ТОП 10:

ДИНАМІКА РОЗВИТКУ МОВЛЕННЯ У ОНТОГЕНЕЗІ.



Приблизний вік появи

1. інтонує крики (Ви можете розрізняти крики задоволення і незадоволення) 1-2 міс.

2. Гукання, гуління (Дитина повторює за вами або самостійно вимовляє окремі склади, як ніби грає з ними) 1,5 -3 міс.

3. Лепет (Дитина повторює за вами і сам вимовляє щось схоже на слова, але що складається з однакових складів) 4 - 5 міс.

4. лепетних слова (Дитина використовує у промові "нянькін мова": слова складаються з двох-трьох відкритих складів (ляля, тата, кука та ін), багато звукоподражаний (бі-бі, гав-гав, пі-пі та ін.) 8 міс. - 1 рік 2 міс.

5. Двусловние пропозиції (Дитина, спілкуючись з вами, об'єднує два слова, наприклад: дай пі (дай пити), тато немає (тата немає вдома) і т.п.) Словниковий запас близько 300 слів різних частин мови. 1 рік 6 міс. - 2 роки 2 міс.

6. Активне зростання словникового запасу (Дитина запитує, як це називається) 1 рік 9 міс. - 2 роки 6 міс.

7. Поява граматичних форм слова (Дитина змінює слова в промові з числах, пологах, відмінках і ін) К 3, 5 років словник дитини нараховує більше 1000 слів.


2 роки 4 міс. - 3 роки 6 міс.

8. Словотворчість (Дитина "складає" свої слова , але при цьому використовує закони рідної мови) 2 роки 6 міс .- 3 роки 5 міс.

9. Дитина активно спілкується з добре знайомими йому дорослими 1 міс. - 1,5 міс.

10. Дитина промовляє свої дії, коли він грає з іграшками чи зайнятий ще яким - то справою 2 роки 6 міс. - 3 роки 6 міс.

Відомо, що мовленнєвий розвиток хлопчиків і дівчаток відрізняється деякою своєрідністю. Для дівчаток характерно більш ранній початок промови. У них швидко зростає словник слів, що позначають предмети. Дівчатка порівняно пізно освоюють фразова мова, зате намагаються говорити правильно, "як дорослі". Мова хлопчиків характеризується більш пізнім початком. У них насамперед формується словник назв дій, відносно рано формується словник назв дій, відносно рано формується граматичний лад, але говорять хлопчики при цьому "на своєму мовою ".

 

Білет № 15

1. Розкрити методику організації навчання обдарованих дітей. Ідеї розвивального навчання молодших школярів у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського

Основні стратегії навчання обдарованих дітей:

n прискорення - більш швидкий темп вивчення навчального матеріалу;

n збагачення - збільшення обсягу навчального матеріалу.

Варіанти організації навчання обдарованих дітей:

n відокремлене навчання - спеціальні освітні установи для обдарованих
дітей;

n сумісно-роздільне навчання - спеціальні групи (класи) для
обдарованих у традиційному навчальному закладі;

n сумісне навчання - навчання обдарованих у звичному природному
середовищі, в колі звичайних ровесників.

Педагогічні технології навчання обдарованих дітей:

n індивідуалізація освітньої діяльності в цілому в контексті особистісно-орієнтованого підходу;

n активізація навчання за рахунок проблемних, творчих методів з поступовою передачею обдарованому учневі ініціативи в організації
своєї самостійної пізнавальної діяльності;

n встановлення партнерських ділових стосунків між учителем і учнем , що сприяє вільному вибору, розкутості, творчій винахідливості, домінуванню власної дослідницької практики, забезпечує право на складання індивідуальних освітніх програм з метою поглибленого вивчення навчальної дисципліни.

Методи, що сприяють ефективній роботі з обдарованими дітьми:

n повага до прагнення учнів працювати самостійно;

n надання дитині свободи вибору щодо галузі застосування своїх здібностей;

n індивідуальне застосування навчальної програми;

n заохочення учнів до роботи над власними проектами;

n жодного тиску на дітей, створення атмосфери розкріпаченості;

n схвалення результатів діяльності у певній галузі для стимулювання бажання випробовувати себе в цій чи інших галузях; підкреслення ролі індивідуальних відмінностей;

n надання допомоги і підтримки дітям, які мають власний погляд і внаслідок цього відчувають тиск з боку інших;

n найефективніше використовування хобі, конкретних захоплень та індивідуальних нахилів;

n поблажливість до можливого безладдя;

n заохочення максимальної захопленості у спільній діяльності;

n постійне підтвердження того, що вчитель є однодумцем учнів, а не супротивником.

Пам'ятка вчителю для роботи зі здібними та обдарованими дітьми: Постійно працюйте над вихованням почуттів дітей, особливо обдарованих, вразливих і чутливих до всього, що стосується їхнього «Я». ;Допомагайте здібним, обдарованим дітям виробити адекватну я-концепцію і самооцінку, розвивати емпатію; Забезпечуйте сприятливу емоційну атмосферу, адже дитина набуває емоційного досвіду в процесі взаємодії з людьми;Дотримуйтеся порядку й дисципліни, обдаровані діти, як і всі інші, повинні знати межу допустимої поведінки; Скеровуйте енергію і творчість здібних і обдарованих дітей у потрібне русло, щоб їхня праця приносила користь; У роботі зі здібними, обдарованими дітьми використовуйте дослідницький метод, це активізує їхню роботу; Розвивайте здібності дітей, широко використовуйте метод самостійного набуття знань; Привчайте здібних, обдарованих дітей працювати спільно; Заохочуйте дітей, це стимулює їх;Тісно співпрацюйте з батьками здібних, обдарованих дітей.

 

В. Сухомлинський увійшов в історію вітчизняної і світової педагогіки як видатний педагог-гуманіст, який утверджував самоцінність дитячої особистості, необхідність зосередження педагогічного процесу на потребах розвитку творчих сил кожної дитини у різних видах діяльності, виховання на засадах загальнолюдських і національних цінностей. Ця благородна і дуже складна місія гуманної педагогіки реалізована у спадщині Василя Олександровича багатопланово і водночас цілісно. Однією з найважливіших складників педагогічної системи В. Сухомлинського є теоретичне обґрунтування і практичне втілення шляхів розвитку дитини у навчально-виховному процесі. У спадщині В. Сухомлинського проблема розумового розвитку постає як категорія педагогіки, психології, філософії. У працях «Виховання особистості в радянській школі», «Сто порад вчителеві», «Павлиська середня школа», «Розмова з молодим директором школи», у статтях «На трьох китах», «Гармонія трьох начал», «Розумова праця в процесі навчання», «Розвиток індивідуальних здібностей і нахилів учнів», «Вчити вчитися», «Урок і знання» тощо В. Сухомлинський з різних поглядів розглядав проблему розумового розвитку учнів.

В. Сухомлинський утверджував необхідність всебічного розвитку дитини: інтелектуального, духовного, фізичного, трудового, естетичного в активній діяльності, різних видах співпраці дитини і дорослого, окремої індивідуальності і колективу, тому в повноцінному навчальному процесі, на думку педагога, «учні повинні не лише здобувати знання, а й формувати свою натуру» . Особливе значення мають його ідеї для початкової школи, яка нині розпочинає перехід до нового змісту і структури освіти. У процесі реформування школи маємо зберегти і розвинути всі ті надбання, які залишив нам видатний педагог.

Звертаючись до праць В. Сухомлинського, коротко охарактеризуємо основні шляхи і засоби розвитку особистості молодших школярів. Повноцінне навчання, у якому цілеспрямовано розвивається особистість учня, згідно із переконаннями В. Сухомлинського, передбачає: врахування вчителем психофізіологічних особливостей дітей цього віку; визначення вчителем перспективних цілей розвитку творчих здібностей кожного учня; турботу про фізичне й емоційне здоров’я вихованців; досягнення тісного взаємозв’язку мовленнєвої, розумової і трудової діяльності молодших школярів; проведення уроків мислення в природі; систему творчих робіт з розвитку мовлення; стимулювання інтелектуальних та естетичних почуттів дитини.

«Повноцінне навчання, тобто навчання, яке розвиває розумові сили і здібності, – писав видатний педагог, – було б немислимим, якби не спеціальна спрямованість, скерованість навчання – розвивати розум, виховувати розумну людину навіть за умови відносної незалежності розумового розвитку творчих сил розуму від обсягу знань»

2. Охарактеризувати етапи оволодіння знаннями.

Оскільки навчання спрямоване на оволодіння учнями знаннями, а також на розвиток їх розумових і творчих здібностей, необхідно звернутися до розкриття цих понять.

Знання в педагогіці можна визначити як розуміння, збереження в пам'яті й уміння відтворювати основні факти науки і випливають з них теоретичні узагальнення (поняття, правила, закони, висновки і т.д.).

У тісному зв'язку зі знаннями виступають уміння і навички. Уміння - це володіння способами (прийомами, діями) застосування засвоюваних знань на практиці. Наприклад, вміння вирішувати завдання з математики пов'язане з володінням такими прийомами, як аналіз умови задачі, співставлення цього умови з засвоєними знаннями, уявне знаходження способів вирішення задачі на основі застосування тих чи інших елементів завдання і, нарешті, перевірка правильності отриманого результату. У цьому випадку навик розглядається як складовий елемент навчання, як автоматизоване дію, доведене до високого ступеня досконалості. Наприклад, швидке читання школяра може розглядатися як навик, що становить важливий елемент уміння осмисленого читання.

Наведу основні етапи оволодіння знаннями, вміннями та навичками.

Сприйняття учнями досліджуваного матеріалу. Оволодіння досліджуваним матеріалом починається з його сприйняття. Сутність цього пізнавального дії полягає в тому, що учні за допомогою органів почуттів, тобто слухових, зорових, відчутних і нюхових відчуттів, сприймають зовнішні властивості, особливості та ознаки предметів, що вивчаються і явищ. Сприйняття є не що інше, як відображення в свідомості людини відчутних для зовнішніх властивостей, якостей і ознак пізнаваних предметів, явищ, процесів.

Осмислення матеріалу, що вивчається. Діяльність учнів з осмислення досліджуваного матеріалу і формування наукових понять означає роботу думки.

Процес осмислення досліджуваного матеріалу, тобто розумової діяльності з розкриття суті пізнаваних предметів і явищ і утворення теоретичних понять, відрізняється великою складністю. Перш за все потрібно підкреслити, що мислення "працює" тільки тоді, коли для цього в свідомості є необхідний матеріал, і, зокрема, наявність певної кількості подань, прикладів, фактів. Отже, організація пізнавальної діяльності учнів за сприйняттям досліджуваних предметів і явищ в їх натуральному вигляді або за допомогою наочних посібників має досить істотне значення для осмислення досліджуваного матеріалу. Чим більше в свідомості учнів утворено уявлень, ніж вони чіткіше і яскравіше, тим більше є матеріалу для "роботи" думки. Як же в такому випадку відбувається осмислення досліджуваного матеріалу та освіта наукових понять?

Пізнавальна діяльність із запам'ятовування досліджуваного матеріалу. Запам'ятовування досліджуваного матеріалу не має нічого спільного з його механічним зазубрювання. Навпаки, воно повинно базуватися на глибокому і всебічному осмисленні і розумінні засвоюваних знань і сприяти розумовому розвитку учнів.

Для оволодіння досліджуваним матеріалом істотне значення має спосіб запам'ятовування. Як відомо, запам'ятовування буває концентрованим, яке здійснюється за одним разом, і розосередженим, коли засвоєння досліджуваного матеріалу здійснюється в кілька прийомів і розосереджується в часі. При концентрованому запам'ятовуванні знання переходять в оперативну, короткочасну пам'ять і швидко забуваються.

3. Характеристика діяльності. Провідна діяльність на різних вікових періодах.

О.М. Леонтьєв вважає, що діяльність — це реальний зв'язок суб'єкта з об'єктом, до якого обов'язково включена психіка. Виконуючи ту чи іншу діяльність, індивід повинен сприймати, запам'ятовувати, думати, бути уважним; у її процесі в індивіда виникають ті чи інші емоції, виявляються вольові якості, формуються установки, відношення тощо. Іншими словами, у діяльності формується, розвивається, виявляється вся система психічних процесів, станів та властивостей індивіда.

Діяльність людини має такі головні характеристики: мотив, мета, предмет, структура і засоби.

Джерелом активності індивіда є його потреби, тобто стани індивіда, які показують його залежність від конкретних умов існування. Людські потреби є наслідком розвитку виробничої культури, на відміну від світу тварин, де задоволення потреб безпосередньо пов'язане з певною природною річчю як стимулом активності тварини (їжа, нора, індивідуум протилежної статі тощо). Тваринні потреби називають органічними, людські ж потреби опосередковані предметною діяльністю: не сама потреба як така, а суспільно прийняті способи її задоволення визначають форми поведінки.

Потреби можна поділити за походженням та предметом. За своїм походженням потреби можуть бути природними (органічними) і культурними. Природні потреби пов'язані з необхідністю збереження та підтримання життя людини та її потомства (їжа, сон, захист від холоду тощо). Незадоволення природних потреб призводить до загибелі людини або її виродження. Об'єкти культурних потреб включають у себе як предмети, що слугують для задоволення певної природної потреби (виделка, тарілка), так і предмети, необхідні для спілкування з іншими людьми, для участі в суспільному житті. Незадоволення культурних потреб не призводить до фізичної загибелі людини, але призводить до соціальної деградації.

---

Основним умовою психічного розвитку є його власна активна діяльність. О.Н. Леонтьєв увів у психологію розвитку поняття провідною діяльності. Він підкреслював, що «...головним процесом, що характеризує психічне розвиток дитини, є специфічний процес засвоєння чи привласнення їм досягнень попередніх поколінь людей. ...Цей процес відбувається ввозяться діяльності" дитини стосовно предметів і явищам навколишнього світу, у якому втілені ці досягнення людства» [3,с.306]. Саме активної вмотивованою діяльності самої дитини відбувається формування її особистість. І цей відбувається передусім під впливом тієї діяльності, а її цьому етапі онтогенезу головна, зумовлюючої головні зміни у психічних процесів у психологічні особливості дитині (спілкування, гра, вчення, працю).

Той новим типом діяльності, що лежить у основі цілісного психічного розвитку у цьому чи іншому віці, було названо провідним. З власного змісту це поняття близько до поняття ситуації розвитку вЛ.С. Виготського. Це те конкретна форма значимих для дитини відносин, у яких перебуває в оточуючої його дійсністю (передусім соціальної) на той чи іншого період свого життя. «Соціальна ситуація розвитку – це вихідний момент всім динамічних змін, які у розвитку дитини на протягом даного вікового періоду. Вона цілком визначає форми та шляхи розвитку, види діяльності, об'єкти, куплені їм нові психічні властивості і забезпечення якості. Спосіб життя дитини обумовлений характером ситуації розвитку, тобто. сформованій системою взаємовідносин дитину з дорослими» (ВиготськийЛ.С.) [13,с.41]. Кожен вік характеризується специфічної, єдиною та неповторною соціальної ситуацією розвитку. Тільки оцінивши соціальну ситуацію розвитку, зможемо з'ясувати і зрозуміти, як з'являються і розвиваються ті чи інші психологічні новоутворення, що є результатом вікового розвитку.

Саме рамках ситуації розвитку і його розвивається провідний вид (тип) діяльності.

Провідна діяльність — це 1) Провідна діяльність – це те діяльність дитини на рамках ситуації розвитку , що його виконання визначає виникнення та в нього основних психологічних новоутворень на даної щаблі розвитку .діяльність, у вигляді якої з'являються і усередині якої диференціюються інші нові види діяльності; 2) діяльність, у якій формуються чи перебудовуються приватні психічні процеси (наприклад, у грі — уяву, у навчанні — логічне мислення); 3) діяльність, від якої залежать спостережувані у цей період розвитку основні психологічні зміни у дитині. Отже, провідна діяльність — та, розвиток якої обумовлює найголовніші зміни у психічних процесах і психологічні особливості особистості на даної стадії розвитку.

У основі періодизації О.Н. Леонтьєва і власне тип провідною діяльності.

Він описує:

1) дитинство знепосредственно-емоциональним спілкуванням дитину і дорослого;

2) раннє дитинство з предметної діяльністю;

3) дошкільна дитинство з грою;

4) шкільний вік з вченням;

5) підлітковий вік з суспільно корисною банківською діяльністю та спілкуванням з однолітками;

6) юнацький - зучебно-профессиональной діяльністю.

Білет №16

1.Розкрити критерії та рівні педагогічної майстерності

Поняття "педагогічна майстерність" досить широко та повно розкрите у "Педагогічній енциклопедії": "…це високе мистецтво виховання і навчання, що постійно вдосконалюється, доступне кожному педагогу, який працює за покликанням і любить дітей. Педагог – це спеціаліст високої культури, який глибоко знає свій предмет, добре ознайомлений з відповідними галузями науки чи мистецтва, практично розбирається в питаннях загальної і, особливо, дитячої психології, досконало володіє методикою навчання і виховання" На основі вивчення різних трактувань поняття "педагогічна майстерність", її структури доцільно розглядати змістову модель педагогічної майстерності, на мою думку, як такі взаємопоєднані компоненти:

– професійну компетентність (знання педагогіки та вікової психології);

– фахові знання (володіння змістом навчального предмета і методикою його викладання);

– педагогічні здібності (дидактичні, організаторські, комунікативні, перцептивні, суггестивні, науково-пізнавальні);

– педагогічні вміння (уміння організовувати власну педагогічну діяльність, навчально-пізнавальну діяльність учнів; формулювати мету навчання, виховання і розвитку особистості учня; стимулювати працю учнів, здійснювати моніторинг результативності навчання);

– творчість педагога (креативність та умови її реалізації у навчально-виховному процесі);

педагогічний досвід (поглиблення фахових знань, розширення ерудиції, удосконалення методики та технології викладання навчального предмета, сформованість гуманно-демократичного стилю спілкування з учнями у процесі навчання);

– особистісні якості педагога (любов до дітей, доброта, порядність, щирість, толерантність тощо);

– педагогічну техніку (володіння комплексом прийомів, що допомагає вчителеві глибше, яскравіше, талановитіше виявити себе і досягти успіхів у навчанні та вихованні).

Наявність змістової моделі педагогічної майстерності у процесі дослідження (історико-педагогічного аспекту) цієї проблеми уможливить таке:

– простежити залежність її становлення від рівня розвитку системи освіти та педагогічної науки в Україні, зміни соціально-педагогічних умов та освітніх парадигм, ступінь прояву окремих складових у різні періоди часу;

– з’ясувати оптимальні фактори впливу на формування педагогічної майстерності вчителя у найбільш повному прояві всіх її складових та для забезпечення високого рівня результативності педагогічної діяльності.

2. Розкрити різновиди педагогічної техніки: внутрішня й зовнішня

ПЕДАГОГІЧНА ТЕХНІКА – це вміння використовувати власний психофізичний апарат як інструмент виховного впливу. Це – володіння комплексом прийомів, котрі дають вчителю можливість глибше, яскравіше, талановитіше виявити свою позицію та достигнути успіхів в виховній в роботі.

Поняття “педагогічна техніка” містить дві групи складаючих її частини. Перша група пов’язана з вмінням педагога керувати своєю поведінкою: техніка володіння своїм організмом (мімікою, пантомімікою); управління емоціями, розташуванням духу для зняття зайвої психічної напруги, пробудження творчого самопочуття; оволодіння вмінням соціальної перцепції , технікою відповіді.Друга група пов’язана з вмінням впливати на особу та колектив: техніка організації контакту, управління педагогічним спілкуванням; техніка навіянням та ін. Складові першої та другої груп педагогічної техніки направлені або на організацію внутрішнього самопочуття педагога, або на вміння це самопочуття адекватно впливати зовні. Тому ми, слід за театральною педагогію, умовно будемо поділяти педагогічну техніку на внутрішню та зовнішню відповідно цілі її використання.

ВНУТРІШНЯ ТЕХНІКА – створення внутрішнього хвилювання особи, психологічне настроювання вчителя на майбутню діяльність через вплив на розум, волю та почуття. ЗОВНІШНЯ ТЕХНІКА – утілення внутрішнього хвилювання вчителя в його тілесній природі: міміці, голосі, відповіді, рухах, пластиці.

ВНУТРІШНЯ ТЕХНІКА ВЧИТЕЛЯ - Самопочуття педагога не являється особистою справою, так як розташування духу його відображається і на учнях, і на колегах, і на батьках учнів. Кожне слово вчителя не тільки несе інформацію, а й передає відношення до неї. Оцінка учню за відповідь – це і проявлення того, як сприймає його працю педагог, який впливає на відношення в групі, створює відповідну атмосферу в навчанні. Достигнути оптимального внутрішнього стану в педагогічній діяльності важко, так як сама вона емоційно напружена, “це праця серця та нервів”, це буквально щоденна та щогодинна затрата великих душевних сил. Наша праця – це щогодинні зміни ситуацій, котрі викликають то посилене збудження, то гальмування. Вчитель повинен вміти зберігати працездатність, володіти ситуаціями забезпечення успіхів в діяльності та збереженні свого здоров’я.

ЗОВНІШНЯ ТЕХНІКА ВЧИТЕЛЯ

Важлива передпосилка творчого процесу – гармонічне єднання внутрішнього змісту діяльності та зовнішнього його виявлення. Педагогу слід навчитися адекватно та емоційно виразно виражати своє внутрішній стан, думки та почуття. Елементами зовнішньої техніки вчителя є вербальні (язикові) і невербальні засоби. Саме через них педагог проявляє свої наміри, саме їх «читають» і розуміють учні. Про слово як виразник думки буде йти мова в слідуючих розділах. Розглянемо послідовно невербальні засоби. Скористаємося схемою О.Кузнецової. Ця схема свідчить про широку палітру засобів вираження людиною свого відношення, і вчитель повинен працювати над розширенням і удосконаленням репертуару впливу невербальними засобами. Звісно, не всі вони рівнозначні, тим не менш, кожний з них «рахується» вихованцями, зусиллями або нейтралізувати враження від слів педагога.

 

3. Характеристика соціалізації і розвиток особистості. Інститути соціалізації. Співвідношення особистості та соціальної ідентичності.

Розвиток людини є безперервним процесом, який не припиняється до моменту припинення самого життя. Людина зазнає різних фізичних (морфологічних, біохімічних, фізіологічних) і соціальних (психічних, духовних, інтелектуальних) змін. Проте, розвиток "не обмежується кількісними змінами, зростанням того, що вже є, а містить "перерви безперервності", тобто якісні зміни. Кількісні зміни зумовлюють виникнення нових якостей, тобто ознак, властивостей, які утворюються в ході самого розвитку, і зникнення старих. Розвиток є там, де народжується щось нове і водночас відживає старе".

Розвиток людини є дуже складним інволюційно (лат. envolutio - згортання) - еволюційним ( лат. evolutio - розгортання) поступовим рухом, у ході якого відбуваються як прогресивні, так і регресивні інтелектуальні, особистісні, поведінкові, діяльнісні зміни в самій людині; розвиток змінюється лише за напрямком, інтенсивністю, характером і якістю (Л. С. Виготський, Б. Г. Ананьєв).

Соціалізація є процесом і результатом засвоєння і подальшого активного відтворення індивідом соціального досвіду. Процес соціалізації нерозривно пов'язаний із спільною діяльністю людей і їх спілкуванням. Завдяки соціалізації людина засвоює вже здобуті суспільством знання, уміння і навички; досвід творчої, пошукової діяльності щодо вирішення нових проблем, які виникають у життєдіяльності; досвід ставлень до навколишньої дійсності і самої себе.

Засвоєння соціального досвіду відбувається суб'єктивно; сприймання тих самих факторів може бути різним, різні люди можуть виносити із об'єктивно однакових ситуацій різний соціальний досвід. Останній не тільки суб'єктивно сприймається, а й суб'єктивно переробляється, стає джерелом індивідуалізації особистості. Тому соціалізація не призводить до нівелювання особистості, а навпаки, в ній людина набуває індивідуальності.

Інститутами соціалізації є сім'я та освіта.

Білет №17

1. Пояснити,який був зроблений внесок видатними суспільними діячами і педагогами (А.-Я. Коменський,Г.С. Сковорода,О.В. Духнович, К.Д. Ушинскький, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, та ін…) в становлення педагогіки як науки.

2. Пояснити психолого-педагогічну ідею про роль випереджаючого розвитку дитини

3. Спілкування. Види спілкувань

Спілкува́ння визначається як передача інформації у будь-якій формі від однієї особи до іншої безпосередньо або за допомогою засобів зв'язку будь-якого типу. Спілкування є приватним, якщо інформація передається та зберігається за таких фізичних чи юридичних умов, при яких учасники спілкування можуть розраховувати на захист інформації від втручання інших осіб. Процес спілкування

За характером комунікантів у просторі та часі розрізняють спілкування:

· контактне

· дистантне

Поняття контактного спілкування зрозуміле: співрозмовники поряд. При контактному спілкуванні важливими компонентами є ситуація, жести, міміка та інтонація.

До видів дистантного спілкування належать такі, де комуніканти розділені простором і часом. Це може бути розмова телефоном, спілкування у листах тощо.

За наявністю чи відсутністю будь-якого посередника розрізняють спілкування безпосереднє (пряме) — опосередковане (непряме). Для прямого спілкування — це зазвичай розмова, бесіда, доповідь тощо

До видів опосередкованого спілкування належать і телефонна розмова, і лист, і передавання інформації через радіо, телебаченню, книгу. Саме розвиток опосередкованого спілкування спричинив утворення цілих галузей виробництва й спеціалізовані заклади: радіо-, телестудії; видавництва й типографії, пошту, телеграф, телефонні станції тощо, а також армію робітників, які їх обслуговують.







Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.239.156 (0.023 с.)