Основні етапи розвитку науки

Сучасна історія науки виділяє такі основні етапи її розвитку:

1. Класична наука − (ХУІІ − ХІХ ст.) Домінує лінійний і об’єктивний стиль мислення, бажання пізнати об’єкт сам по собі, безвідносно до умов його пізнання суб’єктом, реальність підпорядкована універсальним законам. Класична раціональність розглядає процеси шляхом причинно-наслідкових зв’язків, сформувалась механістична картина світу, яка набула статусу універсальної наукової онтології.

2. Некласична наука (перша половина ХХ ст.), її виникнення пов’язано з розробкою релятивістської та квантової теорії, що дозволяє характеризувати корпускулярні або хвильові властивості мікроб’єктів, робить акцент на незворотності природних процесів, відкидає об’єктивізм класичної науки, уявлення про реальність, яка не залежить від засобів пізнання і суб’єктивного фактора.

3. Постнекласична наука (друга половина ХХ початок ХХІ ст.) базується на принципах нової раціональності − нерівноважності, несталості, становлення, досліджує відкриті, складні системи, здатні до самоорганізації, враховує співвідношення характеру отриманих знань про об’єкт не тільки з особливостями засобів і операцій діяльності суб’єкта пізнання, а і з її ціннісними і цільовими структурами.

Кожний етап має свою парадигму, свою картину світу, свої фундаментальні ідеї. Класична наука має своєю парадигмою механіку, її картина світу будується на принципі жорсткого лапласівського детермінізму, їй відповідає образ світобудови як годинникового механізму.

З некласичною наукою пов’язана парадигма відносності, дискретності, вірогідності, додатковості.

Постнекласичній стадії відповідає парадигма становлення і самоорганізації.

При цьому зміна класичної науки некласичною, а останньої − постнекласичною не означає, що кожний новий етап повністю заперечує попередній. Навпаки, вони співіснують і тісно взаємодіють, доповнюючи одне одного.

 

Особливості класичної науки

Завдяки зусиллям провідних вчених і філософів ХYІІ ст. (Декарта, Коперника, Галілея, Ньютона та ін.) сформувалась нова форма пізнання природи − математизоване природознавство, що базується на точному експерименті. У ХУІІ ст. формуються перші об’єднання вчених, такі як Паризька академія наук, Лондонське товариство вчених.

Перша наукова революція відбувалась в епоху Відродження, її зміст визначило геліоцентричне вчення Коперника. Другу наукову революцію пов’язують з іменами Галілея, Кеплера, Ньютона.

Зміст наукового методу Ньютона:

1. Провести досліди, спостереження, експеримент.

2. Завдяки індукції виділити в чистому вигляді окремі сторони природного процесу і зробити їх такими, що безпосередньо спостерігаються.

3. Зрозуміти, які закономірності, принципи, основні поняття які лежать в основі цих процесів.

4. Здійснити математичне втілення цих принципів, законів, тобто математично сформулювати взаємозв’язки природних процесів.

5. Побудувати цілісну теоретичну систему шляхом дедуктивного розгортання фундаментальних принципів.

6. Використати сили природи і підкорити їх конкретним технічним завданням.

Основний зміст механістичної картини світу, створеної Ньютоном:

1. Увесь світ, Всесвіт (від атомів до людини), уявлявся як сукупність величезного числа неподільних і незмінних корпускул, які рухаються в абсолютному просторі й часі, взаємопов’язані силами тяжіння, які миттєво передаються від тіла до тіла через пустоту.

2. Згідно з цим принципом будь-які події наперед чітко визначені законами класичної механіки.

3. Світ складається з речовини, у якій елементарним об’єктом є атом, а всі тіла побудовані із абсолютно твердих, однорідних, незмінних і неділимих корпускул − атомів. Головним поняттям при описуванні механічних процесів були поняття «тіло» і «корпускула».

4. Рух атомів і тіл уявлялись як переміщення в абсолютному просторі в певному абсолютному часі.

5. Природа розумілась як проста машина, частини якої підпорядковані жорсткій детермінації. Звідси − зворотність часу.

6. Важлива особливість функціонування механічної картини світу як фундаментальної дослідної програми − синтез природничого знання на основі редукції (зведення різноманітних процесів і явищ до механічних).

Особливості класичної науки:

- світ явищ, який вивчає наука, розглядається як існуючий реально і у своїх характеристиках не залежить від суб’єкта пізнання;

- у науковому пізнанні вчений починає з фактів, що існують у природі об’єктивно;

- світ характеризується незмінними постійними залежностями, які пов’я­зують факти. Вони виражаються законами різного рівня: емпіричними та теоретичними;

- емпіричні закони описують об’єкти, що спостерігаються безпосередньо або за допомогою простих приладів;

- теоретичні закони виводяться шляхом формування теоретичної гіпотези.

- мета науки – формулювання цих законів, і тому числі мета соціальних наук – відкрити соціальні закони;

- емпіричні дослідження вільні від ціннісних оцінок і базуються на дослідному спостереженні та експерименті, які передбачають кількісні вимірювання, які здійснюються за допомогою приладів та інструментів;

- простір і час розглядаються як окремі незалежні субстанції;

- процеси розуміються як лінійні та підпорядковані механізму рівноваги, причому розбалансована система прагне повернутися до рівноваги;

- ідея балансу є центральною і в соціальній думці;

- якщо відомі закони і висхідні умови, то можна визначити якими були чи будуть просторово-часові та кількісні характеристики будь-якого процесу в тому числі соціального.

 

4. Революція в природознавстві в кінці ХІХ – поч. ХХ ст. і формування некласичної науки

Уже в перші десятиліття ХІХ ст. були підготовлені умови до руйнування механістичної картини світу. Цьому, перш за все, сприяли три великі відкриття: створення клітинної теорії, відкриття закону збереження і перетворення енергії, розробка Дарвіним еволюційної теорії. Кінець ХІХ, початок ХХ ст. століття характеризувались революційними відкриттями в багатьох галузях науки, що призвели до зміни картини світу: відкриття променів Рентгена, радіоактивності (Беккерель), електрона (Дж. Томсон) радію (М. і П. Кюрі); створення квантової теорії (Планк), теорії відносності (Ейнштейн), квантової механіки (Шредінгер, Гейзенберг, Борн).

Фундаментальні зміни в уявленнях про матерію, простір, час, причинність вимагали формування нових філософсько-методологічних підходів. Вони базувались перш за все на квантово-механічному описуванні реальності. Їх можна сформулювати таким чином:

1. Нерозривність об’єкта і суб’єкта пізнання, залежність знання від методів і засобів, які використовують для його отримання. Процедура спостереження, свідомість спостерігача разом з вимірювальною процедурою створюють «фізичну реальність» об’єктів.

2. Визнання важливості процедури розуміння та інтерпретації у всіх пізнавальних актах.

3. Поширення ідеї єдності природи та незворотності природних процесів, підвищення ролі цілісного і субстанційного підходів.

4. Формування нового образу детермінізму і його «ядра» – причинності. Визнання існування нового класу теорій − статистичних, які включають вірогідність, невизначеність, неоднозначність.

5. Визначальне значення статистичних закономірностей щодо динамічних.

6. Визнання суперечності як суттєвої характеристики об’єктів природознавства і як принципу їх пізнання.

7. Витіснення метафізичного стилю мислення діалектичним.

8. Зміна уявлення про виникнення наукової теорії. Наукові дослідження у квантовій фізиці виявили обмеженість спрощеного підходу до побудови теорії як простого індуктивного узагальнення досвіду. Теорія може будуватись за рахунок побудови гіпотетичних моделей, які потім обґрунтовуються досвідом.