Тема 1. Українська термінологія в професійному спрямуванні

Тема 1. Українська термінологія в професійному спрямуванні

1. Термінологія як система.

2. Загальнонаукова, міжгалузева і вузькоспеціальна термінологія.

3. Способи творення термінів.

4. Проблеми сучасного термінознавства.

1. Термінологія як система.

Відомо, що близько 90% нових слів, що з’явилися у мові – це терміни. В Україні поняття «термін» поширюється ще з 18 століття. Слово термін відоме ще з античних часів, що означало «кордон», «кінець», «межа». У середньовіччі набуло значення «визначення», «позначення».

Термін (з латинської мови – межа, кінець) – слово або словосполучення, яке позначає поняття певної галузі науки, культури, техніки, мистецтва, суспільно – політичного життя.

Історія розвитку різних галузей знань засвідчує, що найчастіше перевагу надають терміну, що має найдовшу традицію вжитку, часто всупереч національним традиціям.

Аналіз термінів за походженням дав змогу мовознавцям зробити висновок, що близько 40% у різногалузевих мікросистемах – це слова, запозичені з інших мов.

З грецької мови прийшла частина медичних, природничих, суспільно-політичних термінів, хімічні назви, терміни математики, астрономії, фізики, географії, мовознавства: біологія, автономія, теорема, йод, озон тощо.

З латинської мови – терміни з біології, техніки, медицини, філософії, соціально-економічні: інфекція, оренда, гербарій, еволюція тощо.

З німецької мови – військові поняття, терміни торгівлі, техніки, виробництва: солдат, офіцер, шахта, акція, маклер, гвинт тощо.

З французької мови – терміни суспільно-політичного життя, мистецтва, військової галузі, техніки: парламент, бюро, сюжет, п’єса, армія, парашут, шасі тощо.

З англійської мови – терміни мореплавства, спортивні, технічні, економічні, інформаційних технологій: бюджет, спонсор, фініш, хокей, комбайн, ескалатор, менеджер, бартер, модем, принтер, файл тощо.

З голландської мови – морські терміни: боцман, каюта, трап, матрос тощо.

З італійської мови – музичні терміни: дует, соло, тенор, піаніно, опера тощо.

Від 18 ст. активно вживається слово номенклатура (з латинської мови – перелік, список).

В основі терміна – загальне поняття, а в основі номенклатури – одиничне. Номенклатурою є серійні назви машин, приладів, верстатів, продуктів, назв рослин, найменувань підприємств тощо, наприклад: у географічній номенклатурі (Чорне море, Шацькі озера, річка Десна).

Під номенклатурними назвами розуміють:

· сукупність назв продукції, що виробляється, напр., Н. кабелів, тросів, сит, доліт, електродвигунів, центрифуг, фільтрів, конвеєрів, екскаваторів тощо.

· сукупність умовних символів, позначок, що нерідко складаються з цифр та букв: щит ТП-1 трансформатори RM 6;

· сукупність термінів без дефініцій;

сукупність міжнародних назв (греко-латинських) на позначення видів та елементів у медицині, хімії, біології, економіці. Напр., у ботанічній лексиці назви дерев: дуб, смерека, ялина); термін валюта і номенклатурні назви долар, євро, крона).

Система термінів кожної галузі складається з термінології та терміносистеми. Термінологія – розділ мовознавства, що вивчає терміни; сукупність термінів певної мови або галузі. Наприклад, можемо говорити про англійську, російську, українську термінологію, а також про термінологію математичну, юридичну, хімічну тощо. Науку, що вивчає українську термінологію, називають термінознавством.

Основні функції термінології:

· позначає наукові поняття;

· задовольняє потреби спілкування фахівців (за умови, якщо вона є загальноприйнята, унормована).

Терміносистема – сукупність термінів конкретних галузей. Наприклад, економічні поняття, терміни у сукупності складають цілісну терміносистему, яка дає нам загальне уявлення про функціонування економіки.

Основні ознаки терміна:

системність: кожний термін входить до певної терміносистеми, у якій має термінологічне значення;

точність: термін повинен якнайточніше та найповніше передавати зміст поняття (неточний термін може бути джерелом непорозумінь між фахівцями);

прагнення до однозначності: більшість термінів однозначні (хоча зустрічаються і двозначні терміни);

наявність дефініції: дефініція (визначення), чітко окреслює обмежує значення Так, дефініцією терміна аудиторський висновок є вислів “ документ, що містить результати

аудиторської перевірки”.

Деякі термінознавці називають і такі ознаки (або вимоги) до терміна:

- нейтральність, відсутність емоційно-експресивного забарвлення;

- відсутність синонімів (розвинена синонімія ускладнює наукове спілкування: профіцит- прибуток - зиск - вигода);

- інтернаціональний характер;

- стислість (дуже зручно користуватися короткими термінами, але не завжди вдається утворити короткий термін, який би при цьому був ще й точним);

- здатність утворювати похідні: зношення - зношування - зношеність - зношуваний.

Способи творення термінів.

Співвідношення національного та міжнародного – каркас у підході до термінотворення.

Основні способи творення наукових термінів української мови.

1. Вторинна номінація – використання наявного в мові слова для називання наукового поняття: ринок праці, власний заголовок, водяний знак.

2. Словотвірний – утворення термінів за допомогою префіксів: між галузевий, суб ординація; суфіксів: маркув ан ня, оборотн ість, підсилюв ач, законодав ств о; складанням слів і основ: держава-монополія, літературознавство; скороченням слів: АЕС, АН.

3. Синтаксичний – використання словосполук для називання наукових понять: професійне спрямування, академічне видання, ринкові відносини.

4. Запозичення – називання наукового поняття іншомовним словом: алгоритм, біг-борд, дивіденд.

Причини запозичення термінів:

· запозичення терміна разом з новим поняттям: бонус – додаткова винагорода, асиміляція – уподібнення;

· паралельне використання власного і запозиченого терміна: екзамен – іспит, комунікація – спілкування;

· пошук досконалішого терміна, внаслідок чого паралельно існують запозичення і власні терміни: тенденція – розвиток, алфавіт – абетка, адекватний – відповідний;

· відсутність досконалого терміна, який би відповідав сучасним вимогам: ліквідат – юридична особа-боржник, до якої висунуто фінансові вимоги у зв’язку з її ліквідацією.

· За структурними моделями терміни поділяють на:

· однокомпонентні: прерогатива, брифінг;

· двокомпонентні: ратифікація договору (іменник + іменник), універсалії культури (іменник + прикметник); цивільне право (прикметник + іменник);

· трикомпонентні: вільна економічна зона (прикметник + прикметник + іменник), пасивний словник мовця (прикметник + іменник + іменник), категорія роду іменників (іменник + іменник + іменник);

· багатокомпонентні: реєстрація актів громадянського стану.

АБО

- прості (однокомпонентні): непохідні (наприклад: дуга) та похідні (наприклад: запобіжник);

- складні — це терміни, які складаються з декількох основ, наприклад: мікрохвиля;

- складені — це терміни-словосполучення, наприклад: дросельний вентиль, розширювач діапазону гучності;

- терміни-символи (%) та терміни-напівсимволи (α-промені).

Тема 2. Науковий стиль і його засоби у професійному спілкуванні

План

1. Особливості наукового тексту і професійного наукового викладу думки.

2. Оформлювання результатів наукової діяльності.

3. План, тези, конспект як засіб організації розумової праці.

4. Загальноприйняті скорочення.

5. Основні правила бібліографічного опису джерел, оформлювання покликань.

6. Анотування і реферування наукових текстів.

7. Стаття як самостійний науковий твір.

8. Вимоги до виконання та оформлювання курсової, дипломної робіт.

9. Рецензія, відгук.

1. ОСОБЛИВОСТІ НАУКОВОГО ТЕКСТУ І ПРОФЕСІЙНОГО НАУКОВОГО ВИКЛАДУ ДУМКИ

Науковий стиль української мови має свої особливості. Його основна функція - інформативна (повідомлення, пояснення, з'ясування, обґрунтування, класифікація понять, систематизація знань, аргументований доказ); завдання - передавання інформації. Загальні ознаки наукового стилю - поняттєвість, об'єктивність, точність, логічність, доказовість, аргументованість, переконливість, узагальнення, абстрагованість, висновки; мовні ознаки - усна і писемна форми, широке використання термінів та іншомовної лексики, номенклатурних назв, символів, таблиць, діаграм, схем, графіків, цитат, переважання складних речень; форма тексту - монологічна (опис, міркування).

Активно функціонуючи в різних формах вираження наукової думки (найчастіше - у письмовій, рідше - в усній), науковий стиль розгалужується, за традиційною класифікацією, на три основні різновиди: власне науковий, науково-навчальний, науково-популярний.

Основне призначення власне наукового підстилю – об'єктивувати наукові відомості і кінцеві результати аналітико-синтетичного перероблення даних. Цей підстиль збагачений інтернаціональними загальнонауковими термінами. У межах власне наукового підстилю виділяють науково-інформативний різновид з жанрами (реферат, анотація, резюме, огляд) та науково-довідковий (довідники,словники, каталоги).

Науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах навіть засобів художнього та публіцистичного стилів;

Науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу. Головною рисою науково-навчального підстилю є доступність викладу інформації, спрощеність системи доведень, програмність викладу матеріалу, спрямованою на активізацію мислення учня, послідовність уведенням термінологічної лексики.

Науковий текст - спосіб репрезентації наукової інформації, результат наукового дослідження.

Структура наукового тексту

1. Вступна частина, у якій окреслюють проблему, мету і завдання, гіпотези і методи дослідження.

2. Дослідна частина тексту описує дослідження і його результати.

3. Висновкова частина тексту регламентує висновки і рекомендації для проведення подальших наукових досліджень.

Мистецтво наукового тексту полягає у тому, щоб не тільки рельєфно відобразити окремі його складові, а й інтегрувати їх у цілісність.

Вимоги до складання тез

• формулювання думок повинно бути чітким і стислим, але зі збереженням самобутності форми;

• викладання основних авторських думок у вигляді послідовних пунктів, записуючи тези, нумерують кожну, в кожній тезі варто виокремлювати ключове слово;

• якщо текст великий за обсягом, то в кінці кожної тези вказують номер сторінки джерела.

Оригінальні тези створюють як первинний текст. Вони можуть бути:

- ключовими елементами майбутньої наукової розвідки (планом, начерком основних положень);

- стислою формою презентації результатів наукових досліджень під час виступу на науковій конференції.

Оригінальні тези - предметно-логічне ціле, об'єднане спільною думкою, що відображена у заголовку, призначення якого - зорієнтувати читача у змісті наукового тексту. На відміну від розгорнутого плану, який тільки називає питання, тези розкривають розв'язання цих питань. Прагнення автора тез до стислості обумовлює відсутність прикладів, цитат.

Тези мають чітко регламентовану змістово-композиційну структуру, в якій виокремлюють такі складові:

1. Преамбула (1-2 тези);

2. Основний тезовий виклад (3-6 тез);

3. Висновкова теза (1 -2 тези).

У преамбулі стисло формулюють проблему дослідження і обґрунтовують актуальність теми з погляду сучасного стану науки і практики.

Основний тезовий виклад передбачає розв'язання таких завдань:

- сформулювати мету дослідження, схарактеризувати об'єкт і матеріал дослідження;

- описати перебіг дослідження;

- визначити критерії оцінювання і технологію оброблення результатів.

Висновкова теза презентує результати і загальний висновок, перспективи подальшого дослідження.

Друкують тези у спеціальних збірниках, матеріалах конференцій тощо.

Оформлення тез у вигляді публікації передбачає дотримання таких вимог:

- у правому верхньому куті аркуша зазначають прізвище та ім'я автора і необхідні відомості про нього;

- формулювання кожної тези починають з нового рядка, акцентують увагу на актуальності проблеми, стані її розроблення в науці, положеннях, висновках дослідження;

- обсяг тез становить 2-3 сторінки друкованого тексту через 1,5-2 інтервали.

ВИПИСКИ - це цитати (дослівне відтворення думок автора книжки), або короткий, близький до дослівного, виклад змісту потрібного уривка тексту.

Цитату обов'язково треба брати у лапки, а на кожну виписку давати покликання на джерело. Для полегшення наступної систематизації виписок їх краще робити на окремих аркушах, каталожних картках.

Запам'ятайте!

Цитата (речення чи кілька речень) береться у лапки (""); у кінці цитати в конспекті зазначають у дужках джерело - сторінку (С. 157); якщо випускають слова чи речення, то на місці пропуску ставлять крапки (...) або крапки в кутових дужках <...>; відтворюють авторські виділення у тексті: напівтовстий шрифт - прямою лінією (__), курсив - хвилястою (~~). розріджений - пунктиром (_ _).

У роботі з текстами досить часто вдаються до конспектування, яке акцентує увагу на короткому, але точному відображенні тексту.

КОНСПЕКТ (від лат. conspectus - огляд) - стислий писаний виклад змісту чого-небудь, складається з плану й тез, доповнених фактичним матеріалом, що у сукупності є коротким письмовим викладом змісту книжки, статті, лекції тощо.

Конспект слугує для збереження основного змісту роботи. У ньому репрезентовано лише думки автора роботи, яку конспектують; мета його - глибоко осмислити інформацію і подати її адекватно, стисло та в зручній для подальшого використання письмовій формі. Складання конспекту мобілізує увагу, допомагає виділити головне в тексті. Коли людина має намір щось записати, вона читає більш уважно, тим паче, що чергування читання із записуванням підвищує працездатність і зменшує втому. Конспектування - це певною мірою контроль сприйняття матеріалу: не розуміючи прочитаного, почутого, важко виділити і записати основну думку. Записи полегшують запам'ятовування, оскільки записаний навчальний матеріал краще фіксується в пам'яті.

Під час прочитання та прослуховування тексту (промови, доповіді, виступу) для конспектування звертається увага на опорні (ключові) слова, ті інформаційні центри, що несуть найбільше смислове навантаження (так звані «вузлики на пам'ять»). Вибір ключових моментів залежить від мети та завдань конспектування, власних знань у цій галузі, особистих зацікавлень, можливостей пам'яті тощо.

Зміст першоджерела передають:

- своїми словами;

- цитатами з першоджерела;

- своїми словами і цитатами.

До конспекту ставлять такі вимоги:

- залишають певну частину сторінки (це може бути половина аркуша або широкий берег) для запису власних думок, оцінки законспектованого;

- цитуючи, вказують відповідну сторінку першоджерела.

Текст конспекту оформлюють довільно, на відміну від тез; крім основних положень, конспект містить і фактичний матеріал.

Для конспектування, як і реферування, використовуються такі способи викладу матеріалу: опис, оповідь, міркування. За своїм обсягом конспект не перевищує 1/3 всього первинного тексту.

Способи фіксації відомостей можуть бути різними: мовними (виділення ключових слів, фраз, повний детальний запис), позамовними (план, схема, таблиця, виділення ключових понять підкресленням або іншим кольором).

Стислий конспект передає в узагальненому вигляді найсуттєвішу інформацію тексту, а докладний (розгорнутий) - містить також відомості, які конкретизують, мотивують, деталізують основні положення тексту у вигляді доведень, пояснень, аргументів, ілюстрацій тощо.

Не будь-який короткий запис є конспектом, бо конспект - це системне, логічне, зв'язне об'єднання плану, виписок, тез. Без змін зберігають авторські конструкції, цитати. Аналітичний запис прочитаного передбачає перероблення первісного тексту шляхом трансформації більших мовних одиниць у менші: зміст словосполучення передають словом, зміст речення - окремим словосполученням, складне речення замінюють на просте і т. ін. Використовують переказ, інші формулювання, думки слід викладати стисло, своїми словами, виписуючи лише найголовніше і найсуттєвіше, не допускати повторень. Для швидкості та зручності в конспекті можуть подаватися скорочені слова, абревіатури. Не слід зловживати скороченням слів, а якщо скорочувати їх, то за загальними правилами, наприклад: рр. - роки,/?. - рік, с. - сторінка, табл. - таблиця, і т. ін. - і таке інше тощо. Повторювані в конспекті терміни рекомендують позначати першою великою літерою слів, що входять до їх складу, наприклад: Р - речення, ДС - ділове спілкування, К - конспект тощо.

4. СКОРОЧЕННЯ

Скороченню підлягають різні частини мови. Можливе використання як загальноприйнятих скорочень (наприклад, до н. е. – до нашої ери, см – сантиметр, НДІ – науково-дослідний інститут, і т.д. – і так далі, див. – дивись, напр. - наприклад), так і спеціальних, характерних для певної галузі (наприклад, вид. – видання, техред – технічний редактор). Варто обережно поставитися до тих скорочень, які відповідають різним словам (скажімо, с. – село, секунда, сторінка (при цифрі); р. – річка, рік (при цифрі); ст. – станція (при назві), стаття, століття чи сторіччя (при цифрі).

Існує кілька способів скорочення: усічення, видалення голосних (стягування), утворення абревіатур.

У разі усічення на місці скорочення ставиться крапка (наприклад, гр. – грецький, ред. – редактор, тис. – тисяча), а в разі видалення голосних – не ставиться (наприклад, млн – мільйон).

У складних словах, що пишуться разом, скорочують або першу, або останню частину слова, та залишають перші літери слів, які утворюють складне слово. Наприклад: дф – діафільм, мф – мікрофіша. Ініціальна абревація записується початковими літерами без крапок. Наприклад, ІРА – інформаційно-рекламне агентство, ТО – творче об’єднання, ВВП – валовий внутрішній продукт, ТОВ – товариство з обмеженою відповідальністю тощо.

Якщо в науковому тексті використовуються маловідомі скорочення, то їх варто розшифрувати при першому згадуванні: записати повністю, а поряд у дужках вказати скорочену назву, яка вживатиметься надалі.

В дисертаціях та інших видах наукових публікацій після змісту подається список скорочень, де подаються основні найуживаніші скорочення в тексті (скажімо, УМ – „Україна молода”, НЗ – „Наукові записки” і т.д.).

Скорочення мають бути однаковими в усій роботі.

Вимоги до конспекту

- не порушуйте логічний зв’язок між структурними частинами;

- зберігайте точність інформації;

- не припускайтеся орфографічних, граматичних та інших помилок.

Конспекти поділяють на плановий, текстуальний, вільний, тематичний, опорний.

Плановий конспект укладається за попередньо складеним планом статті, книжки, лекції. Кожному питанню плану відповідає певна частина конспекту, але якщо пункт зрозумілий, то детально не розкривається. Він лаконічний, простий за своєю формою, але за ним не завжди легко вдається відтворити прочитане, почуте.

Текстуальний конспект - це конспект створений переважно з цитат, це джерело дослівних висловлювань автора. Цей конспект доцільно використовувати під час опрацювання наукових праць.

Вільний конспект - це поєднання виписок, цитат, тез. Він вимагає уміння самостійно чітко і лаконічно формулювати основні положення, для цього необхідне глибоке осмислення матеріалу, великий і активний запас слів, уміння використовувати всі типи запису: плани, тези, виписки, цитати тощо.

Тематичний конспект укладається на одну тему, але за декількома джерелами. Специфіка такого конспекту полягає у тому, що, розробляючи певну тему за низкою праць, він може не відображати зміст кожного з них у цілому. Тематичне конспектування дозволяє всебічно розглянути і проаналізувати різні точки зору на одне й те ж питання.

Опорний конспект – це частина навчального матеріалу лаконічно викладеного за допомоги тексту, малюнків та умовних позначень.

Творчим опорним конспектом називають такий конспект, що складається самим студентом під час вивчення певної теми.

Взірець опорного конспекту:

ЗАЯВА. ВИДИ ЗАЯВ

Заява – це документ, у якому викладається певне прохання від особи чи організації, адресоване керівникові.

ВИДИ ЗАЯВ

За місцем виникненняЗа походженнямЗа складністю

Внутрішні Службові Прості

Зовнішні Особисті Складні

За походження конспекти поділяються на:

- конспекти усних відповідей;

- конспекти друкованих праць;

- конспекти електронних джерел.

Реквізити конспекту усного виступу:

1. Дата складання.

2. Прізвище та ініціали автора виступу.

3. Назва.

4. Текст.

Конспектування друкованої праці багато в чому подібне до конспектування лекції, але є суттєва відмінність: під час конспектування статті, монографії є можливість повернутися до прочитаного, осмислити його, писати не поспішаючи, робити менше скорочень.

Реквізити конспекту друкованої праці:

1. Дата складання.

2. Бібліографічні відомості першоджерела.

3. Текст.

 

Взірець конспекту:

25.01.2008

Мосенкінс Ю. Український молодіжний сленг: Стан і перспективи досліджень // Дивослово.- 2007.- № 12.- С. 32-35.

Пункт плану

1. Диференціація термінів сленг і жаргон у монографії Л. Ставицької.

Цитата

«Жаргон - напіввідкрита лексико-фразеологічна підсистема, використовувана тією чи іншою соціальною групою, щоб відособитися від решти мовної спільноти... Сленг - мовне середовище усного спілкування великої кількості людей, що відмінне від норми, власне різновид розмовної мови. Термін сленг адекватний термінові загальний жаргон" (С. 33).

Процес конспектування джерела в електронній формі спрощується і, водночас, ускладнюється: текст вже існує у файловій структурі, тому можливі такі режими роботи як копіювання, вирізання, вставки об'єктів тощо.

Незалежно від того, який вид, тип чи форму конспектування обрано, слід пам'ятати: конспект потрібен для того, щоб навчитися опрацьовувати будь-яку інформацію, визначати найнеобхідніше, спростити запам'ятовування тексту, полегшити оволодіння спеціальними термінами, накопичити інформацію для написання більш складної роботи у вигляді доповіді, реферату, статті, курсової роботи тощо.

5. ОСНОВНІ ПРАВИЛА БІБЛІОГРАФІЧНОГО ОПИСУ ДЖЕРЕЛ, ОФОРМЛЮВАННЯ ПОКЛИКАНЬ

ПОКЛИКАННЯ - уривок, витяг з якого-небудь тексту, який цитують у викладі матеріалу, з точною назвою джерела й вказівкою на відповідну сторінку. Бібліографічні покликання - це сукупність бібліографічних відомостей про цитовану працю.

Під час написання наукової роботи дослідник зобов'язаний оформлювати покликання на кожну цитату, наслідувану думку, приклад того чи іншого автора, у якого їх запозичено, ті ідеї чи висновки, на підставі яких розробляють проблеми чи розв'язують завдання, поставлені у статті, монографії тощо. Це дає змогу відшукати потрібний документ і перевірити точність зазначених відомостей, з'ясувати інформацію, обставини, контекст.

Відсутність покликань - підстава говорити про плагіат, а їх наявність визначає етику дослідника. Науковий етикет вимагає точно відтворювати цитований текст, бо найменше скорочення наведеного витягу може спотворити зміст, викладений автором.

Загальні вимоги до цитування такі:

а) текст цитати беруть у лапки, наводять у граматичній формі, в якій його подано у джерелі, зі збереженням особливостей авторського написання;

б) цитування повинно бути повним, без довільного скорочення авторського тексту, без спотворення думки автора. Пропуск слів, речень, абзаців за цитування позначають трьома крапками (...) або крапками в кутових дужках <...>, якщо перед випущеним текстом або за ним стояв розділовий знак, то його опускають;

в) кожну цитату обов'язково супроводжують покликанням на джерело;

г) за непрямого цитування слід максимально точно викладати думку автора, робити відповідні покликання на джерела.

Покликання в тексті на літературне джерело зазвичай оформлюють у квадратних дужках, де першою цифрою позначають номер літературного джерела у списку використаних джерел, а другою - сторінку, з якої запозичено цитату, наприклад, [15, 257], у монографіях, статтях можливе й таке оформлювання покликань: прізвище автора, рік видання, сторінка: [Караванський 2004, 245]. Під час огляду літератури з досліджуваної проблеми може застосовуватися покликання на все джерело, декілька джерел. Наприклад: на думку І. Вихованця [42; 44; 4 6]; «У працях [1-5]»; [Городенська 2009].

Покликання бажано робити на останні видання публікацій, на більш ранні видання - лише в тих випадках, коли праці, у яких міститься необхідний матеріал, не перевидавалися. Покликання на ілюстрації, таблиці або формули, використані в дослідженні, вказують відповідно до їх порядкового номера. Наприклад: «рис. 1.1», «див. табл. 1.1.», «у формулі 1.1» тощо.

Взірець оформлення покликань:

«Це своєрідний текстовий калейдоскоп строкатої реальності з її соціяльними недугами й екзистенційними потребами, соціокультурними типажами, знайомими ситуаціями, комедійністю, абсурдністю й жорстокістю буття, у якому живе українська людина» [5, 13].

Еліптичні речення П. Дудик вважає різновидом неповних, специфіка яких полягає в тому, що «уявлення про відсутній елемент встановлюється не з об'єктивної ситуації <...> і не з сусідніх речень, а безпосередньо випливає з лексико-граматичних особливостей цих речень, підказується їх значенням і формою» [2,216].

У сучасній науковій традиції існує кілька підходів до вивчення дискурсу як одного з найважливіших понять лінгвістики [Бацевич 2004, Селіванова 2002].

Зрозумілість і чіткість.

У бібліографічному описі використовують такі умовні розділові знаки (за термінологією нового стандарту — знаки приписної пунктуації):

. — крапка і тире

. крапка

, кома

: двокрапка

; крапка з комою

/ коса риска

// дві косі риски

() круглі дужки

[ ] квадратні дужки

+ плюс

= знак рівності).

Ці знаки ставляться між зонами бібліографічногоопису та їх елементами. Виконують розпізнавальну функцію елементів та зон.

Взірець бібліографічного опису джерел:

І. Однотомні видання

Книжки одного, двох, трьох авто рів

Пономарів О. Культура слова: Мовностилістичні поради: Навч. посіб.- К.: Либідь, 2001. - 240 с.

Книги чотирьох авторів

Словник-довідник з культури української мови / Д. Гринчишин, А. Капелюшний, О. Сербенська, 3. Терлак.- 3-тє вид., випр.- К.: Знання, 2006. - 367 с.

Перекладні видання

Пейн Т. Права людини / Пер. з англ. Ігор Савчак.- Львів: Літопис, 2000. -288 с.

Іншомовні джерела

Garnett J. L. Communicating for Results in Government: A Strategic Approach for Public Managers - San Francisco: Jossey-Bass Publishers, 1992.- 306 p.

Навчальні програми

Українська мова за професійним спрямуванням: Типова програма вступного іспиту до аспірантури / Уклад. Шевчук С. В., Висоцький А. В., Клименко І. В. - К.: Видавництво Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. - 20 с.

II. Багатотомні видання

Українські письменники: Бібліогр. словник: У 5 т. / АН УРСР. Ін-т л-ри; Редкол.: О. І. Білецький (голов. ред.) та ін. -К., 1960-1965. - Т. 1: Давня українська література (ХІ-ХП ст.) / Уклад. Л. Є. Махновець.- 1960. - 979 с.

III. Електронні джерела

Українська мова в Інтернеті- http://www.novamowa.com.ua

Як писати реферат

1. Визначити тему.

2. Дібрати літературу: а) документи, першоджерела; б) монографії, довідники, збірники; в) газетні та журнальні матеріали.

3. Ґрунтовно вивчити літературу, зробити виписки цитат, основних думок.

4. Скласти список розділів, який може і бути планом реферату.

5. Продумати план реферату, можливе його розширення.

6. Систематизувати опрацьований матеріал.

7. Остаточно продумати та уточнити план реферату.

8. У кінці реферату слід подавати список використаної літератури.

9. Бібліографічний опис джерела списку літератури оформити відповідно до вимог.

Структура реферату:

1. Титульна сторінка (назва міністерства, якому підпорядкована установа; назва закладу; назва кафедри, на якій виконано роботу; назва дисципліни; тема реферату; назва виду документа (реферат); посада (студент) та номер групи, у якій навчається автор; прізвище, ім'я, по батькові автора; місто і рік написання).

2. План (простий чи складний).

3. Вступ (обґрунтовують актуальність обраної теми, оцінюють стан дослідження наукової проблеми, формулюють мету і визначають завдання реферату).

4. Основна частина (подають характеристику основних положень тексту, розкривають усі пункти плану).

5. Висновки (узагальнюють сказане, висловлюють своє ставлення до поставленої проблеми).

6. Список використаних джерел.

Автореферат – короткий виклад наукової праці самим автором. Найчастіше зустрічаються автореферати кандидатської і докторської дисертацій. Призначення автореферату - ознайомити наукових працівників з методикою дослідження, результатами й основними висновками дисертації.

Взірець титульної сторінки реферату:

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КОРАБЛЕБУДУВАННЯ ІМЕНІ АДМ.

 

Кафедра сучасних мов

Українська мова (за професійнім спрямуванням)

 

СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК НАУКОВОГО СТИЛЮ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 

Реферат

студентки групи 2381

Інституту автоматики та електротехніки

Корнієнко Тетяни Іванівни

 

Миколаїв 2012

7. СТАТТЯ ЯК САМОСТІЙНИЙ НАУКОВИЙ ТВІР

СТАТТЯ - 1) науковий або публіцистичний твір невеликого розміру в збірнику, журналі, газеті; 2) самостійний розділ, параграф у юридичному документі, описі, словнику.

НАУКОВА СТАТТЯ - один із видів наукових публікацій, де подаються кінцеві або проміжні результати дослідження, висвітлюються пріоритетні напрямки розробок ученого, накреслюються перспективи подальших напрацювань. У ній поєднуються аналіз, опис, критичне осмислення стану дослідження проблеми. У тексті статті робляться покликання на використану літературу. Обсяг наукової статті - 6-22 сторінки, тобто 0, 35-1 др. арк. (10-40 тисяч знаків).

Необхідними елементами наукової статті мають бути:

• постановка проблеми у загальному вигляді, її зв'язок з науковими чи практичними завданнями;

• аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано вирішення певної проблеми і на які спирається автор;

• виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття;

• формулювання мети статті (постановка завдання);

виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів;

• висновки цього дослідження;

• накреслення перспектив подальших розвідок у цьому напрямку.

Оформлення статті залежить переважно від вимог друкованого органу, куди її подано.

Взірець фрагмента наукової статті:

Петрович Л.І.

УДК ………..

ВИКОРИСТАННЯ МОДЕЛЕЙ ВІДДІЄСЛІВНИХ ІМЕННИКІВ ДЛЯ РОЗМЕЖУВАННЯ НАЙМЕНУВАНЬ ЯВИЩ І ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНСЬКІЙ ФАХОВІЙ МОВІ

У статті висвітлено проблеми вживання та перекладу віддієслівних іменників українською мовою. Виявлено шляхи правильного вживання і творення моделей віддієслівних іменників для розмежування явищ і процесів в українській фаховій мові.

Ключові слова: явище, процес, дія, подія, терміни, віддієслівні іменники.

Українська мова невпинно розвивається. У ній певним чином відображається науково-технічний прогрес, з’являються нові слова, а з ними проблеми слововживання та словотворення. Співвідношення національного і міжнародного в науково-технічній мові було і залишається актуальним питанням. Дискусії на численних наукових конференціях констатують факт, що найважливішою проблемою сучасного українського термінознавства залишається питання збереження національних традицій термінотворення.

На даному етапі розвитку науково-технічної мови створено певну систему словотворчих правил, за допомогою яких можна досягти точності у вживанні науково-технічних термінів, зокрема й тих, що позначають явища і процеси. Докладно цю систему викладено у ДСТУ 1.5: 2003 [4, р. 5 ].У працях українських мовознавців С. Караванського [5, с 11-15], М. Коваля [6, с 75-78] запропоновано основні методи передавання понять, пов’язаних з процесами, засобами української мови. У праці М. Вакуленка [1, с. 18 ] обґрунтовано комплексний підхід до вживання і творення українських віддієслівних термінів.

Терміни різноманітні за структурою і способом творення. На жаль, не завжди тим, хто пише чи перекладає наукові тексти українською мовою вдається досягти точності та однозначності термінів. Більшість науковців запозичують мовні форми з російської наукової мови. Особливо постає проблема у виборі правильних мовних конструкцій, до складу яких входять віддієслівні іменники. Ці об’єктивні та суб’єктивні причини зумовлюють актуальність даної роботи.

Метою й завданням статті є дослідити тонкощі вживання віддієслівних іменників в українській фаховій мові, з’ясувати понятійну відмінність між явищем і процесом, дослідити методи передавання мовних конструкцій, пов’язаних з цими поняттями, засобами української мови.

Українська наукова термінологія є невіддільним складником лексичної системи мови, тому вона має формуватися і розвиватися за загальними законами української мови.

………………………………………………………………………………………………..

8. ВИМОГИ ДО ВИКОНАННЯ ТА ОФОРМЛЮВАННЯ КУРСОВОЇ, ДИПЛОМНОЇ РОБІТ

КУРСОВА РОБОТА - самостійна робота дослідницького характеру, спрямована на вивчення конкретної проблеми.

Метою курсової роботи є:

- поглиблення знань студентів з актуальних проблем;

- подальший розвиток умінь самостійного критичного опрацювання наукових джерел;

- формування у них дослідницьких умінь та навичок;

- стимулювання їх до самостійного наукового пошуку;

- розвиток умінь аналізувати сучасний досвід;

- формування вмінь самостійної обробки навчально-методичних матеріалів та їх практичної реалізації.