Тема 1. Сутність науки. Проблеми методу, методології та методики наукового дослідження.

1. Наука як форма пізнання світу. Предмет, завдання і функції науки.

2. Процеси диференціації та інтеграції у науці. Структура і класифікація наук.

3. Основні етапи розвитку науки. Класична, некласична та постнекласична наука.

4. Поняття методу. Специфіка наукового методу. Співвідношення методології та методики наукового дослідження.

5. Проблема трансляції наукових знань.

6. Феномен наукових шкіл як предмет міждисциплінарних досліджень. Міждисциплінарний підхід до дослідження феномена наукових шкіл.

7. Формування особистості науковця. Проблема гармонії та конфлікту цінностей у творчості вченого.

Література [осн. 1, 2, 3, 4, 5, 11, 13, 15,17, 43, 54; дод – 5, 6, 14, 27, 28, 31.].

 

Мета: загальне уявлення про наукову діяльність як специфічну сферу життєдіяльності суспільства

Завдання:

1. Побудувати уявлення про структуру науки та визначити її основні терміни і поняття;

2. Визначити основні етапи розвитку науки, специфіку кожного з них в аспекті методів та форм організації науки..

Наука як специфічна сфера людської діяльності є результатом суспільного розподілу праці, відокремлення розумової праці від фізичної, перетворення пізнавальної діяльності в особливу галузь занять певної групи людей. Необхідність наукового підходу до всіх видів людської діяльності змушує науку розвиватися швидшими темпами, ніж будь-яку іншу галузь діяльності.

Наука завжди знаходиться на першому плані розвитку людського суспільства, оскільки саме її досягнення й відкриття з часом покладаються в основу механізму прогресивного процесу еволюції суспільства до більш високих рівнів та форм його організації.

Наукова діяльність повинна бути високоорганізованою й чітко структурованою, інакше її результати у подальшому використанні можуть призводити до небажаних а часом й шкідливих наслідків.

Кожен фахівець повинен мати уявлення про методику й організацію науково-дослідницької діяльності, про науку та основні її поняття.

Наука — це сфера людської діяльності, спрямована на вироблення нових знань про природу, суспільство і мислення.

Поняття "наука" включає в себе як діяльність, спрямовану на здобуття нового знання, так і результат цієї діяльності — суму здобутих наукових знань, що є основою наукового розуміння світу. Науку ще розуміють як одну з форм людської свідомості. Термін "наука" застосовується для назви окремих галузей наукового знання.

Закономірності функціонування та розвитку науки, структури і динаміки наукового знання та наукової діяльності, взаємодію науки з іншими соціальними інститутами і сферами матеріального й духовного життя суспільства вивчає спеціальна дисципліна — наукознавство. Одним з основних завдань наукознавства є розробка класифікації наук, яка визначає місце кожної науки в загальній системі наукових знань, зв'язок усіх наук. Найпоширенішим є розподіл усіх наук на науки про природу, суспільство і мислення.

Наука виникла в момент усвідомлення незнання, що в свою чергу викликало об'єктивну необхідність здобуття знання. Знання — результат пізнання людиною дійсності, сформований у свідомості. Це — ідеальне відтворення умовною формою узагальнених уявлень про закономірні зв'язки об'єктивної реальності.

Процес руху людської думки від незнання до знання називають пізнанням, в основі якого лежить відбиття і відтворення у свідомості людини об'єктивної дійсності. Наукове пізнання — це дослідження, яке характерне своїми особливими цілями і задачами, методами отримання і перевірки нових знань. Воно сягає сутності явищ, розкриває закони їх існування та розвитку, тим самим вказуючи практиці можливості, шляхи і способи впливу на ці явища та зміни згідно з їхньою об'єктивною природою. Наукове пізнання покликане освітлювати шлях практиці, надавати теоретичні основи для вирішення практичних проблем.

Основою і рушійною силою пізнання є практика, вона дає науці фактичний матеріал, який потребує теоретичного осмислення. Теоретичні знання створюють надійну основу розуміння сутності явищ об'єктивної дійсності.

Діалектика процесу пізнання полягає в протиріччі між обмеженістю наших знань і безмежною складністю об'єктивної дійсності. Пізнання — це взаємодія суб'єкта й об'єкта, результатом якого є нове знання про світ. Процес пізнання має двоконтурну структуру: емпіричні і теоретичні знання, які існують в тісній взаємодії та взаємозумовленості.

Знання зводяться до відповідей на декілька запитань, які схематично можна зобразити таким чином:

· Що? скільки? чому? яке? як? — на ці запитання має дати відповідь наука.

· Як зробити? — на це запитання дає відповідь методика.

· Що зробити? — це сфера практики.

Відповіді на запитання зумовлюють безпосередні цілі науки — описування, пояснення і передбачення процесів та явищ об'єктивної дійсності, що становлять предмет її вивчення на основі законів, які вона відкриває, тобто у широкому значенні — теоретичне відтворення дійсності.

Істинні знання існують як система принципів, закономірностей, законів, основних понять, наукових фактів, теоретичних положень і висновків. Тому істинне наукове знання є об'єктивним. Разом з тим наукове знання може бути відносним або абсолютним. Відносне знання — це знання, яке, будучи в основному адекватним відображенням дійсності, відрізняється певною неповнотою збігу образу з об'єктом. Абсолютне знання — це повне, вичерпне відтворення узагальнених уявлень про об'єкт, що забезпечує абсолютний збіг образу з об'єктом. Безперервний розвиток практики унеможливлює перетворення знання на абсолютне, але дає змогу відрізнити об'єктивно істинні знання від помилкових поглядів.

Наука, як специфічна діяльність спрямована на отримання нових теоретичних і прикладних знань про закономірності розвитку природи, суспільства і мислення, характеризується такими основними ознаками:

• наявністю систематизованого знання (наукових ідей, теорій, концепцій, законів, закономірностей, принципів, гіпотез, основних понять, фактів);

• наявністю наукової проблеми, об'єкта і предмета дослідження;

• практичною значущістю як явища (процесу), що вивчається, так і знань про нього.

Наукова діяльність — інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань. Вона існує в різних видах:

1) науково-дослідницька діяльність;

2) науково-організаційна діяльність;

3) науково-інформаційна діяльність;

4) науково-педагогічна діяльність;

5) науково-допоміжна діяльність та ін.

Кожен із зазначених видів наукової діяльності має свої специфічні функції, завдання, результати роботи.

У межах науково-дослідницької діяльності здійснюються наукові дослідження. Наукове дослідження — цілеспрямоване пізнання, результати якого виступають як система понять, законів і теорій.

Розрізняють дві форми наукових досліджень: фундаментальні та прикладні. Фундаментальні наукові дослідження — наукова теоретична та (або) експериментальна діяльність, спрямована на здобуття нових знань про закономірності розвитку та взаємозв'язку природи, суспільства, людини. Прикладні наукові дослідження — наукова і науково-технічна діяльність, спрямована на здобуття і використання знань для практичних цілей.

Наукові дослідження здійснюються з метою одержання наукового результату. Науковий результат — нове знання, здобуте в процесі фундаментальних або прикладних наукових досліджень та зафіксоване на носіях наукової інформації у формі наукового звіту, наукової праці, наукової доповіді, наукового повідомлення про науково-дослідну роботу, монографічного дослідження, наукового відкриття тощо. Науково-прикладний результат — нове конструктивне чи технологічне рішення, експериментальний зразок, закінчене випробування, яке впроваджене або може бути впроваджене у суспільну практику. Науково-прикладний результат може мати форму звіту, ескізного проекту, конструкторської або технологічної документації на науково-технічну продукцію, натурного зразка тощо.

За класифікацією В.Стьопіна, наука (перш за все природознавство) проходить у своєму розвитку такі етапи: класична наука, некласична наука, постнекласична наука. Відповідно, він характеризує чотири наукових революції.

Перша – перехід від попередній стадій розвитку наукового знання (античність – середньовіччя – відродження, коли знання в цілому характеризується такою якістю, як умоглядність) до створення експериментального природознавства, у витоків якого стояв Г.Галілей – ХVІІ ст.; друга наукова революція – перехід до розвитку дисциплінарного наукового знання у кінці ХVІІІ – пер. пол. ХІХ ст.; третя наукова революція – перехід до некласичної стадії розвитку науки к. ХІХ – поч.. ХХ ст., й нарешті – четверта наукова революція – пер. пол. ХХ ст.

Наука як феномен культури.

Базовий принцип аналізу науки як феномена культури полягає у чіткому розрізненні реальної науки і системи уявлень про науку. З одного боку, у світі людської культури існує складне мегаутворення, яке містить у собі величезну кількість елементів і яке за традицією називається наукою. Стосовно сучасної науки можна говорити про те, що вона знаходиться в проміжку між цілісним функціонуванням в якості єдиної системи і розпадом на елементи, що самостійно розвиваються.

З іншого боку, існує три рівні, на яких формується система уявлень (знань) про науку. Культура, як традиція, всередині себе відтворює набір стереотипних уявлень про те, що таке наука для повсякденної свідомості, тобто це – масові образи науки. Вони тиражуються як через засоби масової інформації, так і на рівні безпосереднього спілкування. Наукове співтовариство рефлексує щодо цілей, змісту та результатів власної діяльності й створює професіональні образи науки, які транслюються через усе різноманіття форм наукового спілкування: система освіти, "лабораторне життя", конференції тощо. І в кінцевому підсумку, наука виступає об'єктом пізнання, що досліджує через своєрідність своїх предметів і методів цілий ряд дисциплін: соціологію науки, історію науки, психологію науки, методологію науки, філософію науки. Таким чином, різноманіття образів науки (масових і професійних) доповнюється нескінченними суперечками про точне "визначення" (дефініції) науки, про межі між науковим і ненауковим, які ведуться в усіх формах теоретичних рефлексій над наукою: від аморфного наукознавства до філософії науки.

Існування великої кількості теоретичних моделей науки і ще більшого різноманіття образів науки об'єктивно обумовлено. Наука - дуже складне явище, яке постійно розвивається, його неможливо охопити як на рівні безпосереднього особистого досвіду і заснованої на ньому індивідуальної пізнавальної дії, так і на рівні кінцевої кількості моделей. Але будь-яка модель науки завжди містить у собі момент узагальнення щодо науки взагалі.

На рівні індивідуальної свідомості сукупність знань і уявлень про науку також добудовується до цілісності, частіше за все у формі образу науки, рідше - у вигляді концептуальної моделі. Важливим тут є той факт, що будь-який суб'єкт пізнавальної діяльності, а також суб'єкт будь-якої іншої діяльності, яка тим чи іншим чином пов'язана з наукою, здійснюючи конкретні дії, керується власними уявленнями про науку. При цьому інтуїтивно передбачається, що вони адекватно відповідають реальній науці. Тобто, не тільки на рівні пізнавальної (навчальної) діяльності, а й у сфері практичної діяльності, рефлексія над особистим образом науки відіграє важливу роль. Вона дозволяє уникати низки помилок, насамперед, помилки екстраполяції або надмірного узагальнення.

У найбільш загальному вигляді опис науки як феномена культури містить у собі два підходи: зовнішній і внутрішній. В першому випадку наука розглядається як цілісний феномен відносно світу культури. В другому випадку, наука постає як складний, структурований об'єкт, кожна з частин якого може бути розглянута як самостійний об'єкт.

На відміну від політики і культури, наука претендує на статус універсальної діяльності і, як явище підійшла ближче до ідеалу глобальної цілісності, ніж інші феномени культури.

Місце науки у світі культури може бути встановлене через набір відносних систем координат, тобто відносно інших феноменів культури. При цьому головним об'єктом аналізу є характер і спосіб взаємодії між наукою і філософією, наукою і релігією, наукою і правом і т.п.

Відношення між наукою і філософією представляють особливий інтерес. Історія взаємовідносин цих двох явищ духовної культури пройшли фактично через всі логічно можливі форми. Були часи, коли наука фактично була частиною філософського знання, і були часи, коли філософія зазнала примусового онаучування. Крім цих двох крайніх форм можлива велика кількість перехідних варіантів. Частина з них вже реалізувалася історично.

Головною проблемою ХХ століття було встановлення того, де саме проходить межа між наукою і філософією. Складність цього розрізнення пов'язана з цілою низкою факторів. По-перше, з історичною традицією, де домінувала ідея наукової філософії. По-друге, зі схожістю форм представлення результатів наукового і філософського дослідження: теоретично організована система знань. По-третє, з наявністю такого явища як філософські науки.

В останні десятиліття ХХ ст. полеміка навколо проблеми взаємовідносин між наукою і філософією стала менш гострою. Це пов'язано і зі зміною умов спілкування у світовому інформаційному просторі - плюралізм поступово перетворюється в норму. Але вирогідно, що головною причиною стало різке звуження соціальної бази теоретичного конфлікту. З одного боку Радянський Союз, оплот наукової філософії з чіткою ідеологічною платформою, вже став історією. З іншого боку, філософія і наука перетворилися у високоспеціалізовані професійні сфери діяльності, і людей, які однаково засвоїли обидва види діяльності, небагато. Це призвело до того, що філософія науки перетворилася в досить самостійний культурний феномен, куди відкритий вхід з обох боків. Крім цього, у світі виникли нові проблеми, розв'язання яких вимагає інтегративної участі як вчених, так і філософів, наприклад, проблеми екології. У цих умовах ступінь компетентності філософії і науки встановлюється не на загальному рівні, а стосовно конкретного предмета, ситуативно.

Історія взаємовідносин між наукою і релігією в європейській культурній традиції також далеко неоднозначна, хоча, починаючи з епохи Просвітництва, між ними встановилася чітка субординація. Наука основана на "знанні", релігія - на "вірі". Слово "вчений" стає майже синонімом слова "атеїст". Істотні зміни почали відбуватися в другій половині XX століття. Обидві сторони зробили суттєві кроки назустріч одна одній. Проте в цьому процесі чітко видно асиметрію мотивів і цілей.

Розвиток науки вимагає постійної зміни релігійної картини світу, і церква з часів Томи Аквінського виробила прийоми більш-менш безболісного включення в неї нового знання. В техногенному світі істотна кількість людей орієнтована на науку, а конкурентна боротьба за "душі віруючих" між конфесіями християнства, а також між християнством та іншими світовими релігіями в 60-ті роки різко загострилася. Включення в релігійну пропаганду наукової аргументації мало велике значення в цій боротьбі. Крім цього більшість релігійних об'єднань були проти цілого ряду напрямків наукових досліджень. Щоб впливати на науку, потрібно бути ближче до науки.

Тому з боку релігії головними ініціаторами змін виступили релігійні організації, у першу чергу католицька церква (“аджорнаменто”). З їхнього боку це був принциповий крок, оскільки при цьому були переглянуті деякі пункти офіційної доктрини. Основний упор робився на зняття протиставлення науки і релігії з погляду проблеми істини, відновлення історичної справедливості у відносинах і т.п. В результаті релігійні організації почали проводити активну політику і стосовно офіційної науки, і стосовно наукового співтовариства. Ця політика, наприклад, включає цілий комплекс заходів для формування нового іміджу релігійного знання. У цей комплекс входять як заходи пропагандистського характеру, наприклад, визнання того, що Г.Галілей був правий, а церква не права; так і фінансування відповідних проектів, наприклад, порівняльного аналізу сучасних наукових і біблійних знань про історію стародавньої Іудеї. Церква залучає до своїх проектів багатьох відомих учених, використовуючи їхній авторитет для просування власних ідей.

Проте релігійні конфесії реально не визнають право науки на самостійне існування. Жодна церква не пішла на принципові зміни у своїх доктринах щодо цілого ряду наукових пошуків. Більше того, релігійні діячі й організації активно лобіюють прийняття на державному рівні законодавчих заборон на наукову діяльність, що суперечить догматам церкви, наприклад, на клонування. Починаються спроби розмити межу між науковим і релігійним знанням за рахунок науки. В масовій релігійній літературі наукове знання представляється як принципово неточне, а значить невірне, як знання, яке, також як і релігійне, основане на вірі, як знання, яке просто небезпечне для людства.

Рух у протилежному напрямку, від науки до релігії, у більшості випадків пов'язаний з діяльністю вчених, які, опинившись у ситуації світоглядної кризи, вибрали релігію засобом розв'язання власних, а іноді і наукових, проблем. Вони багато в чому повторюють аргументи представників релігії, але в практичній діяльності зазвичай чітко розрізняють, де закінчується віра і починається знання. З їхньої точки зору релігія і наука не суперечать одна одній, оскільки функціонують у різних сферах. Тому релігійність вченого не заважає йому займатися наукою, а навпаки, може допомогти там, де наука безсила, як-от, в галузі моралі і політики, там, де вирішується, чи доцільний ризик наукового експерименту, яке застосування можуть знайти результати науки й інше.

На межі науки і релігії з'явилися самостійні феномени - окремі явища симбіотичної природи, що претендують на тотожність релігійної і наукової істин. Своєрідні "наукові релігії" намагаються довести свої догмати до раціонального обґрунтування (саєнтологія).

Серед інших культурних феноменів, що відіграють важливу роль у житті науки, можна виділити право. Наукова діяльність завжди здійснюється в межах конкретної держави. Заклади науки та й самі вчені, як громадяни держави чи іноземні громадяни, повинні виконувати закони певної країни. Це стосується всіх сторін наукового життя: від економічної діяльності наукового інституту до публічних політичних висловлювань окремого вченого.

Крім загальної системи права, існує законодавство, спеціально присвячене науці. Саме через систему права в розвинених демократіях відбувається гармонізація інтересів між державою і наукою. Держава зазвичай зацікавлена в розвитку науки: міжнародний престиж, військові замовлення, підготовка фахівців, спроможних максимально швидко використовувати наукові розробки на практиці і т.ін. При цьому вона готова частково фінансувати наукову діяльність. Крім цього держава активно використовує науку і її можливості в ідеологічних цілях. Тут роль науки ситуативно може принципово змінитися: з міри прогресу наука може перетворитися в цапа відбувайла.

Наука також активно використовує законодавчі й ідеологічні можливості для реалізації власних інтересів. Наприклад, пільгові умови для економічної діяльності, підвищення рівня пенсійного забезпечення тощо. Ідеологічна трибуна використовується для створення необхідного іміджу науки, для просування проектів, які потребують підтримки населення й інше.

Особливу сферу взаємодії представляє система відношення між офіційною наукою і феноменами, що претендують на науковий статус. За останні десятиліття кількість навколонаукових феноменів (етнонаука, паранаука, псевдонаука, девіантна наука і т.п.) значно збільшилася. Вони одержали достатні фінансові й адміністративні можливості для просування своїх ідей, для створення паралельних наукових структур, для включення елементів знання в систему освіти тощо. Тому з погляду офіційної науки представляють значну небезпеку.

Сукупність пізнавальних явищ, які умовно називають альтернативною наукою, являє собою дуже складне утворення. В його структурі є увесь спектр пізнавальних відношень - від елементарної помилки до суворого наукового експерименту. Крім цього, у змісті позанаукового знання також важливе місце посідають релігійна, філософська, естетична й ідеологічна складові. Розділити ці компоненти дуже складно, але незалежно від свого складу, позанаукове знання завжди прагне довести свою претензію на науковість.

Відношення офіційної науки до різного роду альтернативних наук у більшості випадків однозначне - як до псевдонаук. Пряме протистояння наукової громадськості базується на внутрішній нормативності і має мету утримати межі науковості. Але набір характеристик (норм), що відокремлює науку від ненауки, досить формальний. Явища всередині науки, що не несуть у собі наукового результату, але дотримують форми - принципово невідокремні, водночас явища, по суті наукові, але які ще не набули її форми чи утворили нову, опиняються в ролі пасинків. Мабуть з цим пов'язаний той факт, що останнім часом у систему офіційної науки в тій чи іншій формі були включені елементи з найрізноманітніших альтернативних наукових систем, наприклад, народна медицина більше не є однозначно антинауковою.

Наука і суспільство.

Для характеристики цієї системи прийнято використовувати декілька ключових моделей. Так місце, яке явище культури посідає в соціальному просторі, фіксується через категорію " соціальний статус ".

Соціальний статус - це система прав, обов'язків і соціальних очікувань, які виникають між об'єктами соціальної взаємодії, у даному випадку між наукою й іншими соціальними інститутами, наукою і групами людей. Тобто, можна говорити про цілий набір соціальних статусів, у тому числі і про інтегральний показник: статус науки стосовно суспільства взагалі, наприклад, на рівні держави. Статусні права й обов'язки виходять далеко за межі юридичного права і містять у собі всю сукупність культурних правил і норм. Права й обов'язки реалізуються в двох формах: зовнішній - на рівні статусу, і внутрішній - на рівні науки. Особливо яскраво це простежується щодо статусу вченого.

Обов'язки на рівні статусу в більшості випадків закріплені формально. Вони можуть бути подані і як закони, і як службові інструкції, і як угода. Проте будь-який статус має і низку додаткових обов'язків "в силу сформованої ситуації", основаних на домінуючих соціальних очікуваннях. Наприклад, статус вченого передбачає великий обсяг знань, тому відмова взяти участь у розв'язанні кросворда сприймається як образа: знає, але не хоче допомогти. Обов'язки на рівні науки містять у собі положення, стосовно яких відбувається статусна самоідентифікація, іншими словами, - це те, що людина науки вважає за необхідне робити, виходячи зі свого статусу. Внутрішні обов'язки завжди відрізняються від зовнішніх обов'язків, причому не обов'язково убік їх зменшення, хоча даний варіант зустрічається найчастіше.

Права на рівні статусу, як і обов'язки, є набором розпоряджень, закріплених у відповідних документах. Права на рівні людини науки - це те, що вона вважає за необхідне очікувати від суспільства або те, що вона очікує від інших людей, які знають про її статус. Завжди існує різниця між статусними й опанованими правами, адже реально реалізувати свої права - завдання непросте. Регіональний рівень освоєння прав помітно відрізняється й у цілому відповідає рівню правової культури даного суспільства. В той же час, має місце і таке явище, як перевищення своїх статусних прав.

Другою ключовою моделлю розгляду характеристик взаємодії в системі "наука - суспільство" є підхід, що визначається такою категоріальною структурою як " соціальна роль ". Категорія "соціальна роль" фіксує два типи взаємовідносин. Перший тип містить у собі набір функцій, які наука реально виконує стосовно суспільства. Другий тип характеризує науку з погляду того, наскільки реальні функції відповідають її соціальному статусу, тобто, наскільки вона виконує свої обов'язки, реалізує свої права, виправдовує своїми діями соціальні очікування.

У будь-якому суспільстві існує різноманіття оцінок соціальної ролі науки, яке реалізується на кількох рівнях: від теоретичного до рівня суспільної думки. Різноманіття значень оцінки науки демонструє наявність двох протилежних теоретичних позицій і відповідних їм установок масової свідомості: сциєнтизм і антисциєнтизм. Позиція сциєнтизму основана на максимальному перебільшенні ролі науки в розвитку суспільства. Наукове знання представляється як вища культурна цінність, на основі наукових моделей людство здатне вирішити усі свої проблеми, у тому числі й соціальні. Антисциєнтизм представляє протилежну точку зору. У своїй граничній формі антисциєнтизм звинувачує науку в усіх бідах сучасного світу, вважає техногенну цивілізацію тупиковою гілкою розвитку.

В своїй єдності сукупні соціальний статус і соціальна роль науки вказує на її положення в соціальній ієрархії. Існує кілька основних показників соціального положення, значення яких залежить від особливостей і рівня розвитку суспільства. Насамперед, це економічні дані: абсолютні і відносні показники фінансування наукової діяльності з боку держави, частка коштів на наукові дослідження в корпоративному бюджеті, рівень прибутків науковців і т.п. Важливу роль в оцінці соціального положення науки відіграють також престижність наукової діяльності: авторитетність думки видатних вчених при розв'язанні важливих соціальних питань, форми фіксації заслуг перед суспільством (нагороди, премії тощо) і їхня значимість, престижність професії науковця для нового покоління.

Положення науки в суспільстві і домінуюча оцінка її соціальної ролі багато в чому визначають державну політику в сфері науки, що, у свою чергу, є головним фактором формування соціальних умов існування науки. Якщо через поняття "соціальний статус", "соціальна роль", "соціальний стан" можна реконструювати місце науки в суспільстві стосовно сучасності, то через аналіз " соціальних умов " виявляються можливості реалізації наукового потенціалу.

Оцінка соціальних умов існування науки, яка використовується, наприклад, у практиці планування розвитку науки в розвинених державах, включає в себе величезну кількість параметрів. Відзначимо тільки основні.

Оцінку правових умов можна звести до відповіді на питання, чи забезпечує існуюча система законодавства ефективну регламентацію в сфері наукової діяльності? У першу чергу, це стосується системи обмежень: заборони на дослідження, наприклад досліди на собі, заборони на наукову діяльність для певних категорій людей, наприклад, за станом здоров'я або за політичними переконаннями, заборони на поширення наукової інформації, наприклад, військова, державна, корпоративна таємниці.

Оцінка фінансових умов в сучасних умовах - дуже складна проблема, оскільки наука в межах наявних у неї людських ресурсів вже спроможна використовувати суму, що перевищує сукупний бюджет розвинених країн. Тому фінансові умови частіше за все оцінюють відносно запланованих програм досліджень. Той же механізм використовують при оцінці матеріально-технічної бази - наскільки вона дозволяє проводити заплановані дослідження.

В умовах інформаційного суспільства важливим елементом соціальних умов є суспільна думка. В розвинених демократіях вплив суспільної думки на політику взагалі, і на наукову політику зокрема, дуже відчутний. Досить пригадати гучні пропагандистські компанії з проблеми клонування.

Наука в системі техногенної цивілізації.

Поява науки як самостійного явища культури і утвердження її впливу на всі аспекти існування людини були пов'язані з певним типом цивілізації—техногенною. На відміну від традиційних суспільств, притаманних цивілізаціям Давніх Індії та Китаю, Вавілону та Давнього Єгипту, державам мусульманського Сходу тощо (з їхньою орієнтацією в людській діяльності на зразки й норми, які акумулювали досвід предків і змінювались дуже повільно, а сприймались як незмінні), суспільства техногенної цивілізації зорієнтовані на швидкий прогрес на ґрунті змін у техніці й технологіях завдяки систематичному застосуванню в виробництві наукових знань.

Техногенна цивілізація виникла в європейському регіоні в XVII—XVIII ст. в епоху першої промислової революції, становлення науки Нового часу, ранніх буржуазних революцій. Проте її культурні передумови закладались набагато раніше і були пов'язані з розвитком європейської культури. То були досвід демократії античного поліса та становлення в його культурі різних філософських систем і перших зразків теоретичної науки, а пізніше — сформована в епоху європейського середньовіччя християнська традиція з її уявленнями про людську індивідуальність, концепцією моралі й розумінням людського розуму як такого, що створений за образом і подобою божественного і тому здатний до раціонального осягання сенсу буття.

Синтез цих двох традицій в епоху Відродження був одним з етапів становлення основних цінностей техногенної цивілізації, до яких належать цінність об'єктивного знання про сутність речей, тобто самоцінність об'єктивної істини, і пов'язана з нею установка на систематичний приріст об'єктивного знання, вимога постійної новітності як результату дослідження.

Виникнувши в епоху Відродження і на початку Нового часу, зазначені ціннісні установки перетворилися на внутрішньонаукові етичні настанови: заборону навмисного викривлення істини на догоду іншим, зовнішнім щодо науки цінностям (політичним, ідеологічним, релігійним), заборону на плагіат. На основі цих ціннісних орієнтацій були вироблені засади наукової раціональності, котрі відрізняють її від інших форм пізнання світу.

 

Етика та праксеологія науки.

Наукова діяльність — інтелектуальна творча діяльність, спрямована на здобуття і використання нових знань. Вона існує в різних видах:

1) науково-дослідницька діяльність;

2) науково-організаційна діяльність;

3) науково-інформаційна діяльність;

4) науково-педагогічна діяльність;

5) науково-допоміжна діяльність та ін.

Кожен із зазначених видів наукової діяльності має свої специфічні функції, завдання, результати роботи.

У межах науково-дослідницької діяльності здійснюються наукові дослідження. Наукове дослідження — цілеспрямоване пізнання, результати якого виступають як система понять, законів і теорій.

Розрізняють дві форми наукових досліджень: фундаментальні та прикладні. Фундаментальні наукові дослідження — наукова теоретична та (або) експериментальна діяльність, спрямована на здобуття нових знань про закономірності розвитку та взаємозв'язку природи, суспільства, людини. Прикладні наукові дослідження — наукова і науково-технічна діяльність, спрямована на здобуття і використання знань для практичних цілей.

2. Наукова комунікація. Наукова школа.

У розвитку сучасного суспільства важливу роль відіграє наукова інформація, отримана в результаті наукового пізнання, її отримання, поширення та використання мають суттєве значення для розвитку науки.

Наукова інформація поширюється в часі та просторі певними каналами, засобами, методами. Особливе місце в цій системі належить науковій комунікації. Наукова комунікація (НК) — обмін науковою інформацією (ідеями, знаннями, повідомленнями) між ученими і спеціалістами. Сучасні автори теорії комунікації К. Шеннон та У. Вівер дають таке визначення комунікації: "Це всі дії, коли один розум впливає на інший".

У процесі НК виділяють п'ять основних елементів:

1) комунікант — відправник повідомлення (особа, яка генерує ідею або збирає, опрацьовує наукову інформацію та передає її).

2) комунікат — повідомлення (фіксована чи нефіксова-на наукова інформація, закодована певним чином за допомогою символів, знаків, кодів).

3) канал (спосіб передачі наукової інформації).

4) реципієнт — отримувач повідомлення (особа, якій призначена інформація і яка певним чином інтерпретує її, реагує на неї).

5) зворотний зв'язок — реакція реципієнта на отримане наукове повідомлення.

Вивчення комунікаційних процесів та інформаційних потоків у науковій галузі здійснюють фахівці в галузі наукових комунікацій і бібліометрії. Бібліометрія — наукова дисципліна, яка використовує статистичні методи для аналізу наукової літератури з метою виявлення тенденцій розвитку предметних галузей, особливостей авторства і взаємного впливу публікацій. Бібліометричні зв'язки, такі як цитування, взаємне цитування і взаємні посилання, авторське співциту-вання і колективне авторство, забезпечують документне підтвердження комунікацій у межах наукових галузей і між ними.

Наукова комунікація починається з комуніканта, який генерує наукову ідею чи концепцію. Це можуть бути як окремі вчені, так і колективи авторів, такі як дослідницькі групи, наукові школи, установи, інститути, регіони чи країни. Залежно від наукового статусу установи, наявності наукового ступеня, вченого звання, кількості публікацій, стажу наукової роботи визначається науковий статус комуніканта, рівень його впливу на НК. Особливу роль у комунікації відіграють видатні вчені.

Сформулювавши наукову ідею, автор безпосередньо ділиться нею з колегами, науковим керівником, котрі допомагають визначити подальший напрям її розвитку. Потім інформація поширюється серед широкого кола фахівців у формі наукової доповіді (повідомлення) на конференціях, симпозіумах, оформляється у вигляді наукового звіту, препринта чи статті (в письмовому чи електронному вигляді).

Документована і (або) недокументована наукова інформація — це те, що передається, тобто комунікат. Наукові повідомлення найчастіше передаються за допомогою мови, зображень, дії. Зображення використовують як доповнення до мовних комунікацій (графіки, плакати). Дії підтверджують словесні висновки науковця.

Найчастіше інформація передається за допомогою мови — природної (мова людського спілкування) чи штучної (мова машинного програмування). Комунікант кодує інформацію за допомогою знаків, символів кодів, а реципієнт декодує (розшифровує, перекладає) інформацію. Наукова комунікація відбувається лише за умови, що мова наукового повідомлення зрозуміла реципієнту. Часто дослідники не можуть використати іншомовну публікацію, не володіючи відповідною мовою. Читацька аудиторія буває досить обмеженою, якщо праці видаються недостатньо поширеною мовою. У цьому випадку допомагають переклади. Між комунікантом та реципієнтом встановлюється канал комунікації, без якого неможливий зв'язок (спосіб обміну, передачі інформації). Це — зустрічі, конференції, радіо, телебачення, Іпіегпеі, видавництво, редакція журналу, бібліотека та інші канали, що забезпечують можливість безпосередньої чи опосередкованої наукової комунікації.

Наукова комунікація функціонує ефективно за умови існування зворотного зв'язку — реакції реципієнта на отримане повідомлення. Інтерес до повідомлення залежить від багатьох чинників: мають значення зміст проблеми, наукової ідеї, доступність інформації, місце, час видання, тираж журналу (монографії), мова, рівень і стиль публікації. Проявами зворотного зв'язку реципієнта можуть бути цитування, посилання, відгук, рецензія, написання огляду, реферату, статті, включення ідей автора у відповідну дисципліну як базове знання та ін.