Внутрішня і зовнішня політика. Диктатура Й. Антонеску.

Економіка.

ü Аграрна реформа: підлягали викупу державні, королівські, поміщицькі і частина церковних земель. Вони повинні були продаватися безземельним і малоземельним селянам. Але викупні платежі були надто високими.

ü Промисловість. За 1921 – 1928 рр. було побудовано близько 1 тисячі нових промислових підприємств. Видобуток нафти збільшився вдвічі.

ü По румунській економіці великого удару завдала економічна криза 1929 – 1933 рр. Це призвело до погіршення внутрішньополітичної обстановки, частої зміни урядів. З 1929 по 1933 р. змінилося 10 кабінетів.

Політика.

ü 1930 р. до Румунії повернувся король Кароль ІІ, який прагнув встановити режим особистої диктатури. У країні прокотилася хвиля страйків і селянських виступів.

ü З 1934 р. відбувається переорієнтація зовнішньої політики на Німеччину. практично відкрито діяла фашистська організація „Залізна гвардія”.

ü 1938 р. прийнято нову Конституцію Румунії, яка узаконювала диктатуру короля. Відбуваються розправи з опозицією, крайньо правими силами („Залізна гвардія” була знищена).

ü 1939 р. за пактом Молотова – Ріббентроппа Румунія віддала СРСР Бессарабію і частину Північної Буковини.

ü Загострюються відносини з Угорщиною і Болгарією щодо Трансільванії і Південної Добруджі.

Диктатура Й. Антонеску.

6 вересня 1940 р. Кароль ІІ підписав акт зречення від престолу і передав управління державою генералу Антонеску, який став „кондукеторулом” (вождем) Румунської держави. Саму державу було оголошено „легіонерською”, такою, що продовжує традиції античної Дакії.

Зовнішня політика Антонеску:

1. Орієнтація на нацистську Німеччину. У жовтні 1940 р. нацистські війська були введені до Румунії, їхня кількість на січень 1941 р. складала 500 тис. чол..

2. Румунія перетворилася на плацдарм гітлерівської агресії на Балканах і проти СРСР.

3. В листопаді 1940 р. Антонеску підписав протокол про приєднання Румунії до Антикомінтернівського пакту Німеччини, Італії, Японії.

Внутрішня політика Антонеску.

1. Антонеску знищив парламентаризм, скасував всі громадянські права і свободи.

2. Багато підприємств було мілітаризовано, на них була запроваджена військова дисципліна.

3. У вересні 1940 р. у Румунії існувало 35 концтаборів.

4. Економіка країни повністю підпорядковувалась стратегічним інтересам Німеччини. Її війська контролювали нафтові родовища і переробні заводи.

Політичний розвиток Болгарії в 20 – 30-х рр.

1929 – 1934 рр. Болгарії завдала удару світова економічна криза. В тяжкому становищі опинилися провідні галузі промисловості: текстильна, харчова, тютюнова, вуглевидобувна.

1931 р. – на парламентських виборах перемогу здобув Народний блок, в який увійшли Демократична і Робітнича партії, а також БЗНС.

У болгарському суспільстві на 1934 р. назріли передумови для встановлення авторитарного режиму. О. Цанков створив партію „Національно-соціальний рух”, яка орієнтувалася на Німеччину й Італію.

19 травня 1934 р. – „Ланка” (праве угруповання) здійснила державний переворот. Новий військовий уряд очолив лідер „Ланки” полковник К. Георгієв:

ü Соціально-економічна політика нового кабінету була орієнтована на збереження інтересів великого капіталу.

ü Для поповнення державної казни була запроваджена державна монополія на спирт, сіль, тютюн, нафтопродукти.

ü Нормалізація відносин з Югославією, початок зближення з Великобританією та Францією.

1935 р. – відставка уряду Георгієва. Вся влада зосередилася в руках монарха Бориса ІІІ. Усі партії і політичні організації були заборонені. В зовнішній політиці - орієнтація на Німеччину.

1 березня 1941 р. – приєднання Болгарії до Антикомінтернівського пакту. Болгарія перетворилася на сателіта Німеччини, але її керівництво відмовилося взяти участь у війні проти СРСР.

 

Економічний і політичний розвиток Югославії у 20 – 30-х рр.

Економіка.

1. Різні регіони держави різко відрізнялися за рівнем економічного розвитку, історичними традиціями. Більш високий рівень розвитку мали Словенія і Хорватія.

2. У роки часткової стабілізації зросла роль, Сербії, яка отримувала основну частину кредитів Національного банку. На території Сербії проводилось інтенсивне залізничне будівництво, прокладалися шосейні дороги, створювались нові підприємства.

3. Відставання Боснії, Герцеговини і Македонії від більш розвинених територій країни помітно зростало.

4. Рівень промислового розвитку був невисоким. В експорті переважали сировина і сільськогосподарські продукти.

5. Відносна стабільність в економіці була досягнута значною мірою за рахунок іноземних позик (французьких, англійських).

6. 1919 р. – аграрна реформа: обмежено поміщицьке землеволодіння.

Політика.

1. 28 червня 1921 р. – прийнято Видовданську конституцію:

ü КСХС є конституційною і спадкоємною монархією.

ü Король здійснював законодавчу владу, зовнішню політику, був головнокомандувачем збройних сил.

ü Конституція закріпила унітарний державний устрій. Держава була поділена на 33 жупанії.

2. Загострення національного питання.

ü Із соціальними і національними протиріччями були тісно пов’язані і релігійні протиріччя (народи КСХС належали до різних віросповідань). Хорвати і словенці були католиками, серби сповідували православ’я, а жителі Боснії і Герцеговини – переважно іслам.

ü На перший план виходили сербо-хорватські суперечності. Важливою політичною силою стала Хорватська республіканська селянська партія, що висунула гасло національної незалежності Хорватії.

6 січня 1929 р. в КСХС відбувся державний переворот. Король Олександр скасував Видовданську конституцію і взяв повноту влади в свої руки. Королівство СХС перейменовувалося на Королівство Югославія.

Запровадження нового адміністративного поділу в країні мало на меті стерти навіть у назвах областей будь-яке згадування про окремі народи. Кордони були проведені з таким розрахунком, щоб сербське населення становило в них більшість.

В умовах економічної кризи 1929 – 1933 рр. диктаторський режим змушений був вдатися до політичних маневрів, щоб розширити свою соціальну базу.

У зовнішній політиці Югославія орієнтувалася на Францію, входила до Малої Антанти.

1934 р. – вбивство в Марселі югославського монарха. Це призвело до переорієнтації зовнішньої політики на Німеччину. Стали налагоджуватися відносини з Італією. 1937 р. між Югославією та Італією був підписаний договір про нейтралітет.

Після вбивства Олександра королем було проголошено його 11-річного сина Петра, а на чолі регентської ради став брат покійного монарха Павло.

На початку Другої світової війни Югославія заявила про свій нейтралітет. 25 березня 1941 р. Югославія приєдналася до Антикомінтернівського пакту. Але група політиків – прихильників орієнтації на Великобританію та США в ніч на 27 березня 1941 р. здійснила державний переворот. Замість скинутого регента Павла на престол офіційно зійшов король Петро ІІ.

6 квітня 1941 р. окупація Югославії німецькими військами.

Питання для самоконтролю:

1. У якому році до влади в Угорщині прийшов М. Хорті?

2. Дайте характеристику режиму М.Хорті.

3. Що таке «санація»?

4. Чи можна вважати режим Ю.Пілсудського авторитарним? Чому?

5. В чому полягала Судетська проблема?

Тема 5. Країни Латинської Америки у 20-30-х рр. ХХ століття.

1. Національно-визвольний рух

2. Загальна характеристика соціально-економічного розвитку країн Латинської Америки.

3. Відносини США та країн Латинської Америки.

4. Реформи 20–30-х рр. Боротьба за економічну незалежність

Рекомендована література: 1,8,9.

Національно-визвольний рух

Перша світова війна, революції, реформи, Версальсько-Вашингтонська система не усунули причин, які породжували національно-визвольні рухи. Головними причинами національно-визвольної боротьби народів Азії, Африки та Латинської Америки були збереження колоніальної системи, економічна й фінансова залежність навіть за умов політичної незалежності, невідповідність державних кордонів межам етнічного розселення народів, ігнорування прав національних меншин. Ці причини визначили характер, спрямованість, ідеологію національно-визвольних рухів.

В основній масі національно-визвольна боротьба народів Азії, Африки, Латинської Америки була спрямована проти європейського панування. У той же час досягнення незалежності було неможливим без ліквідації архаїчних суспільних структур, без створення національних держав, національної промисловості, сучасної армії.

Отже, національно-визвольний рух став не засобом відновлення доколоніальних порядків, а формою утвердження цінностей, створених європейською цивілізацією, етапом на шляху становлення цілісності світу.

Боротьба за власну державність неминуче робила домінуючою ідеологію націоналізму, а партії, які її сповідували, стали в основному керівниками національно-визвольних рухів. У різних країнах національні рухи прибирали і різних форм — від збройних повстань до відносно мирних акцій протесту.

Найвищою формою національно-визвольної боротьби є національна революція. Вона може відбуватись як мирними засобами, так і методами збройної боротьби. Національна революція — це переважно радикальні дії, спрямовані на здобуття, відновлення, об’єднання, зміну статусу держави чи обстоювання національної незалежності. Очолювати революцію можуть будь-які сили, що захищають національну незалежність і підтримуються більшістю населення. Від сил, що стоять на чолі революції, від національного менталітету і політичної культури населення залежать політичний режим і форма правління у новоутвореній або відновленій державі.

Особливістю всіх національних революцій є наявність сильного, харизматичного національного лідера або групи лідерів, від особистих якостей якого (яких) значною мірою залежить успіх революції.

Важливим чинником національної революції є міжнародне середовище, в якому вона відбувається. За відсутності зацікавленості в існуванні нової (відновленої), незалежної країни з боку великих (зацікавлених, впливових) держав у більшості випадків національна революція приречена на поразку.

У національно-визвольній боротьбі можна вирізнити два напрями: демократичний і тоталітарний. Через об’єктивні обставини домінуючим став тоталітарний напрям, носіями якого були комуністичні й націоналістичні партії. Це пояснюється загальною тенденцією у 30-х рр. до авторитаризму, прикладом Hімеччини та впливом ідеології фашизму на формування ідеї сильної національної держави. Західні держави були водночас і колоніальними імперіями, що сильно дискридитувало ідеї демократії в очах поневолених народів. Слід узяти до уваги й політику СРСР щодо підтримки національно-визвольних рухів.

Національно-визвольний рух мав регіональні особливості.

У Латинській Америці він виражався в політиці урядів, спрямованій на завоювання економічної та фінансової незалежності. Основними засобами її досягнення стали ліквідація феодальних пережитків, націоналізація іноземної власності, індустріалізація.

Країни Азії поділялися на колонії та залежні держави. Для них першочерговим було завдання модернізації існуючих по­літичних, економічних, соціальних структур і залучення до здобутків світової цивілізації. Це породжувало цивілізаційний шок і домінування консервативних сил у національно-визвольному русі.

У 20-30-ті рр. тільки-но почали формуватися нові тенденції у визвольному русі народів Африки. На півдні він набув орга­нізованих форм, на півночі виявлялися ті самі тенденції, що й в Азії.

Головні причини національно-визвольних рухів у Європі були пов’язані з несправедливістю Версальської системи. У більшості країн Європи щодо національних меншин проводилась імперська політика.

У складному становищі опинились українці. Їхня територія була розділена між СРСР, ЧСР, Румунією та Польщею. На чолі визвольного руху стали найбільш радикальні націоналістичні сили. Вони виробили теорію інтегрованого націоналізму, згідно з якою національна держава була вищою цінністю.

Схожі ідеї виробили словаки й хорвати, які в роки Другої світової війни під протекторатом Німеччини здобули власну національну державність.

Демократичні рухи

Поряд із національно-визвольним розвивався демократичний рух — антивоєнний, молодіжний, жіночий. Під впливом страшенних жертв в роки Першої світової війни небувалого розмаху набрав антивоєнний рух. Антивоєнні (пацифістські) настрої були настільки сильними, що вони стали визначальними при вирішенні міжнародних суперечок у 20-ті роки. Ці роки отримали назву "ера пацифізма". Під впливом цих настроїв Ліга Націй почала в 1925 р. підготовку до скликання міжнародної конференції з розброєння. Проте за межі багаторічної підготовчої роботи ця конференція не вийшла.

Криза 30-х років і поява вогнищ нової світової війни призвели до змін в антивоєнному русі. Антивоєнний рух відходить від пацифістських настроїв 20-х років і перетворюється в дієву політичну силу. Антивоєнний рух поєднується з антифашистським. Проводяться масові акції протесту. У 1932 р. за ініциативою відомих французьких письменників і громадських діячів А.Барбюса і Р.Ролана був створений Міжнародний антивоєнний конгрес. На конгресі був створений Всесвітній комітет боротьби за мир, який координував дії національних комітетів європейських країн, США і деяких країн Сходу. Проте, не зважаючи на такий розмах, антивоєнний рух не став перепоною на шляху нової світової війни. Це пояснюється тим, що сили, об'єднані в ньому, не змогли виробити єдиної програми дій і чітко визначити мету, а уряди держав, від яких залежала доля миру, не доклали адекватних зусиль для відвертання загрози війни.

Жіночий рух був викликаний зміною в соціальному становищі жінки. Поява технології масового виробництва викликала попит на робочу силу. На заводах‚ фабриках‚ в установах працювало багато жінок. Жінка стала економічно незалежнішою. Економічна криза 30-х рр. найбільше позначилася на долі жінок. Вони першими ставали жертвами масових звільнень, на їхні плечі лягло ведення хатнього господарства у скрутних умовах. Майже в усіх країнах виникли організації, які прагнули захистити права жінки.

У 20-30-ті роки значну активність проявляв молодіжний рух. Молодь, яка є найактивнішою частиною суспільства, прагнула до відповідного врахування її інтересів. Проте молодіжний рух, незважаючи на значну кількість організацій, так і не став самостійною силою. Традиційні політичні сили і партії активно залучали молодь на свій бік. Так енергія молоді активно використовувалась комуністичними і фашистськими партіями.

Таким чином, демократичні рухи 20-30-х років хоча і не змогли вирішити проблеми, що стояли перед ними, проте вони поставили їх вирішення на порядок денний, виробили організаційні форми і розробили методи боротьби.