Правові системи держав Африки




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Правові системи держав Африки



На африканському континенті на даний час налічується близько сорока незалежних держав. Їх правові системи становлять значний інтерес для порівняльно-правового дослідження. Водночас виникає питання: чи можна розглядати ці правові системи в рамках єдиної правової родини? Більшість компаративістів вважає, що можна. Крім схожих географічних умов і расового складу цих країн їх поєднує схожість історичного розвитку, джерела права та традиційна правосвідомість населення.

У розвитку правових систем країн Африки вирізняють три основні етапи: перший — зародження і формування традиційного африканського права (до ХІХ ст.); другий — розвиток звичаєвого права в умовах колоніальної залежності африканських держав (ХІХ — середина ХХ ст.); третій — розвиток сучасних правових систем в умовах становлення державної незалежності (друга половина ХХ ст. — дотепер).

Традиційне право африканських народів протягом століть являло собою право звичаєве, що складається виключно зі звичаїв — правил поведінки, що ввійшли у звичку в силу багаторазового повторення протягом тривалого часу. Розглядувана правова система має багато цікавих особливостей і характерних рис, зрозуміти які можна лише пояснивши соціальну структуру африканського суспільства.

Річ у тім, що основною соціальною одиницею африканського суспільства був не окремий індивід, а громада, об'єднана за родинними й національними ознаками. Лише спільними зусиллями вона могла вижити в умовах нерозвиненості знарядь праці, агресії інших племен чи подолати стихійні лиха. Інтереси особистості були цілком підкорені інтересам громади. Унаслідок подібної соціальної організації правила поведінки, що виникали, також відбивали інтереси всієї громади, а не окремих її жителів. Р. Давид пише, що інтереси африканців завжди зосереджувалися на групах (триба, каста, село і т. д.), узятих поза часом, а не на їх більш мінливих елементах, як-от індивід чи родина. Шлюбний договір являв собою скоріше угоду двох сімейних груп, аніж союз двох індивідів, і розлучення можливо було тільки за згодою родин. Право власності на землю належало соціальній групі. У спадковому праві майно, як правило, переходило не до індивідів, а до родини чи групи. При компенсації збитку виплату робила одна родина або клан іншій родині чи клану, але не одна особа іншій. І навіть спори в африканському суспільстві теж виникали головним чином між співтовариствами і групами. Не можна сказати, що особистість ігнорується, вона визнається, але щодо зовнішнього світу єдиним суб'єктом виступає група[332].

Звичаєве право мало неписаний характер. Правила поведінки передавалися з покоління в покоління у формі усних переказів, розповідей про вирішені казуси, юридичних за змістом прислів'їв і приказок, а також у вигляді конклюдентних дій. Англійський юрист А. Еллот, який досліджував Африканський континент, писав, що африканське звичаєве право не знало юридичних праць. Не було ні юридичних текстів, ні манускриптів з питань права, ні сформульованих на папері позовних заяв, ні повісток до суду, ні ордерів на виконання судових постанов, ні письмових документів про передачу майна, ні наукових коментарів правознавців. Не було скрупульозного критичного розбору текстів парламентських актів, наукових дебатів у журналах про значення того чи іншого параграфа або діапазону судового рішення, процедурних дискусій про представництво чи формі обвинувачень[333].

Звичаєве африканське право вирізнялося великою розмаїтістю норм права, казуальністю й несистематизованістю. У переважній більшості регіонів Африки протягом століть не існувало єдиних централізованих держав, тому публічна влада й поширювалася на окремі громади, об'єднані за родинною й національною ознакою. З огляду на численну кількість народностей, які населяли Африку, цілком зрозуміло формування величезної кількості найрізноманітніших звичаїв, що діяли на вузькій території тих чи інших громад. Правила поведінки формувалися не шляхом встановлення норм права, що регулювали яку-небудь однорідну групу суспільних відносин, а вирішенням окремих правових конфліктів (казусів). Сукупність таких розрізнених звичаїв не могла бути якоюсь системою. Це право ще не знало поділу на приватне й публічне, на певні галузі й інститути. Навіть поділ норм права на цивільні та кримінальні був досить умовним, тому що часто одне й теж діяння в різних умовах могло бути розцінено і як кримінальне правопорушення, і як цивільно-правове. Водночас дослідники відзначають, що більшість правил поведінки було присвячено заборонам та обов'язкам людини, а не її суб'єктивним правам.

Норми права були тісно переплетені з іншими соціальними регуляторами — мораллю і релігією. Їх реалізація була більшою мірою забезпечена повагою до традицій предків і страхом перед надприродними силами, ніж побоюваннями негативних юридичних наслідків для правопорушника.

Специфіка африканського права порівняно із правовими системами Заходу виявляється також у юридичному процесі, необхідність у якому виникала у разі правового спору або здійснення правопорушення. Західна система судочинства ставить собі за мету відшукати істину в справі, тобто визначити, хто правий, а хто винен, захистити інтерес правого й покарати винного. Завдання органів, що розглядали суперечки в африканських громадах, були більше схожі на завдання органів, що вирішували їх у далекосхідних країнах — Китаї та Японії. Їх основна мета — примирити сторони для забезпечення єдності та згуртованості всієї соціальної групи. Усі сторони конфлікту повинні піти на компроміс і бути упевненими в справедливості такого рішення. Тільки після цього конфлікт забувався, а його учасники продовжували спільно трудитися на благо всієї громади, не вдаючись до її розбрату і розколу.

За класифікацією Т. В. Кашаніної, цей тип права належить до архаїчного права. Проте йому, — історично першому типу права, — притаманні не тільки недоліки, а й достоїнства: а) воно не являло собою звід правил, нав'язаних зверху, а було невід'ємною частиною свідомості народу; б) архаїчне право виражало закономірності, що існують у суспільстві, і давало відчуття цілісності життя, впевненості в тому, що правові рішення становять частину всесвітньої гармонії; в) архаїчне право вирізнялося добровільністю й масовістю виконання, оскільки ґрунтувалося на переконанні в належному характері правил поведінки і його дотримувалися, виходячи із звичок; г) оскільки воно мало усний характер, то було доступно усім; д) винесення судового рішення було етапом процесу примирення, і питання про те, хто правий і хто винен, не висувалося на перше місце. Архаїчне право було засобом, щоб тримати людей разом, інструментом їхнього примирення і сприймалося як процес посередництва, спосіб спілкування. До появи розвиненого права було більше простору для вираження переконань і думки людей, а самому архаїчному праву не був властивий формальний характер: воно було досить пластичним, мовби живим законом[334].

Традиційне африканське право вперше зазнало активного зовнішнього впливу у зв'язку з приходом в Африку християнства й ісламу. Християнство почало поширюватися в ІV столітті з Ефіопії, іслам — трохи пізніше, з ХІ століття в Північній і Західній Африці. Релігія принесла із собою не тільки віру й культи, а й свою систему права, яка багато в чому не відповідала звичаєвому праву африканських народів. Однак це не спричинило відмови від норм традиційного права, воно лише намагалося пристосуватися до нових систем права. Проте християнство й іслам сприяли руйнуванню першооснови традиційного права — віри в надприродні сили й магію, якими протягом століть було оповите звичаєве право. Ці релігії принесли нове розуміння світоустрою, в якому норми звичаєвого права були підлеглими щодо норм релігійного права.

Другий етапрозвитку звичаєвого права проходив в умовах колоніальної залежності африканських держав. У ХІХ столітті розвинені європейські держави майже цілком колонізували Африканський континент, перетворивши його на сировинний придаток, внаслідок чого африканські народи були позбавлені права самостійно визначати зміст і форму свого права. Розпочалася примусова рецепція європейського права. Колоніальна влада — англійська, французька, португальська й бельгійська — в основному прагнули впровадити в африканських країнах право і свою судову систему, що діяли у відповідній метрополії. Кожна колоніальна держава нав'язувала своїм володінням власну правову модель: французьке право було введено у Французькій Африці й на Мадагаскарі, бельгійське — у Конго, португальське — в Анголі й Мозамбіку, загальне — в англійських колоніях, романо-голландське, змінене пізніше під впливом англійського загального права, — у Південній Африці, Ліберія запозичала загальне право й деякі судові звичаї Англії та США[335].

Результатом взаємодії традиційного й запозиченого права стало, з одного боку, становлення нових галузей права, а з другого — зміна і пристосування звичаєвого права до нових суспільних відносин. Проте останнє не було цілком витиснуте правом метрополій. Колонізатори не прагнули заборонити всі норми традиційного африканського права. Було офіційно визнано, що окремі види суспільних відносин — сімейні, земельні, спадкові — регулюються нормами звичаєвого права. Були збережені суди, що складалися з місцевих старійшин і поширювали свою юрисдикцію на корінних африканців.

Третій етапформування африканських правових систем проходив в умовах становлення державної незалежності африканських країн. Цей процес, що почався в другій половині ХХ століття, становив розпад колоніальних імперій. Використовуючи закріплене в Статуті ООН право націй на самовизначення, африканські народи один за одним проголошували свою незалежність від метрополій. У 1952 році здобув незалежність Єгипет, у 1956 — Марокко, Судан і Туніс, у 1960 — Конго, Нігерія й Сенегал, у 1961 — Танганьїка, у 1962 — Алжир, у 1963 році — Занзибар.

В умовах державної незалежності африканські народи дістали реальну можливість самостійно формувати свою державну і правову систему. Одні країни стали республіками, інші — монархіями чи диктатурами, одні будували соціалізм, інші — капіталізм. Спільною тенденцією постколоніального розвитку можна вважати збереження загальних параметрів правових систем, створених метрополіями. Держави, що перебували під управлінням країн романо-германської правової родини, зберегли її основні ознаки — верховенство нормативно-правових актів, кодификацію законодавства тощо (Алжир, Конго, Марокко, Сенегал, Туніс та ін.). Країни, що були під протекторатом Великобританії, зберегли багато інститутів загального права (Нігерія, Судан, Танзанія та ін.).

Значний вплив на становлення правових систем незалежних держав мав іслам. Чимало африканських держав визнали його норми як складову частину системи права. Мусульманське правонині застосовується в Алжирі, Єгипті, Марокко, Нігерії, Судані, Танзанії, Тунісі, Ефіопії. У більшості країн ним регулюється досить вузька сфера суспільних відносин — шлюби, розлучення, спадкування. Деякі країни визнали закони шаріату як основні принципи всієї правової системи. Конституція Єгипту (ст.2) закріпила іслам як державну релігію, а шаріат — як основне джерело законодавства. У деяких країнах (Нігерія, Ефіопія) діють спеціальні мусульманські суди.

Практично всі африканські держави більшою чи меншою мірою визнають дію традиційного звичаєвого права, яке являє собою складову частину системи права цих країн. Деякі з них для застосування цих норм створюють спеціальні суди звичаєвого права (Ефіопія, Нігерія, ПАР). Конституція Ефіопії (ст. 78) передбачає право Палати народних представників і Рад штатів засновувати нові або офіційно визнавати суди звичаєвого права. Звичаєве право традиційно регламентує досить вузьку сферу суспільних відносин, пов'язаних із землею, родиною, спадкуванням, деякими видами угод. Як правило, норми звичаєвого права перебувають на нижчому рівні порівняно з нормами законодавства. Існують країни, наприклад. Сенегал, де норми звичаєвого права були прирівняні за юридичною силою до норм закону.

Важливою тенденцією розвитку правової системи країн Африки можна визнати законодавче закріплення норм традиційного права. У деяких країнах навіть поняття звичаєвого права знайшло своє законодавче закріплення. Так, згідно з ордонансом про тлумачення й загальними статтями, виправленими й доповненими законом про магістратські суди Танзанії 1963 року, звичаєве право "означає правило чи сукупність правил, за допомогою яких здобуваються права й накладаються обов'язки, встановлені звичаєм у будь-якій африканській громаді Танганьїки і визнані цією громадою як норми, що мають юридичну чинність; сюди включається також будь-яка декларація чи модифікація звичаєвого права, прийнята відповідно до ордонансу місцевих органів управління, але не включається якесь правило і практика, що скасовані, заборонені, карані, оголошені протиправними... чи замінені писаним правом" [336].

Таким чином, у другій половині ХХ столітті в державах Африки створено сучасну систему права й розвинене законодавство. При цьому компаративісти задаються питанням, наскільки нове законодавство витіснило звичаєве право і наскільки реально воно регулює суспільні відносини. Виникає ситуація, схожа з правовими системами держав Далекого Сходу, де закони наказують одне, а в реальних суспільних відносинах населення керуються нормами традиційного права. Р. Давид щодо цього питання наголошує: «Не слід обманювати себе: будь-які нові закони, особливо ті, що спрямовані на принципові реформи сімейних структур, зіштовхуються з протидією населення і не змінили способу життя більшості. За фасадами законів селяни продовжують жити так само, як жили їхні предки, ігноруючи «право міст» і інститути, встановлені інтелектуалами»[337]. З огляду на те, що сільське господарство — головна галузь економіки африканських країн, а переважна більшість жителів — селяни, слід зробити висновок, що правові системи цих країн, як і раніше, належать до традиційної правової родини.


[1] Бигич Е. Л. Сравнительное правоведение: природа и современные взгляды // Ежегодник сравнительного правоведения. – 2001 год. – М.: Норма, 2002. – С. 67–68.

[2] Туманов В. А. Вступительная статья // Сравнительное правоведение: Сб. статей. – М.: Прогресс, 1978. – С. 12.

[3] Саидов А. Х. Сравнительное правоведение (основные правовые системы современности). – М.: Юристъ, 2000. – С. 20.

[4] Марченко М. Н. Сравнительное правоведение: Общая часть. – М.: Зерцало, 2001. – С. 72–76.

[5] Лисенко О. М. Порівняльне правознавство як наука та його місце в системі юридичних наук: Автореф. дис. … канд. юрид. наук: 12.00.01 / Київ. нац. ун-т. – К., 2001. – С. 6.

[6] Сабо И. Теоретические проблемы сравнительного правоведения // Сравнительное правоведение: Сб. статей. – М.: Прогресс, 1978. – С. 54.

[7] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Основные правовые системы современности / Пер. с франц. – М.: Междунар. отношения, 1996. – С. 7.

[8] Саидов А. Х. Вказ. праця. – С. 22.

[9] Така періодизація запропонована О. М. Лисенко. Див.: Лисенко О. М. Вказ. праця. – С. 6–7.

[10] Лисенко О. М. Вказ. праця. – С. 14.

[11] Саидов А. Х. Вказ. праця. – С. 40.

[12] Сырых В. М. Логические основания общей теории права: В 2 т. – Т. 1: Элементный состав. – М.: Юрид. дом «Юстицинформ», 2000. – С. 408.

[13] Лисенко О. М. Вказ. праця. – С. 15.

[14] Осакве К. Сравнительное правоведение в схемах и определениях: общая и особенная части. – М.: Дело, 2000. – С. 13.

[15] При викладенні цього питання за основу взятий перелік об’єктів, запропонований Ю. О. Тихомировим. Див.: Тихомиров Ю. А. Курс сравнительного правоведения. – М.: Норма, 1996. – С. 42–48.

[16] Тилле А. А. Социалистическое сравнительное правоведение. – М.: Юрид. лит., 1975. – С. 12.

[17] Цвайгерт К., Кетц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права / Пер. с нем.: В 2-х т. – М.: Междунар. отношения, 2000. – Т. 1: Основы. – С. 15.

[18] Кох Х., Магнус У., Винклер фон Моренфельс П. Международное частное право и сравнительное правоведение / Пер. с нем.— М.: Междунар. отношения, 2001.— 480 с.

[19] При викладенні класифікацій ми візьмемо за основу підхід, запропонований професором Саідовим. Див.: Саидов А. Х. Вказ. праця. – С. 45–53.

[20] Ансель М. Методологические проблемы сравнительного права // Очерки сравнительного права. – М.: Прогресс, 1981. – С. 46.

[21] Харитонова О. І., Харитонов Є. О. Порівняльне право Європи: Основи порівняльного правознавства. Європейські традиції. – Х.: Одіссей, 2002. – С. 24.

[22] Алексеев С. С. Восхождение к праву. Поиски и решения. – М.: Норма, 2001. – С. 168.

[23] Карташов В. Н. Введение в общую теорию правовой системы общества. – Ч. 2. – Ярославль: Яросл. гос. ун-т им. П. Г. Демидова, 1996. – С. 61.

[24] Оніщенко Н. М. Правова система: проблеми теорії. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. – С. 12, 15.

[25] Саидов А. Х. Вказ. праця. – С. 117.

[26] Ансель М. Вказ. праця. – С. 47.

[27] Бержель Ж.-Л. Общая теория права: Пер. с фр. – М.: Nota Bene, 2000. – С. 236.

[28] Саидов А. Х. Вказ. праця. – С. 119–120.

[29] Саидов А. Х. Вказ. праця. – С. 121.

[30] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 254.

[31] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 25.

[32] Цвайгерт К., Кетц Х. Вказ. праця. – С. 107.

[33] Цвайгерт К., Кетц Х. Вказ. праця. – С. 108.

[34] Алексеев С. С. Вказ. праця. – С. 170.

[35] Алексеев С. С. Вказ. праця. – С. 172–174.

[36] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 260–262.

[37] Кнапп В. Крупные системы права в современном мире // Сравнительное правоведение: Сб. статей. – М.: Прогресс, 1978. – С. 212.

[38] Луць Л. А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними правової системи України (теоретичні аспекти). – К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. – С. 190.

[39] Осакве К. Вказ. праця. – С. 32.

[40] Синюков В. Н. Российская правовая система. Введение в общую теорию. – Саратов: Полиграфист, 1994. – С. 176.

[41] Оборотов Ю. Н. Традиції та новації в правовому розвитку: загальнотеоретичні аспекти Автореф. дис. … д-ра юрид. наук: 12.00.01 / Одес. нац. юрид. акад. – Одеса, 2003. – С. 23.

[42] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 29.

[43] Цит. за: Покровский И. А. История римского права. – СПб.: Летний сад, 1999. – С. 17.

[44] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 294–295.

[45] Гражданское и торговое право капиталистических государств / Отв. ред. Е. А. Васильев. – М.: Междунар. отношения, 1993. – С. 18.

[46] Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования: Пер. с англ. – М.: Изд-во МГУ: Инфра-М–Норма, 1998. – С. 79.

[47] Себайн Дж. Г., Торсон Т. Л. Історія політичної думки / Пер. з англ. – К.: Основи, 1997. – С. 197.

[48] Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. – М.: Статут, 1999. – С. 51–52.

[49] Антология мировой правовой мысли: В 5 т. – Т. ІІ. Европа: V – XVII вв. – М.: Мысль, 1999. – С. 5.

[50] Детальніше про рецепцію римського права в середні віки — див. § 4 цього розділу.

[51] Детальніше про роль університетів — див. § 3 цього розділу.

[52] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 123.

[53] Аннерс Э. История европейского права: Пер. с швед. – М.: Наука, 1994. – С. 185.

[54] Детальніше про вплив канонічного права на формування романо-германського права — див. § 5 цього розділу.

[55] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 271.

[56] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 39.

[57] Аннерс Э. Вказ. праця. – С. 218.

[58] Оноре Т. Про право. Короткий вступ / Пер. з англ. – К.: Сфера, 1997. – С. 25.

[59] Аннерс Э. Вказ. праця. – С. 229.

[60] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 274.

[61] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 124.

[62] Уперше під цією назвою Звід Юстиніана був виданий у 1583 році французьким юристом Д. Готофредом. Назва дана за аналогією зі Зводом канонічного права (Corpus Juris Canonici).

[63] История политических и правовых учений. Средние века и возрождение / Отв. ред. В. С. Нерсесянц. – М.: Наука, 1986. – С. 55.

[64] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 127.

[65] Аннерс Э. Вказ. праця. – С. 161–162.

[66] Ця назва обумовлюється тим, що центр школи гуманістів знаходився у Франції.

[67] Цією назвою охоплюються прийоми словесного і фрагментарного аналізу, що використовувалися глосаторами та постглосаторами, які працювали переважно в Італії.

[68] Покровский И. А. История римского права. – С. 260.

[69] Тарановский Ф. В. Энциклопедия права. – 3-е изд. – СПб.: Лань, 2001. – С. 23.

[70] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 37–38.

[71] Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. – С. 65.

[72] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 161–163.

[73] Покровский И. А. История римского права. – С. 245.

[74] Аннерс Э. Вказ. праця. – С. 132.

[75] Антология мировой правовой мысли: В 5-ти т. – Т. ІІ. Европа: V–XVII вв. – М.: Мысль, 1999. – С. 141.

[76] Харитонов Є. О., Харитонова О. І. Рецепції приватного права: парадигма прогресу. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 1999. – С. 107.

[77] Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. – С. 53.

[78] Покровский И. А. История римского права. – С. 265–272.

[79] Энгельс Ф. Введение к английскому изданию „Развития социализма от утопии к науке” // Маркс К., Энгельс Ф. Соч. – Т. 22. – С. 312.

[80] Зеккер Ф. Ю. Общие основы частного права // Проблемы гражданского и предпринимательского права Германии / Пер. с нем. – М.: БЕК, 2001. – С. 15.

[81] Покровский И. А. История римского права. – С. 272.

[82] Григоріанська реформація — проголошення Папою Римським Григорієм VII в 1075 році політичного та юридичного верховенства папи над усією церквою та незалежності духівництва від світського контролю. У Диктатах (Dictatus Papae — лат. продиктоване папою) Папа сформулював, зокрема, такі переваги й повноваження своєї влади: Папа може носити знаки царської та королівської гідності; царі повинні цілувати Папі ноги; Папа може позбавляти влади імператорів; Папа може звільнювати християн від присягання навірність своїм правителям (тобто санкціонувати непокору світській владі); жодна особа не може судити Папу.

[83] Боротьба за інвеституру відбувалась у 1075–1122 роках і точилась навколо питання, хто призначає на духовні посади (наприклад, на єпископські кафедри) і надає символи сану — кільце та посох. Ця боротьба закінчується укладенням Вормського конкордату (1122), згідно з яким світська інвеститура була відокремлена від духовної: призначення на церковно-ієрархічні посади здійснюється Папою, а затвердження канонічно призначеного єпископа (абата) у васальному використанні церковних земель — світською владою (імператором, королями).

[84] Варьяс М. Ю. Краткий курс церковного права. – М.: МЗ–Пресс, 2001. – С. 70.

[85] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 215–216.

[86] Тарановский Ф. В. Вказ. праця. – С. 17.

[87] Антология мировой правовой мысли: В 5-ти т. – Т. ІІ. Европа: V – XVII вв. – М.: Мысль, 1999. – С. 141.

[88] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 166.

[89] Алексеев С. С. Вказ. праця. – С. 163.

[90] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 292–293.

[91] Хашматулла Бехруз. Введение в сравнительное правоведение. – Одесса: Юрид. літ., 2002. – С. 81.

[92] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 293.

[93] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 69.

[94] Справочник по нормотворческой технике / Пер. с нем. – 2-е изд., перераб. – М.: БЕК, 2002. – С. 9.

[95] Цвайгерт К., Кетц Х. Вказ. праця. – С. 110.

[96] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 71.

[97] Бержель Ж.-Л. Вказ. праця. – С. 90.

[98] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 70.

[99] Жалинский А., Рерихт А. Введение в немецкое право. – М.: Спарк, 2001. – С. 23.

[100] Бержель Ж.-Л. Вказ. праця. – С. 145.

[101] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 72.

[102] Зеккер Ф. Ю. Вказ. праця. – С. 21.

[103] Рубанов А. А. Понятие источника права как проявление метафоричности юридического сознания // Судебная практика как источник права. – М., 1997. – С. 42.

[104] Бержель Ж.-Л. Вказ. праця. – С. 97 – 98.

[105] Марченко М.Н. Вказ. праця. – С. 299.

[106] Марченко М.Н. Вказ. праця. – С. 298.

[107] Правовая система Нидерландов / Отв. ред. В. В. Бойцова, Л. В. Бойцова. – М.: Зерцало, 1998. – С. 22.

[108] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 74–75.

[109] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 309.

[110] Бержель Ж.-Л. Вказ. праця. – С. 111.

[111] Справочник по нормотворческой технике. – С. 3.

[112] Детальніше про особливості закону в сім'ї романо-германського права — див.§ 4 цього розділу.

[113] Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз: Пер. з фр. – К.: Основи, 1996. – С. 234.

[114] Малиновский А. А. Сравнительное правоведение в сфере уголовного права. – М.: Междунар. отношения, 2002. – С. 24.

[115] Хессе К. Основы конституционного права ФРГ: Пер. с нем. – М.: Юрид. лит., 1981. – С. 28.

[116] Бержель Ж.-Л. Вказ. праця. – С. 167.

[117] Хартли Т. К. Основы права Европейского сообщества: Пер. с англ. – М.: Закон и право, ЮНИТИ, 1998. – С. __.

[118] Бержель Ж.-Л. Вказ. праця. – С. 166.

[119] Шевчук С. Значення загальноправового принципу пропорційності для визначеності конституційності обмежень щодо реалізації конституційних прав і свобод (зарубіжний досвід) // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – № 1. – С. 70–71.

[120] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 108.

[121] Виноградов П. Г. Очерки по теории права. – М., 1915. – С. 126.

[122] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 349–350.

[123] Эннекцерус Л. Курс Германского гражданского права: Пер. с нем. – М.: Изд-во иностр. лит., 1949. – С. 154.

[124] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 106.

[125] Эннекцерус Л. Вказ. праця. – С. 154.

[126] Хабриева Т. Я. Толкование Конституции Российской Федерации: теория и практика. – М.: Юристъ, 1998. – С. 113–114.

[127] Хабриева Т. Я. Вказ. праця. – С. 125.

[128] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 107.

[129] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 93 – 94.

[130] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 322 – 323.

[131] Виноградов П. Г. Вказ. праця. – С. 94 – 95.

[132] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 327 – 328.

[133] Эннекцерус Л. Вказ. праця. – С. 146.

[134] Морандьер Ж. Л. де ла. Гражданское право Франции: Пер. с франц.: В 3-х т. – Т. 1. – М.: Изд-во иностр. лит., 1958. – С. 125.

[135] Бержель Ж.-Л. Вказ. праця. – С. 110.

[136] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 94–95.

[137] Серверэн Э. Роль судей и судебной практики в процессе нормотворчества // Судебная практика как источник права. – М.: Юристъ, 2000. – С. 47.

[138] Бержель Ж.-Л. Вказ. праця. – С. 137.

[139] Зеккер Ф. Ю. Вказ. праця. – С. 31.

[140] Серверэн Э. Вказ. праця. – С. 55.

[141] Гюнтер К. Судоустройство и сфера компетенции судов // Судебная практика как источник права. – М.: Юристъ, 2000. – С. 66.

[142] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 104.

[143] Марченко М.Н. Вказ. праця. – С. 344.

[144] Хорольський Р. Б. Судовий прецедент як джерело права Європейського Співтовариства // Проблеми законності. – Вип. 39. – Х.: Нац. юрид. акад. України, 1999. – С. 204-209.

[145] Богдановская И. Ю. Прецедентное право. – М.: Наука, 1993. – С. 18.

[146] Харитонова О. І., Харитонов Є. О. Порівняльне право Європи. – С. 484.

[147] Романов А. К. Правовая система Англии. – М.: Дело, 2000. – С. 79.

[148] Харитонова О. І., Харитонов Є. О. Порівняльне право Європи. – С. 486.

[149] Бернхем В. Вступ до права та правової системи США: Пер. з англ. – К.: Україна, 1999. – С. 85.

[150] До них належать, зокрема, „Правда” Етельберта (початок VII ст.), „Правда” Іне (кінець VII—початок VIII ст.), „Правда” Альфреда Великого (кінець ІХ ст.).

[151] Дженкс Э. Английское право: Пер. с англ. – М.: Юрид. изд-во Мин-ва юстиции СССР, 1947. – С. 17.

[152] Осакве К. Вказ. праця. – С. 44.

[153] Детальніше про виникнення загального права — див. § 3 цього розділу.

[154] Дженкс Э. Вказ. праця. – С. 28.

[155] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 413.

[156] Дженкс Э. Вказ. праця. – С. 29.

[157] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 70.

[158] Цвайгерт К., Кетц Х. Вказ. праця. – С. 278.

[159] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 73.

[160] Цвайгерт К., Кетц Х. Вказ. праця. – С. 279–280.

[161] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 64.

[162] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 87–91.

[163] Осакве К. Вказ. праця. – С. 36.

[164] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 97.

[165] Берман Г. Дж. Вказ. праця. – С. 545.

[166] Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. – К.: Український центр правничих студій, 2001. – С. 55.

[167] Бернхем В. Вказ. праця. – С. 48.

[168] Кросс Р. Прецедент в английском праве: Пер. с англ. – М.: Юрид. лит., 1985. – С. 48.

[169] Ллойд Д. Идея права: Пер. с англ. – М.: Югона, 2002. – С. 297.

[170] Бернхем В. Вказ. праця. – С. 47.

[171] Дженкс Э. Вказ. праця. – С. 33.

[172] Бернхем В. Вказ. праця. – С. 44.

[173] Бернхем В. Вказ. праця. – С. 56.

[174] Бромхед П. Эволюция Британской Конституции: Пер. с англ. – М.: Юрид. лит., 1978. – С. 198.

[175] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 100.

[176] Дженкс Э. Вказ. праця. – С. 41.

[177] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 103.

[178] Загайнова С. К. Судебный прецедент: проблемы правоприменения. – М.: Норма, 2002. – С. 9.

[179] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 111–114.

[180] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 108–111.

[181] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 391 – 392.

[182] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 128–129.

[183] Саидов А. Х. Вказ. праця. – С. 244.

[184] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 160–161.

[185] Кросс Р. Вказ. праця. – С. 27.

[186] Бернхем В. Вказ. праця. – С. 69.

[187] Кросс Р. Вказ. праця. – С. 116.

[188] Загайнова С. К. Вказ. праця. – С. 35.

[189] Кросс Р. Вказ. праця. – С. 152–153.

[190] Бернхем В. Вказ. праця. – С. 69.

[191] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 169.

[192] Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. – С. 171–172.

[193] Шевчук С. Основи конституційної юриспруденції. – С. 172.

[194] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 166.

[195] Бернхем В. Вказ. праця. – С. 72.

[196] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 168–169.

[197] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 170–173.

[198] Богдановская И. Ю. Вказ. праця. – С. 36.

[199] Дженкс Э. Вказ. праця. – С. 42.

[200] Богдановская И. Ю. Закон в английском праве. – М.: Наука, 1987. – С. 66.

[201] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 133–134.

[202] Богдановская И. Ю. Прецедентное право. – С. 97.

[203] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 419.

[204] Богдановская И. Ю. Закон в английском праве. – С. 70.

[205] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 412.

[206] Романов А. К. Вказ. праця. – С. 129–130.

[207] Саидов А. Х. Вказ. праця. – С. 247.

[208] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 425–426.

[209] Оуенз К. Право: Посібник для студентів бізнес-спеціальностей: Пер. з англ. – К.: Т-во „Знання”, 2002. – С. 136.

[210] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 427.

[211] Богдановская И. Ю. Закон в английском праве. – С. 130.

[212] Ллойд Д. Вказ. праця. – С. 283–284.

[213] Ллойд Д. Вказ. праця. – С. 282–283.

[214] Уолкер Р. Английская судебная система / Пер. с англ. – М.: Юрид. лит., 1980. – С. 84.

[215] Кросс Р. Вказ. праця. – С. 165.

[216] Уолкер Р. Вказ. праця. – С. 84–87.

[217] Ллойд Д. Вказ. праця. – С. 281–282.

[218] Загайнова С. К. Вказ. праця. – С. 49.

[219] Уолкер Р. Вказ. праця. – С. 192–196.

[220] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 443.

[221] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 264–265.

[222] Марченко М. Н. Вказ. праця. – С. 445.

[223] Ансель М. Вказ. праця. – С. 61.

[224] Фридмэн Л. Введение в американское право: Пер. с англ. – М.: Издательская группа «Прогресс» «Универс», 1993. – С. 37.

[225] Лафитский В. И. Основы конституционного строя США. – М.: Норма, 1998. – С. 31.

[226] Саидов А. Х. Вказ. праця. – С. 259.

[227] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 284.

[228] Бернхем В. Вказ. праця. – С. 57.

[229] Бернхем В. Вказ. праця. – С. 53.

[230] Саидов А. Х. Вказ. праця. – С. 261–262.

[231] Бернхем В. Вказ. праця. – С. 19.

[232] Богдановская И. Ю. Прецедентное право. – С. 189.

[233] Дмитрієв А. І., Шепель А. О. Порівняльне правознавство. – К.: Юстініан, 2003. – С. 114.

[234] Осакве К. Вказ. праця. – С. 38.

[235] Осакве К. Вказ. праця. – С. 38.

[236] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 399; Цвайгерт К., Кетц Х. Вказ. праця. – С. 117.

[237] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С.25

[238] Загальна теорія держави і права / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, В. О. Петришина. – Х.: Право, 2002. – С.196.

[239] Сюкияйнен Л. Р. Мусульманское право. Вопросы теории и практики. – М.: Наука. – 1986. – С.5.

[240] Цвайгерт К., Кетц Х. Вказ. праця. – С. 447.

[241] Правовые системы стран мира: Энциклопедический справочник / Отв. ред. А. Я. Сухарев. – 2-е изд. – М.: Норма– Инфра-М, 2001. – С.831.

[242] Коран: Пер. с араб. И. Ю. Крачковского. – М.: СП ИКПА, 1990. – С. 106.

[243] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 308.

[244] Марченко М. Н. Курс сравнительного правоведения. – М.: Городец-издат, 2002. – С. 1081.

[245] Коран. – С.59

[246] Антология мировой правовой мысли: В 5-ти т. / Рук. науч. проекта Г. Ю. Семигин.– М.: Мысль, 1999. – Т. I.: Антич­ный мир и восточные цивилизации. – С. 683–688.

[247] Цвайгерт К., Кетц Х. Вказ. праця. – С.456.

[248] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 310, 311.

[249] Коран. – 512 с.

[250] Коран. – С. 59, 60, 84, 85, 458.

[251] Коран. – С. 101, 61.

[252] Антология мировой правовой мысли. В 5 т. – Т. I. – С.657–674.

[253] Сюкияйнен Л. Р. Вказ. праця. – С.69.

[254] Марченко М. Н. Курс сравнительного правоведения. – С.1030, 1031.

[255] Марченко М. Н. Курс сравнительного правоведения. – С.1032–1033.

[256] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 327.

[257] Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник. – С.253.

[258] Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник. – С.456, 457.

[259] Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник. – С.30, 31.

[260] Правовые системы стран мира. Энциклопедический справочник. – С.235.

[261] Крашенинникова Н. А. Индусское право: история и современность. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1982. – С. 10.

[262] Релігієзнавчий словник / За ред. А. Колодного і Б. Лобовика. – К.: Четверта хвиля, 1999. – С.129.

[263] Кудрявцев М. К. Кастовая система в Индии. – М.: Наука, 1992. – С. 4.

[264] Цвайгерт К., Кетц Х. Вказ. праця. – С. 462, 463.

[265] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С.335.

[266] Цвайгерт К., Кетц Х. Вказ. праця. – С. 467, 468.

[267] Цвайгерт К., Кетц Х. Вказ. праця. – С. 467, 468.

[268] Цвайгерт К., Кетц Х. Вказ. праця. – С. 465.

[269] Антология мировой правовой мысли. В 5 т. Т. I. – С. 399–467.

[270] Крашенинникова Н. А. Вказ. праця. – С. 23.

[271] Антология мировой правовой мысли. В 5 т. Т. I. – С. 385–399.

[272] Крашенинникова Н. А. Вказ. праця. – С. 25, 26.

[273] Антология мировой правовой мысли. В 5 т. Т. I. – С. 467–473.

[274] Цвайгерт К., Кетц Х. Вказ. праця. – С. 465, 466.

[275] Давид Р., Жоффре-Спинози К. Вказ. праця. – С. 343.

[276] Конституционное (государственное) право зарубежных стран: Учебник: В 4 т. Т. 4. Часть Особенная: страны Америки и Азии / Отв. ред. проф. Б. А. Страшун. – М.: Норма–Инфра- М, 2001. – С. 365, 366.

[277] Шишкін В. І. Судові системи країн світу: Навч. посіб. Кн. 1. – К.: Юрінком Інтер, 2001. – С. 263, 264.

[278] Повторення Закону // Біблія, або Книги Святого письма Старого і Нового Заповіту: Пер. з давньоєвр. і грецьк. – Всеукраїнське євангельсько-баптистське братство, 1988. – С. 235.

[279] Элон М. Еврейское право: Пер. с иврита / Под общ. ред. И. Ю. Козлихи





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.242.55 (0.056 с.)