Тема 1. Основні проблеми філософії науки

ФІЛОСОФІЯ НАУКИ

Тема 1. Основні проблеми філософії науки

1.Філософія науки як нова галузь філософського знання

2. Історія становлення філософії науки

Тема 2. Наукове знання та його особливості

1. Феномен науки. Критерії науковості

2. Функції наукового знання

3. Проблема класифікації наук

Тема 3. Основні історичні етапи розвитку науки

1. Передумови виникнення науки

2. Основні етапи розвитку науки

3. Особливості класичної науки

4. Революція в природознавстві і формування некласичної науки

5. Постнекласична наука як вияв постмодерну

Тема 4. Структура наукового пізнання

1. Основні структурні елементи науки

2. Емпіричний, теоретичний та метатеоретичний рівні пізнання

3. Форми наукового пізнання: ідея, проблема, факт, гіпотеза, теорія, концепція

4. Інші структурні елементи науки

Тема 5. Динаміка науки, теоретичні моделі та закономірності розвитку

1. Кумулятивна модель розвитку науки

2. Діалектико-матеріалістична модель

3. Проблема росту знань у К. Поппера

4. Концепція розвитку знань Т. Куна

5. Науково-дослідна програма І. Лакатоса

6. Методологічний анархізм П. Фейєрабенда

7. Еволюційна модель С. Тулміна

8. Загальні закономірності розвитку науки

Тема 6. Методологія наукового пізнання

1. Поняття методології

2. Філософія та її роль у науковому пізнанні

3. Діалектичний і метафізичний методи мислення та дослідження

Тема 7. Методи наукового пізнання

1. Поняття методу. Класифікація методів

2. Наукові методи емпіричного дослідження

3. Методи теоретичного дослідження

4. Загальнологічні методи

5. Системний підхід у науковому пізнанні

Тема 8. Новації в сучасній науці

1. Загальні характеристики сучасної науки

2. Синергетика як нова стратегія наукового пошуку

3. Глобальний еволюціонізм і сучасна наукова картина світу

4. Проблема позанаукового знання

5. Осмислення взаємозв’язків наукових і соціальних цінностей як умова сучасного розвитку науки

ВСТУП

Магістерська підготовка, яка орієнтована на підготовку фахівців у сфері науково-дослідної роботи, висуває нові вимоги щодо глибокого усвідомлення студентами-магістрантами сутності наукового пізнання, аналізу науки як специфічної форми пізнання, духовного виробництва і соціального інституту; ознайомлення із загальними закономірностями розвитку науки, її структурою, рівнями, методологією і методами наукового пізнання. На це розрахована нова навчальна дисципліна «Філософія і методологія наукового пізнання».Проблеми наукового пізнання також детально вивчаються в курсі філософії для аспірантів.

Дисципліна базується на знанні філософії, перш за все на таких її розділах як теорія пізнання, діалектика, на соціології, основах наукового дослідження і забезпечує формування світоглядної позиції майбутнього науковця, озброює філософськими основами та методологією наукового пізнання, забезпечує кваліфіковане проведення наукових досліджень, написання наукових робіт.

Курс передбачає проведення лекційних, семінарських занять та самостійної роботи. Вивчення курсу завершується заліком.

У процесі засвоєння навчальної дисципліни магістрант повинен

знати:

− структуру і функції сучасного наукового знання і тенденції його історичного розвитку, методологію наукового пізнання;

− глобальні тенденції зміни наукової картини світу, світоглядні, методологічні та інші філософські основи сучасного наукового знання;

− проблеми, пов’язані з впливом науки і техніки на розвиток сучасної цивілізації;

уміти:

− орієнтуватися в складних філософських питаннях сучасної науки і способах їх вирішення; застосовувати отримані знання в процесі наукових досліджень;

− передбачувати та аналізувати з етичної точки зору наслідки наукової діяльності, обґрунтовувати і відстоювати пріоритет етичних цінностей.

Позитивістські концепції

Філософія науки як напрям сучасної західної філософії та як відносно автономна галузь філософського дослідження почала формуватись у середині XIX ст., коли наука почала перетворюватись на сферу професійної діяльності багатьох людей, наукових інститутів, центрів. У цей час з’являються роботи, які спеціально присвячені логіці науки, її історії, ролі у суспільстві. Формуються такі філософські течії як перший позитивізм (О.Конт, Г.Спенсер) і другий позитивізм (Мах, Авенаріус), що претендували на досягнення позитивного знання і належали до сцієнтистського напряму.

Основні ідеї першого позитивізму можна звести до таких тверджень:

– усе наше знання потребує процедури перевірки за допомогою досвіду і кожна наука сама собі є філософією (О. Конт);

– справжня наука не виходить за сферу фактів;

– немає меж науковому пізнанню, наука всемогутня;

– наукою про суспільство є соціологія;

– розвиток науки, техніки, а також соціології є запорукою суспільного прогресу.

Таким чином, позитивізм проголосив себе позитивною філософією, що не визнає абстрактних, загальних положень, а опирається тільки на конкретні емпіричні твердження, які можна перевірити на практиці. Від філософії, яка прагне глобально пояснити світ, треба відмовитись. У той же час її треба перетворити на одну з емпіричних наук, що займеться розробкою методів наукового пізнання, за допомогою яких окремі науки окремі науки будуть розв’язувати свої завдання.

Махізм називають другою формою позитивізму. Основні ідеї махізму:

– в основі філософії повинен лежати критичний досвід;

– емпіріокритицизм виступає із суб’єктивно-ідеалістичних позицій: усі предмети, явища навколишнього світу постають перед людиною у вигляді «комплексу відчуттів»;

– вивчення навколишнього світу можливе тільки як дослідження людських відчуттів через досвід, тобто на практиці;

– філософія повинна стати достовірною наукою про відчуття людини, перекласти абстрактні наукові поняття на мову відчуттів.

На початку XX ст. у зв’язку з революційними відкриттями у фізиці (теорія відносності, квантова механіка), у біології (генетичні теорії), в інших науках інтерес до проблем науки значно виріс. Формується новий напрям позитивізму – неопозитивізм, що став претендувати на аналіз і розв’язання актуальних філософсько-методологічних проблем, висунутих розвитком сучасної науки. Представники: члени «віденського гуртка» (М. Шлік, Р. Карнап, О. Нейрат, Г. Рейєхенбах), львівсько-варшавська школа (П. Тарський, Я. Лукасевич), Б. Рассел, Л. Вітгенштейн).

Основні ідеї неопозитивізму:

– філософія повинна мати справу насамперед з логічним аналізом мови науки – головним засобом, завдяки якому людина позитивно (достовірно) сприймає навколишній світ;

– логічний аналіз мови – це аналіз тексту, знаків, понять, зв’язків внутрішньознакових систем, семантики (змісту) знаків (у цьому неопозитивізм близький до герменевтики);

– основний принцип неопозитивізму – принцип верифікації – порівняння положень науки з досвідом. Положення становить інтерес для науки лише тоді, коли його можна перевірити за допомогою фактів;

– більшість понять колишньої філософії (буття, свідомість, ідея, Бог) потрібно виключити, тому що вони не підлягають верифікації та є проблемами, які не мають наукового розв’язання;

– іншою важливою метою неопозитивізму (крім логічного аналізу мови науки) є звільнення філософії від метафізичних (які не мають достовірного наукового розв’язання) проблем.

Головне, що об’єднувало представників неопозитивізму – це те, що вони вбачали основне завдання філософії в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність з аналізу цього знання та можливостей його втілення в мові. Основним методом перевірки наукових знань проголошувалась верифікація, досить непроста процедура переведення понятійних тверджень на мову фактів за допомогою спостереження, вимірювання, експерименту.

Позитивне значення неопозитивізму:

– критика споглядальної філософії;

– розробка теоретико-методологічних проблем;

– прагнення залучити філософію до загальних процесів розвитку конкретних наук;

– очищення філософії від складних абстракцій і понять.

Обмеженість неопозитивізму:

– звуження кола філософських проблем, зведення філософії до аналізу мови науки;

– абсолютизація формальної логіки й мови в пізнанні;

– перебільшення ролі верифікації.

У другій половині − кінці ХХ ст. сформувався новий варіант позитивізму – постпозитивізм. Основні його ідеї були викладені в роботах К. Поппера, Т. Куна, І. Лакатоса, П. Фейєрабенда, Ст. Тулміна.

Основні проблеми постпозитивізму:

– звернення до історії науки, вивчення динаміки розвитку наукового знання, його суперечностей;

– аналіз соціокультурних факторів виникнення і розвитку науки;

– розгляд філософії як одного із важливих факторів наукового дослідження;

– аналіз механізмів розвитку наукового знання;

– висунення принципу фальсифікації замість верифікації.

Його засновник К. Поппер (1902-1994) визнавав провідну роль у пізнанні теоретичних утворень − гіпотез, теорій, а не фактів, емпіричних даних. Згідно з його поглядами, досвід (сфера фактів) не творить, а лише контролює, відбраковує теорії. Людина починає пізнання, маючи певні упередження (гіпотези, ідеї), які при зіткненні з фактами заперечуються або вдосконалюються. Ця можливість заперечення (фальсифікації) є принциповою відмінністю наукового знання від ненаукового. На його думку верифікацію можна здійснювати за будь-якої теорії, зокрема для філософської (можна підібрати факти, що свідчать на її користь). Відмінність наукової теорії від інших типів знання полягає в тому, що вона формулюється так, що зберігається можливість її фальсифікації. Принцип фальсифікації − це певна установка на критичний аналіз змісту наукового знання; необхідність постійного критичного перегляду всіх його досягнень; погляд на науку як безперервний динамічний процес. Принцип фальсифікації у К. Поппера є ядром методології науки. При формуванні цього принципу Поппер виходив з того, що всі наші знання вірогідні, висуваючи гіпотезу, створюючи теорії, формулюючи закони люди ніколи не можуть з упевненістю сказати, що вони істинні. Однак, якщо ми не можемо встановити істинність знань, то ми все ж можемо з’ясувати їх хибність. Таким чином, виявляючи оману, ми можемо наближатись до істини. К. Поппер стверджував, що істинним можна вважати таке висловлювання, яке не заперечене досвідом. Якщо найдені умови, при яких будь-які базисні положення хибні, ця теорія спростована. Якщо ж досвідне спростування відсутнє, то вона може вважатись істиною, або виправданою. Пізніше Поппер відходить від принципу фальсифікації та приходить до принципу правдоподібності. При методологічному описуванні наукового знання, згідно з Поппером, поняття істини може бути замінене на «наближення до істини», тобто поняттям «ступеня правдоподібності».

У 60-ті роки ХХ ст. сформувалась історична школа філософії науки, представники якої Томас Кун (1922-1996), Імре Лакатос (1922-1974), Пауль Файєрабенд (1922 – 1974). Вони зосередили свою увагу на дослідженні ролі соціальних факторів у розвитку науки. Так, Т. Кун за допомогою поняття парадигма як дисциплінарної матриці, що дає змогу класифікувати стадії історії науки, ініціював осмислення науки та філософської теорії як сукупності знань, методів, цінностей, які поділяє певне коло членів наукової спільноти. Кун виходив з того, що наука є соціальним інститутом, а головним суб’єктом пізнавальної діяльності є наукове товариство. Таку науку він назвав «нормальною», а в історії науки виділив такі стадії: допарадигнормальна, нормальна та екстраординарна.

Інший представник історичної школи Імре Лакатос запропонував концепцію «дослідних програм». Історія розвитку науки – це історія боротьби і зміни дослідних програм, що конкурують між собою.

П. Фейєрабенд виступав проти універсальних принципів і норм у науці та став автором «анархічної епістемології». На його думку, розвиток науки є ірраціональним, а наука нічим не відрізняється від міфу і релігії. Отже, треба звільнити суспільство від диктату науки. Усі форми пізнання мають однакове право на існування.

Таким чином, позитивістські напрями, досліджуючи широке коло методологічних проблем науки, сприяли розвитку філософії науки, довели тісний взаємозв’язок філософії та науки. Разом з тим, оцінка сучасної філософії науки дозволяє зробити висновок, що в епістемології переплітаються різноманітні концепції та підходи. Причому інколи вони заперечують одна одну, наприклад, програма уніфікації науки Віденського товариства і концепція особистісного знання М. Полані, чи концепція зростання наукового знання, що базується на еволюціоністській методології та методологічний анархізм П. Фейєрабенда, коли «дозволено все».

Герменевтика

Герменевтика як філософська течія останньої третини ХХ ст., у центрі якої проблеми розуміння та інтерпретації тестів, розкриття змісту, суттєво вплинула на розвиток методології не тільки гуманітарних, але й природничих наук. Основу герменевтики заклав німецький філософ Ф. Шлейєрмахер (1768−1834). Найбільш відомими представниками філософської герменевтики стали В. Дільтей (1833−1911), Х.-Г. Гадамер (1900−2002), П. Рікьор (1913 − 2005).

Головне герменевтичне завдання – розуміння тексту, яке базується на інтерпретації, що є процесом проникнення в глибину змістовної структури тексту.

Для Гадамера текст перетворюється нібито на остаточну об’єктивну реальність. Він стає об’єктивно самостійним по відношенню як до автора, так і до середовища його епохи. Задача герменевтичного дослідження не у виявленні задуманих у свій час підтекстів, а у виявленні різних можливих інтерпретацій. Звідси – тези: про принципову відкритість інтерпретації, яка, згідно з Гадамером, ніколи не може бути завершеною; а також нерозривність розуміння тексту від саморозуміння інтерпретатора. Сутністю мови він оголошує гру, у грі він убачає також сутність пізнання і розуміння історії.

Спрямовує пізнання людини, формує її досвід, на думку Гадамера, мова. Буття є мова, тільки у мові відкривається істина буття. Гадамер абсолютизує мову. Згідно з його точкою зору, тільки мова і те, що в ній втілено, утворює світ, у якому ми живемо. Він також стверджує, що сутністю мови є гра. У грі він також убачає основу пізнання і розуміння історії.

У зв’язку з цим виникає ідея (Гадамер) герменевтичного кола як центрального методологічного принципу: для розуміння цілого треба зрозуміти окремі частини, але для розуміння окремих частин уже треба мати уявлення про зміст цілого. З точки зору герменевтики треба розімкнути це коло та увійти в нього. Мета розуміння, щоб перенести змістовний зв’язок з іншого світу (історичного, особистісного) у свій власний.

У філософії науки герменевтичне коло розробляється як взаємозалежність теорії та факту: факти з яких будується теорія, завжди концептуально навантажені, їх відбір та інтерпретація обумовлені тією ж самою теорією, яку вони повинні обґрунтувати.

Питання для самоконтролю

1. Які проблеми розглядає філософія науки?

2. Які основні проблеми розглядає філософія науки сучасності?

3. Назвіть історичні типи зв’язків філософії та науки.

4. Які основні ідеї позитивізму?

5. У чому сутність концепції «верифікації»?

6. Які позитивні ідеї позитивізму?

7. Назвіть основних представників постпозитивізму і проблемне поле їх досліджень.

8. У чому сутність прагматизму?

9. Яка основна ідея феноменології?

10. Що таке герменевтика?

Функції наукового знання

Наукове знання виконує такі функції: описування, пояснення, розуміння і передбачення.

Описування – функція наукового знання та етап наукового дослідження, сутність якого у фіксації даних експерименту або спостереження за допомогою певної системи позначень, прийнятих у даній науці (мова, символи, графіки тощо).

Пояснення – функція наукового знання, змістом якої є розкриття сутності об’єкта, що вивчається. У науці широко застосовується форма пояснення, що розкриває причини, генетичні, функціональні, субстанційні зв’язки.

Вимоги до пояснення: 1) має відповідати досвідним фактам; 2) не повинно претендувати на абсолютність (принцип толерантності); 3) має бути максимально простим (принцип простоти); 4) повинно мати тенденцію до поєднання всіх раніше отриманих знань принцип єдності картини світу).

У структурі пояснення можна виділити два аспекти: безпосередньо пояснення та його обґрунтування.

Розуміння – притаманна свідомості форма освоєння дійсності, що означає розкриття і відтворення змісту предмета. Це процес вироблення, освоєння, змісту і значення людиною.

У науці розуміння передбачає використання певних методологічних правил і виглядає як інтерпретація. Типовими видами науково-теоретичного розуміння є: 1) розуміння минулих епох; 2) інтерпретація інокультурних символів, метафор, переклад і тлумачення текстів;3) розуміння інших форм життя, культурних норм і цінностей; 4) розуміння мікрооб’єктів, інтерпретація формалізмів наукових теорій.

Особливості філософського осмислення функцій і механізмів розуміння, у тому числі наукового, представлені в сучасній герменевтиці (Г. Гадамер).

Передбачення – обґрунтування припущень про майбутній стан явищ природи і суспільства чи про явища, невідомих у теперішній час, але які можна виявити на основі відкритих наукою законах природи і суспільства.

Прогнозування – один із видів передбачення, спеціальне дослідження перспектив будь-якого явища. Використовуються такі методи прогнозування, як екстраполяція, моделювання, експертиза, історична аналогія, прогностичні сценарії.

Крім того, наука як соціальний інститут виконує проектно-конструкторську (створення нових технологій), соціокультурну (масштабні плани соціального, економічного, культурного розвитку), перетворюючу (безпосередня продуктивна сила) функції.

 

Проблема класифікації наук

Наука як складна система, що розвивається, має складну структуру, яка постійно породжує нові відносно автономні підсистеми та нові інтегративні зв’язки. Перш за все наука поділяється на конкретні науки, які в свою чергу включають багато наукових дисциплін. Виявлення структури науки в такому аспекті ставить проблему класифікації наук.

Уперше спробу класифікації наук зробив Аристотель. Усе знання, а в античності воно співпадало з філософією, він поділив на теоретичне, практичне і творче. Теоретичне – на метафізику (філософію) як знання про причини і начала всього сущого, математику і фізику, яка вивчає стан тіл в природі. Створену ним формальну логіку Аристотель не ототожнював з філософією, а вважав знаряддям пізнання.

Подібні спроби належать Бекону, Гегелю. Основоположник позитивізму О. Конт запропонував свою класифікацію, застосувавши критерій складності: математика (у тому числі й механіка), астрономія, фізика, хімія, фізіологія (у тому числі й психологія), соціологія. Ф. Енгельс, ґрунтуючись на нових відкриттях у природознавстві, за критерій узяв форми руху матерії та поділив науки так: механіка, фізика, хімія, біологія, наука про суспільство. У сучасній методології у зв’язку з новими відкриттями у природознавстві розрізняють шість основних форм матерії: субатомно-фізичну, хімічну, молекулярно-фізичну, геологічну, біологічну і соціальну. Класифікація форм руху є основою для класифікації наук.

Сучасна наука складається з різних галузей знань, які взаємодіють і в той же час мають відносну самостійність. За предметом і методом пізнання можна виділити: 1) природниче знання; 2) суспільствознавство (гуманітарні і соціальні науки); 3) науки про саме пізнання (логіка, гносеологія, епістемологія); 4) технічне.

У природознавстві суб’єкт пізнання має справу з природними об’єктами, у cуспільних і гуманітарних − із соціальними, із суспільством, де діють люди, наділені свідомістю. Кожна група наук може бути поділена на більш конкретні науки.

Окрему групу складають технічні науки. Технічне знання визначається як самостійна галузь наукового знання, у розвиненій системи технічних наук є свої фундаментальні та прикладні дослідження. У технічних наук свій специфічний об’єкт досліджень − техніка і технологія як сфера штучного, створеного людиною та існуючого завдяки діяльності людини. Технічні науки мають свої теоретичні принципи, методи досліджень, ідеалізовані об’єкти.

Особливою наукою є математика, на думку деяких учених вона не належить до природничих наук, а є важливим елементом мислення.

За відношенням до практики науки поділяються на фундаментальні й прикладні. Термін «фундаментальна наука» свідчить про те, що йдеться про відкриття законів, закономірностей у природі та суспільстві. Прикладне знання – це знання, яке базується на фундаментальних законах і безпосередньо пов’язане із задоволенням життєвих потреб людини, суспільства, держави.

Нині немає чіткої класифікації науки і наукових досліджень. Найбільш ґрунтовно класифіковане природниче знання, хоча і тут багато дискусійних моментів. Усі сторони наукового знання – єдиної науки − знаходяться в бурхливому розвитку і сфера, яку вони охоплюють, весь час зростає.

 

Питання для самоконтролю

1. Що таке наука?

2. Які основні риси наукового пізнання?

3. Чим відрізняється наукове пізнання від буденного, художнього?

4. Як розмежувати науку і ненауку?

5. За якими критеріями можна класифікувати науки?

Передумови виникнення науки

Науковому знанню передувало донаукове знання, так зване стихійно-емпіричне, буденне пізнання, яке виникає разом з формуванням людського суспільства і здійснюється людьми в процесі всіх видів їхньої життєдіяльності. Його називають стихійним, оскільки воно не передбачає постановки будь-яких пізнавальних завдань, які б не стосувались безпосередньо потреб практики. Це пізнання, разом з тим, є емпіричним, оскільки воно не йде далі окремих тверджень про різні властивості та окремі відношення предметів повсякденного досвіду. Тут охоплюються певні закономірні взаємозв’язки і взаємозалежності, які яскраво відображені в народній мудрості, у прислів’ях, народних прикметах тощо. Донаукове стихійно-емпіричне пізнання одночасно є і формою практичної діяльності, воно безпосередньо вплетене в неї. Його мета − не пізнання світу, а саме виробництво предметів, яке, зрештою, неможливе без певного знання про предмети та знаряддя праці, способи їхньої зміни, застосування тощо. Характерними рисами донаукового стихійно-емпіричного пізнання є те, що, по-перше, даний рівень пізнання спирається, як правило, не на будь-які теоретично-пізнавальні концепції, а на багаторазове повторення поколіннями людей однакових операцій з речами та їхніми властивостями, що і дає змогу відібрати такі способи практичної діяльності, які враховують певні об’єктивні властивості цих речей і є достатньо ефективними для одержання необхідних практичних результатів. По-друге, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не має своїх специфічних методів і спеціальних засобів. Засобами цього рівня пізнання є знаряддя праці, які одночасно виконують як виробничі, так і пізнавальні функції. По-третє, результати цього рівня пізнання за звичай виражаються та закріплюються у виробничому досвіді, у певних рецептурних правилах, які фіксують дії, необхідні для одержання корисного ефекту, забезпечення результативності людської діяльності. По-четверте, донаукове, стихійно-емпіричне пізнання не пов’язане з певним конкретним об’єктом пізнання. Об’єктом тут є ті різноманітні явища, з якими пов’язані люди в процесі своєї життєдіяльності. Зміни в характері життєдіяльності, розширення її сфери призводить до того, що люди стикаються з усе новими і новими явищами дійсності, тому об’єкт цього рівня пізнання є дуже широким і невизначеним.

На відміну від донаукового, стихійно-емпіричного пізнання наукове пізнання виникає лише на певному етапі історичного розвитку людства. Виникнення його пов’язане із суспільним розподілом праці, з відділенням розумової праці від фізичної і перетворенням розумової праці, духовної діяльності у відносно самостійну сферу.

Разом з тим, є точка зору, що на певному етапі існували форми знання, які можна назвати протонауковими, які також мали рецептурний характер, тобто були пов’язані з конкретними практичними завданнями: вимірюванням землі, розрахунками розливів річок, веденням календарів, будівлею різних споруд тощо, але в той же час вже мали певні ознаки науки. Ці знання характерні для Стародавніх цивілізацій Єгипту, Месопотамії, Індії та ін.

Наукове пізнання є відносно самостійною, цілеспрямованою пізнавальною діяльністю і полягає у взаємодії таких компонентів: 1) пізнавальної діяльності спеціально підготовлених груп людей, які досягли певного рівня знань, навичок, розуміння, виробили відповідні світоглядні та методологічні установки з приводу своєї професійної діяльності; 2) об’єктів пізнання, які можуть не збігатися безпосередньо з об’єктами виробничої діяльності, а також практики в цілому; 3) предмета пізнання, який детермінується об’єктом пізнання і проявляється в певних логічних формах; 4) особливих методів та засобів пізнання; 5) уже сформованих логічних форм пізнання та мовних засобів; 6) результатів пізнання, що виражаються головним чином у законах, теоріях, наукових гіпотезах; 7) цілей, що спрямовані на досягнення істинного та достовірного, систематизованого знання, здатного пояснити явища, передбачити їхні можливі зміни і бути застосованим практично. Наукове пізнання, таким чином, – це цілеспрямований процес, який розв’язує чітко визначені пізнавальні завдання, що визначаються цілями пізнання. Цілі пізнання, у свою чергу, детермінуються, з одного боку, практичними потребами суспільства, а з іншого − потребами розвитку самого наукового пізнання.

Щодо виникнення саме такого знання то існують різні точки зору з цього приводу. Згідно з однієї з них, наукові знання з’явилися близько 2,5 тис. років тому назад в Стародавній Греції. Вони вирізнялись теоретичністю, тобто побудовою логічних, пов’язаних і узгоджених систем. Однак наукові знання зароджувались в надрах філософії та носили світоглядний характер. Основним мотивом перших учених було бажання зрозуміти висхідні начала і принципи світобудови. Основна мета дослідника − споглядання і його осмислення. У структурі натурфілософії народжувались деякі математичні та природничі поняття. Так, піфагорійська школа заклала теоретичні основи математики. Перша геометрична модель Космосу була розроблена Евдоксом (ІУ ст. до н. е.). Останнім етапом у побудові гомоцентричної моделі космосу була теорія Аристотеля, згідно з якою Космос складається із кількох сфер, що постійно рухаються і мають спільний із Землею центр. В античності сформувались ідеї атомістики та елементаризму (Левкіпп, Демокрит, Емпедокл, Платон). Аристотеля можна назвати першим філософом науки. Він створив систему знань про світ, проаналізував і класифікував різні види знання, розмежував філософію і метафізику, математику, науки про природу, теоретичне знання про людину. Усе це він відокремив від практичного знання, включивши до нього всі види майстерності, технічні знання, здоровий глузд.

В Аристотеля можна знайти уявлення про те, як треба правильно будувати наукові дослідження та їх викладати. Робота вченого, на його думку, повинна включати чотири основних етапи:

– виклад історії - питання, що досліджується, з аналізом та критикою точок зору попередніх дослідників;

– чітка постановка проблеми, яку треба дослідити;

– висунення власного рішення – гіпотези;

– обґрунтування цього рішення за допомогою логічних аргументів і емпіричних даних.

Ще й сьогодні більшість досліджень будується за цією схемою. Оцінюючи позитивно «аристотелівську науку», треба вказати на її обмеженість. Перш за все, вона розглядала Космос як обмежений і замкнений, у центрі якого знаходилась Земля. Математика вважалась наукою про ідеальні форми. Античні філософи базувались на досвіді, що давався безпосередньо у відчуттях у природному середовищі.

У середні віки наукові знання продовжували розвиватись в рамках філософії та античної традиції. Для них також характерні такі риси, як споглядальність, абстрактні теоретичні висновки, принципова відмова від досвідного пізнання, визнання пріоритету універсального над унікальним. З іншого боку, з’являються нові тенденції, що базуються на експериментальному пізнанні: алхімія, астрологія.

Згідно з іншою точкою зору, наука формується в період зародження і розвитку буржуазних відносин (ХVІ – ХYІІ ст.). Початок цієї науки заклав М. Коперник, який запропонував геліоцентричну картину світу і нову методологію наукового пізнання. Г. Галілей остаточно зруйнував аристотелівську методологію, розробив і запропонував метод точного експериментального дослідження, в основі якого − математика. Принцип пояснення явищ на основі їх «сутностей» і «якостей», що була характерна для аристотелівської науки був замінений на принцип, згідно з яким усі якісні відмінності зумовлюються кількісними відмінностями в масі, вазі, формі. І ці кількісні характеристики можуть втілюватись у точних математичних закономірностях.

Особливості класичної науки

Завдяки зусиллям провідних вчених і філософів ХYІІ ст. (Декарта, Коперника, Галілея, Ньютона та ін.) сформувалась нова форма пізнання природи − математизоване природознавство, що базується на точному експерименті. У ХУІІ ст. формуються перші об’єднання вчених, такі як Паризька академія наук, Лондонське товариство вчених.

Перша наукова революція відбувалась в епоху Відродження, її зміст визначило геліоцентричне вчення Коперника. Другу наукову революцію пов’язують з іменами Галілея, Кеплера, Ньютона.

Зміст наукового методу Ньютона:

1. Провести досліди, спостереження, експеримент.

2. Завдяки індукції виділити в чистому вигляді окремі сторони природного процесу і зробити їх такими, що безпосередньо спостерігаються.

3. Зрозуміти, які закономірності, принципи, основні поняття які лежать в основі цих процесів.

4. Здійснити математичне втілення цих принципів, законів, тобто математично сформулювати взаємозв’язки природних процесів.

5. Побудувати цілісну теоретичну систему шляхом дедуктивного розгортання фундаментальних принципів.

6. Використати сили природи і підкорити їх конкретним технічним завданням.

Основний зміст механістичної картини світу, створеної Ньютоном:

1. Увесь світ, Всесвіт (від атомів до людини), уявлявся як сукупність величезного числа неподільних і незмінних корпускул, які рухаються в абсолютному просторі й часі, взаємопов’язані силами тяжіння, які миттєво передаються від тіла до тіла через пустоту.

2. Згідно з цим принципом будь-які події наперед чітко визначені законами класичної механіки.

3. Світ складається з речовини, у якій елементарним об’єктом є атом, а всі тіла побудовані із абсолютно твердих, однорідних, незмінних і неділимих корпускул − атомів. Головним поняттям при описуванні механічних процесів були поняття «тіло» і «корпускула».

4. Рух атомів і тіл уявлялись як переміщення в абсолютному просторі в певному абсолютному часі.

5. Природа розумілась як проста машина, частини якої підпорядковані жорсткій детермінації. Звідси − зворотність часу.

6. Важлива особливість функціонування механічної картини світу як фундаментальної дослідної програми − синтез природничого знання на основі редукції (зведення різноманітних процесів і явищ до механічних).

Особливості класичної науки:

- світ явищ, який вивчає наука, розглядається як існуючий реально і у своїх характеристиках не залежить від суб’єкта пізнання;

- у науковому пізнанні вчений починає з фактів, що існують у природі об’єктивно;

- світ характеризується незмінними постійними залежностями, які пов’я­зують факти. Вони виражаються законами різного рівня: емпіричними та теоретичними;

- емпіричні закони описують об’єкти, що спостерігаються безпосередньо або за допомогою простих приладів;

- теоретичні закони виводяться шляхом формування теоретичної гіпотези.

- мета науки – формулювання цих законів, і тому числі мета соціальних наук – відкрити соціальні закони;

- емпіричні дослідження вільні від ціннісних оцінок і базуються на дослідному спостереженні та експерименті, які передбачають кількісні вимірювання, які здійснюються за допомогою приладів та інструментів;

- простір і час розглядаються як окремі незалежні субстанції;

- процеси розуміються як лінійні та підпорядковані механізму рівноваги, причому розбалансована система прагне повернутися до рівноваги;

- ідея балансу є центральною і в соціальній думці;

- якщо відомі закони і висхідні умови, то можна визначити якими були чи будуть просторово-часові та кількісні характеристики будь-якого процесу в тому числі соціального.

 

4. Революція в природознавстві в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. і формування некласичної науки

Уже в перші десятиліття ХІХ ст. були підготовлені умови до руйнування механістичної картини світу. Цьому, перш за все, сприяли три великі відкриття: створення клітинної теорії, відкриття закону збереження і перетворення енергії, розробка Дарвіним еволюційної теорії. Кінець ХІХ, початок ХХ ст. століття характеризувались революційними відкриттями в багатьох галузях науки, що призвели до зміни картини світу: відкриття променів Рентгена, радіоактивності (Беккерель), електрона (Дж. Томсон) радію (М. і П. Кюрі); створення квантової теорії (Планк), теорії відносності (Ейнштейн), квантової механіки (Шредінгер, Гейзенберг, Борн).

Фундаментальні зміни в уявленнях про матерію, простір, час, причинність вимагали формування нових філософсько-методологічних підходів. Вони базувались перш за все на квантово-механічному описуванні реальності. Їх можна сформулювати таким чином:

1. Нерозривність об’єкта і суб’єкта пізнання, залежність знання від методів і засобів, які використовують для його отримання. Процедура спостереження, свідомість спостерігача разом з вимірювальною процедурою створюють «фізичну реальність» об’єктів.

2. Визнання важливості процедури розуміння та інтерпретації у всіх пізнавальних актах.

3. Поширення ідеї єдності природи та незворотності природних процесів, підвищення ролі цілісного і субстанційного підходів.

4. Формування нового образу детермінізму і його «ядра» – причинності. Визнання існування нового класу теорій − статистичних, які включають вірогідність, невизначеність, неоднозначність.

5. Визначальне значення статистичних закономірностей щодо динамічних.

6. Визнання суперечності як суттєвої характеристики об’єктів природознавства і як принципу їх пізнання.

7. Витіснення метафізичного стилю мислення діалектичним.

8. Зміна уявлення про виникнення наукової теорії. Наукові дослідження у квантовій фізиці виявили обмеженість спрощеного підходу до побудови теорії як простого індуктивного узагальнення досвіду. Теорія може будуватись за рахунок побудови гіпотетичних моделей, які потім обґрунтовуються досвідом.

Питання для самоконтролю

1. Що таке протонаука?

2. Які основні характеристики класичної науки?

3. У чому сутність наукового методу Ньютона?

4. Які риси притаманні некласичній науці?