Монізм і дуалізм приватного права

Цивільне право є основною складовою приватного права і системи

права в цілому. Приватне право виступає певною макросистемою, яка охоплює

сукупність норм щодо визначення статусу та захисту інтересів окремих осіб,

які не є фігурантами держави, не перебувають у відносинах

влади—підпорядкування щодо одна-одної, рівноправно і вільно встановлюють

собі права та обов’язки у відносинах, що виникають з їхньої ініціативи.

Разом з тим, поняття «приватне право» не є загальноприйнятим для всіх

країн і правових систем сучасного світу; у багатьох країнах узагалі немає

поділу права на публічне та приватне.

Так, у країнах англо-американської правової системи не тільки не

розглядається внутрішня дихотомія всієї системи права, що дозволяє

розмежувати публічне та приватне право, але відсутній і звичний для нас

поділ права на галузі, зокрема не виокремлюється галузь цивільного права.

Норми, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини й належать в

інших країнах до системи цивільного права, становлять тут не галузі

цивільного чи торгового права, а окремі розділи, інститути, зокрема,

договірне право, право власності, деліктне право та ін.

У системах, де такий поділ існує, сфера дії приватного права не завжди

співпадає через розбіжності в змісті приватно-правових галузей. Зокрема,

інститут неспроможності у Франції є частиною торгового, тобто приватного

права, а у ФРН — процесуального, тобто публічного права. Інститут

оголошення громадянина померлим у праві країн континентальної правової

сім’ї є складовою цивільного права, а в англо-американській має суто

процесуальний характер. У зв’язку з цим поняття цивільного права повніше

виражає сутність предмета нашого інтересу й розглядається як єдине для

всіх правових систем і систем права кожної окремої країни.

Цивільне право є одним з найбільш цікавих правових явищ, яке завжди

викликало підвищений інтерес не тільки з боку фахівців правознавців, але й

економістів, філософів, соціологів та ін. І це не дивно, адже саме

цивільне право відображає рівень розвитку економічної та правової культури

суспільства. Воно є юридичною формою існування економічних відносин,

опосередковує сферу приватних інтересів кожного члена суспільства й

регулює найбільш уніфіковані соціальні відносини в будь-якій країні.

У доктрині зарубіжних країн виділяють такі групи суспільних відносин, які

регулюються нормами цивільного права: 1) природні відносини (право осіб):

шлюб, припинення шлюбу, фактичні шлюбні стосунки, материнство,

батьківство, присвоєння імені, родинні стосунки тощо; 2) відносини

економічного характеру: власність, об’єднання майна, передача права

власності (речове право); 3) відносини обміну в широкому розумінні, з

економічної та соціологічної точки зору (контрактне право); 4) відносини,

що підтримують рівновагу в суспільстві: відновлення порушеного права,

відшкодування шкоди (зобов’язальне (деліктне) право). Отже, цивільне право

охоплює виняткову за обсягом сферу соціальних зв’язків; фактично воно

регулює повсякденне життя людини, впливаючи як на окремих осіб, так і на

суспільство в цілому.

Поняття «цивільне право» відоме з часів римської епохи (ius civile), коли

воно було основним правом римських громадян (civitas), яке існувало на

противагу праву, що застосовувалося до іноземних громадян (ius gentium).

Згодом термін «цивільне право» набував ще інших значень, тому на сьогодні

в юридичній літературі розглядаються ще такі його історичні тлумачення як:

1) право Римської імперії; 2) право громадянської держави на відміну від

права канонічного (церковного); 3) право цивільне на відміну від права

військового; 4) право індивідів і фінансових інтересів на противагу праву

протизаконних (кримінальних) дій. У порівняльному правознавстві термін

«цивільне право» може застосовуватися в значенні права національного на

противагу публічному міжнародному або в значенні романо-германського

права, тобто права, що існує в межах даної правової системи, на відміну

від англо-американського. Звичайно, найбільш поширеним і прийнятним для

вітчизняної правової системи є розуміння цивільного права як «права

поточного життя», права звичайних суспільних відносин, які стосуються всіх

індивідів від початку до кінця життя; як системи норм, яка регулює майнові

та особисті немайнові відносини між юридично рівними учасниками.

Цивільне право розглядається і як право громадян, що відрізняється від

права підприємців — комерційного чи торгового. Торговим правом вважається

система норм, яка регулює організацію професійної торгової діяльності в

широкому значенні цього поняття, тобто яка застосовується до торгівлі,

промисловості, фінансової діяльності, іншими словами — професійної

комерційної діяльності. Воно охоплює різноманітні сфери підприємницької

діяльності та визначає загальний статус комерсанта, юридичне поняття

торгового капіталу, принципи організації підприємств, їх об’єднань та ін.

Отже, цивільне право в широкому його розумінні практично можна було б

ототожнити з приватним правом. Однак у деяких країнах прийнятий розподіл

приватного права на цивільне та торгове (дуалізм приватного права).

У зарубіжній доктрині дуалізм приватного права традиційно розглядається як

відокремлення норм, які регулюють комерційну (торгову) діяльність, від

загальних норм цивільного права. Дуалізм існує на противагу монізму, за

якого норми торгового обороту підпорядковані цивільному праву та

вмонтовані в його систему. Формально зазначений дуалізм проявляється,

насамперед, у наявності двох відносно самостійних систем джерел права,

тобто одночасному існуванні цивільних і торгових кодексів. Однак феномен

дуалізму приватного права значно глибший, аніж сама проблема співіснування

таких кодексів; він може існувати навіть у некодифікованій правовій

системі.

Фахівці класифікують дуалізм приватного права на два види: класичний, що

виявляється в паралельному існуванні двох незалежних систем приватного

права — цивільного й торгового, та квазідуалізм, який виявляється лише на

формальному рівні — в існуванні двох кодексів (цивільного й торгового) за

єдиної системи приватного права.

У деяких країнах функціонують особливі торгові суди, що розглядають спори

між підприємцями. Інші держави, навпаки, відмовилися від системи двох

автономних кодексів і прийняли єдині цивільні кодифікації (Італія). У

державах, де торгове право вважається самостійною галуззю права, існує

досить складна проблема відмежування його від цивільного. У законодавстві

західних країн ця проблема вирішується через визначення кола осіб, що

визнані комерсантами (підприємцями), а також кола угод, які вважаються

торговими.

Торгове право ґрунтується на положеннях цивільного і є по відношенню до

нього спеціальним, є гілкою цивільного права, яка відокремилася в

самостійну структуру. Саме тому розглядати положення торгового

(комерційного) права слід на основі цивільного, норми якого є загальними й

застосовуються і до торгових відносин, не врегульованих нормами торгового

права.

До основних інститутів торгового (комерційного) права зарубіжних країн

належать: морське право, право власності комерсантів, банківське право,

право інтелектуальної власності, зобов’язальне право з участю комерсантів,

право банкрутства та неспроможності, право цінних паперів, страхування,

комерційної реклами, антимонопольне (право конкуренції), транспортне

право, захисту прав споживачів, фінансове право, право довірчого

управління майном (довірчої власності — трасту).

Домінуюча роль цивільного права як системи норм, що регулюють

майново-вартісні відносини та особисті немайнові відносини, які виникають

з приводу духовних благ і пов’язані з особистістю їх учасників, нині

безумовно визнана в усіх сучасних правових системах. Оскільки саме через

його інститути, як вважають провідні вчені в галузі теорії права,

реалізується «природне право свободи» особистості.