Хто якою мовою думає, той до того народу належить (В, Даль).

Українська мова - єдина національна мова українського народу.

Відповідно до статті 10 Конституції України, прийнятої Верхо-

вною Радою 28 червня 1996 року, українська мова є державною мовою

в Україні, ≪держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування

української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території

України≫.

Державна мова - ≪це закріплена традицією або законодавством

мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та

діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах,

у закладах освіти, науки, культури, у сферах зв'язку та інформатики≫1.

На ґрунті української національної мови формується і розвивається

українська літературна мова.

Як одна з форм національної мови вона існує поряд з іншими її

формами - діалектами (територіальними і соціальними), просторіччям,

мовою фольклору.

Літературна мова - це унормована, регламентована, відшліфована

форма існування загальнонародної мови, що обслуговує найрізнома-

нітніші сфери суспільної діяльності людей: державні та громадські

установи, пресу, художню літературу, науку, театр, освіту й побут людей.

Вона вважається найвищою формою існування мови. Літературна мова

характеризується такими ознаками:

^ унормованістю;

^ уніфікованістю (стандартністю);

•^ наддіалектністю;

^ поліфункціональністю;

•^ стилістичною диференціацією (розвиненою системою стилів).

Найістотнішою ознакою літературної мови є її унормованість,

тобто наявність усталених мовних норм, - найбільш поширених, уні-

фікованих зразків репрезентації мовної системи.

Наддіалектність полягає в тому, що літературна мова, на відмі-

ну від територіальних діалектів, функціонує без будь-яких обмежень

на всій території України. Наддіалектність літературної мови допускає

її регіональне варіювання.

Маючи усну й писемну форму вираження, літературна мова охоплює

всі сфери комунікативної практики суспільства за допомоги мовнови-

ражальних засобів. Це і є її поліфункціональність.

У плані уніфікованості (стандартності) літературна мова збері-

гає свою цілісність і єдність, хоча має різноманітні мовні засоби та їх

варіанти.

Літературна мова характеризується розгалуженою системою сти-

льових різновидів, що взаємодіють між собою і сприяють розвиткові

мовновиражальних засобів.

Літературна мова реалізується в усній і писемній формах. Обидві

форми однаково поширені в сучасному мовленні, їм властиві основні

загальномовні норми, проте кожна з них має й свої особливості, що

пояснюється специфікою функціонування літературної мови в кожній

із форм.

Писемна форма літературної мови функціонує у сфері державної,

політичної, господарської, наукової і культурної діяльності.

Усна форма літературної мови обслуговує безпосереднє спілку-

вання людей, побутові й виробничо-професійні потреби суспільства.

Сучасна українська літературна мова сформувалася на основі

південно-східного наріччя, ввібравши в себе деякі діалектні риси інших

наріч. Зачинатилем нової української літературної мови був І. П. Котля-

ревський - автор перших великих художніх творів українською мовою

(≪Енеїда≫, ≪Наталка Полтавка≫, ≪Москаль-Чарівник≫). Він першим ви-

користав народнорозмовні багатства полтавських говорів і фольклору.

Основоположником сучасної української літературної мови спра-

ведливо вважають Тараса Григоровича Шевченка. Саме він упер-

ше своєю творчістю підніс її на високий рівень суспільно-мовної і

словесно-художньої культури, заклав підвалини для розвитку в ній

наукового, публіцистичного та інших стилів української мови. У мові

творів Шевченка знайшли глибоке відображення народнопоетична

творчість, уснорозмовні форми народної мови. Традиції Т. Шевченка

у розвитку української літературної мови продовжували у своїй твор-

чості І. Франко, Леся Українка, Панас Мирний, М. Коцюбинський та

інші письменники.

Українська літературна мова постійно розвивається і збагачується.

Цей процес супроводжується усталенням, шліфуванням обов'язкових

для всіх літературних норм.

МОВА І КУЛЬТУРА МОВЛЕННЯ

В ЖИТТІ ПРОФЕСІЙНОГО КОМУНІКАТОРА

Слово, мова - показники загальної культури людини, її інтелекту,

мовної культури. За В. Радчуком, ≪слово - візитна картка віку, професії, со-

ціального стану≫ людини. Мовна культура шліфується і вдосконалюється

у процесі спілкування, зокрема під час виконання професійних обов'язків.

Вона виявляється у володінні професійною мовою, вмінні висловлюватися

правильно, точно, логічно, майстерно послуговуватися комунікативно ви-

правданими мовними засобами залежно від мети і ситуації спілкування.

Усі ці критерії регламентує мовознавча наука - культура мови.

До якої би сфери не відносилося поняття ≪культура мови≫, воно

завжди репрезентує три основні аспекти: ортологічний, комунікатив-

ний і етичний.

Отже, культура мови - це галузь мовознавства, що кодифікує нор-

ми, стандарти репрезентації мовної системи. Вона не лише утверджує

норми літературної мови, а й пропагує їх, забезпечуючи стабільність

і рівновагу мови.

Правильність мовлення - це базова вимога культури мови, її основа.

Чи важливо знати норми української літературної мови особі, що-

денною практикою якої є ділове спілкування? На це запитання можна

відповісти однозначно: - Так! Адже особа з низьким рівнем мовної

культури, яка не вміє висловлювати свої думки, яка припускається по-

милок під час спілкування, приречена на комунікативні невдачі. Осо-

бливо важливо для всіх фахівців оволодіти нормами мови документів

і усного ділового спілкування.

Нормативний аспект культури мови - один із найважливіших, але

не єдиний. Можна, не порушуючи норми української літературної мови,

справити негативне враження на співбесідника.

Мова має величезний запас мовних засобів, якими треба послуго-

вуватися, враховуючи ситуацію, сферу спілкування, статусні ознаки

співбесідників. Усі ці засоби мають бути мобілізовані на досягнення

комунікативної мети. Ці питання передовсім становлять комунікативний

аспект культури мови.

Етичний аспект культури мовлення вивчає лінгвістична дисциплі-

на - мовний етикет: типові формули вітання, побажання, запрошення,

прощання. Неабияке значення мають і тон розмови, вміння вислухати

іншого, вчасно й доречно підтримати тему.

Отже, високу культуру мовлення фахівця визначає досконале воло-

діння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.

Важливе значення для удосконалення культури мовлення має система-

тичне й цілеспрямоване практикування в мовленні - спілкування рідною

мовою із співробітниками, колегами, знайомими, приятелями, оскільки

вміння і навички виробляються лише в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення - невід'ємна складова загальної культури осо-

бистості. Володіння культурою мовлення - важлива умова професійного

успіху та фахового зростання.

 

КОМУНІКАТИВНІ ОЗНАКИ

КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її

зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення.

Головними комунікативними ознаками (критеріями) культури мовлення

є: правильність, змістовність, логічність, багатство, точність, ви-

разність, доречність і доцільність.

Правильність - визначальна ознака культури мовлення, яка по-

лягає у відповідності його літературним нормам, що діють у мовній

системі (орфоепічним, орфографічним, лексичним, морфологічним,

синтаксичним, стилістичним, пунктуаційним, словотвірним).

Змістовність передбачає глибоке усвідомлення теми й головної

думки висловлювання, докладне ознайомлення з наявною інформацією

з цієї теми, різнобічне та повне розкриття теми, уникнення зайвого.

Змістовність тісно пов'язана з такою ознакою, як лаконічність, яку

репрезентує крилатий вислів: ≪Говоріть так, щоб словам було тісно,

а думкам просторо≫.

Важливим критерієм бездоганності мовлення є його послідовність,

себто логічність. Щоб виклад думок був послідовним (логічним), на-

самперед треба скласти план або тези висловлювання, в яких була би

внутрішня закономірність, послідовність, вмотивованість, що відпо-

відають законам логіки.

Причини логічних помилок:

• тавтологія: моя автобіографія, захисний імунітет, висловити

свою думку;

• поєднання логічно несумісних слів: убивчо щедрий, страшно

красивий;

• порушення порядку слів у реченні: Гнів зумовлює біль (чи Біль

зумовлює гнів);

• неправильне вживання похідних сполучників української мови:

не стільки..., скільки (треба не так..., як); чим..., тим (треба

що..., то); у той час як (треба тоді як):

1. Страшні не стільки процеси, скільки провокації (правильно:

Не так страшні протести, як провокації.)

2. Чим далі, тим гірше (правильно: Що далі, то гірше?)

3. Уряд України намагається подолати кризу, у той час як його

опоненти ускладнюють цю проблему (правильно: Уряд України

намагається подолати кризу, тоді як опоненти ускладнюють

цю проблему);

• помилкове поєднання дієслівних зв'язок української мови

становить і являє собою, утворюючи зв'язку становить собою

замість є {становить): Реформа становить собою частину

державного процесу (правильно: Реформа є частиною дер-

жавного процесу. Реформа становить частину державного

процесу).

• вживання пасивних конструкцій, до складу яких входять дієсло-

ва на -ся, замість активних конструкцій: Президент обирається

народом (правильно: Народ обирає Президента).

Можна продовжувати перелік логічних помилок, що виникають

внаслідок порушення хронологічної точності, не розмежуванням

конкретного і абстрактного понять, розширенням і звуженням понять,

недоречним вибором синтаксичних конструкцій тощо. Більшість

таких помилок мають логічне підґрунтя, тому мову треба вивчати

впродовж усього життя. Логічність мовлення перебуває в тісному

зв'язку з точністю.

Точність великою мірою залежить від глибини знань та ерудиції

особистості, а також від активного словникового запасу. Висловлю-

ючи власні думки, слід добирати слова, які найбільше відповідають

змісту, зокрема варто користуватися словником синонімів, тлумачним

словником тощо.

Отже, точність - ≪це уважне ставлення до мови, правильний ви-

бір слова, добре знання відтінків значень слів-синонімів, правильне

вживання фразеологізмів, крилатих висловів, чіткість синтаксично-

смислових зв'язків між членами речень≫11.

Багатство мовлення передбачає послуговування найрізноманіт-

нішими мовними засобами висловлення думки у межах відповідного

стилю. Лексичні, фразеологічні, словотворчі, граматичні, стилістич-

ні ресурси мови є джерелом багатства, різноманітності мовлення.

Якомога повніше треба використовувати емоційно-образну лексику,

стійкі вислови, урізноманітнювати своє мовлення синонімами, фра-

зеологізмами.

Виразність мовлення досягається виокремленням найважливіших

місць свого висловлювання, розкриттям власного ставлення до пред-

мета мовлення. З цією метою треба застосовувати виражальні засоби

звукового мовлення: логічний наголос, паузи, дикцію, інтонаційну

виразність та технічні чинники виразності: дихання, темп, міміку,

жести.

Доречність і доцільність залежить передовсім від того, наскільки

повно і глибоко людина оцінює ситуацію спілкування, інтереси, стан,

настрій адресата. А ще треба уникати того, що могло б уразити, ви-

кликати роздратування у співбесідника, вказувати на помилки співбе-

сідника в тактовній формі.

Усі названі комунікативні ознаки (критерії) культури мовлення тісно

пов'язані між собою, і засвоювати їх треба в цілому. Висока культура

мовлення - суттєвий показник загальної культури і її велика перспек-

тива. З неї починається кар'єрне зростання особистості._