Особливості та ідейні здобутки філософії Г.Гегеля. Система філософії Гегеля.

Особливості та ідейні здобутки філософії Г.Гегеля. Система філософії Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831) народився у м. Штуттгарті.

Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея *усе породжує, *усе охоплює і * все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).

Абсолютна ідея (за Геґелем)

• всеохоплююча реальність (субстанція)

• єдиний універсальний чинник усіх форм буття (суб'єкт)

• світловий розум, єдине рефлексивне поле

Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.

Принципи:

• принцип тотожності мислення і буття (все, що є породжене мисленням і може бути зведеним до нього)

• принцип усезагального зв 'язку (все пов'язаие з усім)

• принцип розвитку

Оскільки абсолютна ідея у філософії Геґеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії ^тотожності, ^відмінності-протилежності та ^внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність - це лише один бік сутності абсолютної ідеї, а іншій - це відмінність, що доходить до ступеня протилежності.

Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл.

Зрозуміло, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідея являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби ''вкарбований" в усе на зразок своєрідного "генетичного колу" діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) характеристика гегелівської філософії як нагромадження "тріад": теза - анти-теза - синтез і т.д.

СИСТЕМА ФІЛОСОФІЇ ГЕГЕЛЯ

(основні праці)

"Феноменологія духу " (опис життєвого циклу абсолютної ідеї загалом)

Стадії розвитку абсолютної ідеї

природа "Філософія природи "

історія суспільства та особа "Філософія історії" історія суспільства та особа

дух (свідомість) "Наука логіки " "Філософія духу" "Філософія релігії" "Естетика " "Історія фіюсофії"

 

Наведена схема розгортання гегелівських філософських міркувань демонструє синтетичний і системний характер філософії Геґеля і пояснює, чому і як вона вбирає у себе основні сфери життєдіяльності та пізнання: адже в ній людське пізнання

постає як всекосмічна сила виявлення внутрішніх можливостей буття як такого, до того ж воно наслідує усю всесвітню еволюцію.

 

Антропологічний принцип філософії Л.Фейєрбаха.

У філософії Л. Фейєрбах постав як новатор, досить суттєво відійшовши від основного русла думок своїх попередників. Докладно вивчивши філософію Геґеля, він побачив у ній "дотовану теологію". Замислившись над причинами панування релігії у суспільній думці, Фейсрбах дійшов висновку про те, що релігія:

♦ втілює віковічні людські мрії та ідеали;

♦ змальовує досконалий світ;

♦ виконує функції компенсації людської немічності, недосконалості, страждання.

Якщо релігія є сутністю людини, якщо вона с свідченням людської необхідності, то, за Фейєрбахом. слід повернути людині всю повноту її життя, піднести, звеличити людину. А для того насамперед слід визнати за потрібні й необхідні всі прояви людини, або, як каже Фейєрбах. усі її сутнісні сили чи властивості: "Якими с визначальні риси істинно людського в людині?

Все через людину, і тому справжньою філософією може бути лише антропологія. Фейєрбах вимагає від філософії повернення до реальної людини, до реалій людини, до її дійсних проявів. Мислить, за Фейєрбахом, не душа, не мозок, а людина: "У палацах мислять інакше, ніж у хатинках...". Якщо ж ми повертаємось до реальної людини, тоді істинною діалектикою стає "не монолог окремого мислителя із самим собою; це діалог між Я та Ти".

На місце любові до Бога Фейєрбах закликає поставити любов до людини, на місце віри в Бога- віру людини в себе саму. На думку Фейєрбаха, філософія любові здатна витіснити релігію як перекручену форму людського самоусвідомлення. Єдиним Богом для людини постає тільки і тільки людина. А людське спілкування з природою та собі подібними стає основним людським скарбом.

# Отже, можна констатувати, що Л.Фейєрбах був чи не першим філософом, який помітив вичерпування ідейного потенціалу класичної філософії. Він зрозумів, що після того, як уся європейська філософія, а з особливою плідністю - німецька класична філософія - високо піднесла духовну реальність і збудувала десь у височині кришталеві палаци чистої думки, після того, як це будівництво було у найважливіших рисах деталізоване і завершене, лишалося лише одне - повернути все це на землю, до людини.

 

 

Основні напрями у зарубіжній філософії XX ст.

- сцієнтичний

- антропологічний

- культурологічний

- “нова філософська хвиля” та постмодерн

- історіофілософський

- релігійна філософія

На грунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис (графіка, філософське кіно і т.п. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у XX ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.

* Отже, філософія XX ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси.

 

Ідеї, представники та здобутки неопозитивізму та постпозитивізму.

Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії XX ст. намагалися виконати представники так званого "логічного позитивізму'' або неопозитивізму.

Основні осередки:

- "віденський гурток " на чолі з М.Шліком (1882-1936)

- англійський неопозитивізм, представлений іменами Л.Вітгенштейна (1869 - 1951) та Б.Рассела (1872 - 1970)

- Львівсько-Варшавська філософська школа К.Твардовського (1866 - 1938).

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітген-штейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А. Тарський). М.Шлік сформулював засади процедури під назвою "верифікація" - перевірка на істинність.

Верифікація передбачала таку послідовність дій: ^виділення провідних положень певної теорії ^зведення їх до простих, далі неподільних "атомарних суджень "; виділення у реальності таких салю "атомарних фактів " % співставлений "атомарних суджень " із "атомарними фактами " % обґрунтування отриманих результатів.

Верифікація

щоб зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення із фактами

співставленню треба піддавати провідні, а не другорядні положення певної теорії, дотримуючись суворих вимог апарату математичної логіки

Засл уги неопозитивізму:

- Його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки

- Під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку

Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає їїяк сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності.

Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад: © ідеалізовані об'єкти (ідеальний газ та ін.), © певні принципи (наприклад, принцип простоти), © положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні; на початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму", або "пізній позитивізм"). Представники постпозитивізму, вважаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені. П.Фепєрабепд та ін.).

Найбільш авторитетними представниками Марбурзької школи неокаи-тіанства були Г./Согел (1842-1918) та £.Аассірер(1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: >теоретичиу (наука) >практичну (етика) >естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е. Кассірєр переконливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній.

# Врешті Е.Кассірер дійшов висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину "Ното хітЬоіісиз" (Людина символізуюча).

Представники "радикальноїепістемології" (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.) вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а в її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає анатомо-фізіологічна будова людини, її потреба в оптимальному функціонуванні.

 

 

Релігійна філософія XX ст.

 

У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Здавалося б, на тлі успіхів науки, техніки, росту та поширення інформаційних систем і технологій релігійна філософія, як і релігійний світогляд взагалі, повинні були б зазнати суттєвої кризи, але так не сталося. Певною мірою тут далися взнаки суперечливості історичних процесів століття, тривале та напружене протистояння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання претендувала на світове панування, поширюючи та пропагуючи атеїстичний світогляд. З іншого боку, у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі тих самих успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі. Окрім того, саме у XX ст. вже не треба було нікого переконувати у тому, що наука - це могутня, проте- не всемогутня сила, що є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес. Частково інтерес до релігійної філософи у XX ст. можна пояснити тим, що на тлі колосального прискорення соціальної динаміки все більш проблематичними постають як окрема людська індивідуальність, так і життєва доля окремої людини. До цього варто додати також і те, що той самий науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше: сіпало зрозуміли.», що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку з цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності із його трансценденталізмом виводило людину за межі простого перехрестя природно-космічного процесу, дозволяло побачити її прилученою до особливих, найперших та вихідних засад буття.

Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку в 1879 р. енциклікою Римського папи було проголошено офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цій філософії сприяло також її досить широке культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.

Визнаними представниками, можна сказати, - корифеями неотомізму американський філософ Ю.Бохеньський (1902-1995). Всі вони вважали себе відданими вихідним ідеям філософії Св. Томи та намагалися їх далі розвивати та інтерпретувати.

=> світречей нам наданий реально

=> цей світ може засвоюватися практично у досвіді життя

=> і сьогодні залишаться в силі тлумачення Се. Томою симфонії

розуму та сили => відповіді на найважливіші для людини питання слід шукати у

текстах Святого Письма та в божественному об 'явленні => вирішення найважливіших проблем світової філософії можливе лише па грунті релігійного світогляду, божественного об'явлення => пізнання розпочинаються із відчуття, із реальних контактів людини з дійсністю, але переходить в активізацію тих кращих інтелектуальних здібностей, якими падпіив нас Бог

Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія, яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Томою, наголошували на необхідності орозумнення волі). Його представниками були К.Барт (1886-1968), ПЛіпліх(Жв-1965),Р.Бультман (1884-1976).

Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О.Блаватська, Р.Штайнер), учення «живої етики» (О.Реріх) та російську релігійну філософію (М.Бердяєв, П.Флоренський), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення. Представники теософії ("теос" - бог, "софія" - мудрість) ґрунтували свої твердження на тезі про те, що релігії всього світу ведуть розмови про одне й те ж - про виявлення божественного у відношенні до людини, проте розмови ці відрізняються мовами, образами, повнотою та ступенем внутрішнього зв'язку.

Учення " Живоїетики " базувалося на переважно етичних тезах давньоіндійських філософсько-релігійних течій, називаючи себе різновидом йоги. Воно стверджувало матеріальність усього існуючого, щоправда, проводячи розрізняння тонкої матерії і грубої. У людському єстві жива етика нараховувала сім шарів сутностей, що ієрархічно сходили до божественної

поиналежності до тієї чи іншої иевковио-оелігійноі коніЬесії.

тілесності, тому життєве завдання людини вбачалося у тому, щоби пройти шляхом самовдосконалення і підпорядкувати своє життя вищому шару. Це вчення є досить поширеним в Європі, у тому числі - і в Україні. Його пропагандою займаються осередки "Товариства Реріха".

Російська релігійна філософія (або філософія російського релігійного ренесансу) найбільш широко і потужно розгорнула свою діяльність на початку XX ст. Вона включила у поле своєї проблематики всі найважливіші проблеми світової філософії, проте підпорядкувала їх розуміння і вирішення релігійному, пов'язаному перш за все із східним православ'ям світогляду.

 

 

Буття

- інтенція свідомості (умова, за якою свідомість може вибудовувати свій зміст)

- предметність (в аспекті екзистенційної зустрічі; при-бутті – перебування)

- правильне мислення (окреслення межі між буттям і небуттям); тривалість

# Отже, буття — це тривалість, неперервність, націленість свідо­мості на змістове відношення. Але це ще й постійна предметна мін­ливість зазначених тривалості та спрямованості на зміст. Окреслюючи останні характеристики буття, різні фічософи надавали їм різного конкретного визначення

Отже, історія категоріальних визначень буття спрямована:

_^. на конкретизацію та деталізацію цього поняття, на наповнення його все биьш точним змістом

^. на зближення філософських визначень буття із трактуваннями проявів бгття наукою

—^ на поступове перетворення поняття буття із позначення чогось позасвідомого на внутрішню умову змістовного самоздійснеїтн свідомомсті та мислення

 

Названа сукупність категоріальних визначень буття працює саме як сукупність, тобто вона позначає шлях поглиблення наших уявлень про буття від означення "усе, що існує", яке більшість людей вживає інтуїтивно як синонім буття як такого, до поняття "правильногомислення", мислення категоріального, історично виправданого.

 

 

Особливості та ідейні здобутки філософії Г.Гегеля. Система філософії Гегеля.

Георг Вільгельм Фрідріх Геґель (1770-1831) народився у м. Штуттгарті.

Вирішуючи питання про вихідну основу буття, Геґель синтезував ідеї своїх попередників. Він вважав, що основою світу є духовна субстанція - абсолютна ідея, яка є єдністю свідомості та самосвідомості. Водночас це не лише субстанція, а й суб'єкт, тобто діючий розум. Це означає, що абсолютна ідея *усе породжує, *усе охоплює і * все залучає у поле свого інтелектуального споглядання (рефлексії).

Абсолютна ідея (за Геґелем)

• всеохоплююча реальність (субстанція)

• єдиний універсальний чинник усіх форм буття (суб'єкт)

• світловий розум, єдине рефлексивне поле

Якщо це так, то виходить, що абсолютна ідея вибудовує реальність сама із себе й водночас залучає усе це (реальність та її конструювання) у свій зміст. Тобто вона весь час збагачується, нарощує своє змістове наповнення, залишаючись єдиною та всеохоплюючою.

Принципи:

• принцип тотожності мислення і буття (все, що є породжене мисленням і може бути зведеним до нього)

• принцип усезагального зв 'язку (все пов'язаие з усім)

• принцип розвитку

Оскільки абсолютна ідея у філософії Геґеля постає єдиною основою реальності, то вона із необхідністю демонструє свій суперечливий характер, проходячи послідовно в своєму життєвому циклі через стадії ^тотожності, ^відмінності-протилежності та ^внутрішнього синтезу. Початкова, змістова тотожність ідеї проявляється в логіці - в русі чистих інтелектуальних форм. Проте тотожність - це лише один бік сутності абсолютної ідеї, а іншій - це відмінність, що доходить до ступеня протилежності.

Маючи внутрішньо суперечливий характер, абсолютна ідея проходить три основні стадії свого розвитку, що становлять її життєвий цикл.

Зрозуміло, що цей цикл зумовлений розвитком внутрішніх суперечностей, а оскільки абсолютна ідея являє собою єдину основу усіх явищ та процесів дійсності, то подібний цикл ніби ''вкарбований" в усе на зразок своєрідного "генетичного колу" діалектики. Звідси випливає звісна (сумнозвісна) характеристика гегелівської філософії як нагромадження "тріад": теза - анти-теза - синтез і т.д.

СИСТЕМА ФІЛОСОФІЇ ГЕГЕЛЯ

(основні праці)

"Феноменологія духу " (опис життєвого циклу абсолютної ідеї загалом)