Загальні особливості та провідні напрями філософії XX ст.

У XX ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни в її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через Інтернет) із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно.

Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій; те ж саме можна сказати і про тих, хто пов'язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом. Надзвичайно строкатим постає сучасне життя в етнічному плані: різні народи та етноси сьогодні до певної міри перемішалися, досить яскраво проявилася культурна багатоманітність людства.

Якщо резюмувати сказане, то можна стверджувати, що суспільне життя у XX сіп. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним та масштабним, різноманітним та суперечливим.

Все це не могло не позначитись на становищі філософії. З'явилися новий тон філософствування, нові світоглядні ціннісні орієнтири, нові філософські парадигми і напрями. Своїм розвитком філософія XX ст. може нагадувати розвиток ланцюжкової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів.

- вийшла далеко за межі академічних аудиторій

- постала досить сильно інтегрованою у системи загальної (а не лише спеціальної) освіта

- отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, симпозіуми та семінари, діяльність філософських товариств

- постала у своїх основних проявах некласичною

- відчутно змінилася мова філософії: звернена до широкого загалу, вона почала говорити зрозумілою коленій людині, інколи, навіть, буденною мовою

- змінилися також їі змістові та предметні орієнтації: можна стверджувати, що для філософії XXст. не існує заборонених тем або зон

- їй властива колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами

- вона не замикається лише на тому змісті, який виник у XX ст., а, навпаки, ніби актуалізує всю попередню філософію

- відбулася досить радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей, нарощувалась тенденція мінімалізму у філософії, тобто відмовлення від абсолютів

- почали поступово розмиватися грані між філософськими працями та працями і жанрами з інших сфер інтелектуальної діяльності

* Поруч Із новітніми філософськими винаходами абсолютно повноцінно та рівноправно існували і існують, нібито, історично віджили напрями і течії, отримавши інколи додаткову частку "нео-": неопозитивізм, неосхоластика, неотомізм, тут також культивуються деякі напрями давньої східної філософії, античної філософії (наприклад, неоплатонізм), патристики (неоплатонізм) та ін.

Основні напрями у зарубіжній філософії XX ст.

- сцієнтичний

- антропологічний

- культурологічний

- “нова філософська хвиля” та постмодерн

- історіофілософський

- релігійна філософія

На грунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли, наприклад, концептуальні живопис (графіка, філософське кіно і т.п. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у XX ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.

* Отже, філософія XX ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси.

 

Ідеї, представники та здобутки неопозитивізму та постпозитивізму.

Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знань. Це завдання у філософії XX ст. намагалися виконати представники так званого "логічного позитивізму'' або неопозитивізму.

Основні осередки:

- "віденський гурток " на чолі з М.Шліком (1882-1936)

- англійський неопозитивізм, представлений іменами Л.Вітгенштейна (1869 - 1951) та Б.Рассела (1872 - 1970)

- Львівсько-Варшавська філософська школа К.Твардовського (1866 - 1938).

Програмні положення неопозитивізму були сформульовані у працях М.Шліка, Л.Вітген-штейна, Б.Рассела та деяких представників Львівсько-Варшавської школи (Я.Лукасевич, С.Лесьнєвський, А. Тарський). М.Шлік сформулював засади процедури під назвою "верифікація" - перевірка на істинність.

Верифікація передбачала таку послідовність дій: ^виділення провідних положень певної теорії ^зведення їх до простих, далі неподільних "атомарних суджень "; виділення у реальності таких салю "атомарних фактів " % співставлений "атомарних суджень " із "атомарними фактами " % обґрунтування отриманих результатів.

Верифікація

щоб зробити науку точнішою, треба її перевірити шляхом співставлення із фактами

співставленню треба піддавати провідні, а не другорядні положення певної теорії, дотримуючись суворих вимог апарату математичної логіки

Засл уги неопозитивізму:

- Його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки

- Під впливом ідей та діяльності неопозитивізму суттєво змінилися уявлення про науку

Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає їїяк сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності.

Стало зрозумілим, що наука включає в свій зміст такі елементи, які не можна зіставити із фактами. Це, наприклад: © ідеалізовані об'єкти (ідеальний газ та ін.), © певні принципи (наприклад, принцип простоти), © положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні; на початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму", або "пізній позитивізм"). Представники постпозитивізму, вважаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М.Полені. П.Фепєрабепд та ін.).

Найбільш авторитетними представниками Марбурзької школи неокаи-тіанства були Г./Согел (1842-1918) та £.Аассірер(1874-1945). Обидва вони присвятили значну частину своїх праць дослідженню вихідних засад наукового пізнання. Г.Коген виділяв три види інтелектуальної діяльності: >теоретичиу (наука) >практичну (етика) >естетичну (мистецтво), але вважав, що в основі їх всіх лежить інтелектуальне конструювання предмету. Е. Кассірєр переконливо доводив, що самі по собі факти не вирішують долю наукової теорії, навіть якщо вони суперечать останній.

# Врешті Е.Кассірер дійшов висновку, що вирішальна роль у людському відношенні до дійсності належить символічній діяльності, і назвав людину "Ното хітЬоіісиз" (Людина символізуюча).

Представники "радикальноїепістемології" (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.) вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а в її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Єдиним чинником знання постає анатомо-фізіологічна будова людини, її потреба в оптимальному функціонуванні.

 

 

Ідеї та представники Львівско-Варшавської філософської школи логічного позитивізму.