Поняття представництва. Відмінність представництва від суміжних

Інститутів

Представництво — це правовідношення, відповідно до якого одна сторона

(представник) на підставі набутих нею повноважень виступає і діє від імені

іншої особи, яку представляє, створюючи, змінюючи чи припиняючи

безпосередньо для неї цивільні права та обов'язки.

Завдяки представництву стає можливою реалізація цивільних прав

недієздатними особами, малолітніми. Необхідність представництва зумовлена

також тим, що інколи громадянин внаслідок тривалої відсутності, хвороби,

браку часу чи кваліфікації не має можливості особисто отримати заробітну

плату, пенсію, поштовий переказ, керувати транспортним засобом, продати чи

купити квартиру, кваліфіковано виступити в суді. В цих випадках допомогу

йому надає представник.

Юридичні особи завдяки представництву мають можливість оперативно і

кваліфіковано укладати договори, захищати свої інтереси в суді за

допомогою кваліфікованих юристів чи інших фахівців.

Представництво характеризується такими ознаками:

- цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються

безпосередньо іншою;

- представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних

(не юридичних) дій представництвом не охоплюється);

- представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи;

- представник діє виключно в межах наданих йому повноважень;

- правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він

представляє. Якщо укладений представником правочин спричинив для

контрагента збитки, то зобов'язаною стороною буде не представник, а та

особа, яка надала йому повноваження для вчинення цього правочину.

В широкому розумінні термін "представництво" охоплює відносини, які

існують між особами, коли одна з них діє за іншу або під її контролем.

Тому нерідко цим терміном користуються і тоді, коли йдеться про комісію,

торгове представництво, відносини з брокерами, маклерами, адвокатами.

Дії представника особи спричиняють певні правові наслідки для інших

лише в тому разі, коли представництво є належним і здійснюється в межах

наданих повноважень.

Повноваження — це право однієї особи виступати представником іншої

особи. Підставами виникнення повноважень, тобто тими юридичними фактами, з

наявністю яких закон пов'язує виникнення повноважень, є:

- волевиявлення особи, яка бажає мати представника, виражене у

встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або в

договорі доручення, або найчастіше у вигляді довіреності;

- призначення або обрання особи на посаду, виконання обов'язків якої

вимагає певних юридичних дій від імені іншої особи:

- призначення або обрання керівником підприємства;

- призначення на певну посаду на підприємстві чи в установі, яка надає

послуги населенню шляхом укладання договорів (касир, продавець,

приймальник, гардеробник). Повноваження цих осіб відображені у відповідних

відомчих положеннях, інструкціях. Довіреність їм не потрібна, оскільки

вони виконують обов'язки за посадою у службовий час, а обсяг їхніх

повноважень випливає із обстановки, в якій вони працюють. Водночас коли,

наприклад, продавцеві доручається укласти договір охорони, то звичайно,

при цьому вже вимагається довіреність, оскільки ця особа припиняє бути

представником за посадою, а мусить набути повноважень представника за

довіреністю;

- призначення опікуном;

- наявність адміністративного акта, що дозволяє особі вчиняти певні дії

як представникові іншої особи. Наприклад, дозвіл органів опіки та

піклування, який надано опікунові для укладення конкретної угоди, що

виходить за межі побутової (п. 4.7 Правил опіки та піклування,

затверджених наказом Державного комітету України у справах сім'ї та

молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров'я

України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня

1999 р. № 34/166/131/88);

- відносини материнства, батьківства, усиновлення, удочеріння, які

відповідним порядком оформлені;

- спільне ведення фермерського господарства, оскільки інтереси такого

господарства представляє голова господарства;

- членство в кооперативі, спілці, об'єднанні, за статутом якого

інтереси цього об'єднання представляє голова.

Отже, залежно від того, на чому будуються повноваження представника,

можна розрізняти представництво за законом (або законне, обов'язкове) і

представництво за договором (або договірне, добровільне).

Представництво за законом має місце тоді, коли особа представника, коло

її повноважень і самі випадки такого представництва визначаються певними

нормативними актами (ЦК, СК тощо). До призначення представника той, кого

представляють, у таких випадках ніякого відношення не має.

Різновидом такого представництва є так зване статутне представництво,

коли відповідно до статуту чи положення керівний працівник (директор,

ректор, начальник, голова) наділений повноваженнями виступати у цивільному

обігу від імені юридичної особи.

Представництво за договором — це таке представництво, яке виникає в

результаті правочину між представником та особою, яку він представляє. Для

здійснення такого представництва потрібно отримати довіреність, яку той,

кого представляють, видає представникові як доказ наданих йому

повноважень.

Представництво в цивільному праві відрізняється від представництва

суміжних правових інститутів, наприклад, від представництва судового або

процесуального. Процесуальне представництво має місце як в цивільному, так

і у кримінальному процесах. Метою представництва в цивільному праві є

здійснення представником від імені і за рахунок того, кого представляють,

певних юридичних дій (укладення договорів тощо), метою судового

представництва є захист представником у суді інтересів тієї чи іншої

сторони.

Якщо в цивільному праві при укладенні договору представник завжди

замінює того, кого він представляє, то в судовому представництві поруч із

представником може діяти й особа, інтереси якої представляються.

Нарешті, якщо коло повноважень представника в цивільному праві повністю

визначається довірителем, то при судовому представництві загальні права

представника передбачені в законі, і тільки деякі права можуть бути

застережені в довіреності.

Повноваження представника

Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право

на вчинення яких має особа, яку він представляє.

Не допускається укладення через представника правочину, який за своїм

характером може вчинятися тільки особисто тією особою, яку він

представляє, а також інших правочинів, вказаних в законі. Наприклад,

тільки особисто мають здійснюватися договір довічного утримання, заповіт,

трудовий договір, реєстрація шлюбу, всиновлення тощо.

Представник має право і зобов'язаний вчиняти правочини лише в інтересах

того, кого представляє. Відтак, з метою захисту цивільних прав та

інтересів представлюваного, законом встановлена заборона укладення

правочину представником відносно себе особисто або відносно іншої особи,

представником якої він одночасно є. Наприклад, опікун не може укладати

угод зі своїм підопічним, а також представляти його при укладенні угод або

веденні судової справи між підопічним і своїми близькими родичами (ч. 1

ст. 68 ЦК).

Виняток з цього загального правила передбачений ч. З ст. 243 ЦК, згідно з

якою допускається комерційне представництво одночасно кількох сторін

правочину. Це можливо за згодою сторін цього правочину та в інших

випадках, встановлених законом.

2.2 Права та обов’язки в представництві

Результатом належного здійснення представником наданого йому повноваження

є те, що вчинений ним від імені особи, яку він представляє, правочин

створює, змінює, припиняє цивільні права і обов'язки безпосередньо для

представлюваної особи.

Для того, щоб такі наслідки настали, представник не лише зобов'язаний

діяти в межах наданих повноважень, але й має інформувати особу, з якою

укладає правочин, про представницький характер своєї дії, а також надати

їй докази наявності та змісту повноваження.

Невиконання першої вимоги за певних умов може бути підставою покладення

юридичних наслідків (наприклад, у разі визнання правочину недійсним як

укладеного під впливом помилки ст. 229 ЦК) дій представника безпосередньо

на нього самого, невиконання другої вимоги — може зумовити небажання

третіх осіб мати справу з представником, і таким чином взагалі перешкодити

реалізації повноваження.

Крім того, вчинення правочину представником є підставою виникнення

відповідних правовідносин між представлюваним і особою, з якою уклав

правочин представник. Якщо, скажімо, представником був укладений договір

купівлі-продажу майна, що належить тому, кого він представляє, то права і

обов'язки продавця за таким договором виникають у представлюваного, а

права і обов'язки покупця — у особи, з якою уклав договір представник.

При цьому відповідні цивільні права і обов'язки у особи, яку

представляють, виникають автоматично і не потребують здійснення нею

якихось додаткових дій на підтвердження того, що вона приймає виконане

представником.

Передоручення

Як виняток із загального правила про вчинення представником правочину

особисто, допускається передоручення його здійснення іншій особі у

випадках, передбачених ч. 1 ст. 240 ЦК. Така можливість, по-перше, може

бути передбачена договором між особою, яку представляють, і представником.

Право на передоручення може бути застережене безпосередньо в договорі

доручення, в довіреності тощо, або передоручення може бути санкціоноване

представлюваним, якщо у представника є можливість отримати попередню

згоду. При цьому згода не обов'язково має бути висловлена у вигляді

додаткового двостороннього документа, але можлива і в іншій формі (у

листі, в телеграмі тощо).

Крім того, передоручення може ґрунтуватися на положеннях акта цивільного

законодавства. Зокрема таким спеціальним положенням акта цивільного

законодавства є передбачене ч. 1 ст. 240 ЦК правило, згідно з яким

представник має право здійснити передоручення, якщо був «вимушений до

цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє».

Передоручення за своєю сутністю може мати місце лише при добровільному

представництві, яке ґрунтується на договорі сторін.

Оскільки представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися

за довіреністю (ст. 244 ЦК) або безпосередньо на підставі договору

(договору доручення, трудового договору тощо), то й передоручення можливе

відповідно або шляхом видачі довіреності представником своєму заміснику,

або шляхом внесення змін у договір, який є підставою представництва.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 245 ЦК довіреність, що видається у порядку

передоручення, підлягає нотаріальному посвідченню, крім випадків видачі

довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів,

інших платежів та поштової кореспонденції (поштових переказів, посилок

тощо), яка може бути посвідчена посадовою особою організації, в якій

довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або

за місцем його проживання (ч. 4 ст. 245).

Строк, на який видається довіреність у порядку передоручення, не може

перевищувати строку дії основної довіреності, на підставі якої вона

видана.

На представника, який здійснив передоручення, покладається додатковий

«інформаційний» обов'язок: він повинен повідомити про це особу, яку

представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, котрій передав

повноваження (замісника).

При передорученні відбувається заміна суб'єктів правовідносин

представництва, але це не впливає на існування самих відносин

представництва та можливість виникнення цивільних прав і обов'язків у

представлюваного внаслідок дій іншої особи. Тому правочин, вчинений після

передоручення замісником первісного представника, так само створює,

змінює, припиняє цивільні права та обов'язки представлюваного, як це було

б, коли дії вчиняв первісний представник.

Вчинення правочинів з перевищенням повноважень

Загальним правилом належного функціонування відносин представництва є

вчинення представником правочинів від імені представлюваного в межах

наданих повноважень.

Разом із тим, досить поширеним випадком порушень у цій сфері є перевищення

повноважень, тобто довільне збільшення представником обсягу права на

здійснення правочинів, визначеного вказівками особи, яку представляють,

змістом довіреності або нормами права. При цьому перевищення може

стосуватися кількісних (числа, ваги, міри речей; строку договору, який

потрібно укласти; розміру плати або покупної ціни тощо) або якісних

(предмета, контрагента, характеру правочину) аспектів повноваження.

Перевищенням повноважень слід вважати також вчинення дій, які взагалі не

передбачені довіреністю.

Стаття 241 ЦК передбачає два варіанти поведінки особи, яку представляють,

при представництві з перевищенням повноважень: 1) вона схвалює дії,

вчинені від її імені; 2) вона відмовляється від схвалення дій, вчинених

від її імені з перевищенням повноважень.

Схвалення дій представника можливе в різних формах: 1) схвалення шляхом

заяви про це; 2) схвалення мовчазною згодою; 3) схвалення шляхом

здійснення так званих конклюдентних дій, що свідчать про прийняття

правочину.

Правочин вчинений з перевищенням повноважень, створює, змінює і припиняє

цивільні права та обов'язки для особи, яку представляють, лише у разі

подальшого схвалення нею такого правочину. Якщо ж схвалення не

відбудеться, то зазначений правочин правових наслідків для того, кого

представляють, не тягне і має бути визнаним недійсним відповідно до ч. 1

ст. 241, ст. 239, ст. 215 ЦК.

Однак, крім визнання правочину недійсним, можуть наставати й інші

наслідки, характер яких залежить від суб'єктивного ставлення представника

до своїх дій. З врахуванням цієї обставини варто розрізняти такі види

перевищення повноважень: 1) навмисне перевищення повноважень у сподіванні

отримати схвалення вчинених дій з боку представлюваної особи (ч. 1 ст.

1004 ЦК); 2) дії з перевищенням повноважень внаслідок помилки представника

щодо обсягу останніх; 3) навмисна діяльність з перевищенням повноважень з

метою отримати вигоду для себе.

У перших двох випадках перевищення повноважень після визнання правочину

недійсним його сторони повертаються у первісний стан. У випадку навмисної

діяльності з перевищенням повноважень з метою отримати вигоду для себе

правочин визнається недійсним, а на представника, крім того, покладається

обов'язок відшкодування збитків, завданих тому, кого він представляв, і

особі, з якою було укладено правочин.

Крім того, за певних обставин (наприклад, у випадку зловмисної

домовленості представника і контрагента за договором про укладення

правочину з перевищенням повноважень) виникає також солідарний обов'язок

такої особи) відшкодувати представлюваному збитки, що виникли внаслідок

дій представника з перевищенням повноважень.

Особа, яку представляють, не може ухилитися від схвалення тієї частини

угоди, яка відповідає повноваженням, — за умови що можливе її самостійне

існування. Тому угода, укладена з перевищенням повноважень, якщо її не

схвалив той, кого представляють, може бути визнана судом частково дійсною

(ст. 240, 242, 217 ЦК). Якщо ж самостійне існування частини угоди,

укладеної в межах повноважень, не є можливим, то вона визнається повністю

недійсною (ст. 240, 242, 215 ЦК). Витрати, яких зазнав представник, що

діяв з перевищенням повноважень, можуть бути стягнені з того, кого

представляли, як безпідставне збагачення за правилами гл. 82 ЦК.

Положення ст. 241 ЦК поширюються лише на випадки добровільного

представництва, оскільки при обов'язковому представництві воля особи, яку

представляють, є нікчемною і впливу на юридичну силу правочину не має.

Право на звернення до особи, яку представляють, щодо схвалення укладеного

правочину має не тільки представник, а й особа, що уклала правочин з

представником, який перевищив повноваження.

Як уже зазначалось, повноваження - це певні юридичні дії, які представник

здійснює від імені особи, яку він представляє. Підставами виникнення

повноважень, тобто тими юридичними фактами, з наявністю яких закон

пов'язує виникнення повноважень, є:

1) волевиявлення особи, яка бажає мати представника, виражене у

встановленій законом формі. Це волевиявлення може бути виражене або в

договорі доручення, або, найчастіше, у вигляді довіреності;

2) призначення або обрання особи на посаду, виконання обов'язків якої

вимагає певних юридичних дій від імені іншої особи;

3) наявність адміністративного акта, що дозволяє особі вчиняти певні дії

як представникові іншої особи;

4) відносини материнства, батьківства, усиновлення, удочеріння, які

відповідним порядком оформлені тощо