ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Право справедливості та його співвідношення з загальним правом



Англійське право справедливості (equity law) виникає і розвивається, починаючи з XIV століття. Нагадаємо, що в XIIІ столітті правотворчість королівських суддів починає поступово втрачати свій натиск і темп. Судді не виявляли великої схильності будь-що змінювати у сформованій системі загального права. Парламент у свою чергу засідав нерегулярно і не мав великого бажання втручатися в питання права з політичних міркувань. Усе це сприяло тому, що англійське право фактично припиняє розвиватися не тільки в змістовно-матеріальному, але й у формально-процесуальному аспекті[175].

Поява самої ідеї права справедливості пояснюється тим, що норми загального права не дозволяли звертатися до суду з деякими типами позовів, необхідність у яких виникла в той період, коли середньовічне загальне право вже сформувалося. Розчаровані в загальному праві люди починають звертатися до короля з численними петиціями про вирішення питання по справедливості і як виняток, бо суди їм відмовляли у справедливості і правосудді на основі права. Позивачі просили заради Бога та з милосердя призвати до себе особу, яка звинувачувалась у заподіянні шкоди, допитати її та милостиво знайти такий спосіб для відшкодування шкоди, якого не знає загальне право.

Як правило, англійські королі доручали розглядати такі петиції своїм лорд-канцлерам. Це було викликано в основному тим, що в ранній період історії Англії лорд-канцлери призначалися королем з числа служителів церкви. Тому формально вони не були пов'язані вимогами світського загального права і могли приймати рішення «по справедливості, а не по праву». Лорд-канцлери, яких називали «хранителями королівської совісті», були схильні ігнорувати приписи суду й орієнтувалися радше на голос совісті.

Протягом усього XV століття лорд-канцлер діяв на підставі свого розсуду. При чому кожен лорд-канцлер мав своє розуміння того, яке рішення є чесним і справедливим у конкретному випадку. Тому досить поширеними на той час були жарти на адресу лорда-канцлера на кшталт «справедливість — шахраювата річ, оскільки вона змінюється як довжина ноги лордів-канцлерів»[176].

Згодом з'являються особливі правила і норми, які використовуються при розгляді справ канцлером: зокрема, виробляються особливі принципи, що були названі максимами права справедливості. Поступово ці правила оформлюються в правові норми, і зрештою їх починають дотримуватись так само, як і будь-яких інших норм права. Лорд-канцлер починає спиратися на свої попередні рішення. Починаючи з 1529 року, коли в Англії з'являється перший світський лорд-канцлер (до речі, ним став Томас Мор), розгляд справ на засадах права справедливості все більше відповідає зразку загального права. У міру розвитку практики вирішення спорів за нормами права справедливості правосуддя на його основі стало здійснюватися в загальноприйнятому порядку, але в особливому суді — Суді канцлера (Канцлерському суді справедливості), який очолював лорд-канцлер короля. При цьому була встановлена спрощена процедура звернення до лорд-канцлера, що відрізнялася від процедури звернення до королівського суду.

У такий спосіб Суд канцлера від імені англійського короля став вирішувати в порядку нової судової процедури ті спори, щодо яких норми загального права були відсутні або ж коли рішення, що пропонувались загальним правом, виглядали явно несправедливими. Приміром, суд канцлера привласнив собі виключну юрисдикцію у справах про довірчу власність. Також суди совісті сформулювали положення, що стосувалися питання про викуп нерухомості, яка знаходилась у заставі, започаткували практику надання позивачу права вимагати виконання в натурі при порушенні контрактів. Усе це призводить до того, що наприкінці XVIІ століття вироблені лордами-канцлерами норми утворюють закінчену правову систему.

З виникненням права справедливості складається становище, при якому в країні фактично діють дві системи судів: суди, що застосовують норми загального права, і суди справедливості під егідою лорд-канцлера. Така дуалістична судова система породжувала ситуації, коли один і той же конфлікт, у принципі, міг бути прийнятий до розгляду в обох судах і вирішений на підставі різних положень. Звичайно, що це не забезпечувало дотримання законності. Добре відоме зауваження, кинуте кимось із приводу появи Суду канцлера: «В Англії один суд був заснований, щоб творити несправедливість, а другий — щоб це припинити»[177].

Починаючи з 1616 року норми права справедливості стали набувати більшої юридичної сили, ніж норми загального права. Згідно з рішенням короля Якова І у справі графа Оксфордського, якщо право справедливості суперечить нормам загального права, пріоритет слід віддавати праву справедливості. Це дозволяло позивачам звертатися до суду права справедливості навіть у тих випадках, коли суд загального права вже ухвалив своє рішення зі спірного питання. У такий спосіб вони вимагали перегляду судового рішення, винесеного на підставі норм загального права. Проте вважалося, що без особливої потреби Суд канцлера не повинен втручатися в юрисдикцію судів, що діють у межах загального права.

Суперечність між загальним правом та правом справедливості було усунуто шляхом створення єдиного для обох систем вищого суду. Ця подія відбулася в 1873 році, коли на підставі Закону про Верховний суд судові системи загального права і права справедливості були реформовані й об'єднані: Високий суд правосуддя замінив обидва колишні вищі суди[178].

Аналізуючи співвідношення між загальним правом та правом справедливості у нинішні часи,слід зазначити, що:

1) право справедливості та загальне право — це різновиди англійського прецедентного права, які продовжують залишатися різними мегагалузями англійського права;

2) право справедливості не входить у загальне право; це своєрідне «рукотворне доповнення» до загального права, упереджене і сприятливе тлумачення загального права (глос), його свідоме виправлення в тій частині, у якій останнє виявлялося застарілим або мало прогалини. Отже, прецеденти у праві справедливості створюються не на основі норм загального права, а ніби на додаток до них;

3) природно, що право справедливості не існує як самостійна правова система. Без загального права воно не могло б існувати. Як коментар, що не має самостійного значення, право справедливості також не має жодного практичного значення у відриві від свого «тексту» — загального права. Тому в англійському праві вважається неприпустимим навіть аналізувати зміст норм права справедливості поза контекстом загального права, не кажучи вже про їхнє практичне застосування;

4) загальне право ґрунтується на звичаєвих правилах і вимогах, а в основі права справедливості лежать суб'єктивні уявлення про належне у праві та про справедливість. У звичайній мові „equity” означає природну справедливість. Спочатку ця система права надихалася ідеями природної справедливості, тому й дістала таку назву. Сьогодні поняття „справедливість” вживається як синонім природної справедливості, неупередженості, совісті, розумності;

5) загальне право продовжує багато в чому суворо дотримуватись юридичної форми, тобто формальні вимоги в ньому переважають над сутністю справи. Право ж справедливості в окремих випадках пропонує інший принцип, згідно з яким не можна наполягати на праві заради самого права;

6) вирішення питання, застосовувати в даному конкретному випадку норми права справедливості чи все ж дотримуватись вимог загального права, сьогодні винятково залежить від розсуду суду.

Особливостями права справедливості є також:

1. Надання основної увагиморальним, а не правовим і суто нормативним аспектам. Це стає очевидним при зверненні до принципів права справедливості — його максим, які дозволяють коригувати загальне право. Була вироблена досить значна кількість максим права справедливості, наприклад:

— право справедливості не залишить будь-яку неправильну поведінку без відповідальності. Тому право справедливості застосовується в тих випадках, коли якась поведінка не може одержати відповідну оцінку в загальному праві. Відповідальність за нормами права справедливості може настати навіть у тому випадку, коли згідно з нормами загального права ніякого порушення не вбачається;

— до права справедливості може звертатися лише той, у кого «совість чиста», або хто домагається права справедливості, повинен сам поводитись справедливо. Ця максима виходить з того, що нечесний учасник судового процесу не може розраховувати на визнання його позову навіть у випадку, якщо його позиції за загальним правом будуть бездоганні. Відповідно до цієї максими необхідною умовою для звернення до суду на підставі права справедливості є чесне ставлення до свого опонента. Позивач не повинен зловживати своїми правами, ставити метою «засудити відповідача» тощо. Іншими словами, від нього чекають, що він буде чесним до кінця, справедливим і шляхетним щодо своїх опонентів;

— рівність є справедливість. Цю максиму слід розуміти, виходячи з порівняння норм права справедливості з вимогами загального права. Останнє, як відомо, висуває вимоги формальної рівності. По-іншому відбувається в юрисдикції права справедливості. Наприклад, право справедливості не дозволяє застосовувати якісь заходи впливу щодо неповнолітніх (так звана поступка молодому віку). Через вимоги справедливості неповнолітньому також не дозволяється заявляти про пільги, що належать йому в юрисдикції загального права на підставі його неповнолітнього віку. У цьому полягає справедливість рівності. З позицій загального права такий підхід, звичайно, є неприйнятним, оскільки означає обмеження суб'єктивних прав, які належать тій чи іншій особі за законом (або по праву);

— право справедливості в першу чергу цікавлять наміри, а не юридична форма. Наприклад, якщо з'ясується, що умови контракту містять застереження, виходячи з яких порушник контракту зобов'язується виплатити неустойку, розміри якої не відповідають дійсному збитку, то суд визначить розмір компенсації в межах дійсного збитку;

— затримка з розглядом справи знищує справедливість[179].

2. Поява нових засобів судового реагування і захисту. Ця особливість права справедливості з’являється в середні століття з метою виправлення помилок і недоліків загального права. Так, у загальному праві найтиповішим засобом судового захисту порушених прав позивача завжди визнавалася грошова форма відшкодування збитків. Тому згідно з вимогами загального права грошова компенсація повинна застосовуватися судами навіть у тих випадках, коли вона не цілком задовольняє позивача.

До найважливіших засобів судового захисту, які невідомі загальному праву, але передбачені правом справедливості, належать судова заборона, виконання в натурі, ректифікація й анулювання. Серед інших заходів судового реагування в межах права справедливості, зокрема, можуть бути названі обов'язкове надання звіту, призначення отримувача, надання доступу до інформації, передача документів.

Судова заборона це припис суду, яким відповідна особа або орган зобов'язуються утримуватися від здійснення певних дій або їх припинити, якщо вони вже відбуваються.

Виконання в натурі є приписом суду, яким відповідач зобов'язується виконати ті зобов'язання, що були взяті ним на себе за контрактом або в порядку трасту. Перевага цього заходу полягає в тому, що він дозволяє через суд примусити відповідача реально виконати контракт і не дозволяє йому «відкупитися» від позивача, що можливо при розгляді справи за правилами загального права.

Ректифікація (усунення помилки) є внесенням судом певних виправлень до того чи іншого документа, щоб його текст правильно відображав дійсні наміри сторін, які брали участь у складанні документа. Потреба в цьому виникає в тих випадках, коли через неуважність або навіть обман підписані позивачем документи містять помилки. У такому випадку заявник зобов'язаний довести в суді, що складений ним або за його участі документ не відображає дійсного стану речей або дійсних намірів сторін. Ректифікації підлягають контракти, заповіти, страхові поліси, договори житлового наймання тощо.

Анулювання є офіційним підтвердженням відмови від угоди (зазвичай від контракту) і припускає відновлення первісного стану сторін[180].

3. Забезпечення більшої свободи суддівського розсуду в порівнянні з загальним правом. Відповідно до вимог норм англійського права, якщо буде доведене порушення контракту відповідачем, позивач автоматично одержує грошову компенсацію збитку. Однак в окремих випадках суд може вибрати за своїм розсудом не грошову компенсацію, а так звану альтернативну міру відповідальності; у такому випадку він виносить рішення по справедливості.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.239.236.140 (0.008 с.)