цю справу зробили американець Т.‑Х.Морган і радянський вчений М.І.Вавилов. Од середини 30‑х рр. розвиток генетики в СРСР уповільнився, а потім її взагалі заборонили‚ назвавши псевдонаукою, хоча було створено методи управління спадковістю, незамінні для селекції більш продуктивні види сільськогосподарських культур тощо. Застосування фізичних і хімічних методів дослідження сприяло створенню біофізики та біохімії.

Нові відкриття були зроблені у геології. Провісником великих змін у геології стало обґрунтування німецьким геофізиком Вегенером гіпотези про дрейф континентів. Порівнявши протилежні берегові лінії Атлантичного океану та аналізуючи геологічні й палеонтологічні дані, він ви­словив припущення, що раніше існував єдиний праматерик, який потім розколовся на теперішні. Теоретичні розробки дали вагомий практичний результат. У розвідці корисних копалин стали широко застосовуватися нові методи пошукових робіт, прилади та інструменти.

Значні зрушення сталися в економічній науці. Вони були викликані зростаючим державним регулюванням економіки. Для його обґрунтування виникла потреба переглянути класичну політичну економію, яка розглядала ринкову економіку як своєрідну саморегульовану систему, що виключає будь-який зовнішній вплив. Докази некоректності такого уявлення і необхідність для підтримки ринкової рівноваги державного регулювання економіки сформулював англійський економіст Дж.Кейнс 1936 р. На підставі його праць почав розвиватися новий напрямок в економічній науці — кейнсіанство. Одночасно розроблялися конкретні методи планування і прогнозування економіки як на Заході, так і в СРСР у роки перших п’ятирічок. У США впроваджувалася стандартизація виробництва.

Значні досягнення були і в інших галузях як гуманітарних так і природничих наук. Важливим у розвитку науки було те, що вона все тісніше стала співпрацювати з промисловістю, а нові наукові і технічні досягнення стали важливим рушієм у постійному покращенню життя людей.







Последнее изменение этой страницы: 2016-07-16; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.29.190 (0.009 с.)