Співвідношення приватного і публічного права. Цивільне право як

Предмет цивільно- правового регулювання

Предмет цивільного права складають правові відносини, які регулюються

цивільно-правовими нормами. Зокрема, це майнові відносини та особисті

немайнові відносини.

 

Майновими відносинами є правові відносини, які пов’язані з належністю,

набуттям, володінням, користуванням і розпорядження майном. При цьому вони

зумовлені використанням товарно-грошової форми. До майнових відносин, що

засновані на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї

сторони іншій, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне

законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.

 

Особисті немайнові відносини індивідуалізують особу, оскільки виникають у

зв’язку із здійсненням нею своїх особистих прав і свобод (наприклад, право

особи на життя, здоров’я, честь, гідність, ім’я та авторство), які

поділяються на дві групи: особисті права, пов’язані з майновими

(наприклад, права авторів на результати інтелектуальної праці в галузі

науки, літератури, мистецтва тощо); особисті права, не пов’язані з

майновими (наприклад, права особи на честь, гідність, ім’я, листування

тощо).

Сторони цих відносин виступають як юридично рівні між собою, автономні та

незалежні одна від одної, що є однією з характерних рис цивільно-правового

методу. Учасниками цивільно-правових відносин можуть бути фізичні особи

(громадяни, іноземці, особи без громадянства) та юридичні особи, а також

держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади,

іноземні держави та інші суб’єкти публічного права. При виникненні

цивільно-правових відносин їх учасники не можуть нав’яз вати свою волю

один одному, у зв’язку з чим їх стосунки повинні базуватися на основі

досягнутої згоди (наприклад, в основу реалізації договору купівлі-продажу

сторони мають покласти досягнення спільної згоди відносно кількості,

якості та ціни товару).

Принципи цивільного права

Цивільне право характеризується певними принципами. Можна назвати

чимало принципів, що діють у тій чи іншій сфері цивільно-правового

регулювання. Наприклад, є принципи виконання зобов'язань, принципи

відповідальності за порушення суб'єктивних обов'язків. До загальних

принципів належать лише положення, які притаманні загальним засадам і в

цілому змісту цивільного права.

Проект ЦК України (ст. 3) передбачає такі загальні принципи цивільного права:

1) неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя фізичної

особи. Конституція України гарантує недоторканність особистого і сімейного

життя фізичної особи (ст. 32). фізична особа має право на особисте життя.

Вона сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним

інших осіб. Фізична особа має право на збереження у таємниці обставин

свого особистого життя. Обставини особистого життя фізичної особи можуть

бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять склад

правопорушення, що підтверджено вироком суду, рішенням суду або постановою

адміністративного органу (ст. 293 проекту ЦК Україн

и);

2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків,

передбачених виключно законом. Конституція України проголошує непорушність

права приватної власності (ст. 41). Власність зумовлює і забезпечує

майнову відокремленість суб'єктів цивільних правовідносин. Кожний учасник

цивільного обороту, що додержується норм права, має бути впевнений у тому,

що його право власності не буде порушено;

3) свобода договору. Цивільне право не передбачає вичерпного переліку

договорів. Можливо укладення договору, який хоч і не передбачений законом,

але такий, що йому не суперечить. Сторони договору є вільними у виборі

контрагента, у визначенні умов договору з урахуванням вимог чинних

правових актів, звичаїв ділового обороту (статті 6 і 659 проекту ЦК);

4) свобода підприємництва. Конституція України гарантує право на

підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом. Держава забезпечує

захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускається

зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження

конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види й межі монополії

визначаються законом (ст. 42). Відповідно до ст. 1 проекту ЦК України

відносини у сфері підприємництва — це частина предмета цивільного права.

Проект ЦК України докладно регулює підприємницьку діяльність фізичних та

юридичних осіб;

5) судовий захист будь-якого цивільного права у разі його порушення.

Конституція забезпечує кожному судовий захист його прав. Кожному

гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності

органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і

службових осіб. Держава чи органи місцевого самоврядування відшкодовують

матеріальну та моральну шкоду, завдану незаконними рішеннями, діями чи

бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування,

їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

 

Функції цивільного права

Функції сучасного цивільного права — це певні напрями впливу

цивільно-правових норм, зумовлені змістом суспільних відносин (власності,

товарно-грошових, особистих немайнових), що їх включено до предмета

цивільно-правового регулювання.

Цивільне законодавство, цивілістична наука і практика розрізняють такі

функції: регулятивну, охоронну, попереджувально-виховну,

попереджувально-стимулючу.

 

Реалізація регулятивної функції забезпечує врегулювання нормами цивільного

права відносин власності, товарно-грошових та особистих немайнових. Так,

статті 224—229 ЦК України виконують регулятивну функцію, оскільки правила

зазначених статей регламентують товарно-грошові відносини з приводу

купівлі-продажу майна і, отже, передбачають права та обов'язки покупця і

продавця, наслідки невиконання сторонами своїх обов'язків,

відповідальність продавця за відсудження проданої речі у покупця. Те саме

можна сказати про переважну більшість цивільно-правових норм, у яких

реалізується регулятивна функція.

Чинність охоронної функції забезпечує захист порушених суб'єктивних

майнових і особистих прав. Так, ст. 440 ЦК України виконує охоронну

функцію, бо за її допомогою може бути відновлено майнове становище,

зокрема громадянина, право власності якого на певну річ порушено внаслідок

її знищення. Відповідно до цієї статті шкода, заподіяна майну громадянина,

підлягає відшкодуванню з боку правопорушника в повному обсязі. Чимало

цивільно-правових норм виконують охоронну функцію, у тому числі норми,

присвячені цивільно-правовим договорам: купівлі-продажу, поставці,

майновому найму тощо. Цивільно-правові норми, які передбачають охоронні

позадоговірні зобов'язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди,

безпідставного придбання чи збереження майна за рахунок коштів іншої

особи, головним чином виконують охоронну функцію (статті 440—466, 467, 468

і 469-471 ЦК Україн

 

и). Попереджувально-виховна функція тісно пов'язана з охоронною.

Попереджувально-виховний ефект досягається через інститут

цивільно-правової відповідальності. Сам факт існування цивільно-правових

норм про відповідальність позитивно впливає на свідомість громадян,

утримуючи їх від правопорушень. Коли ж вчинено цивільний делікт шляхом

заподіяння шкоди майну громадянина або організації, то

попереджувально-виховний ефект цивільно-правової відповідальності

реалізується через виконання обов'язку правопорушником з відшкодування

заподіяних збитків. Відчувши майновий тягар, правопорушник повинен

переглянути й змінити своє негативне ставлення до прав громадян та

організацій. Під впливом понесених втрат у його свідомості мають

вироблятися позитивні соціально-психологічні настанови, спрямовані на

додержання у майбутньому покладених на нього цивільних обов'язків. У цьому

полягає виховний і попереджувальний вплив заходів цивільно-правової

відповідальності. Таким уявляється механізм здійснення охоронної і

попереджувально-виховної функцій цивільно-правової відповідальності.

 

Попереджувально-виховна функція може здійснюватися лише щодо

правопорушників, чия поведінка заслуговує на осудження. Неможливо

виховувати громадян чи трудові колективи, які з погляду суб'єктивного

ставлення до своєї діяльності є сумлінними і бездоганними. Якщо ж

законодавець допускає цивільно-правову відповідальність незалежно від

вини, то, на наш погляд, має застосовуватися не попереджувально-виховна

функція, а попереджувально-стимулююча. Її зміст полягає у стимулюванні

різними цивільно-правовими засобами необхідної суспільству і державі

поведінки громадян та організацій. Так, інститут деліктної підвищеної

(незалежно від вини) відповідальності за заподіяння шкоди джерелом

підвищеної небезпеки виконує попереджувально-стимулюючу функцію (ст. 450

ЦК України). Суть останньої — у стимулюванні зусиль власників джерел

підвищеної небезпеки на їх поступове зменшення для оточуючих шляхом

удосконалення технічних засобів і заходів з техніки безпеки.

Закону

Застосування норм права - одна з форм (способів) реалізації права, що є

активним здійсненням тих правил поведінки, які сформульовані у правових

нормах.

 

За загальним правилом особа (фізична або юридична) здійснює цивільні права

і виконує цивільні обов'язки у межах, наданих їй договором чи актами

цивільного законодавства (статті 13, 14 ЦК). Тому застосування положень

актів цивільного законодавства залежить, перш за все, від характеру

диспозиції норми, яка буде застосовуватися - диспозитивна вона чи

імперативна.

 

До категорії диспозитивних відносять цивільно - правові норми, які

дозволяють особам домовитись щодо правила їх взаємної поведінки шляхом

укладення договору і, навіть, відступити від положень, що встановлені

законодавством, але передбачають ще й «резервне» правило поведінки на той

випадок, якщо вони не скористаються зазначеним дозволом. Зокрема,

прикладами диспозитивних норм є положення, якими встановлюється загальна

можливість для сторін: укласти договір, котрий не передбачений актами

цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ч. 1 ст.

6 ЦК); врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного

законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами (ч. 2 ст. 6

ЦК); відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати

свої відносини на власний розсуд (ч. 3 ст. б ЦК); збільшити за

домовленістю строк, позовної давності, встановленої законом (ч. 1 ст. 259

ЦК) тощо, На диспозитивний характер цивільно - правових норм вказують

певні словосполучення, що містяться у них і мають невизначений характер

(наприклад, «може бути», «мають право», «законом допускається» тощо).

 

У імперативній нормі диспозиція формулюється законодавцем, і тому учасники

цивільних відносин не мають права при здійсненні цивільних прав та

обов'язків, у тому числі при укладенні договорів, виходити за межі,

встановлені положеннями акта цивільного законодавства. Зокрема,

імперативною є норма, закріплена: у ч. 2 ст. 259 ЦК, якою забороняється

скорочувати за домовленістю сторін позовну давність, встановлену законом;

у ст.520 ЦК, відповідно до якої боржник у зобов'язанні може бути замінений

іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора. Імперативність

цивільно - правових норм, як правило, виражена у вигляді тих чи інших

заборон (наприклад, «не має права», «не може бути», «лише» тощо).

 

Безумовно, цивільному праву притаманний диспозитивний метод цивільно -

правового регулювання. Але це не означає, що акти цивільного законодавства

не містять імперативних норм, що зумовлено об'єктивними причинами. Для

регулювання деяких суспільних відносин диспозитивні норми непридатні,

оскільки не завжди доцільно і можливо покладатися тільки на власний розсуд

учасників цивільних відносин. Коли мова йде, наприклад, про договори,

пов'язані з оборотом цінних паперів, чи відносини, пов'язані з

використанням чекової форми розрахунків, їх регулювання потребує

максимальної визначеності у законі.

 

Між тим при застосуванні тієї чи іншої норми в ряді випадків не завжди

можна чітко уявити її зміст, бо норми за правилом формуються і виражаються

за допомогою загальних, абстрактних понять, термінів, які за неоднакових

умов різні суб'єкти можуть розуміти досить неоднозначно1. Тому в праві

застосовується такий прийом як тлумачення актів цивільного законодавства,

що надає можливість забезпечити правильне застосування закріплених у них

положень, тобто спроектувати норми права на рівень конкретних суспільних

відносин, конкретної життєвої ситуації.

 

Норми цивільного права регулюють найтиповіші й характер ні для певного

етапу суспільного розвитку майнові та немайнові відносини. Але навіть

найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність

суспільних відносин, які потребу ють правового регулювання.

 

Так, безпосередньо в ЦК України відсутня правова регламен тація багатьох

питань, які виникають на практиці у зв´язку з медичним

обслуговуванням, внутрішніми перевезеннями паса жирів місцевим

транспортом, функціонуванням громадського харчування та іншими видами

повсякденного обслуговування.

 

Законодавець у ЦК України прямо зазначає, що цивільні пра ва та

обов´язки можуть виникати з дій громадян і організацій, які хоча й не

передбачені в законі, але в силу загальних засад і змісту цивільного

законодавства породжують цивільні права і обов´язки.

 

Зміни в політичному житті й недоліки законодавчої техніки також сприяють

тому, що окремі суспільні відносини залиша ються поза межами правового

регулювання.

 

Під прогалиною у праві звичайно розуміють випадок, коли певні суспільні

відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене

конкретним законом, правовою нормою.

 

Засобом усунення прогалин є правотворчість - прийняття нових норм або

редагування застарілих. Але суди не можуть чекати, поки прогалину в праві

усуне законодавець, і не надавати захисту інтересам громадян і

організацій, посилаючись на відсутність нормативної бази. Вихід полягає в

тому, що суду на дається право розглядати такі справи за допомогою

аналогії.

 

Аналогія закону й аналогія права як засоби усунення прога лин в

законодавстві передбачені ст. 8 ЦК і ч. 7 ст. 8 Цивільного процесуального

кодексу (ЦПК) України. У разі відсутності зако ну, який регулює спірні

відносини, суд застосовує закон, який регулює подібні відносини, а за

відсутності такого суд виходить із загальних засад і змісту законодавства

України.

 

Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регулює спірні відносини)

має назву «аналогія закону», другий (за від сутності і закону, який

регулює спірні відносини, і закону, який регулює подібні до спірних

відносини) - «аналогія права».

Аналогія закону має місце, якщо:

1) відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером пот ребують

цивільно-правового регулювання;

2) ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права;

3) вирішення спору, що виник, не можливе, ґрунтуючись на засадах і

змісті законодавства;

4) є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований

за аналогією.

Вирішуючи справу шляхом використання аналогії закону, суд повинен не лише

посилатися на конкретну норму закону, а й обґрунтовувати, чому він вважає

можливим її застосування.

У певних випадках законодавець з метою «нормативної еко номії» сам вказує

на необхідність застосування аналогічного за кону. Так, в ст. 713 ЦК

передбачено, що до договору контрак тації застосовуються загальні

положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше

не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 716 ЦК до договору

міни застосовуються загальні положення про договір поставки, договір

контрактації або інші договори, елементи яких містять ся в договорі міни,

якщо це не суперечить суті зобов´язання.

 

Зустрічаються і суттєвіші прогалини в законі. У ньому інколи відсутні не

лише прямі норми, але й аналогічні. Такі прогалини заповнюються за

допомогою аналогії права. В такому випадку суд приймає рішення, виходячи

із загальних засад цивільного законодавства. При використанні аналогії

права необхідно за значати, якими засадами і змістом цивільного

законодавства суд керувався, оскільки без такого детального аргументування

рішення суду вважається необґрунтованим.

Франції, Німеччини

Найважливішими світовими кодифікаціями цивільного права є Французький

цивільний кодекс та Німецьке цивільне уложення.

 

Французький цивільний кодекс (кодекс Наполеона), прийнятий у 1804 p., є

першою кодифікацією цивільного права буржуазного суспільства. Він

побудований за інституційною системою. Його норми розподілено по трьох

книгах: про особи, речі, зобов'язання. У вступному титулі містяться

правила, що стосуються дії цивільного закону у часі, просторі та за колом

осіб.

 

Книга "Про особи" містить норми про правовий статус громадянина (право та

дієздатність, місце проживання, визнання громадянина відсутнім), про

укладення та припинення шлюбу, опіку, піклування, усиновлення.

 

Книга "Про речі і різновиди власності" присвячена нормам, що належать до

права власності, інших прав на речі (узуфрукт, користування, проживання,

сервітути).

 

Третя книга "Про різні засоби придбання власності" — це норми про

спадкоємство, про дарування між живими і заповіти; загальні положення

зобов'язального права і положення про окремі договори (шлюбний договір,

продаж, обмін, найом, товариство, позика, схов тощо); норми про давність.

 

Французькому цивільному кодексу властивий високий рівень юридичної

техніки. Він написаний простою і доступною мовою. Протягом 200 років свого

існування кодекс не раз змінювався: у початковій редакції нині діє лише

половина його статей, понад 100 скасовано, близько 300 доповнено. Значних

змін зазнали такі галузі, як правове становище суб'єктів, шлюбно-сімейні

відносини, договір про товариства тощо.

 

Французький цивільний кодекс помітно вплинув на право інших країн

(Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Італії, Іспанії, латиноамериканських

країн, Канади, країн Арабського Сходу, Африки й Азії).

 

Другою важливою кодифікацією цивільного права є Німецьке цивільне

уложення, прийняте у 1896 p. Цей кодекс побудовано за пандектною системою.

Його норми розподілено по п'яти книгах: загальні положення, зобов'язальне

право, право на речі, сімейне право, спадкове право.

 

Перша книга "Загальна частина" містить норми, що стосуються правового

статусу фізичних та юридичних осіб, кваліфікації речей, правових угод,

представництва, строків здійснення та забезпечення прав.

 

Друга книга "Зобов'язальне право" присвячена загальним положенням про

зобов'язання та окремим їхнім видам.

 

У третій книзі "Право на речі" вміщено інститути володіння, права

власності, іпотеки, заставного права. Сімейному і спадковому праву

відведено четверту та п'яту книги.

 

Німецькому цивільному уложенню властиві складна юридична техніка і мова

викладу. З часів прийняття воно зазнало багатьох змін та доповнень,

особливо у сфері прав жінок, сімейно-шлюбного права, житлового найму тощо.

 

Німецьке цивільне уложення не мало за межами німецької держави такого

успіху, як кодекс Наполеона. Воно вплинуло на право Японії, Бразилії,

Швейцарії, Австрії, Перу та інших держав.

 

У Франції та ФРН поряд з цивільними кодексами діють торгові. Французький

торговий кодекс (ФТК) був прийнятий у 1807 p. (набрав чинності у 1808 p.).

Німецьке торгове уложення (НТУ) — у 1897 p. (набрало чинності у 1900 p.).

 

Прийняті торгові кодекси складалися з 4 книг. У Франції ці книги мали

назви: "Про торгівлю взагалі", "Про морську торгівлю", "Про неспроможність

і банкрутство", "Про торгову юрисдикцію"; у Німеччині книги називалися:

"Торгові діячі", "Торгові товариства", "Торговельні угоди", "Морське

право".

 

Різниця між двома названими кодексами є значною як за обсягом, так і за

змістом матеріалу. Німецьке торгове уложення було прийнято значно пізніше

ФТК, тому воно було пристосованішим до вимог капіталістичного обігу і

містило значний правовий масив. Сьогодні його роль у системі торгового

законодавства набагато вища, ніж ФТК. Між тим загальною рисою для обох

кодифікацій є зменшення їхньої ролі у системі джерел торгового

законодавства Франції та ФРН. Торгові відносини сьогодні регламентовано

здебільшого великою кількістю спеціальних законів.

 

ФТК зберіг лише два десятки статей (із 130) у первісній редакції. Друга

книга містить лише дві статті, третю повністю скасовано. Відносини у

галузі морської торгівлі регулюють норми спеціального кодифікованого

законодавства. Виключено із кодексу і норми, що регулюють створення та

діяльність торгових товариств. У цій галузі, як і в інших (окремі види

торговельних договорів, методи конкурентної боротьби, організаційні форми

підприємницької діяльності, авторське, патентне право), діє спеціальне

законодавство.

 

Розвиток німецького торгового права також відбувається за межами НТУ.

Деякі його положення (наприклад, щодо акціонерних товариств) втратили силу

і замінені спеціальними законами. Багато торговельних угод регулюються

банківським, страховим, морським, біржовим, транспортним та іншими

законодавствами.

Нідерландів

Цивільний кодекс Нідерландів.

1811 рік – в Нідерландах було рецептовано Французький Цивільний кодекс.

Нідерланди стали частиною Французької імперії. Після звільнення цих

територій, починаючи з 1815-1816 років почалося формування власного

Цивільного кодексу, який прийнято у 1830, а зміни в 1835 році, тому

остаточно прийнято в 1838-1840 роках.

Ідеї реформування кодексу.

З 1838 по 1940 роки до кодексу не вносилися зміни.

1947 рік – прийнято Королівський декрет, що уповноважив професора Майерса

здійснити перегляд Нідерландського Цивільного кодексу.

Почав з того, що адресував 52 запитання парламентарям, як вони бачать

новий Цивільний кодекс.

Підготовлено за життя Майерса 4 книги з різними ступенями готовності.

Після смерті залучено до роботи послідовників професора, проте процес

втратив динаміку.

Уряд призначив до роботи суддю Верховного суду – Снайдерса – комісара з

підготовки Цивільного кодексу.

Його призначення допомогло згуртувати комісію й направити роботу в одному

напрямку.

Приймався частинами, окремими книгами поступово.

В атмосфері норм ситуації приймався, на відміну від ЦК (різні економічні

відносини).

Особливість – почав діяти до того, як його прийняли (на стадії проекту).

Структура. Складається із 10 книг (останні книги були найпроблемнішими –

право інтелектуальної власності, міжнародне приватне право). Приклад

еклектики (зібрання) – ЦК Нідерландів, але в кращому розумінні. Ввібрав у

себе елементи і Французького ЦК і Німецького ЦУ.

Книга 1: Право осіб і сімейне право.

Книга 2: Юридичні особи.

Книга 3: Майнове право. Загальна частина (інколи звучить назва як Загальна

частина спадкувального права). Крім загальних положень – набуття і

реєстрація майна. Реєстрація: набуття і припинення прав на майно,

володіння, управління чужим майном, спільне майно, узуфрукти, застави,

іпотеки.

Книга 4: Спадкове право.

Книга 5: Речові права (загальне визначення власності, право власності на

нерухомі речі, земельні сервітути, інші права на чужі речі – право

забудови, довгострокова оренда, право власності на рухомі речі.

Книга 6: Положення загальної частини зобов’язального права. Види

зобов’язань, наслідки невиконання зобов’язань, способи забезпечення,

деліктні зобов’язання, договори.

Книга 7: Окремі види договорів. Купівля-продаж, майновий найм, доручення,

посередництво, зберігання, порука як спосіб забезпечення.

Книга 8: Договори перевезення та транспортування.

Книга 9: Право промислової та інтелектуальної власності.

Книга 10: Міжнародне приватне право.

Грудень 1996 року – вперше поданий до парламенту.

Не пандектна система, бо немає загальної частини, але й не інституційна.

Нідерландський Цивільний кодекс має свій власний стиль, який виріс з

загальних засад європейського, континентального цивільного права (ближче

стоїть до Німецького ЦУ).

Нідерландський Цивільний кодекс відкриває широкий простір для суддівського

розсуду (засади доброчесності, розумності, справедливості).

В Нідерландському Цивільному кодексі відбиті ідеї міжнародних уніфікованих

правових актів (в тому числі – "Lex mercatoria").

Нідерландський Цивільний кодекс має завданням захист слабкої сторони

(особливо неповнолітніх, споживачів, малолітніх дітей, жінок, осіб, що є

жертвами незаконних актів).

Суддівський розсуд і застосування оціночних категорій (доброчесність,

справедливість, розумність) не ведуть до свавілля. Концепція розумності і

справедливості відіграла значну роль у формуванні громадянського

суспільства. Суддя не може бути абсолютно вільним, він пов’язаний.

Нідерландський Цивільний кодекс широко використовує принципи розумності і

справедливості.

Подібні норми закріплені і в ст.3 ЦК України під впливом Нідерландського

Цивільного кодексу

Англіі і США

Судова практика посідає важливе місце у системі джерел права Англії, США

та інших країн. Тому їхні правові системи дуже своєрідні. Основний зміст

судової практики, або прецедентного права (case law), полягає у тому, що

рішення, винесене судом у справі, є обов'язковим для вирішення аналогічної

справи судом рівної чи нижчої інстанції.

 

Прецедентне право Англії складається з двох частин: загального права

(common law) і права справедливості (law of equity).

 

Єдине загальне право для всієї Англії було створено королівськими судами

13—14 ст. Друга гілка прецедентного права (права справедливості) склалася

на основі судових прецедентів спеціального суду лорда-канцлера, до якого

зверталися особи у випадках, коли не мали змоги звернутися до суду

загального права або коли справу у цьому суді було вирішено, з їхнього

погляду, несправедливо. У 19 ст. суди загального права і права

справедливості було об'єднано в єдиній судовій системі. Тепер вони мали

керуватися прецедентами як загального права, так і права справедливості.

 

Прецедентне право Англії було перенесено і до США, де у процесі

застосування та тлумачення перетворилося на власне право США, багато у

чому відійшовши від англійського. Однак правові інститути та категорії цих

країн дуже близькі. Тому прийнято говорити про єдину англо-американську

правову систему. Судовий прецедент у США зберігає сьогодні велике значення

у цивільному і торговому праві. Загальне право США — це право окремого

штату. Тому воно відзначається роздрібненістю та строкатістю. У

правозастосовній діяльності США велику роль відіграють приватні

кодифікації прецедент-ного права основних інститутів цивільного і

торгового права (Restatements of the Law of the USA).

 

Роль судової практики підвищується і у країнах континентальної Європи, хоч

формально вона не визнається джерелом права. Неясність і недостатність

норм писаного права дають простір для судового розсуду та правотворчості.

Отже, спостерігається процес зближення континентальної та англосаксонської

правової систем по лінії джерел права: у країнах континентальної Європи

дедалі більшого значення набуває судова практика, а у країнах

англо-американської правової системи зростає роль закону.

 

У східноєвропейських країнах нормативний характер актів вищих судових та

арбітражних органів є дискусійним у доктрині та практиці.

 

Звичай у системі джерел відіграє другорядну роль. Він, як правило,

доповнює закон за відсутності або недостатності відповідної норми. Звичаї

застосовуються головним чином добанківських, страхових та інших відносин у

сфері торгового права.

 

В Англії звичаї, що їх застосовують суди, перетворюються на норми

прецедентного права. Тому під звичаями тут розуміють лише норми права, які

діють у певній місцевості.

Три основних елементи

(частини):

суб'єктів

об'єкт (чи об'єкти);

зміст (суть).

Суб'єктами цивільного правовідношення виступають його учасники. Ними

можуть бути громадяни (фізичні особи), організації (юридичні особи) і в

передбачених законом випадках держава (скарбниця).

 

У деяких цивільних правовідносинах суб'єкти мають спеціальну назву.

Наприклад, в зобов'язальному право-відношенні наділеного правами

суб'єкта називають кредитором, а іншого, що має обов'язки

(зобов'язаного), - боржникам. В цивільному правовідношенні боржник і

кредитор протистоять один одному і не можуть співіснувати один без

одного.

 

В літературі відсутня єдина точка зору щодо визначення поняття об'єкта

цивільно-правових відносин. Одні автори вважають, що об'єктом є те, у

зв'язку з чим виникає правовідношення, другі - що таким об'єктом є те,

на що спрямоване правовідношення, треті - що об'єктом правовідношення є

те, на що воно (правовідношення) впливає. Не вдаючись у суть спору,

необхідно підкреслити, що, незважаючи на розбіжність позицій, всі автори

приходять до єдиного висновку - об'єктом цивільних правовідносин є

конкретне благо, здатне задовольняти певні потреби людей, заради якого

вони й вступають у правовідносини. На нашу думку, трактування об'єктів

цивільних правовідносин як благ дає змогу зрозуміти їх суть і те місце,

яке вони займають у правовідношеннях.

До об'єкт цивільних правовідносин можна віднести:

1) майно (речі та послуги);

2) результат інтелектуальної діяльності;

3) особисті немайнові права.

Зміст цивільного правовідношення, як уже зазначалось, складають цивільні

права і обов'язки суб'єктів правовідношення. При цьому один із суб'єктів

має правомочності на здійснення певних дій для задоволення свого

інтересу, а другий несе відповідні цим правомочностям обов'язки).

 

Право, що належить конкретній особі, називається суб'єктивним цивільним

правом (певно, точніше було б сказати суб'єктним цивільним правом), а

відповідний цьому праву обов'язок другої особи - суб'єктивним (точніше:

суб'єктним) цивільним обов'язком.

 

Зміст суб'єктивного цивільного права полягає в тому, що закон

уповноважує суб'єкта права:

1) здійснювати певні дії (наприклад, володіти річчю, користуватись та

розпоряджатись нею);

2) вимагати відповідної поведінки від зобов'язаних осіб (наприклад,

передати річ, виконати роботу, сплатити гроші і т.д.);

 

3) звертатись у необхідних випадках до суду з вимогою розглянути питання

про застосування примусової сили державного апарату до зобов'язаних

осіб.

 

Отже, суб'єктивне цивільне право - це засноване на цивільно-правових

нормах право особи здійснювати певні дії і вимагати задоволення свого

інтересу від зобов'язаної особи.

 

Зміст цивільно-правового обов'язку полягає в тому, що закон (договір)

зобов'язує особу до певної поведінки (здійснити певні дії чи утриматись

від певних дій) для задоволення інтересів уповноваженої особи.

Суб'єктивний цивільний обов'язок - це заснована на законі міра

відповідної (щодо задоволення інтересів певної особи) поведінки

поведінки

зобов'язаної особи.

 

Суб'єктивне цивільне право (обов'язок) необхідно відрізняти від

об'єктивного права (цивільного та й будь-якого іншого). Об'єктивне право

(право в об'єктивному розумінні) - це сукупність правових норм, а

суб'єктивне цивільне право (обов'язок) - це право (обов'язок), яке

належить конкретному суб'єктові цивільних правовідносин.

Правовідносин

Одним із найважливіших учасників цивільних правовідносин є фізична особа.

Однак це поняття слід відмежовувати від низки інших суміжних понять.

Наприклад, відмінність між поняттями "фізична особа" та "людина" полягає в

тому, що поняттям "людина" охоплюється будь-яка біопсихосоціальна істота,

незалежно від того, чи вступає вона в цивільні правовідносини, чи ні.

Натомість "фізичною особою" може бути тільки людина як суб'єкт цивільних

правовідносин (ст. 24 ЦК). Потрібно відокремлювати також поняття "фізична

особа" від поняття "особа", оскільки останнє є ширшим і означає як

фізичних, так і юридичних осіб (ст. 2 ЦК). Є також відмінність між

поняттям "фізична особа" та "громадянин", оскільки громадянин є учасником

здебільшого конституційних правовідносин і визначається як особа, яка в

порядку, що передбачений законами України та міжнародними договорами,

набула громадянство України (правовий зв'язок між фізичною особою та

Україною, що виявляється у взаємних права та обов'язках). Неправильним

також було б і ототожнення понять "фізична особа" та "особистість",

оскільки останнє є здебільшого поняттям психолого-філософським і означає

особу, яка наділена певним рівнем психологічного розвитку. Отже, з метою

уніфікації понятійно-категоріального апарату для визначення людини у

цивільних правовідносинах потрібно використовувати поняття "фізична

особа".

Як учасник цивільних правовідносин, фізична особа повинна бути наділена

низкою ознак, які її індивідуалізують, виокремлюють її з-поміж інших та

персоніфікують як учасника цих правовідносин. До таких ознак належать:

ім'я фізичної особи, її громадянство, вік, стать, сімейний стан, стан

здоров'я тощо.

Акти цивільного стану

Актами цивільного стану є події та дії, які нерозривно пов'язані з

фізичною осо бою і започатковують, змінюють, доповнюють або припиняють її

можливість бути суб'єктом цивільних прав та обов'язків.

Актами цивільного стану є народження фізичної особи, встановлення її похо

дження, набуття громадянства, вихід з громадянства та його втрата,