Нерухоме майно як об'єкт цивільних правовідносин

Отже, внаслідок того, що кожне цивільне правовідношення виникає саме з

приводу, заради певних матеріальних чи нематеріальних благ (а не заради

виконання обов'язків), то, за нашою думкою, необхідно визнати, що саме

вони і є об'єктами цивільних правовідносин.

 

При цьому під роботою в якості об'єкту цивільних правовідносин, на наш

погляд, необхідно розуміти не саму поведінку суб'єкта, не сам процес його

діяльності (як це є у трудовому праві), а результат дії суб'єкта,

здійсненої у відповідності з його цивільно-правовим обов'язком, який

(результат дії) виражається в створенні конкретного матеріального

предмету, речі. Цим робота відрізняється від послуги, під якою необхідно

розуміти результат дії, не пов'язаний зі створенням нового матеріального

предмету (речі), але який все ж має певну матеріальну цінність, вартість

для замовника послуги. Таким чином, за нашою думкою, робота та послуга в

цивільно-правовому значенні є матеріальними благами, оскільки вони мають

певну матеріальну цінність.

 

Отже, на основі вищевикладеного можна стверджувати, на наш погляд, що

об'єктами всіх цивільних правовідносин є саме матеріальні чи нематеріальні

(особисті) блага, а не виконання прав та обов'язків їх суб'єктів. При

цьому матеріальні блага, як об'єкти цивільних прав, можна класифікувати на

3 види: 1) речі (майно), включаючи матеріальні результати творчої

діяльності; 2) робота; 3) послуги.

 

Серед об'єктів цивільних прав особливе місце належить речам, що зумовлено,

по-перше, їх найбільшою поширеністю та, по-друге, виникненням тільки з

приводу речей правовідносин власності. Речі – це предмети зовнішнього

матеріального світу, дані як самою природою (земля, ліси, води і т.п.),

так і створені в результаті діяльності людини (будівлі, машини і т.п.),

які можуть задовольняти певні потреби людини і бути в її володінні, та з

приводу яких суб'єкти вступають в цивільні правовідносини [230].

 

Правове регулювання суспільних відносин з приводу володіння, користування

та розпорядження речами залежить від природних якостей, господарчого

призначення, цінності останніх та їх суспільного значення. У зв'язку з цим

не тільки теоретичне, але і велике практичне значення набуває наукова

класифікація речей, яка покликана слугувати орієнтиром для встановлення

правового режиму для того чи іншого виду речей – тобто встановленого

законодавством об'єму та змісту прав і обов'язків суб'єктів цивільних

правовідносин з приводу певних речей (майна). При цьому необхідно визнати,

що класифікація речей на рухомі та нерухомі має, об'єктивно, чи не

найбільше значення в зв'язку з необхідністю встановлення особливого

правового режиму правовідносин з нерухомістю, враховуючи те природне,

суспільно-політичне, економічне та екологічне значення землі (як основи

нерухомості), яке важко переоцінити. Тому, оскільки чинне цивільне

законодавство не містить класифікації речей на рухомі та нерухомі,

пропонуємо та вважаємо за першочергове завдання введення до законодавства

такої класифікації, що матиме не лише теоретичне, але і велике практичне

значення.

 

Цивільно-правовий режим нерухомого майна – це встановлена законодавством

сама можливість (чи неможливість, в певних випадках), а також порядок і

умови набуття речевих прав на нього та здійснення правочинів з ним;

порядок і умови володіння та користування, допустимі способи і межі

розпорядження нерухомим майном, а також передбачені законодавством засоби

захисту прав суб'єктів відповідних правовідносин. При цьому необхідно

зауважити, що правовідносини з нерухомістю повинні базуватися на принципі

- "дозволено все, що прямо не заборонено законом" – як і інші приватні

правовідносини.

 

Особливий правовий режим правовідносин з нерухомими речами (тобто певні

особливості в регулюванні цих відносин, відмінні від загальних правил),

зумовлюється особливим значенням землі, як основи нерухомості, а саме:

фізичними факторами (земля – це місце проживання Українського народу,

основа всієї природи); соціально-суспільними (земля-це національне

багатство України, територія держави) та економічними факторами (земля -

основний засіб виробництва, на ній розташовані всі інші засоби

виробництва; найбільш цінний товар) [231].

 

Конституція України закріпила загальні принципи, на яких повинні

базуватися правовідносини з землею. Так, ст.13 Конституції зазначає, що

земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які

знаходяться в межах території України, природні ресурси її

континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами

права власності Українського народу, яке від його імені здійснюють органи

державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених

Конституцією. Водночас закріплюється право всіх громадян на користування

природними об'єктами права власності народу відповідно до закону. Важливим

є положення цієї ж статті про те, що "власність зобов'язує. Власність не

повинна використовуватись на шкоду людині і суспільству", та про рівність

всіх суб'єктів права власності перед законом, а також захист їх з боку

держави.

 

Ст.14 Конституції України встановлює: "Земля є основним національним

багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності

на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами,

юридичними особами та державою виключно до закону".

 

Поняття і види правочинів

Під правочином розуміють дії громадян та юридичних осіб, спрямовані на

встановлення, зміну, припинення цивільних прав або обов´язків.

Правочин має такі характерні ознаки:

 

1. Правочином визнається дія, що спрямована на встанов лення, зміну або

припинення цивільних прав чи обов´язків. Якщо буде встановлено, що

дія була спрямована на будь-який інший результат, то вона не буде

визнаватися правочином. Так, якщо громадянин порушує права інших

суб´єктів, його дії, хоча й змі нюють права та обов´язки, не

можуть вважатися правочином, оскільки фактично спрямовані на досягнення

іншого результату - порушити право іншого суб´єкта. Або наприклад:

особа гасить пожежу, рятує потопаючого, віддає знахідку її власникові - це

правомірні дії, але й вони не є правочинами, бо виникли не з ме тою

встановлення, зміни, припинення прав або обов´язків. Такі дії

називаються юридичними вчинками.

2. Правочином визнається така дія, яка не лише була спря мована на

результат, а й призвела до встановлення, зміни чи припинення цивільних

прав або обов´язків. Укладаючи заповіт, спадкодавець вчиняє дію,

спрямовану на встановлення для спад коємців прав та обов´язків.

Домовленість між наймодавцем і най мачем про підвищення плати за

користування переданим у найм майном встановлює зміну прав та

обов´язків сторін у договорі найму. Розірвання договору, укладеного

на невизначений строк з ініціативи наймача чи наймодавця, призводить до

припинення існуючих цивільних прав та обов´язків між цими

суб´єктами.

3. Правочином визнається дія юридично незалежних, рівно правних осіб. Якщо

працівник міліції вилучає у громадянина автомобіль з метою переслідування

правопорушника, то така дія не буде вважатися правочином, тому що

працівник міліції реалі зував свої владні повноваження. Не будуть

правочином також адміністративні акти органів державного управління, які

хоча й породжують цивільні правовідносини (зобов´язання про переда чу

будівель і споруд між державними юридичними особами), але вчиняються як

владні акти суб´єктів адміністративного права. Ті особи, яким ці акти

адресовані, повинні їх виконати незалеж но від свого бажання.

 

Правочин може призвести до встановлення цивільно-пра вових наслідків як

безпосередньо, так і в поєднанні з іншими юридичними фактами. Прикладом

безпосереднього породжен ня правочином цивільних прав і обов´язків

може бути договір купівлі-продажу. Так, момент укладання названого

договору породжує обов´язок продавця передати майно у власність покуп

цеві, а покупець зобов´язується прийняти майно і сплатити за нього

певну грошову суму. У деяких випадках укладання пра-вочину є недостатнім

для породження прав і обов´язків. Напри клад, для виникнення права на

перехід спадщини недостатньо лише заповіту, потрібно ще й відкриття

спадщини, що виникає в день смерті спадкодавця. Встановлення прав і

обов´язків відбу вається на підставі поєднання правочину (заповіту) і

події (фак ту смерті).

 

Правочини, які вчиняють громадяни і юридичні особи, є до сить

різноманітними, а тому вимагають певної класифікації за такими критеріями:

за кількістю сторін, волевиявлення яких необхідно для виникнення

правочину; за співвідношеннями прав та обов´язків сторін правочину;

за моментом його виник нення; за значенням підстав правочину для його

дійсності та ін.

 

Залежно від кількості сторін, волевиявлення яких потріб не для виникнення

правочину, правочини поділяють на одно-, дво- та багатосторонні.

Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї

сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини, оголошення конкурсу

тощо.

Слід зауважити, що хоча правочин й породжується волею однієї особи, але

його правові наслідки тією чи іншою мірою зачіпають інтереси інших осіб.

Так, заповіт може складатися для того, щоб позбавити спадщини тих,, хто її

отримав би за відсутності запові ту. Крім того, в односторонньому

правочині може бути об´єднана воля кількох осіб (оголошення

конкурсу).

 

Якщо для виникнення правочину потрібні погоджені зустріч ні дії двох

сторін - це двосторонній правочин (наприклад, для укладання договору

купівлі-продажу потрібно погодити зустріч ну волю покупця і продавця). У

двосторонньому правочині на боці кожної сторони може виступати як одна

особа, так і кілька, але воля всіх учасників, які виступають на одній

стороні право чину, має бути єдиною.

 

Для виникнення багатостороннього правочину потрібне воле виявлення трьох і

більше сторін. Воно може бути як зустрічним (трьох- або чотирьохсторонній

обмін житлом), так і спрямованим на досягнення однієї мети (сумісна

діяльність). Багатосторонній правочин - це теж договір, кожний учасник

якого є самостійною стороною і виражає індивідуальну волю.

 

Правочини поділяються на платні й безоплатні. У платному правочині дії

однієї сторони відповідають обов´язку іншої вчини ти зустрічну дію,

пов´язану з наданням будь-якого майна. Дого вором купівлі-продажу

продавець передає майно (річ) у власність покупця, а останній

зобов´язаний прийняти це майно і сплатити за нього певну грошову

суму. У деяких правочинах гроші можуть слугувати не лише оплатою вартості

речей, а й виконаних робіт, наданих послуг тощо. Також речі можуть

передаватися іншій стороні не за гроші, а в обмін на іншу річ або надану

послугу. У безоплатному правочині обов´язок здійснити те чи інше

майнове надання покладається на одну сторону. Наприклад, передача май на

за договором дарування, договір позики грошей без стягнення процентів,

договір позички, доручення без зобов´язання виплати повіреному

винагороди. Безоплатними є односторонні правочи ни. Платний чи безоплатний

характер правочину обумовлюєть ся законом, погодженням сторін, або є

наслідком правовідносин, породжених правочином. Так, договір

купівлі-продажу завжди платний; договір дарування не сумісний з оплатою;

договори схову, доручення можуть бути як платними, так і безоплатними - це

залежить від домовленості сторін.

 

Залежно від моменту виникнення правочини поділяються на консенсуальні й

реальні. Для укладання консенсуального право чину достатньо погодження

волі учасників правочину. З момен ту узгодження волі стосовно всіх

істотних умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином

оформлене) правочин вважається укладеним. Одночасно з цим у сторін

виникають від повідні права й обов´язки. Так, за договором

купівлі-продажу по купець зобов´язується прийняти майно і сплатити за

нього певну грошову суму. Виникнення прав і обов´язків сторін за цим

догово ром може як співпадати, так і не співпадати з переданням майна.

Більшість правочинів є консенсуальними. Для укладання реаль ного правочину

одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також

вчинити фактичні дії (наприклад, передачу майна), після чого правочин буде

вважатися укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні

- здійс нюються. Наприклад, за договором позики одна сторона (позико

давець) передає іншій (позичальникові) у власність гроші або речі,

визначені родовими ознаками, а позичальник зобов´язується по вернути

таку ж суму грошей або рівну кількість речей того ж роду і якості. Права й

обов´язки сторін договору позики виникають не з моменту його

укладання, а з моменту передачі майна.

 

За значенням підстав для дійсності правочину останні поді ляються на-

каузальні і абстрактні. Під підставою правочину розуміють його юридичну

мету. Наприклад, договір майнового найму дає можливість наймачеві одержати

чужу річ у тимчасове користування за плату, а за договором дарування

дарівник пере дає безоплатно іншій стороні майно у власність.

 

Ці правочини, а також багато інших є каузальними, оскільки мають за мету

досягнення певного правового результату. Право чин, в якому відсутня мета,

тобто підстава укладання, може бути визнаний недійсним. Якщо, наприклад, у

борговій розписці не визначено мету, тобто пояснення, чому А. видав

розписку В., то така розписка не має юридичної сили. В абстрактному

правочині допускається замовчування його мети. Прикладом може бути

вексель, який оформлений належним чином і зберігає юридичну силу незалежно

від того, чи виконані зобов´язання, з приводу яких він був виданий.

 

У період становлення ринкових відносин все більшого зна чення набувають

біржові правочини. Біржовими називаються правочини, укладені членами біржі

безпосередньо між собою або через своїх представників на біржових торгах,

про взаємну передачу прав і обов´язків стосовно майна, яке допущене

до обігу на біржі в строки і порядку, встановлені статутом біржі і прави

лами біржової торгівлі.

 

До біржових правочинів застосовуються загальні правила ук ладання

відповідних договорів (купівлі-продажу, комісії тощо). Але біржовими

статутами можуть бути передбачені й інші умови біржових правочинів, які

становлять комерційну таємницю і не підлягають розголошенню без згоди

сторін.

 

Правочин вважається укладеним з моменту його реєстрації на біржі.

Біржові правочини поділяються на такі:

 

правочини з реальним товаром, які укладаються з метою купівлі-продажу

конкретного товару (наприклад, бартерні пра вочини);

ф´ючерсні правочини - це правочини, що передбачають пере дачу акцій

або товару та виплату грошової суми через визначе ний строк після його

укладання за ціною, встановленою право-чином. Ф´ючерсні правочини, як

правило, укладаються з метою страхування правочину з реальним товаром;

правочини з цінними паперами.

Спори, пов´язані з укладанням біржових правочинів, розгля даються у

біржовому арбітражу, рішення якого може бути ос каржене в суді або

господарському суді.

Умови дійсності правочинів

Під умовами дійсності правочину розуміють передбачені законом вимоги,

яким повинен відповідати будь-який правочин. Звичайно, що умови дійсності

правочину залежать від виду правочину, його характеру, змісту, суб'єктного

складу, об'єкта. Так, зрозуміло, що умови дійсності договору

купівлі-продажу мисливської рушниці відрізнятимуться від договору

купівлі-продажу буханця хліба чи пляшки молока, а передача на зберігання

на елеватор 10 т зерна — від передачі на зберігання капелюха в гардеробі

бібліотеки.

Водночас всі правочини, незважаючи на можливу специфіку, повинні

відповідати певним загальним умовам дійсності.

Умови дійсності правочину є такими.

1. Суб'єктний склад. Особи, які укладають правочин, повинні мати

необхідну правоздатність і дієздатність. Так, неповнолітній віком від 14

до 18 років може укладати лише дрібні побутові правочини. Якщо

неповнолітній без згоди батьків чи піклувальника уклав договір піднайму

житла, то такий договір може бути визнаний в судовому порядку недійсним.

Відповідно, юридична особа може укладати правочини, якщо їх укладення не

обмежене її установчими документами чи законом.

2. Відповідність змісту правочину закону. Тобто умови правочину повинні

відповідати вимогам як закону, так і підзаконних актів. Так, договір

купівлі-продажу кулемета між фізичними особами буде визнано недійсним,

оскільки предмет договору вилучено із цивільного обігу. Не вважатиметься

дійсним і договір купівлі-продажу донором нирки, оскільки Закон України

від 16 липня 1999 р. "Про трансплантацію органів та інших анатомічних

матеріалів людині" передбачає лише безоплатне відчуження трансплантатів,

за винятком крові та спинного мозку. В ч. 1 ст. 203 ЦК передбачено також,

що зміст правочину не повинен суперечити моральним засадам суспільства.

Вважаю, що така норма за своїм характером є досить декларативною,

оскільки підстави визнання правочину недійсним визначені в законі, і не

завжди законні дії за своїм характером є моральними. Так, скажімо, якщо

боржник не повертає борг, посилаючись на пропущений позивачем строку

позовної давності, і суд відмовляє в задоволенні позову, то, звичайно,

рішення суду є законним, але суспільна мораль навряд чи визнає його

справедливим, як і дії боржника.

3. Відповідність форми правочину закону. Правочини можуть укладатися в

усній, письмовій та нотаріальній формі, яку визначають самі сторони. В

окремих випадках законодавець вимагає конкретної форми правочину під

страхом його недійсності.

Так, зрозуміло, що довіреність на отримання заробітної плати повинна

мати письмову форму, інакше бухгалтерія сторонній особі просто гроші не

видасть, а відповідно, договір купівлі-продажу квартири повинен укладатися

в нотаріальній формі, щоб уникнути можливих зловживань та шахрайства.

4. Єдність волі і волевиявлення сторін. Якщо такої єдності немає, може

йтися про укладення правочину внаслідок насильства, обману, помилки, збігу

тяжких обставин, тобто коли воля сторони відсутня взагалі або ж

спотворена.

Наприклад, повертаючись ввечері додому через сквер Ви зустріли трьох

хлопців, схожих на братів Кличко, які посміхаючись запропонували купити

цеглину. В цьому випадку обставини укладення правочину — час, місце,

суб'єктний склад договору певним чином вплинули на формування Вашого

волевиявлення, тому такий правочин може бути визнано недійсним.

5. Здійсненність правочину. Правочин має бути спрямований на реальне

настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Форма правочинів

Формою правочину є спосіб вираження волі його сторін. Форма правочину

залежить від:

- суб'єктного складу правочину;

- предмета правочину;

- ціни правочину;

- строку, на який правочин укладається;

- конкретного виду правочину;

- прямих вказівок закону на форму конкретного правочину.

Чинне законодавство допускає укладення правочинів в усній, простій

письмовій та письмовій нотаріальній формі. Особливим способом вираження

волі є укладення договору шляхом вчинення конклюдентних дій, тобто дій,

які свідчать про бажання однієї сторони укласти договір на умовах,

запропонованих іншою стороною.

Наприклад, нам пропонують укласти договір перевезення пасажира

метрополітеном, за яким ми можемо з 6 години ранку до 24 години ночі

користуватися цим видом транспорту, випити склянку пива з автомату тощо.

Якщо ми згодні укласти договір, від нас вимагається кинути жетон чи

відповідну монету.

1. Усна (словесна) форма. Вона застосовується в усіх випадках, коли для

левого виду правочину закон не передбачає іншої форми.

Відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК усно можуть вчинятися право-чини, які

повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком

правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній

реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має

наслідком їх недійсність.

2. Письмова форма. Вона полягає в тому, що правочин вчиняється шляхом

фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами,

які його вчинили. До письмової форми прирівнюється вираження волі сторін

за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу

зв'язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).

Незважаючи на певну складність, письмова форма має і свої переваги:

- забезпечує чітке вираження волі учасників і її фіксацію;

- дозволяє в будь-який час ознайомитися з умовами правочину;

- є належним доказом при захисті інтересів потерпілої сторони.

Відповідно до ст. 208 ЦК у простій письмовій формі належить вчиняти:

- правочини між юридичними особами;

- правочини між фізичною та юридичною особою, крім тих, що повністю

виконуються сторонами у момент їх вчинення;

- правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 і більше

разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім тих, що

повністю виконуються сторонами в момент вчинення;

- інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

А саме:

- неустойка, порука, гарантія, завдаток, застава (ст. 547 ЦК);

- договір купівлі-продажу товарів в кредит (ст. 694 ЦК);

- договір дарування майнового права, договір дарування з обов'язком

передати дарунок у майбутньому, дарування рухомих речей особливої цінності

(ст. 719 ЦК);

- найм будівлі або іншої капітальної споруди (ст. 793 ЦК);

- найм транспортного засобу за участю юридичних осіб (ст. 799 ЦК);

- найм житла (ст. 911 ЦК);

- договір піднайму житла (ст. 91 ЖК);

- договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та

фізичною особою (ст. 828 ЦК);

- договір транспортного експедирування (ст. 930 ЦК);

- договір зберігання, за яким зберігач зобов'язується прийняти річ на

зберігання у майбутньому (ст. 937 ЦК);

- договір страхування (ст. 981 ЦК);

- договір управління майном (ст. 1031 ЦК);

- договір позики на суму понад 10 неоподатковуваних мінімумів доходів

громадян (ст. 1047 ЦК);

- кредитний договір (ст. 1055 ЦК);

- договір банківського вкладу (ст. 1059 ЦК);

- договір комерційної концесії (ст. 1118 ЦК);

- договір про спільну діяльність (ст. 1131 ЦК) та деякі інші.

Обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають такі правочини:

- договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, пожертва,

рента, довічне утримання (догляд), спадковий договір) нерухомого майна

(статті 657, 715, 719, 729, 732, 745, 1304 ЦК);

- іпотечні договори, договори про заставу транспортних засобів,

космічних об'єктів (ст. 18 Закону України від 5 липня 2003 р. "Про

іпотеку", ст. 13 Закону України від 2 жовтня 1992 р. "Про заставу", ст.

577 ЦК);

- договори про спільну часткову власність на земельну ділянку, про

купівлю-продаж земельних ділянок, про перехід права власності та про

передачу права власності на земельні ділянки; про обмін земельними

ділянками, які виділені єдиним масивом у натурі (на місцевості) власникам

земельних ділянок (паїв) (статті 88, 128, 132, 142 ЗК, ст. 14 Закону

України від 5 червня 2003 р. "Про порядок виділення в натурі (на

місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)");

- договори купівлі-продажу (приватизації) державного майна, відчуження

приватизованого майна (ст. 72 Закону України від 4 березня 1992 р. "Про

приватизацію державного майна" (в

редакції Закону від 19 лютого 1997 р.), ст. 23 Закону України від 6

березня 1992 р. "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу

приватизацію)" (в редакції Закону від 15

травня 1996 р.));

- договори про поділ майна, що є об'єктом права спільної власності

подружжя; про надання утримання; про припинення права утримання взамін

набуття права на нерухоме майно або одержання одноразової грошової

виплати; шлюбні договори; договори між подружжям про розмір та строки

виплати аліментів на дитину; договори про припинення права на аліменти на

дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно (статті 69,

78, 89, 94, 104, 189, 190 СК);

- договори найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої

частини) на строк понад один рік (ст. 793 ЦК);

- договори найму та договір позички транспортних засобів за участю

фізичної особи (статті 799, 828 ЦК);

- договори про створення акціонерних товариств, якщо товариства

створюються фізичними особами (ст. 153 ЦК);

- договори управління нерухомим майном (ст. 1031 ЦК);

- заповіти (статті 1247, 1249 ЦК);

- договори про зміну черговості одержання права на спадщину (ст. 1259 ЦК);

- доручення на укладання правочинів, що потребують нотаріальної форми,

а також на вчинення дій щодо юридичних осіб, за винятком випадків, коли

законом або спеціальними правилами допущена інша форма довіреності;

довіреності, що видаються в порядку передоручення (ст. 245 ЦК), та інші

правочини.

Необхідною умовою дійсності деяких правочинів є їх державна реєстрація.

Такої реєстрації зокрема потребує договір купівлі-продажу нерухомого майна

(ст. 657 ЦК).

Недійсність правочинів

Головна» Науково-практичний коментар до Цивільного кодексу України за

ред. Є.О. Харитонова 2007р. (ст.1 - ст.690)» Глава 16 Правочини (ст.202 -

ст.236)