Відмінність речових прав від зобов язальних ?????????

Зобов'язальне право - це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини між боржником та кредитором на засадах юридичної рівності та взаємної відповідальності один перед одним.

Зобов'язальне право є підгалуззю цивільного права, норми якої об'єднані в окрему книгу Цивільного кодексу України (Книга 5 ст. 509-1215 ЦКУ), яка регулює загальні засади встановлення, виконання та припинення зобов'язань, правові наслідки їх порушення, а також окремі види зобов'язань (договорів).

Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦКУ і мають ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. У зобов'язальному праві сторони є контрагентами.

Правомірні та неправомірні дії контрагентів є підставами виникнення зобов'язань. До правомірних дій відносять: адміністративні акти, правочини, та ін.. До неправомірних відносять - пошкодження, привласнення, знищення чужого майна, заподіяння шкоди здоров'ю фізичної особи, якщо це спричинить втрату цією особою заробітку, спричинення моральної шкоди та ін.

Зобов'язання включає в себе наступні елементи:

1) суб'єктів зобов'язань, тобто його учасників (кредитора і боржника), якими можуть бути як фізичні так і юридичні особи;

2) об'єкти зобов'язань - це все те на що спрямовані права і обов'язки суб'єктів (певні дії, щодо речей, грошей, послуг);

3) зміст зобов'язання, під яким розуміють сукупність суб'єктивних прав та юридичних обов'язків контрагентів, в тому числі в переважній більшості майнового характеру.

За підставами виникнення зобов'язання можуть бути:

- договірними;

- позадоговірними;

- односторонньо-вольовими, які виникають із односторонніх правочинів.

Окремими видами зобов'язань є цивільно-правові договори, тобто домовленість між двома або більше сторонами, спрямована на встановлення, зміну, або припинення цивільних прав та обов'язків між ними.

Цивільні договори залежно від різних критеріїв розподіляються на різні групи. Залежно від кількості контрагентів вони можуть бути:

а) простими, в яких приймають участь два контрагенти;

б) складними, в яких приймають участь три і більше контрагентів.

Залежно від розподілу прав та обов'язків між контрагентами, договори розподіляються на:

- односторонні, в яких одна сторона бере на себе обов'язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов'язку щодо першої сторони (договір позики, в якому позикодавець має право вимагати повернення боргу, а позичальник має тільки обов'язок його повернути);

- взаємні (двосторонні), в яких права і обов'язки виникають у обох сторін договору (договір купівлі-продажу, підряду, перевезення та інші);

Залежно від майнового зобов'язання сторін договори можуть бути:

а) оплатними (договір купівлі-продажу);

б) безоплатними (договір дарування).

Залежно від того на чию користь укладається договір розрізняють:

- договори укладені на користь контрагентів (договір підряду);

- договір, укладений на користь третьої особи (договір страхування життя дитини до досягнення нею повноліття, укладений батьками).

Залежно від набуття договором чинності розрізняють:

- реальні договори, які набувають чинність з певної дії, передбаченої законом (договір позики є чинним з моменту передачі грошей позичальнику);

- консенсуальні договори, які набувають чинності з моменту досягнення згоди між контрагентами (договір купівлі-продажу).

Залежно від предмету договору розрізняють:

- договір купівлі-продажу;

- договір поставки;

- договір контрактації сільськогосподарської продукції;

- договір постачання енергетичними та іншими ресурсами;

- договір обміну;

- договір дарування та інші, перелік яких визначений в главах 54-77 ЦКУ.

Цивільний кодекс України визначає також інші види договорів, серед яких слід видалити: публічний договір, договір приєднання та попередній договір.

Публічним є договір, в якому одна сторона - підприємець взяла на себе обов'язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв'язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) (ст. 633 ЦКУ).

У разі необґрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов'язкові для сторін при укладенні і виконанні такого договору. Умови публічного договору, які суперечать правилам, встановленим законом і обов'язковим для сторін при укладенні і виконанні такого договору, є нікчемними.

Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.

Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов'язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.

Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред'явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв'язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору (ст. 634 ЦКУ).

Попереднім є договір, сторони якого зобов'язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.

Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, - у письмовій формі.

Сторона, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. Зобов'язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором (ст. 635 ЦКУ).

Кожний цивільний договір має відповідати умовам, визначеним законом та обумовленим сторонами. Ці умови можуть бути:

а) істотними - без погодження яких договір не може вважатися укладеним. Такими умовами є ті, що передбачені законом або на включенні яких до договору наполягає одна із сторін (істотними умовами договору купівлі - продажу є: предмет, ціна, якість і кількість товару);

б) звичайними, які включаються до договору традиційно. Якщо навіть вони відсутні, то все одно піддягають виконанню (так, якщо в договорі купівлі-продажу не встановлено відповідальність сторін за ризик випадкового знищення або пошкодження товару, то за загальним правилом відповідальність покладається на сторону, яка допустила прострочення виконання договору);

с) випадковими, які законом не передбачені, але можуть бути встановлені, якщо сторони згодні на це.

Власність і право власності

Право власності, як І будь-яке право, має свій зміст, що полягає в єдності трьох правомірностей — володіння, користування і розпорядження. Цими правомірностями володіє власник, проте кожна з них, а в деяких випадках і всі вони разом, може належати не власнику, а іншій особі, правомірностями якій дозволив користуватися власник (наприклад, при договорі оренди).

Власник не може використовувати право власності на шкоду правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію та природні якості землі (ст. 319 ЦК України).

Розрізняють право власності в об'єктивному і суб'єктивному розумінні. Право власності в об'єктивному розумінні — це сукупність норм, які регулюють право власності. Право власності в суб'єктивному розумінні складають його правомірності — право володіння, користування і розпорядження.

З цього приводу можна навести визначення права власності в суб'єктивному розумінні, яке дає Є. О. Суханов: "Право власності як суб'єктивне цивільне право — це закріплена законом можливість особи на свій розсуд володіти, користуватися і розпоряджатися належним їй майном, одночасно беручи на себе тягар і ризик його утримання".

Власник має не тільки право власності, а й несе певні обов'язки. Зокрема, він зобов'язаний утримувати майно, що йому належить, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 322 ЦК України). Він також несе ризик випадкового знищення та випадкового пошкодження майна (ст. 323 ЦК України), якщо інше не встановлено договором або законом.

Характерною ознакою права власності є його непорушність. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Це дуже важливе положення закону (ст. 321 ЦК України), яке дозволяє особам захищати свої права.

Примусове відчуження об'єктів права власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього та повного відшкодування їх вартості, крім випадків реквізиції в умовах воєнного або надзвичайного стану з наступним повним відшкодуванням його вартості (ст. 321, 353 ЦК України).

Право власності — це закріплена за власником можливість у межах, що допускають законом, володіти, користуватися й розпоряджатися майном (засобами виробництва й предметами споживання) за своїм розсудом й у своєму інтересі.

Власність — це економічна категорія, що є одним із проявів суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ.

Право власності — це сукупність правових норм, які регулюють і закріплюють суспільні відносини, що виникають з присвоєнням матеріальних благ громадянами, юридичними особами та державою, які надають названим суб'єктам рівні права та обов'язки з володіння, користування і розпорядження майном.

Право власності розглядають як в об'єктивному, так і в суб'єктивному аспектах.

В об'єктивному аспекті право власності — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини з володіння, користування і розпорядження майном.

У суб'єктивному аспекті право власності являє собою сукупність повноважень власника з володіння, користування і розпорядження майном.

Володіння — це фактична наявність речі в господарстві власника та його можливість впливати на неї безпосередньо. Володіння може бути законним (наприклад, наявність в особи речі за правом власності) та незаконним (скажімо, володіння майном, добутим злочинними діями, привласнення знахідки). Незаконне володіння поділяється на добросовісне (коли особа не знала і не могла знати про те, що володіє чужим майном) і недобросовісне (коли особа знала чи повинна була знати про те, що володіння незаконне).

Користування — це право вилучати з речей їхні корисні властивості (наприклад, обробляти землю та отримувати врожай, вживати продукти харчування, носити одяг і взуття).

Розпорядження — це право визначати юридичну або фактичну долю майна (наприклад, продавати, дарувати, обмінювати, переробляти, заповідати тощо).

Сукупність зазначених повноважень в особи дає підстави вважати її власником відповідного майна.

Розрізняють такі форми власності:

1) власність українського народу — земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу;

2) приватна власність — майнові та особисті немайнові блага конкретної фізичної чи юридичної особи (жилі будинки, транспортні засоби, гроші, цінні папери, результати інтелектуальної творчості та інше майно споживчого й виробничого призначення);

3) колективна власність — майно, що належить певному колективу і необхідне для його функціонування (майно колективного підприємства, кооперативу, орендного чи акціонерного підприємства, господарського товариства, господарського об'єднання, професійної спілки, політичної партії чи іншої громадської організації, релігійної організації тощо); 4) державна власність — майно, у тому числі кошти, необхідні для виконання державою своїх функцій (наприклад, єдина енергетична система, інформаційна система, системи зв'язку, транспорту загального користування, кошти державного бюджету тощо). Державна власність поділяється на загальнодержавну та власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальну).