Застосування актів цивільного зауонодавства. Аналогія права і аналогія

Закону

Застосування норм права - одна з форм (способів) реалізації права, що є

активним здійсненням тих правил поведінки, які сформульовані у правових

нормах.

 

За загальним правилом особа (фізична або юридична) здійснює цивільні права

і виконує цивільні обов'язки у межах, наданих їй договором чи актами

цивільного законодавства (статті 13, 14 ЦК). Тому застосування положень

актів цивільного законодавства залежить, перш за все, від характеру

диспозиції норми, яка буде застосовуватися - диспозитивна вона чи

імперативна.

 

До категорії диспозитивних відносять цивільно - правові норми, які

дозволяють особам домовитись щодо правила їх взаємної поведінки шляхом

укладення договору і, навіть, відступити від положень, що встановлені

законодавством, але передбачають ще й «резервне» правило поведінки на той

випадок, якщо вони не скористаються зазначеним дозволом. Зокрема,

прикладами диспозитивних норм є положення, якими встановлюється загальна

можливість для сторін: укласти договір, котрий не передбачений актами

цивільного законодавства, але відповідає його загальним засадам (ч. 1 ст.

6 ЦК); врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного

законодавства, свої відносини, не врегульовані цими актами (ч. 2 ст. 6

ЦК); відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати

свої відносини на власний розсуд (ч. 3 ст. б ЦК); збільшити за

домовленістю строк, позовної давності, встановленої законом (ч. 1 ст. 259

ЦК) тощо, На диспозитивний характер цивільно - правових норм вказують

певні словосполучення, що містяться у них і мають невизначений характер

(наприклад, «може бути», «мають право», «законом допускається» тощо).

 

У імперативній нормі диспозиція формулюється законодавцем, і тому учасники

цивільних відносин не мають права при здійсненні цивільних прав та

обов'язків, у тому числі при укладенні договорів, виходити за межі,

встановлені положеннями акта цивільного законодавства. Зокрема,

імперативною є норма, закріплена: у ч. 2 ст. 259 ЦК, якою забороняється

скорочувати за домовленістю сторін позовну давність, встановлену законом;

у ст.520 ЦК, відповідно до якої боржник у зобов'язанні може бути замінений

іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора. Імперативність

цивільно - правових норм, як правило, виражена у вигляді тих чи інших

заборон (наприклад, «не має права», «не може бути», «лише» тощо).

 

Безумовно, цивільному праву притаманний диспозитивний метод цивільно -

правового регулювання. Але це не означає, що акти цивільного законодавства

не містять імперативних норм, що зумовлено об'єктивними причинами. Для

регулювання деяких суспільних відносин диспозитивні норми непридатні,

оскільки не завжди доцільно і можливо покладатися тільки на власний розсуд

учасників цивільних відносин. Коли мова йде, наприклад, про договори,

пов'язані з оборотом цінних паперів, чи відносини, пов'язані з

використанням чекової форми розрахунків, їх регулювання потребує

максимальної визначеності у законі.

 

Між тим при застосуванні тієї чи іншої норми в ряді випадків не завжди

можна чітко уявити її зміст, бо норми за правилом формуються і виражаються

за допомогою загальних, абстрактних понять, термінів, які за неоднакових

умов різні суб'єкти можуть розуміти досить неоднозначно1. Тому в праві

застосовується такий прийом як тлумачення актів цивільного законодавства,

що надає можливість забезпечити правильне застосування закріплених у них

положень, тобто спроектувати норми права на рівень конкретних суспільних

відносин, конкретної життєвої ситуації.

 

Норми цивільного права регулюють найтиповіші й характер ні для певного

етапу суспільного розвитку майнові та немайнові відносини. Але навіть

найдосконаліша система права не може охопити всю різноманітність

суспільних відносин, які потребу ють правового регулювання.

 

Так, безпосередньо в ЦК України відсутня правова регламен тація багатьох

питань, які виникають на практиці у зв´язку з медичним

обслуговуванням, внутрішніми перевезеннями паса жирів місцевим

транспортом, функціонуванням громадського харчування та іншими видами

повсякденного обслуговування.

 

Законодавець у ЦК України прямо зазначає, що цивільні пра ва та

обов´язки можуть виникати з дій громадян і організацій, які хоча й не

передбачені в законі, але в силу загальних засад і змісту цивільного

законодавства породжують цивільні права і обов´язки.

 

Зміни в політичному житті й недоліки законодавчої техніки також сприяють

тому, що окремі суспільні відносини залиша ються поза межами правового

регулювання.

 

Під прогалиною у праві звичайно розуміють випадок, коли певні суспільні

відносини потребують правового регулювання, але воно не передбачене

конкретним законом, правовою нормою.

 

Засобом усунення прогалин є правотворчість - прийняття нових норм або

редагування застарілих. Але суди не можуть чекати, поки прогалину в праві

усуне законодавець, і не надавати захисту інтересам громадян і

організацій, посилаючись на відсутність нормативної бази. Вихід полягає в

тому, що суду на дається право розглядати такі справи за допомогою

аналогії.

 

Аналогія закону й аналогія права як засоби усунення прога лин в

законодавстві передбачені ст. 8 ЦК і ч. 7 ст. 8 Цивільного процесуального

кодексу (ЦПК) України. У разі відсутності зако ну, який регулює спірні

відносини, суд застосовує закон, який регулює подібні відносини, а за

відсутності такого суд виходить із загальних засад і змісту законодавства

України.

 

Перший вид аналогії (за відсутності закону, який регулює спірні відносини)

має назву «аналогія закону», другий (за від сутності і закону, який

регулює спірні відносини, і закону, який регулює подібні до спірних

відносини) - «аналогія права».

Аналогія закону має місце, якщо:

1) відносини, щодо яких виник спір, за своїм характером пот ребують

цивільно-правового регулювання;

2) ці відносини не регулюються будь-якими конкретними нормами права;

3) вирішення спору, що виник, не можливе, ґрунтуючись на засадах і

змісті законодавства;

4) є закон, який регулює подібні відносини і який може бути застосований

за аналогією.

Вирішуючи справу шляхом використання аналогії закону, суд повинен не лише

посилатися на конкретну норму закону, а й обґрунтовувати, чому він вважає

можливим її застосування.

У певних випадках законодавець з метою «нормативної еко номії» сам вказує

на необхідність застосування аналогічного за кону. Так, в ст. 713 ЦК

передбачено, що до договору контрак тації застосовуються загальні

положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше

не встановлено договором або законом. Відповідно до ст. 716 ЦК до договору

міни застосовуються загальні положення про договір поставки, договір

контрактації або інші договори, елементи яких містять ся в договорі міни,

якщо це не суперечить суті зобов´язання.

 

Зустрічаються і суттєвіші прогалини в законі. У ньому інколи відсутні не

лише прямі норми, але й аналогічні. Такі прогалини заповнюються за

допомогою аналогії права. В такому випадку суд приймає рішення, виходячи

із загальних засад цивільного законодавства. При використанні аналогії

права необхідно за значати, якими засадами і змістом цивільного

законодавства суд керувався, оскільки без такого детального аргументування

рішення суду вважається необґрунтованим.