Виникнення філософії. Основні філософські традиції.

Питання виникнення філософії пов'язане зі становленням світогляду, його розвитком та ступенями зрілості. Відомо, що ще в сиву давнину людина почала осмислювати свої дії стосовно природи та інших людей, бачила різницю між світом існуючим і бажаним. Люди не хотіли голодувати, вмирати. Тому й діяли, щоб вижити. Вироблялися програми таких дій, які б сприяли їх виживанню, наближенню існуючого світу до бажаного. Та не всі з цих дій були ефективними, не всі вели до успіху. Тому людина почала приписувати природі певні риси, створювати програми, які б запобігли гніву природи, викликали її доброзичливість до себе. В результаті виникла міфологія.
Міфічний тип світогляду грунтувався на уособленні та оду-шевленні сил природи, приписуванні їм людських рис. Він відображав і закріплював досвідлюдей первісного суспільства. В міфології не було чіткого розмежування людини і середовища, природного й надприродного, думок та емоцій. Це було невіддиференційоване, цілісне світорозуміння. Будучи орієнтованою на переборення фундаментальних суперечностей людського існування, вона сприяла гармонізації індивіда, суспільства й природи, пояснювала зв'язок між минулим, сучасним і майбутнім; формувала колективні уявлення соціальних спільнот про певну систему цінностей норм поведінки; за-безпечувала духовну єдність поколінь, емоційно-вольову життєздатність людей. У її надрах зародились елементи моралі, релігії, філософії, мистецтва, науки.
Релігія як тип світогляду виростає з міфології і зберігає її в особі як свій власний елемент. Основою міфології і релігії є уособлення, уподібнення зовнішнього світу людині, перенесення на нього людських властивостей. Відмінність релігії від міфології не в тому, що міф визнає панування над людиною природи (в міфологічній свідомості природа ще не відокремлена від людини), а релігія визнає панування бога. Природа — це реальність, а Бог — продукт людської уяви. Реальне панування над людьми природи і соціальних процесів, переломлюючись в їх колективній свідомості, породжує уявлення про панування богів і над природою, і надлюдиною. До того ж саме уявлення про богів, а тим більше про єдиного Бога, відносно пізнього походження. Релігія виникає саме тоді, коли в свідомості людей надприродне починає відокремлюватись від природного, тобто коли відбувається роздвоєння світу на природний і надприродний (на ранніх ступенях еволюції міфологічного світогляду такого роздвоєння ще не було).
Лише з появою уявлень про богів як надприродних істот, які мають ознаки особистості, — творців і володарів світу, формується і система дій, покликаних впливати на богів, установлювати з ними "практичні" відносини. На місці первісних магічних культів (а частково переосмислюючи їх) виникають характерні для релігіїхвалебні і умилостивельні культи. Стосовно цих останніх можна сказати, що релігія рекомендує молитися. Молитва — це перенесення на богів (Бога) тих відносин, які склалися в людському суспільстві з розпадом первісносус-пільного ладу.
Та на зміну міфічних, релігійних, розпливчастих уявлень мали з'явитися сухі й точні поняття, які могли б показати, як одне явище виникає з іншого, породжує його.
З їх появою у формі натурфілософії з'явився матеріалізм. Причиною виникнення натурфілософії було те, що природознавство тоді ще не було виділено в окрему галузь, природа мисленно не була розчленована. Проте зароджувався новий спосіб мислення, згідно з яким філософія пояснювала як одне явище випливало з іншого, одне знання — з іншого. Думка заглиблювалась у сутність. З'явилось теоретичне мислення.
Перед людством постало триєдине завдання:
зрозуміти світ таким, яким він є; пізнати людину (її внутрішній світ) такою, якою вона є; визначити місце людини в світі і на цій основі сформувати її цілі та завдання.
Вирішення першого завдання привело до появи природничих наук (в лоні філософії). Вирішення другого — до появи суспільних наук. Вирішення третього - до визначення головної мети людини, обгрунтування її ідеалів, оцінок, практичної й теоретичної діяльності. Останній блок питань належав і належить філософії. Сюди ж відносять ще й проблеми методології та ін.
Уже в рабовласницькому суспільстві чітко вималювалася тенденція, згідно з якою предмет сприймали таким, яким він є, без будь-яких вигадок. У XVII ст. з'явилась тенденція, відповідно до якої прагнули "розкласти" предмети по поличках (створювалась застигла картина світу). Проте була й протилежна тенденція, формувався діалектичний метод дослідження. За його допомогою людська думка проникала в "глиб" предмета. Річ розглядалася в її відношеннях і розвитку, з різних сторін та граней. Удосконалювався його апарат: формувалися наукові та філософські категорії. В межах філософії як "науки наук" паралельно з філософськими виникали й розвивались наукові знання. Вони були єдиною формою теоретичного освоєння дійсності, рухалися від емпіричного до теоретичного рівня.
В XVII столітті почався процес виокремлення з філософії наукових знань. її предмет змінився, хоч у своєму розвитку вона продовжувала перебувати в постійному зв'язку з науковими знаннями. Процес впливу на науку з боку філософії, і навпаки — завжди був плодотворним.
У процесі виникнення й розвитку філософія тлумачилась як знання, позбавлене чуттєвої конкретності (знання про сутність, про загальне). Які наука, вона виражає свої знання в теоретичній формі, хоч і відрізняється від неї, а також від релігії, яка орієнтується на непізнавальне осягнення сфери надприродного буття, фіксує його лише в актах віри.
З появою філософії виникають "зацікавлені", "небайдужі" знання. Тому філософія як світогляд відрізняється від інших типів світогляду. Вона реалізує світоглядну функцію на основі теоретичного відношення до дійсності, протиставляючи антропоморфізму міфології уявлення про світ як про сферу дії об'єктивних неперсоніфікованих сил, а традиційності й безпосередності міфу — свідомий пошук і вибір своїх стосунків і тверджень на основі особливих логічних і гносеологічних критеріїв. Теоретичне відношення до дійсності у філософії передбачає зіставлення суб'єкта й об'єкта та з'ясування взаємовідношення між ними.

 

 

Філософські традиції та їх різновиди.

Традицією вважають поєднання процесів успадкування певних культурних здобутків з оновленням, включаючи створення радикально нового. Просторова віддаленість, а отже, відносно ізольоване існування спільностей (культурно-релігійних, економічних, політичних) зумовлюють появу відмінних традицій філософського мислення. При цьому ширші культурні цілісності (цивілізації) потенційно здатні породжувати більші відмінності у традиціях. Тому є сенс вести мову про найбільші чи найважливіші філософські традиції. Дотепер історики філософії виокремлювали дві такі традиції: західну і східну. Однак деякі філософи вважають, що найважливіших філософських традицій є не дві, а три — західна, китайська та індійська. Є підстави для виокремлення арабської філософії, можна знаходити певні спільні ознаки в інтелектуальній культурі, джерелом яких є православне християнство. У західній традиції очевидними є відмінності між англо-американською і континентальною філософіями, попри те, що їх об´єднує. У межах цих ширших філософських традицій співіснують вужчі традиції, у т. ч. національні, що дає право стверджувати про наявність національних традицій у розвитку філософської думки.

Дослідження спільного і відмінного у різних філософських традиціях зумовили виникнення в другій половині XX ст. «компаративної філософії», окремі елементи якої помітні в історико-філософських дослідженнях із часів античності. Предметом компаративної філософії є порівняння різних філософських традицій у просторі, а не в часі. Тобто традиції розглядають як одночасні: такий підхід є синхронічним, а не діахронічним. Однак ідеться не про фізичну одночасність, бо цілком можливо, що одні й ті самі ідеї у різних традиціях з´являються у різний час, а це було б не поміченим за фізичної одночасності. Образно кажучи, кожна традиція має «власний час», і це доводиться враховувати у порівняльних (компаративних) дослідженнях. Тому дослідники небезпідставно вважають, що йдеться про застосування історико-порівняльного методу.

Відмінності у різних культурних та інтелектуальних традиціях дають підставу для радикальних форм голізму і поєднаного з ним релятивізму, коли способи мислення і світорозуміння людей, які належать до різних культур і цивілізацій, розглядають як занадто цілісні і радикально відмінні між собою. У крайній версії цього підходу стверджують про несумірність світорозумінь різних цивілізацій і про відносність понять «реальність», «раціональність», «мораль» тощо, оскільки їх зміст завжди залежить від культурних традицій. Тому філософські поняття не можна розглядати як загальні, універсальні, бо їх зміст можна зрозуміти тільки в контексті певних самобутніх культур.

Голістичний (цілісний) підхід спонукає до радикальних версій релятивізму, однією з яких є концепція лінгвістичної відносності в її радикальних формах. Відповідно до нього будь-яке порівняння традицій мислення за окремими особливостями неможливе тому, що будь-які поняття у будь-якій традиції взаємопов´язані і є елементом цілого: виокремлення цього елементу із цілого призводить до спотворення його змісту. Існують різні підстави вважати радикальні форми голізму і релятивізму хибними. Одне із завдань компаративної філософії полягає в тому, щоб показати можливість порівняння різних світорозумінь і способів мислення та досягнення порозуміння з урахуванням того моменту істини, який містять голізм і релятивізм.

Просте перераховування спільних і відмінних особливостей у традиціях може дезорієнтувати, адже кожне із засадничих філософських понять у кожній із традицій пов´язане з іншими поняттями і має власну історію. Тобто щоб порівняння (встановлення спільного і відмінного) було виправданим, значення кожного терміна (зміст кожного поняття) потрібно спочатку зрозуміти в контексті певної традиції. Без цього завжди існує загроза поверхового порівняння на основі зовнішньої (наприклад, мовної) подібності чи відмінності. Таке порівняння неминуче спотворюватиме традиції, які зіставляють.

Розвиток компаративної філософії сприяє досягненню взаєморозуміння між філософами, які орієнтуються на свої власні традиції, інтеграції філософського знання у глобальному масштабі. Ця тенденція може спричинити інтегроване, глобальне філософське знання за одночасного збереження особливостей кожної традиції. Однак така інтеграція не є знищенням відмінностей, вона являє собою усвідомлення моментів єдності за одночасного врахування різноманітності.

Особливості історико-порівняльного методу, крайніх форм релятивізму і голізму стосуються також дослідження історії національних філософій. При дослідженні історії української філософії важливою обставиною є належність української культури (у т. ч. інтелектуальної) до європейської (західної) філософської традиції, найважливішими джерелами якої є антична філософія, римське право, християнство, певні спільні елементи в етнокультурі європейських націй. Західна філософська традиція представлена як простір інтелектуального спілкування, що охоплює західні нації. Кожна нація, маючи культурні особливості, привносить у це інтелектуальне спілкування частину свого унікального культурно-історичного досвіду. Тому західна філософська традиція є певною єдністю різноманітності, яка включає елементи діалогу (полілогу) способів мислення і проблем, джерелом яких є національні філософії.

Східні слов´яни (українці, росіяни, білоруси) географічно утворюють східну окраїну Європи. Їх спілкування у межах європейського культурного простору в окремі історичні періоди було дуже ослаблене, що призводило до їх ізоляції в цьому просторі. Найважливішими причинами такого становища були політичні (монгольська навала, включення України до складу Російської, а потім комуністичної імперій).

Спосіб формування української нації є в основі своїй європейським: формування етнічної нації, що прийшла на зміну первісним (племінним) етнічним ідентичностям; витворення єдиної національної літературної мови тощо. Завдяки цьому українська етнічна нація утворює серцевину для консолідації громадян в одну культурно-самобутню політичну націю. Спільні європейські ознаки помітні також у способі мислення, втіленому в семантиці української мови, що свідчить про спільну концептуальну основу, властиву європейським націям. Крім того, українська філософія, попри згадані періоди ізоляції, розвивається в тісному зв´язку з європейською філософською традицією.