Стаття 215. Недійсність правочину

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочи

ну стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою,

п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його

недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі

визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках,

встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визна ний судом

дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна

із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на

підставах, встановлених зако

ном, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний

правочин).

1. Коментована стаття, визначаючи підстави недійсності правочину, вказує

на необхід ність дотримання в момент вчинення правочину вимог, які

встановлені ст. 203 ЦК. Отже, можна вважати, що умови чинності правочину

одночасно є умовами його дійсності, які у загальному вигляді визначені у

ст. 203 ЦК (див. коментар до ст. 203). Зокрема, це вимоги: 1)

відповідності змісту правочину ЦК, іншим актам цивільного за конодавства,

а також моральним засадам суспільства; 2) наявність у особи, яка вчиняє

пра вочин, необхідного обсягу цивільної дієздатності; 3) вільного

волевиявлення учасника пра вочину, що має відповідати його внутрішній

волі; 4) спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків,

що обумовлені ним; 5) відповідність правочинів, які вчиня ються батьками

або усиновлювачами, правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх та

непрацездатних дітей.

Крім того, підставою недійсності правочину у випадках, встановлених

законом, є по рушення форми правочину. Як правило, недотримання простої

письмової форми правочи ну не тягне недійсності останнього, а лише

ускладнює доведення його існування. Оскільки за допомогою свідчень свідків

зробити це у випадку порушення письмової форми не мож на, то необхідно

відшукувати письмові докази, аудіозаписи, відеозаписи тощо (див. комен тар

до ст. 218 ЦК). Підставою недійсності правочину може бути також

недотримання спеціальних вимог закону щодо вчинення певних видів

правочинів.

При розгляді питань про визнання правочинів недійсними, згідно з

роз'ясненнями по станови Пленуму Верховного Суду України «Про судову

практику у справах про визнання правочинів недійсними» від 28 квітня 1978

р. зі змінами від 25 грудня 1992 р., слід виходи ти з того, що визнання

правочину недійсним можливе і в інших випадках порушення пра-вочином

особистих або майнових прав суб'єктів цивільного права, навіть якщо для

них не встановлені спеціальні правила визнання правочинів недійсними.

2. У коментованій статті розрізняються нікчемні та оспорювані правочини.

Нікчемним або «абсолютно недійсним» визнається правочин, якщо його

недійсність встановлена законом (ч. 2 ст. 215 ЦК). Оскільки недійсність

таких правочинів визначена безпосередньо у правовій нормі, то вони

вважаються недійсними з моменту їхнього укла дення, незалежно від

пред'явлення позову та рішення суду (іноді такі правочини назива ють

«мертвонародженими»). Отже, у цьому разі визнання такого правочину

недійсним су дом не вимагається. Проте навіть нікчемні правочини у

визначених законом випадках за поданням сторін або зацікавлених осіб

можуть бути визнані судом дійсними. Це, наприклад, передбачена ч. 2 ст.

219 ЦК можливість визнання судом дійсним правочину, який укладений з

порушен ням нотаріальної форми (див. коментар до ст. 219 ЦК).

3. Іншим видом недійсних правочинів є оспорювані (або «відносно недійсні»)

право чини. їхня відмінність від нікчемних правочинів полягає в тому, що

оспорювані правочини припускають такими, що породжують цивільні права та

обов'язки. Проте їхня дійсність може бути оспорена стороною правочину або

іншою зацікавленою особою у судовому по рядку. Тобто, хоча безпосередньо

правовою нормою їхня недійсність не передбачається, але, разом із тим, у

сторони правочину або зацікавленої особи існує можливість звернутися до

суду з позовом про визнання такого правочину недійсним. Прикладом

оспорюваного правочину є правочин, вчинений фізичною особою, обмеженою у

дієздатності. Для визнан ня такого правочину недійсним піклувальник має

подати позов у суд. Суд може визнати такий правочин недійсним, у разі коли

буде встановлено, що такий правочин суперечить інтересам самого

підопічного, членів його сім'ї або осіб, яких він відповідно до закону зо

бов'язаний утримувати (див. коментар до ст. 223 ЦК).