Державна мова - мова професійного спілкування

Державна мова - мова професійного спілкування

Головне завдання вищої школи - готувати висококваліфікованих

фахівців, які досконало володіють державною мовою в усній та писем-

ній її формах. Курс ≪Українська мова (за професійним спрямуванням)≫

передбачає продовження формування національномовної особистості,

комунікативних навичок майбутніх спеціалістів, студіювання особли-

востей фахової мови.

Отже, предметом вивчення курсу є сучасна українська літературна

мова професійної сфери.

Завдання курсу - сформувати:

•^ мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і

практичне оволодіння нормами літературної професійної мови;

•^ навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спіл-

куванні;

^ вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній

сфері;

•^ стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого

на професійну специфіку;

•^ навички оперування фаховою термінологією, редагування, ко-

регування та перекладу наукових текстів.

Вивчаючи курс, студенти різних спеціальностей набувають теоре-

тичних знань про фахове спілкування, його етапи й роль у професійній

діяльності, засвоюють термінологію майбутньої спеціальності, відомос-

ті про призначення і структуру ділових документів, необхідних фахівцю

певного профілю, формують стійкі комунікативні компетенції, потрібні

у професійному спілкуванні, навички послуговування вербальними і

невербальними засобами обміну інформацією.

Мета курсу - сформувати у майбутніх спеціалістів професійно

зорієнтовані уміння і навички досконалого володіння українською

літературною мовою у фаховій сфері.

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна

діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Хто якою мовою думає, той до того народу належить (В, Даль).

Українська мова - єдина національна мова українського народу.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верхо-

вною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою

в Україні, ≪держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування

української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території

України≫.

Державна мова - ≪це закріплена традицією або законодавством

мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та

діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах,

у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики.

 

ПОНЯТТЯ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ.

НАЙІСТОТНІШІ ОЗНАКИ ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ •

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна

діяльність членів відповідної етнічної спільноти.

Хто якою мовою думає, той до того народу належить (В, Даль).

Українська мова - єдина національна мова українського народу.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верхо-

вною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою

в Україні, ≪держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування

української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території

України≫.

Державна мова - ≪це закріплена традицією або законодавством

мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та

діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах,

у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики≫1.

На ґрунті української національної мови формується і розвивається

українська літературна мова.

Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її

формами - діалектами (територіальними і соціальними), просторіччям,

мовою фольклору.

Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована

форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізнома-

нітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські

установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

Вона вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова

характеризується такими ознаками:

^ унормованістю;

^ уніфікованістю (стандартністю);

•^ наддіалектністю;

^ поліфункціональністю;

•^ стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).

Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість,

тобто наявність усталених мовних норм, - найбільш поширених, уні-

фікованих зразків репрезентації мовної системи.

Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відмі-

ну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень

на всій території України. Наддіалектність літературної мови допускає

її регіональне варіювання.

Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова охоплює

всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-

ражальних засобів. Це і є її поліфункціональність.

У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова збері-

гає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх

варіанти.

Літературна мова характеризується розгалуженою системою сти-

льових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові

мовновиражальних засобів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві

форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні

загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що

пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній

із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної,

політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілку-

вання людей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі

південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших

наріч. Зачинатилем нової української літературної мови був І. П. Котля-

ревський - автор перших великих художніх творів українською мовою

(≪Енеїда≫, ≪Наталка Полтавка≫, ≪Москаль-Чарівник≫). Він першим ви-

користав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови спра-

ведливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він упер-

ше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і

словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній

наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. У мові

творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична

творчість, уснорозмовні форми народної мови. Традиції Т. Шевченка

у розвитку української літературної мови продовжували у своїй твор-

чості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та

інші письменники.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується.

Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових

для всіх літературних норм.

МОВА І КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ

КОМУНІКАТИВНІ ОЗНАКИ

КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її

зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення.

Головними комунікативними ознаками (критеріями) культури мовлення

є: правильність, змістовність, логічність, багатство, точність, ви-

разність, доречність і доцільність.

Правильність - визначальна ознака культури мовлення, яка по-

лягає у відповідності його літературним нормам, що діють у мовній

системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним,

синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним, словотвірним).

Змістовність передбачає глибоке усвідомлення теми й головної

думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією

з цієї теми, різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого.

Змістовність тісно пов'язана з такою ознакою, як лаконічність, яку

репрезентує крилатий вислів: ≪Говоріть так, щоб словам було тісно,

а думкам просторо≫.

Важливим критерієм бездоганності мовлення є його послідовність,

себто логічність. Щоб виклад думок був послідовним (логічним), на-

самперед треба скласти план або тези висловлювання, в яких була би

внутрішня закономірність, послідовність, вмотивованість, що відпо-

відають законам логіки.

Причини логічних помилок:

• тавтологія: моя автобіографія, захисний імунітет, висловити

свою думку;

• поєднання логічно несумісних слів: убивчо щедрий, страшно

красивий;

• порушення порядку слів у реченні: Гнів зумовлює біль (чи Біль

зумовлює гнів);

• неправильне вживання похідних сполучників української мови:

не стільки..., скільки (треба не так..., як); чим..., тим (треба

що..., то); у той час як (треба тоді як):

1. Страшні не стільки процеси, скільки провокації (правильно:

Не так страшні протести, як провокації.)

2. Чим далі, тим гірше (правильно: Що далі, то гірше?)

3. Уряд України намагається подолати кризу, у той час як його

опоненти ускладнюють цю проблему (правильно: Уряд України

намагається подолати кризу, тоді як опоненти ускладнюють

цю проблему);

• помилкове поєднання дієслівних зв'язок української мови

становить і являє собою, утворюючи зв'язку становить собою

замість є {становить): Реформа становить собою частину

державного процесу (правильно: Реформа є частиною дер-

жавного процесу. Реформа становить частину державного

процесу).

• вживання пасивних конструкцій, до складу яких входять дієсло-

ва на -ся, замість активних конструкцій: Президент обирається

народом (правильно: Народ обирає Президента).

Можна продовжувати перелік логічних помилок, що виникають

внаслідок порушення хронологічної точності, не розмежуванням

конкретного і абстрактного понять, розширенням і звуженням понять,

недоречним вибором синтаксичних конструкцій тощо. Більшість

таких помилок мають логічне підґрунтя, тому мову треба вивчати

впродовж усього життя. Логічність мовлення перебуває в тісному

зв'язку з точністю.

Точність великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції

особистості, а також від активного словникового запасу. Висловлю-

ючи власні думки, слід добирати слова, які найбільше відповідають

змісту, зокрема варто користуватися словником синонімів, тлумачним

словником тощо.

Отже, точність - ≪це уважне ставлення до мови, правильний ви-

бір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне

вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-

смислових зв'язків між членами речень≫11.

Багатство мовлення передбачає послуговування найрізноманіт-

нішими мовними засобами висловлення думки у межах відповідного

стилю. Лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістич-

ні ресурси мови є джерелом багатства, різноманітності мовлення.

Якомога повніше треба використовувати емоційно-образну лексику,

стійкі вислови, урізноманітнювати своє мовлення синонімами, фра-

зеологізмами.

Виразність мовлення досягається виокремленням найважливіших

місць свого висловлювання, розкриттям власного ставлення до пред-

мета мовлення. З цією метою треба застосовувати виражальні засоби

звукового мовлення: логічний наголос, паузи, дикцію, інтонаційну

виразність та технічні чинники виразності: дихання, темп, міміку,

жести.

Доречність і доцільність залежить передовсім від того, наскільки

повно і глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан,

настрій адресата. А ще треба уникати того, що могло б уразити, ви-

кликати роздратування у співбесідника, вказувати на помилки співбе-

сідника в тактовній формі.

Усі названі комунікативні ознаки (критерії) культури мовлення тісно

пов'язані між собою, і засвоювати їх треба в цілому. Висока культура

мовлення - суттєвий показник загальної культури і її велика перспек-

тива. З неї починається кар'єрне зростання особистості._

Структура спілкування

1. Макрорівень: спілкування індивіда з іншими людьми розглядається як найважливіша сторона його способу життя. На цьому рівні процес спілкування вивчається в інтервалах часу, зіставних з тривалістю людського життя, з акцентом на аналіз психічного розвитку індивіда. Спілкування тут виступає як складна мережа взаємозв'язків індивіда, що розвивається, з іншими людьми і соціальними групами.

2. Мезарівень (середній рівень): спілкування розглядається як сукупність цілеспрямованих логічно завешуваних контактів або ситуацій взаємодії, в яких опиняються люди в процесі поточної життєдіяльності на конкретних тимчасових відрізках свого життя. Головний акцент у вивченні спілкування на цьому рівні робиться на змістовних компонентах ситуацій спілкування - «з приводу чого» і «з якою метою». Навколо цього стрижня теми, предмету спілкування розкривається динаміка спілкування, аналізуються використовувані засоби (вербальні і невербальні) і фази, або етапи, спілкування, в ході яких здійснюється обмін уявленнями, ідеями, переживаннями. ^[2]

3. Мікрорівень: тут головний акцент робиться на аналізі елементарних одиниць спілкування як зв'язаних актів, або трансакцій. Важливо підкреслити, що елементарна одиниця спілкування - це не зміна переміжних поведінкових актів його учасників, а їх взаємодія. Вона включає не тільки дію одну з партнерів, але і пов'язане з ним сприяння або протидію іншого (наприклад, «питання-відповідь», «спонука до дії - дія», «повідомлення інформації - відношення до неї» і т. п.). ^[5]

У
Спілкування
спілкування виділяють три взаємозв'язані сторони: комунікативна, інтерактивна і перцептивна. Структура спілкування може бути схемний зображена таким чином

Комунікація

Соціальна перцепція

Інтеракція

Комунікативна сторона спілкування, або комунікація, у вузькому сенсі слова полягає в обміні інформацією між індивідами, що пілкуються. Інтерактивна сторона полягає в організації взаємодії між індивідами, що спілкуються, тобто в обміні не тільки знаннями, ідеями, але і діями. Перцептивна сторона спілкування означає процес сприйняття і пізнання один одного партнерами по спілкуванню і встановлення на цій основі взаєморозуміння. Природно, що всі ці терміни вельми умовні. Іноді в більш менш аналогічному сенсі вживаються і інші. Наприклад, в спілкуванні виділяються три функції: інформаційно-комунікативна, комунікативна для регуляції, афектно-комунікативна.^[7]

Майже неможливо переоцінювати важливість комунікацій у керуванні. Навряд чи не усе, що роблять керівники, щоб полегшити організації досягнення її цілей, вимагає ефективного обміну інформацією. Якщо люди не зможуть обмінюватися інформацією, ясно, що вони не зуміють працювати разом, формулювати мети і досягати них.

Комунікація – це обмін інформації між людьми.

Однак, комунікації – це складний процес, що складається з взаємозалежних кроків, кожний з цих кроків дуже потрібний для того, щоб зробити наші думки зрозумілими іншій особі.

Кожен крок – це пункт, у якому, якщо ми будемо недбалі і не будемо думати про те, що робимо, - зміст може бути втрачений.

Ціль роботи – ознайомити з природою і складностями комунікацій, з потенційними пастками на шляху до розуміння суті повідомлень, а також з тим, що можна почати, щоб більш ефективно обмінюватися інформацією як серед менеджерів, так і за межами їхнього кола.

Діячеві ринку необхідно розбиратися в тім, як діє комунікація. Процес цей містить у собі дев'ять складових елементів. Два перших елементи - основні учасники комунікації, тобто відправник і одержувач. Два наступних - основні знаряддя комунікації, тобто звертання і засоби поширення інформації. Чотири елементи є основними функціональними складовими: кодування, розшифровка, відповідна реакція і зворотний зв'язок. Останній елемент - випадкові перешкоди в системі.

Розглянемо складові елементи комунікаційної моделі з погляду ланцюжка планування (рухаючи по ній у зворотному напрямку - від цільової аудиторії до коммунікатору). Коммунікатор сфери маркетингу повинний:

1) виявити свою цільову аудиторію,

2) визначити бажану відповідну реакцію,

3) вибрати звертання,

4) вибрати засобу поширення інформації,

5) вибрати властивості, що характеризують джерело звертання,

6) зібрати інформацію, що надходить по каналах зворотного зв'язку.

Відправники повинні знати, яких аудиторій вони хочуть досягти і які відповідні реакції хочуть одержати. Вони повинні вміти мистецьки кодувати звертання з урахуванням специфіки процесу розшифровки, яким звичайно користується цільова аудиторія. Вони повинні передавати звертання за допомогою ефективних засобів поширення інформації, що досягають цільової аудиторії. Вони повинні створювати канали зворотного зв'язку, щоб знати про відповідні реакції аудиторії на своє звертання.

Державна мова - мова професійного спілкування

Головне завдання вищої школи - готувати висококваліфікованих

фахівців, які досконало володіють державною мовою в усній та писем-

ній її формах. Курс ≪Українська мова (за професійним спрямуванням)≫

передбачає продовження формування національномовної особистості,

комунікативних навичок майбутніх спеціалістів, студіювання особли-

востей фахової мови.

Отже, предметом вивчення курсу є сучасна українська літературна

мова професійної сфери.

Завдання курсу - сформувати:

•^ мовну компетенцію майбутніх фахівців, що містить знання і

практичне оволодіння нормами літературної професійної мови;

•^ навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спіл-

куванні;

^ вміння і навички оптимальної мовної поведінки у професійній

сфері;

•^ стійкі навички усного й писемного мовлення, зорієнтованого

на професійну специфіку;

•^ навички оперування фаховою термінологією, редагування, ко-

регування та перекладу наукових текстів.

Вивчаючи курс, студенти різних спеціальностей набувають теоре-

тичних знань про фахове спілкування, його етапи й роль у професійній

діяльності, засвоюють термінологію майбутньої спеціальності, відомос-

ті про призначення і структуру ділових документів, необхідних фахівцю

певного профілю, формують стійкі комунікативні компетенції, потрібні

у професійному спілкуванні, навички послуговування вербальними і

невербальними засобами обміну інформацією.

Мета курсу - сформувати у майбутніх спеціалістів професійно

зорієнтовані уміння і навички досконалого володіння українською

літературною мовою у фаховій сфері.

Мова є однією з найістотніших ознак нації і реально існує як мовна

діяльність членів відповідної етнічної спільноти.