Ііі, іv, v, vі, vіі — канд. Юрид. Наук, доц. С. П. Погребняк

ІІІ, ІV, V, VІ, VІІ — канд. юрид. наук, доц. С. П. Погребняк

VІІІ, ІХ — канд. юрид. наук Д. В. Лук’янов

 

Підручник підготовлений відповідно до програми з порівняльного правознавства для юридичних ВУЗів України. У ньому відбиті досягнення вітчизняної та зарубіжної юридичної науки. Розглянуті особливості порівняльного правознавства як юридичної науки, поняття правової системи та правової сім’ї; викладені класифікації правових систем; наведена характеристика сучасних основних правових сімей.

Розрахований на студентів, аспірантів та викладачів навчальних закладів юридичного профілю і тих, хто цікавиться проблемами порівняльного правознавства.

Розділ 1. Порівняльне правознавство: загальна характеристика

Предмет і метод порівняльного правознавства

Обов’язкова риса будь-якої науки — наявність специфічного предмета дослідження. Предмет науки, у свою чергу, визначає методи дослідження і способи їхнього застосування.

Слід зазначити, що порівняльне правознавство є одним з наймолодших наукових напрямків вивчення права і тому має труднощі з приводу визначення свого предмета.

На нашу думку, можна погодитись з тим, що предметом порівняльного правознавства як науки в узагальненому його вигляді є розробка теорії порівняльно-правового методу і дослідження на його підставі загальних принципів та закономірностей виникнення, функціонування і розвитку різних правових систем[10].

Разом з тим предмет порівняльного правознавства може бути представлений убільш розгорнутомувигляді. У цьому випадку ним, зокрема, охоплюються:

— методологічні проблеми порівняння у праві (теорія використання порівняльно-правового методу та інших засобів і способів пізнання, що застосовуються у порівняльно-правових дослідженнях);

— порівняльне дослідження правових систем сучасності, їх класифікація, закономірності розвитку;

— порівняльний аналіз законодавства різних країн з метою виявлення спільних рис та особливостей, взаємовпливу, тенденцій і закономірностей розвитку;

— порівняльне вивчення досвіду різних країн у забезпеченні основних прав і свобод людини і громадянина;

— порівняльне дослідження правотворчої та правозастосовчої діяльності, факторів, які впливають на їх ефективність;

— порівняльний аналіз правосвідомості і правової культури різних народів, їх взаємовпливу, тенденцій розвитку;

— порівняльне дослідження юридичної термінології.

Методологія порівняльного правознавства є багаторівневою. Порівняльне правознавство використовує практично весь методологічний арсенал сучасної юридичної науки. Тому методологія компаративістики не може бути обмеженою використанням виключно порівняльно-правового методу. Разом із тим останній є провідним, домінуючим в науці порівняльного правознавства. Отже, буде справедливим говорити про те, що порівняльне правознавство засноване на свідомому, теоретично і методично виваженому застосуванні порівняльного методу як основного наукового методу в дослідженні.

Порівняння — невід'ємна частина людського мислення. Порівняльний метод активно використовується в більшості суспільних і природничих наук. У філософській літературі справедливо зазначається, що порівняння є одним з основних логічних прийомівпізнання зовнішнього світу. Проте воно, безумовно, не може розглядатися ізольовано від інших логічних прийомів пізнання (аналізу, синтезу, індукції, дедукції тощо). Окремо один від одного ці компоненти загальної системи пізнавальних засобів існують лише як уявна абстракція[11].

Порівняння як метод є способом, за допомогою якого встановлюється схожість або розбіжність об'єктів (явищ, речей, процесів), що досліджуються. Такий результат досягається шляхом зіставлення, розрізнення об'єктів за будь-якою ознакою, властивістю. Тому порівняння має сенс лише у випадках, коли об'єкти, що порівнюються, мають якусь схожість (навпаки, не рекомендується порівнювати пуди з аршинами, а їжака із шевською щіткою)[12].

Порівняння широко застосовується в правознавстві при виявленні загальних і специфічних рис таких явищ, як норми права, джерела права, правопорушення тощо. Ця процедура неминуче передує стадії формування правових понять, категорій, законів. Перш ніж пізнати важливе, суттєве, необхідне, те, що становить зміст поняття, закономірності, треба попередньо виявити, що ж є загальним і сталим в об'єкті дослідження. Одержанню цих відомостей і сприяє порівняльний метод.

Порівняльний метод дозволяє констатувати спільність правових систем, окремих правових галузей та інститутів, норм права і виявити те, чим вони розрізняються. У той же час причини повторюваності, сталості цієї спільності у процесі порівняльного дослідження найчастіше залишаються нерозкритими. Отже, порівняльно-правовий метод головним чином сприяє накопиченню емпіричних знань. Теоретичні ж знання здобуваються завдяки іншим науковим методам. Так, статистичний метод аналізує кількісну сторону порівняння, далі застосовуються методи абстрагування тощо.

Для порівняльного правознавства характерним є активне використання загальнофілософських методів: принципів, законів та категорій діалектики, системного підходу тощо. Крім того, при проведенні порівняльних досліджень використовуються інші методи. Це, зокрема, формально-юридичний, історичний, соціологічний методи, метод правового моделювання, математичні і кібернетичні методи.

Структуру порівняльного правознавства визначає предмет і зміст. З урахуванням того, що предметом порівняння можуть бути правові системи або у процесі їх історичного розвитку, або взяті на певний історичний момент, розрізняють вертикальне та горизонтальне порівняльне правознавство.

Виходячи з методології, мети і завдання, можна виокремити загальну (загальнотеоретичну) та спеціальну галузеву компаративістику. Остання, у свою чергу, поділяється на порівняльне цивільне право, порівняльне кримінальне право, порівняльне конституційне право тощо.

Залежно від сфери права може йтися про порівняльне правознавство у сфері приватного права та порівняльне правознавство у сфері публічного права.

Крім того, у складі порівняльного правознавства можна вирізнити наукознавчу, методологічну і прикладну частини. Наукознавча частина охоплює проблематику порівняльного правознавства, яка стосується його поняття, історії, предмета, структури, завдань і функцій, а також місця в системі юридичних наук. Методологічна частина зводиться, головним чином, до вчення про методологію порівняльно-правового аналізу та до розробки методики проведення порівняльно-правових досліджень щодо окремих об'єктів. Прикладна частина дозволяє розкрити особливості застосування методології порівняльно-правового аналізу на різних його рівнях: макрорівні і мікрорівні[13].

Порівняльне правознавство як навчальна дисципліна поділяється на дві частини. У загальну частину входять такі теми: історія розвитку науки порівняльного правознавства, природа порівняльного правознавства і проблеми класифікації правових систем, історія розвитку основних правових систем сучасності, порівняльна методологія, порівняльна правова культура, порівняння підходів правових систем до реалізації ідеї правової держави, механізм уніфікації та гармонізації національних правових систем тощо.

Особлива частина навчальної програми охоплює або порівняльне публічне право (наприклад, порівняльне конституційне право), або порівняльне приватне право (приміром, порівняльне цивільне право), або порівняльне процесуальне право (наприклад, порівняльний цивільний процес)[14].

Розділ 2. Класифікація основних правових систем сучасності

 

Поняття «правова сім’я»

Численність та різноманітність правових систем — це очевидність, що обумовлена різнорідністю людських суспільств, в межах яких існує і упорядковує життя право[27]. Право ввійшло в третє тисячоліття у великій багатоманітності існуючих правових систем. Дослідження правової мапи світу доводить, що правових систем існує принаймні стільки, скільки суверенних держав.

Підкреслюючи глибоку різницю в організації національних правових систем сучасності, порівняльне правознавство водночас допускає можливість їх зіставлення за певними принциповими критеріями для виявлення спільних ознак. Зазвичай критеріями, за якими порівнюються правові системи,виступають історичний розвиток правової системи, панівна правова ідеологія, структура права, система джерел права, провідні інститути і галузі, правова культура і традиції, механізм правозастосування тощо. Спираючись на ці критерії, ми можемо об’єднати різні правові системи у великі родини, що характеризуються спільністю рис. Це багато в чому й обумовлюєсам факт існування окремих ареалів, групувань правових систем.

Для позначення групи національних правових систем, що мають схожі юридичні ознаки, які дають підстави говорити про відносну єдність систем, порівняльне правознавство користується специфічною термінологією: «сім’я правових систем», «правові кола», «форма правових систем», «структурна спільність». Проте найбільшого поширення в сучасній компаративістиці набув термін «правова сім’я».

Материнською основою та джерелом цих сімей стають, залежно від своєрідності історичного розвитку і культур, ті чи інші юридично самобут­ні національні правові системи — одна або декілька.

На думку вчених-компаративістів, ситуація з об’єднанням національних правових систем у правові сім ’ ї нагадує ситуаціюзі світовими релігіями. Наприклад, християнство об’єднує у своєму складі католицизм, православ’я та протестантизм, які, попри їх принципову розбіжність засновані на фундаментальній єдності. Це стосується й інших світових релігій (ісламу, буддизму), в межах яких існують напрямки, секти, культи.

Об ’ єднання правових систем у правові сім ’ ї нагадує також об ’ єднання національних мов у мовні сім ’ ї, яке проводять вчені-лінгвісти (наприклад, українська мова входить до підгрупи східнослов’янських мов славянської групи, яка, у свою чергу, є складовою індоєвропейської мовної сім ’ ї). До речі, ідея об’єднання правових систем у певні групи виникає в компаративістів у другій половині ХІХ століття саме під впливом лінгвістики.

Отже, правова сім’я — це певна сукупність національних правових систем, об'єднаних спільністю історичного формування, структури права, його джерел, провідних галузей та інститутів, правозастосування, поняттійно-категоріального апарату юридичної науки.

Поняття «правова сім’я» має суттєве значення для порівняльного правознавства. Так, використання цього поняття полегшує порівняльно-правові дослідження. Коли б сьогодні хтось захотів охопити всі правові системи, він, за справедливим зауваженням професора Саідова, просто потонув би в цьому емпіричному матеріалі. У XX столітті кількість національних правових систем збільшилася майже втричі й нині наближається до двохсот, тож вивчити правові системи кожну окремо не можливо. Тому дослідження насамперед повинно бути обмеженим числом правових систем. Для цього доцільно визначити у складі тієї чи іншої правової сім’ї так звані материнські правові системи, де вперше були створені оригінальні правові рішення[28]. Саме їх вивчення є найбільш корисним. Крім того, дослідження можна сконцентрувати на порівнянні правових сімейяк певних «моделей», особливих типів права, до яких входить більш-менш значна кількість правових систем.

Не можливо обійтися без поняття «правова сім’я» і при формуванні загального уявлення про правову картину світу. Тільки глибоке й усебічне вивчення правових сімей та правових систем, узятих спочатку кожна окремо, а потім — у їхньому взаємозв'язку і взаємодії, дозволяють намальовати чітку правову картину світу, що адекватно відображає реальну дійсність. Таке дослідження побудоване на діалектичному прийомі сходження від абстрактного до конкретного і у зворотному напрямі.

Крім того, поняття «правова сім’я» допомогає у вивченніокремих правових систем. Завдяки об’єднанню правових систем у правові сім’ї компаративісти можуть виявити внутрішню спільність принципів та інститутів правових систем, побачити загальну основу правових систем, яка ховається за їхньою зовнішньою різнорідностю.

Допомога в пізнанні окремих правових систем є особливо відчутною в ситуації, коли дослідник починає вивчення іноземної правової системи. Віднесення конкретної правової системи до певної правової сім’ї дозволяє, навіть без детального знайомства з конкретним правовим матеріалом, зробити низку висновків про її характерні риси. Це свого роду дедукція: відомо, що певна правова сім’я має певні характерні особливості. Також відомо, що правова система, яка досліджується, належить до цієї правової сім’ї. Отже, ми можемо зробити висновок про те, що даній правовій системі притаманні певні характерні особливості. Це дає можливість відразу ж сконцентруватись на їх дослідженні.

Поняття «правова сім’я» має наукове значення і для теоретиків права, оскільки принци­пово важливі особливості права, однотипні елементи, його якості та риси розкриваються великою мірою саме в сім’ях національних правових систем.

Сучасна правова система США

Сучасна правова система США має бути охарактеризована під кутом зору таких особливостей:

1. Існування та розвиток американського права на двох рівнях (штатів і федерації). Ця особливість пов'язана з федеральною структурою США. Штати, що входять до складу США, наділені досить широкою автономною компетенцією, в межах якої вони створюють своє законодавство і свою систему прецедентного права. У зв'язку з цим можна стверджувати, що в США існує 51 система права — 50 у штатах і одна федеральна[226].

Суди кожного штату здійснюють свою юрисдикцію незалежно один від одного. Тому існують випадки, коли суди різних штатів приймають в аналогічних справах несхожі, а іноді прямо протилежні рішення. Розбіжності у право країни вносить також законодавство штатів, яке в багатьох аспектах є різним. Так, в одних штатах встановлено режим спільності майна чоловіка і жінки, в інших — роздільності; закріплено різні підстави розлучення, заходи кримінального покарання за ті самі діяння тощо. Усе це робить правову систему США більш складною і заплутаною, ніж англійська. Але розбіжності не слід і перебільшувати: аналіз американської практики свідчить, що в 95–98 відсотках випадків рішення судів різних штатів збігаються[227].

2. Провідне становище федеральної Конституції. Закон звичайно розглядається в країнах загального права як акт, здатний тільки вносити в право деякі доповнення й уточнення. Однак Конституцію США не можна розглядати під таким кутом зору. Вона є Основним законом, що визначає засади, на яких ґрунтується суспільство. Конституція — вираження суспільного договору, що поєднує громадян і легітимує владу. Конституція США, що панує над корпусом загального права, — закон романського типу, який встановлює норми загального характеру про організацію і діяльність державної адміністрації.

Конституція США користується найвищим авторитетом. Жодна людина, жодна гілка влади не мають права ігнорувати Конституцію. Суди ж є провідниками Конституції. Вони мають право перевіряти неконституційні дії з метою визнання їх недійсними і такими, що не мають чинності.

3. Велика питома вага і більше значення законодавства у правовій системі США порівняно зі статутним правом в Англії. Це пов'язано насамперед з наявністю писаної Конституції США та конституцій штатів. Штатам надано досить широку законодавчу компетенцію і вони активно користуються нею. Звідси — значний за обсягом масив законодавства на рівні американських штатів.

Протягом усієї історії існування американської держави Конгрес США і законодавчі органи штатів відігравали активну роль у створенні правових норм, що регулюють різні аспекти життя суспільства. Це значно доповнювало звід норм, створених судовими прецедентами.

Поширенню законодавства сприяла також та обставина, що американські законодавці, отримавши у спадщину англійське загальне право, вільно змінювали його, приймаючи законодавчі акти «на зло» англійцям. У США навіть був поширений такий тост: «Вип’ємо за загальне право Англії: хай наші законодавчі акти скоріше знищать цього пригноблювача Америки»[228].

США як незалежна держава ніколи не знали такого періоду в розвитку свого права, коли останнє було засноване виключно на судових прецедентах. В основі правової системи США з моменту її самостійного існування та протягом наступного розвитку завжди лежали закони. Період з 1900 до 30-х років взагалі дістав назву «Епоха законодавчих актів».

На сьогодні звичайний американський штат має таку ж кількість законодавчих актів, скільки їх налічує право середньостатистичної країни Європи. Якщо помножити загальну кількість законодавчих актів штату на 50, стане зрозумілим, яким великим за обсягом є законодавче право у Сполучених Штатах[229].

Деякі законодавчі акти замінювали собою загальне право, але більшість з них заснували цілком нові галузі права. Наприклад, на федеральному рівні існують законодавство про податки, соціальне забезпечення, охорону довкілля, банківську справу. На рівні штатів діють законодавчі акти, що регулюють бізнес, права споживача, сімейні відносини. Але загальне право не припинило свого існування. Багато аспектів приватного права — контракти, цивільне право та право власності — регулюються переважно загальним правом, з деякими змінами у законодавчих актах. Однак у цілому законодавчі акти домінують.

4. Наявність у статутному праві США значної кількості кодексів, що не характерно для англійського права. Систематизація і кодификація законодавства проводяться як у штатах, так і на федеральному рівні. У декількох штатах діють цивільні кодекси, у 25 — цивільно-процесуальні, в усіх штатах — кримінальні, у деяких — кримінально-процесуальні. Але за винятком штатів французького походження, в усіх інших кодекси аж ніяк не нагадують європейські. У кодексах американці бачать результат консолідації, а не основу для вироблення і розвитку нового права, як у країнах романо-германської правової сім’ї. Презумується, що законодавець відтворює в кодексі колишні норми, створені практикою.

Особливою формою кодификації в США стало створення так званих єдиних (уніфікованих) законів і кодексів, мета яких — установити на рівні штатів можливу єдність у тих сферах загального права, де це особливо необхідно. Підготовку проектів таких законів і кодексів здійснює Загальнонаціональна комісія представників усіх штатів разом з американським Інститутом права й Американською асоціацією адвокатів. Для того щоб проект став законом, він повинен бути прийнятий як закон штатами. Серед такого роду кодексів першим і найбільш відомим є Уніфікований торговий кодекс (Uniform Commercial Code), що був офіційно схвалений у 1962 році. УТК не охоплює все торговельне право; але те, що ввійшло до нього, регламентовано досить детально, особливо норми про продаж товарів, про обігові документи, забезпечення угод. Неважко зрозуміти, чому американці в першу чергу звернулися до уніфікованої кодификації торговельного права. Інтереси бізнесу, ділового світу країни визначили як основний напрямок уніфікації приватного права, так і зміст кодексу. Кодекс з деякими змінами в даний час прийнятий у всіх штатах, крім Луїзіани[230].

5. Суворе дотримання принципу поділу влади. Цей принцип зумовлює те, що жодна з гілок влади — законодавча, виконавча і судова — не виходить за межі своєї компетенції, визначеної Конституцією. Принцип поділу влади — провідний принцип Конституції США. Як писав Дж. Медісон, необхідний поділ влади між кількома департаментами, закріплений у Конституції, буде гарантією того, що її складові частини внаслідок взаємодії контролюватимуть одна одну. Завдяки принципу поділу влади у США не діє англійський принцип верховенства парламенту. Навпаки, у США діє концепція «перелічених» повноважень Конгресу.

6. Судовий контроль за конституційністю законів. Слід зауважити, що текст Конституції не містить положення про те, що судова гілка має право контролювати законодавчу і виконавчу влади. У 1803 році під час розгляду справи Марбері проти Медісона (Marbury v. Madison) було встановлено, що право судового нагляду (право Верховного Суду США перевіряти конституційність законів та дій інших двох гілок влади) притаманне Конституції. У цій справі Верховний Суд в особі головного судді Джона Маршалла постановив: Конституція є верховним законом, і його потрібно дотримуватись. Якщо в певній справі можна керуватись і законодавством, і Конституцією, то суд, зважаючи на верховенство Конституції, повинен застосовувати конституційні положення і не брати до уваги положення даного закону, що суперечить Конституції. Суд у справі Марбері мав на увазі федеральний закон, але його обґрунтування було потім застосовано до законів штатів у 1810 році у справі Флетчер проти Пека (Fletcher v. Peck).

У наш час судовий нагляд використовується досить активно. Якщо за 75 років (1789–1864) Суд визнав незаконними лише два закони Конгресу, за 164 роки (1789–1953) відбулися 76 анулювань, то з 1953 по 1991 рік (38 років) уже 66 актів Конгресу було визнано неконституційними[231].

7. Більш вільна дія правила прецеденту (доктрини stare decisis). Вищі судові інстанції штатів і Верховний Суд США ніколи не були пов'язані своїми власними прецедентами. Звідси — їхня велика свобода у процесі пристосування права до мінливості життя залежно від конкретних обставин. Так, Верховний Суд США в справі Герц проти Вудман (Hertz v. Woodman) у 1910 році зазначав, що правило stare decisis, хоч і спрямоване на встановлення одноманітності рішень і досягнення сталості, все ж не є твердим. Дотримуватись попередніх рішень або відхилятись від них — питання, що залишене на вільний розсуд суду[232].

8. Досить часте використання в юридичній літературі СШАпонять „приватне право” й „публічне право”. Зокрема, в американському праві поняття „приватне право” охоплює шість інститутів: контракти, зобов’язання з правопорушень, власність, сімейне право, право торговельного обігу та підприємства бізнесу. У свою чергу публічне право об’єднує конституційне, адміністративне, трудове, кримінальне право та право регулювання торговельних відносин[233].

9. Своєрідність юридичної термінології. Наприклад, суто американськими є терміни due process of law, substantive due process, void for vagueness, class action, substantive unconscionability, procedural unconscionability, hybrid unconscionability тощо[234].

10. Особливості американської системи юридичної освіти, підготовки юристів, структури юридичної професії і ліцензування юристів, які також визначають своєрідність американського права.

11. Перебільшена надія на суд присяжних як інструмент виявлення фактів у судовому розгляді й так звана сутяжницька параноя, тобто перебільшення ролі судових позовів в американській правовій культурі[235].

Розділ 8. Релігійні правові системи

Індуське право

 

Джерела індуського права

Джерела індуського права дуже різноманітні, що пояснюється величезним історичним відрізком, на якому вони створювалися, і релігійною специфікою цієї системи. Перші джерела датуються ще ІІ тисячоліттям до н. е., що створює певні труднощі при їхньому вивченні, бо далеко не всі давні тексти збереглися до нашого часу. Найстарішим із них є — веди (Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа) — священні книги в яких містяться божественні для індусів приписи. Вони були створені близько ІІ тисячоліття до н. е. у формі релігійних пісень, молитов і висловів. Хоча веди для індусів мають божественне походження і їх вони розглядали як джерело релігії і права, проте реальний вплив вед на суспільні відносини був вкрай незначний уже протягом значного історичного періоду. Через те що вони містили досить незначну кількість конкретних норм права, їх значення для розвитку індуського права також оцінюється неоднозначно. Роль вед полягає не в тому, що вони є безпосереднім джерелом права, на основі якого можна регулювати конкретні суспільні відносини, а скоріше в ідеологічному підґрунті для створення інших джерел.

Давніми пам'ятниками індійської літератури, що містять норми права, є смрити. Це санскритське слово означає «заповідану» мудрість окремих авторитетних учених і священнослужителів. Смрити являють собою релігійні, наукові і правові трактати, які коментують веди. Їх датування вкрай складне, оскільки індуїстські уявлення про безупинно поточний світовий процес без початку й кінця заперечували хронологічну впорядкованість історичних подій. Тому можна лише приблизно назвати час створення смрити — між 800 роком до н. е. і 200 р. н. е. Теоретично вважається, що всі смрити засновані на священному відкритті — на ведах. Тож, якщо текст смрити суперечить ведам, то він не може застосовуватися. З огляду на те, що в самих ведах дуже мало правових норм, це правило фактично не застосовувалося. При цьому вважалося, що авторам смрити ще були відомі багато з нині загублених текстів вед. Як вважають деякі дослідники, джерела смрити слід шукати у звичаях і ритуалах, характерних для релігійних культів і соціального життя індусів того періоду. Таким чином, стає очевидним (хоча ортодоксальне вчення цього не визнає), що смрити різняться між собою, бо вони створювалися в різні епохи і кожен автор прагнув врахувати нові звичаї, що постійно народжувалися[268].

Серед текстів смрити виокремлюють дхармасутри — перші відомі збірники зафіксованих у письмовій формі конкретних правових норм, що визначають, як повинна поводитися людина відповідно до свого місця в кастовій ієрархії стосовно богів, царя, священиків, предків, членів своєї родини, сусідів, тварин. Найстаріші дхармасутри — Гаутами, Бауд-хаяни, Апастамби, Васиштхи — виникли в VI–III століттях до н. е.

Наступним кроком у розвитку смрити стали дхармашастри — збірники норм (дхарми), які створювались у брахманських школах та мали форму віршів. Найвідоміші з них — закони Ману, закони Яджнавалк’я, закони Нарада, що, як гадають дослідники минулого, складені в період між I століттям до н. е. і III–VІ століттями н. е.[269] У них вперше даються відносно впорядковані і зрозумілі норми, що за сучасними поняттями відповідали б нормам цивільного, кримінального і процесуального права. Авторитет того чи іншого трактату, що викладає дхарму, остаточно і незмінно встановлений традицією. Дхармашастри, визнані такими, є одним цілим, незалежним від дати створення кожної з них. Щоб пізнати дхарму, слід враховувати весь цей комплекс. Її знання неможливо почерпнути з якоїсь окремої праці, хоч би який авторитет вона мала: шастри роз’яснюють і доповнюють одна одну. У правовій теорії склалася релігійна установка, що норми всіх дхармашастр мають рівне значення і не можуть між собою суперечити. Закони Ману закріплювали, “коли є протиріччя у двох частинах священного відкриття, то вони обидва вважаються дхармою …” [270].

В ієрархії джерел права в Давній Індії особливого значення надавалося артхашастрам — творам, що охоплюють філософські, соціально-політичні й економічні проблеми державної діяльності. До нас дійшла одна артхашастра, приписувана Каутільє — раднику царя Чандрагупти[271]. Головний її зміст — розгляд дхарми царя, внутрішньої і зовнішньої політики, у центрі уваги якої стоїть поняття вигоди, користі (артхи). Дхармашастри визнають артхашастру як джерело права. Був визнаний пріоритет дхармашастр над артхашастрами. «Дхармашастри мають більше значення, ніж артхашастри — таке правило», — проголощує Яджнавалк’я [272].

Важливими джерелами права були нибандхи (або нибандхази за Р. Давидом), що являють собою збірники коментарів до дхармашастр. Нибандхи складалися в проміжку між XI століттям і кінцем XVII століття. Їх мета — пояснити часто незрозумілий зміст дхармашастр, усунути явні суперечності між ними, зробити їх доступнішими простим людям. Так, деякі автори витягали зі старих текстів і систематизували відповідні уривки, що їх можна було застосувати в сучасних їм умовах. У такий спосіб було «модернізовано» чимало норм, а багато застарілого юридичного матеріалу зовсім вилучено з правового обороту. Інші автори писали коментарі до текстів, що стосувалися окремих галузей права, таким як спадкове чи право усиновлення. Найавторитетнішим текстом з цих джерел права вважається «Митакшара» — коментар до законів Яджнавалк’я, складений у ХІ–ХІІ століттях[273]. Ще одним визнаним збірником коментарів був «Дайябхага», створений у ХІІ столітті. Вважалося, що для всіх укладачів цих коментарів смрити мали обов'язковий характер, бо відповідно до офіційної доктрини їх джерелом були веди. Оскільки ці тексти налічували багато сотень років, часто мали прогалини і суперечили один одному, то коментаторам надавалося широке поле для їх трактування, що здійснювалося згідно зі складними правилами спеціальної теорії тлумачення. Однак у кінцевому підсумку на результат тлумачення впливали звичаї, що склалися з часом у практиці тієї місцевості, де проживав відповідний автор. З огляду на географічну, кліматичну й національну розмаїтність Індії, немає нічого дивного в тому, що визнання ряду авторів мало вузькорегіональний характер. Вналідок усього цього в ХІ–ХІІ століттях поступово склалися дві правові школи — Дайябхага в Бенгалії, і Митакшара, які дали початок численним родинним школам і набули поширення по всій Індії[274].

Крім того, в індуському праві завжди визнавалися як джерела права стародавні місцеві звичаї, що їх з давніх часів застосовували певні касти й родини. А це означає, що у випадку, якщо такі звичаї відомі суду чи можуть бути доведені, вони не тільки повинні ним враховуватися при тлумаченні норм смрити і коментарів, а навіть можуть мати пріоритет перед ними. За законами Ману і Яджнавалк’я, слід утримуватися від застосування правила поведінки, встановленого текстами, якщо суспільство його не сприймає.

Законодавство й судова практика ніколи не визнавалися джерелами індуського права. Вони розглядаються як виправдане для управління явище, яке має тимчасовий характер, і через те не можуть містити норм права, позаяк норми права повинні мати постійний характер. Отже, джерелом класичного індуського права доколоніального періоду були в основному праці богословів та правознавців, які відбивали також існуючі у суспільстві звичаї.

 

Сучасне право Індії

Індуське право і право Індії (індійське право) — різні правові системи. Якщо індуське право — це право громади, яка сповідує індуїзм, то право Індії — це національна правова система, дія якої поширюється на територію всієї держави, на всіх громадян незалежно від їх національності й належності до певної релігійної громади. Так, на даний час в Індії одночасно діє декілька правових систем — індуське право, мусульманське право і національна правова система Індії.

Індійське право (чи, як його називає Р. Давид, територіальне) склалося в період, коли країна знаходилася під колоніальним управлінням Англії. Створення такого права було найкращим способом регулювання відносин між людьми, які належать до різних релігійних громад. Крім того, і мусульманське, й індуське право залишали поза сферою свого регулювання дуже важливі верстви населення Індії — національні меншини: християн, євреїв, парсів, а також осіб, належність яких до тієї чи іншої релігійної громади викликала сумнів. Територіальне право враховувало цю частину населення, що стала численною особливо з того часу, коли в 1833 році. Індія стала відкритою для європейців і коли під впливом різних чинників бар'єри між різними релігійними громадами стали менш суворими. Нарешті, і мусульманське, й індуське право фактично мали величезні прогалини, хоча теоретично вони могли регулювати будь-які види відносин. Бурхливий розвиток Індії вимагав, щоб для регулювання нових відносин було створено територіальне право — загальне як для мусульман та індусів, так і для населення, що сповідує інші релігії[275].

У формуванні й розвитку національної правової системи помітну роль відіграють законодавчі акти, створені для Індії англійцями, які використовували набути свого загального права. У колоніальний період були проведені роботи по систематизації законодавства, створені закони й кодекси, які в певному розумінні значно випередили право, що діяло в самій Англії. Створення права на світській основі було саме по собі дуже прогресивним і абсолютно необхідним рішенням у країні, де діяло одночасно індуське й мусульманське право.

У 1947 році британський парламент прийняв закон про незалежність Індії, яка одержала статус домініону. Відповідно до Вестмінстерського статуту 1931 року за домініонами визнавався державний суверенітет. Проте в 1950 році Індія відмовляється від статусу домініону і проголошує себе республікою, залишаючись при цьому в складі Співдружності, очолюваної Британською Короною[276].

Здобуття незалежності дало новий імпульс для розвитку індійського права. Рішучий крок у реформуванні правової системи країни було зроблено з прийняттям Конституції 1950 року, що проголосила світський характер держави. Конституція закріпила досить широкий перелік демократичних прав і свобод громадян, а також встановла їх гарантії, насамперед можливість звернення до Верховного суду у разі порушення конституційних прав і свобод.

Перетворення Індії на незалежну державу не означало відмови від укорінених правових концепцій і прийнятого в колоніальний період законодавства. У Конституції міститься підтвердження того, що створене раніше право продовжує діяти. Водночас Верховний суд країни визначив, що британські акти застосовуються, якщо вони не суперечать національному суверенітету. У 1960 році був прийнятий Закон про британські акти, призначені для застосування в Індії, яким були скасовані 258 британських статутів.

Протягом другої половини XX століття правова система Індії розвивалася, спираючись водночас на цінності традиційного індуського й адаптованого загального права, а також широко використовуючи позитивний досвід інших правових систем. При цьому вплив англійської правової культури залишається переважним.

Закон і судовий прецедент — головні джерела права сучасної Індії. Законодавство й рішення судів повинні відповідати Конституції. Контроль за конституційністю законів здійснює Верховний суд. Найважливішим джерелом індійського національного права є судовий прецедент. Конституція Індії (ст. 141) установила, що суди країни повинні діяти відповідно до прецеденту, створеного Верховним судом. Рішення Високого суду штату обов'язкові для всіх нижчестоящих судів відповідного штату. Високий суд, на відміну від Верховного суду, зв'язаний власними рішеннями; тоді як рішення Високого суду одного штату не обов'язкові для Високого суду другого.

Важливу роль у встановленні індійського права відіграв звичай, хоча нині його роль незначна — він поставлений у підлегле становище щодо писаного права. Норми звичаїв застосовуються судами у разі прямої вказівки на них закону або відсутності законодавчих положень з конкретного питання.

Після досягне