Тема 7. Специфіка методологічних проблем соціально-гуманітарних наук

1. Генезис проблеми специфіки методів соціально – гуманітарних наук.

2. Методи дослідження економічного життя. Методи та принципи прийняття рішень у економіці.

3. Методи та парадигми соціального дослідження.

4. Специфіка методів гуманітарних наук. Становлення герменевтики. Ф.Шлейермахер. В.Дільтей. Поняття «герменевтичного кола».

5. Сучасна філософська герменевтика М.Хайдеггера та Г.Гадамера. М.Бахтін: розуміння тексту як діалог.

6. Специфіка методології психології. Зміні парадигм у психології: класичний, некласичний та постнекласичний період.

 

Література [осн. 1, 2, 13,17, 22, 31,32; - дод. 5, 8, 15.].

 

 

Термін метод (від грецького metodos) у широкому розумінні - шлях до чогось, тобто спосіб соціальної діяльності. Поняття мето­дологія у філософії має два значення: перше - система способів, заходів і операцій, що застосовують у науці та інших сферах діяль­ності; друге - вчення про систему, теорія методу. Методологія - метанаукове дослідження, спрямоване не на об'єкт, а на знання про об'єкт, тобто на методи і засоби, за допомогою яких здобуте. Основ­не призначення методології - здійснювати критичні функції у став­ленні до науки. Така традиція закладена німецьким філософом Іммануїлом Кантом. На думку Іммануїла Канта, перед методологією стоїть завдання не просто описувати пізнавальний процес, а визна­чати можливості здобуття нового знання. Іммануїл Кант сформулю­вав питання, що мають методологічне значення і в сучасних умовах «як можливе теоретичне природознавство?»; «як можливе загальне і необхідне, знання?»; «які умови реалізації спадкоємності у пізнан­ні?». Така суть методологічного підходу до пізнання. Методологія тому не може бути дескриптивною (описувальною) або норматив­ною (пропонованою), її завдання полягає в тому, щоб з позицій минулого досвіду наукового знання, його історії аналізувати сучас­ний стан наукового пізнання, і на цій підставі прогнозувати дальший розвиток, усвідомлюючи, що будь-яке таке прогнозування має сугубо ймовірний і евристичний характер.

У сучасній філософії проблеми методу і методології обговорю­ються у філософії науки, системному підході, синергетиці, феноме­нології, структуралізмі та ін. Питання соціальної методології до­сліджуються також у герменевтиці (Ганс Гадамер, Генріх Ріккерт та ін.). Сучасна методологія уникає крайніх оцінок методологічних прог­рам або абсолютизації будь-якої з них, що мало місце у минулому. Багатьма дослідниками обґрунтовується методологічний плюралізм (тобто різні методологічні підходи). В сучасній науці склалася бага­торівнева концепція методологічної теорії, що включає діалектику (від грецького веду розмову, сперечаюсь) - вчення про загальні за­кони розвитку природи, суспільства і пізнання, метафізику (те, що йде після фізики); на відміну від старої метафізики, нова визнає загальний зв'язок явищ і займається пошуками оптимальних засобів тлумачення розвитку. В арсеналі сучасної методології також є принцип соціальної обумовленості пізнання, соціокультурний детермінізм, тобто наука розглядається як підсистема культури, ураховуються суб'єктив­ні параметри пізнавального процесу, редукціонізм (відсовування на­зад), еволюціонізм, синергетика та ін. Провідні ідеї синергетики: сис­темність, цілісність світу і наукового знання про світ, спільність закономірностей розвитку матеріальної і духовної організації, нелінійність (багатоваріантність і необоротність), глибинні взаємозв'язки хаосу і порядку, новий образ світу, безперервно виникаючого та ін.

У науковому дослідженні використовують такі загальнологічні мето­ди і заходи наукового мислення, як аналіз і синтез.

Аналіз - метод мислення, коли відбувається розклад дослідного об'єкта на складові частини і блоки, а синтез - коли раніш виділені частини з'єднуються. Абстрагування - процес уявного вироблення властивостей, що цікавлять вченого, або відносин конкретної речі. Ідеалізація - уявна процедура, результатом якої стає поняття: точка, пряма в геометрії, матеріальна точка в механіці, абсолютно чорне тіло в фізиці та ін. Індукція - рух думки від одиничного до загаль­ного, дедукція - підіймання процесу пізнання від загального до оди­ничного. Аналогія - коли на основі подібності об'єктів за певними властивостями і відносинами речі висувають припущення про по­дібність в інших відносинах. Моделювання - метод дослідження, за яким об'єкт, що цікавить дослідника, замінюється іншим об'єктом, що знаходиться у відносинах подоби до першого об'єкта. Існує пред­метне і знакове моделювання. Науковими методами емпіричного дослідження є: спостереження - цілеспрямоване вивчення речей, їх властивостей і відносин; порівняння і експеримент, де пізнання відбувається при активному втручанні суб'єкта; вимір - процес ви­значення відносин однієї вимірюваної величини, властивій об'єкту, до другої однорідної величини, припущеної за одиницю. До методів теоретичного дослідження належить формалізація - відображення знан­ня в знаковій формі (формалізованій мові), аксіоматизація - спосіб побудови наукової теорії, за яким в основу теорії кладуть аксіоми, а решту висновків роблять логічним шляхом, гіпотетико-дедуктивний метод, застосований при створенні дедуктивне пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводяться ствердження про емпіричні факти.

Про значущість усвідомлення вченим специфіки методів соціально – гуманітарних досліджень свідчить останнім часом зростання значення культурологічного підходу, який набуває статусу загальнонаукової методології. Культурологічний підхід, завдяки широкій палітрі поняття культура та пізнавальним можливостям культурології — науки, що вивчає культуру як цілісність, дає можливість дослідити безліч природних, соціальних, екологічних, економічних, педагогічних, інформаційних та інших об'єктів та явищ як культурологічного феномену.

Вихідним положенням культурологічного підходу є розгляд сучасного світу як багаторівневої ієрархічної системи "Культура", яка складається з трьох основних відносно самостійних підсистем: системи "Природа", системи "Людина" і системи "Суспільство". Кожна з підсистем може бути досліджена як культурний феномен. Особливе значення має дослідницько-пізнавальний потенціал культури для вивчення людини і суспільства.

Культурологічний підхід інтегрує дослідницький потенціал, накопичений рядом наук, які вивчають культуру (філософією культури, теорією культури, мистецтвознавством, психологією культури, соціологією культури, історією культури та ін.), і реалізує прагнення до аналізу предмета дослідження як культурного феномену. У межах культурологічного підходу культура розглядається як система, що складається і функціонує у взаємодії: об'єктивної (будь-які культурні об'єкти) і суб'єктивної ("зліпок" культури і свідомості) форм; раціональної й емоційно-чуттєвої її складової; культурно-новаційних механізмів проникнення культури в усі галузі і сфери людської діяльності; процесів виробництва, розповсюдження (трансляцій) і "присвоєння" культурних цінностей тощо.

Дослідницький потенціал культурологічного підходу полягає у такому:

9. обранні для досягнення мети і завдань дослідження найбільш адекватного визначення культури;

10. розгляді процесів та явищ як феноменів культури;

11. використанні найсуттєвіших ознак культури, її субстанціональних елементів, аксіологічних, функціональних, інструментальних та інших можливостей;

12. знанні та використанні теоретичних досягнень культурології та її основних складових: історичної культурології, фундаментальної культурології, антропології, прикладної культурології.

Культурологічне пізнання і перетворення процесів та явищ зумовлене об'єктивним поділом культури на матеріальну і духовну, тісним зв'язком з нею особистості та суспільства. Людина не лише розвивається на основі освоєння нею культури, а й поповнює її новими елементами. У зв'язку з цим засвоєння культурних цінностей є розвитком самої людини і становленням її як творчої особистості.

Нині у межах культурологічного підходу активно розвивається соціокультурний підхід — теорія і методологія со-ціокультурного відтворення (репродукції), що акцентує увагу ра єдності культури та соціальності, базується на наукових досягненнях культурології, педагогіки, етнографії, соціології, історичної і психологічної антропології, теорії соціальних комунікацій тощо.

Соціокультурний підхід сконцентрований перш за все: на стратегічних соціальних цілях історичного відтворення суспільства з його національною культурною специфікою і системних характеристиках культурно-ціннісних комплексів (як традиційних, так і нових) соціальної адекватності і культурної компетентності нових членів цього суспільства. Його використання забезпечує ба-гатофакторний підхід до вивчення соціокультурного середовища (простору), механізмів зв'язку "соціальної" і "культурної" систем.

Аксіологічний (ціннісний) підхід базується на понятті цінності і дає можливість з'ясувати якості і властивості предметів, явищ, процесів, здатних задовольнити потреби окремої особистості і певного суспільства, а також ідеї і спонукання у вигляді норми та ідеалу. Цінності — це перевага певних смислів і побудованих на цій основі способів поведінки.

До цінностей суспільства належать лише ті позитивно значимі явища та їхні властивості, що пов'язані з соціальним прогресом. Фундаментальними є гуманістичні або загальнолюдські цінності: життя, здоров'я, любов, освіта, праця, творчість, краса тощо. Системи цінностей є в кожній культурі, суспільстві, державі, професії, особистості. Аксіоло-гічному осмисленню підлягають матеріальні і духовні цінності. Будь-який соціальний інститут, спираючись на цінності більш загального рівня, формує власні специфічні цінності: культурні, педагогічні, професійні та ін. Останні відтворюють смисли професії. Створюється система загальних і спеціальних критеріїв і показників цінності.

Пізнавальний, або когнітивний, принцип пов'язаний із загальнофілософською теорією пізнання і є методологічною базою для багатьох наук; особливо ефективний у вивченні динаміки науки та її співвідношення з суспільством, в обґрунтуванні провідного значення знання в поведінці індивіда. Слід мати на увазі, що для аналізу формування знання необхідне вивчення практичної і теоретичної діяльності людини у співвідношенні з її соціальним аспектом. У центрі досліджуваних проблем знаходиться людина як член соціуму, представник етносу, психологічний суб'єкт, мовна особа, комунікант.

Пізнавальний принцип у методології не має чітко окреслених меж, можливості його використання визначаються специфікою галузі. Особливе місце посідають дослідження рівня когнітивних структур соціальних груп і їхня мотивованість при визначенні інформаційно-пізнавальних потреб.

Усвідомленню специфіки соціально- гуманітарних методів пізнання сприяв екзистенційий підхід до людини у ХІХ - XX ст. Проблема людини у цьому столітті набула особливої гостроти на тлі світових воєн, інтенсифікації міжнародних контактів, боротьби за права людини та ін. За словами М.Шелера, одного із засновників філософської антропології, у XX ст. людина вперше опинилася в ситуації, коли вона остаточно загубила себе, тобто перестала себе розуміти і бути впевненою хоча б в якихось своїх необхідних якостях.

Психологія як наука тривалий час розвивалася у межах філософії. Але настала епоха, коли психологія стала претендувати на роль універсальної науки, яка в змозі пояснити рушійні сили пізнавальної та практичної діяльності людини. Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у XX ст. фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр 3. Фрейд (1856 - 1939). Ідеї 3. Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення; досить розбіжними постають і їх оцінки. Проте сьогодні можна впевнено сказати, що Фрей- ду належить не лише відкриття, а й докладне дослідження явища несвідомого в людській психіці.

Для Дмитра Чижевського культура є сукупністю артефактів, які існують у суспільному просторі та часі і виявляються як ознаки спільності (єдності), так і відмінності. Різноманітність культурних явищ у синхронному (одночасовому) зрізі — це унікальність творів, самобутніх культур, зокрема національних, наявність різних традицій тощо.

При встановленні спільного в різних культурних світах недостатньо зупинятися на зовнішній подібності, бо вона може бути оманливою, необхідно з'ясувати, з яким «спільним» маєм справу, чим воно зумовлено тощо. Ним може бути вплив, запозичення, однак потрібно дослідити, яких перетворень зазнав запозичений елемент у просторі конкретної самобутньої культури. Можливо, зберігши зовнішню подібність, наприклад фонетичний склад слова, це явище набуло іншого сенсу. Чинники, що зумовлюють такі зміни є різними: поява нових ідей, релігійні рухи, ідеології, соціально-економічні зміни, політичні обставини. У кожному разі тільки внаслідок конкретного історичного дослідження можна встановити, які з чинників чи їх комбінація спричинили зміну смислів. Зовнішня подібність будь-якого елементу не обов'язково є наслідком запозичення. Наприклад, культури, що належать до середземноєвропейської традиції, у т. ч. слов'янські, могли створювати однакові символи, сюжети, мотиви внаслідок наявності спільного у способі світосприймання і світорозуміння. Тому Чижевський негативно ставився до підходів, які перебільшують роль впливів (концепції «впливізму»).

З огляду на це культуролог має поєднувати синхронічний (порівняльний) підхід з рухом «углиб», в історію традиції чи самобутньої культури. Цей діахронічний (часовий) аспект дослідження не просто доповнює, а коригує синхронічний. Розгляд явищ у культурно-історичному контексті вимагає уміння заглибитися в генетичні зв'язки. У збірці «З двох світів» Чижевський показав, як деякі символи, сюжети, ідеологічні комплекси «подорожують» з однієї національної культури до іншої в межах європейської спільності, переходять від однієї епохи (культурного стилю) до іншої в національній культурі («Книга як символ космосу», «Магічне метання списа», «Гнана правда» тощо).

Використання історико-порівняльного методу спонукало Чижевського, крім мікрорівня гуманітарних досліджень розглядати і питання макрорівня. Не стільки неокантіанське розрізнення методів природничих і гуманітарних наук (природничі користуються узагальненням, гуманітарні — індивідуалізацією), скільки метод ідеальних типів Вебера давав помірковане поєднання узагальнення та індивідуалізації в гуманітарних науках. Чим вища цілісність певних суспільно-культурних утворень (цивілізацій, націй) або їх сімейна спорідненість, тим більша можливість для виявлення шляхом порівняння певних типологій.

Із виникненням структуралістської семіотики і використанням методів структуралізму спочатку в лінгвістиці, потім в літературознавстві, соціальній і культурній антропології структуралізм став претендувати на обґрунтування теоретичної основи компаративістики. Участь Чижевського в Празькому лінгвістичному гуртку, спілкування з М. Трубецьким і Р. Якобсоном, досвід компаративної славістики спонукали його до вироблення власної позиції щодо використання структуралізму у компаративістиці. Застосування структуралістських методів у компаративних славістичних дослідженнях виявило методологічні розходження між Якобсоном і Чижевським, попри їх довготривалі дружні взаємини.

У статті Чижевського «Деякі проблеми порівняння слов'янських літератур» розкрито розбіжності в поглядах Якобсона і Чижевського. Суть їх полягає в перебільшенні Якобсоном формальних ознак спільності, які найлегше виявляються «знизу» — на рівнях мови і фольклору. Чижевський зосередився на чинниках, які впливали на зміни в значеннях і сенсах, хоч спільне в матеріальних носіях цих сенсів, наприклад у лексиці, зберігалось. Це пояснює також його ставлення до структуралістської лінгвістики, до розрізнення мови і мовлення, його роздуми над поняттям «фонема» у структуралістській фонології.

Застереження Чижевського стосуються також слов'янської свідомості як основи слов'янської єдності. Загалом його аргументи спрямовані проти знаходження спільного на рівні абстрактиої, поверхової загальності, якій бракує врахування історико-культурних контекстів. Чижевський звернув увагу і на те, що гасло «слов'янська єдність» може бути прикриттям або теоретичним обґрунтуванням імперіалістичної політики, що й сталося з пізнім слов'янофільством. Це стосується й ідеології євразійства, у теоретичному обґрунтуванні якого важливу, якщо не вирішальну, роль відіграли російські структуралісти. Зауваження Чижевського щодо структуралізму передусім мотивовані пізнавальними цілями, однак альянси інтелектуалів з відповідною політичною практикою, були додатковою спонукою його участі в дискусіях.

Шевчук Дмитро

Погляди Густава Шпета на логіку історичного пізнання

“Учень та послідовник одного з найвизначніших європейських філософів Едмунда Гуссерля, який заклав теоретичні основи сучасної західної думки та, відповідно, визначив проблематику майже всіх напрямків західної філософії (екзистенціалізму, культурної антропології, герменевтики, деконструктивізму), – справедливо відзначає Е. Фрейбергер, – Густав Шпет міг поглянути на події в європейській філософії як росіянин, а на події в російській філософії – як європеєць” [11, 10].

Визначаючи місце методології історії в сучасній для нього філософії, вчений говорить про актуальність даної проблематики. У своїй статті “Філософія і історія” він зазначає, що характерною рисою його епохи було те, що вона прийшла до чіткого усвідомлення проблеми історичного пізнання. “У цьому сенсі, – пише вчений, – наша філософія стає переважно історичною філософією, і чим більше вона буде перейматися проблемою конкретного, тим більше вона буде ставати історичною” [18, 10].

Розквіт наукової діяльності Густава Шпета відбувався саме в той час, коли неокантіанська методологія набувала все більшого визнання і впливу в європейській філософії. “Баденська (“Південно-західна”) школа внесла значну долю суб’єктивізму в науки про культури. В. Віндельбанд та Г. Ріккерт розмірковували про індивідуалізуючий метод, аксіологічні передумови історичного пізнання” [9, 115]. Натомість Г. Шпет у своїх працях трактує історію як об’єктивно осмислену реальність. У листі до Д. М. Петрушевського мислитель зазначає: “Я вважаю безперечною заслугою Ріккерта і К° те, що вони повернулися до визнання індивідуального характеру за історичним предметом і, виходячи з цієї його особливості, намагалися показати логічну специфічність історичних наук. Однак я думаю, що відштовхуючись в основному від кантіанства, яке знає лише теорію пізнання “математичного природознавства”, – не кажучи вже про загальні дефекти кантівського суб’єктивізму, – вони не подолали до кінця натуралізм” [15, 121].

Таким чином, причинне пояснення в історії повинне означати дещо інше, аніж у природознавстві. Якщо подивитися з суто логічної точки зору, то пояснення розглядається як процес дедуктивний. Однак у такому “вигляді” пояснення постає лише в науці, коли з готової теорії або гіпотези, які зведені в формулу так званого закону, робляться окремі висновки. Коли ж ми говоримо про саме дослідження, яке веде до теорії та закону, то мусимо погодитися, що воно є індуктивним, а тому від початку і до самого кінця – принципово гіпотетичним. Цінність та рівень вірогідності гіпотези, зрештою, визначається практикою, тобто в загальному розвитку науки, можливістю таких висновків, які мають технічне застосування. “Природознавство практично повністю задовільняється теоретичною ймовірністю, – зазначає Густав Шпет, – і все його життєве значення – в техніці“ [18, 122]. Інтересу до факту як факту немає ані у натураліста, ані у техніка; для першого факт цікавий як перевірка теорії, для другого теорія цікава як перевірка факту.

Принципово інакше, на думку Г. Шпета, ця справа постає в історичній науці. Її пояснення є індивідуальним у тому ж самому сенсі, що й факт, який пояснюється. Це є перехід від деякої частини до конкретного цілого, а не до відстороненої теорії. Власне тут і з’являється факт як factum, в його повній індивідуальності. Тут немає гіпотези в природознавчому сенсі терміна, немає також індукції в тому ж самому сенсі, тобто ймовірного висновку про загальну причину через спостереження дій, які її повторюють, а також через експериментальну перевірку зв’язку між даною дією та причиною. Причина встановлюється так само як і факт, даний та абсолютний. В логічному сенсі вона має дещо іншу, аніж у природознавстві, суть, оскільки не стає теорією, а залишається констатуванням факту. Обґрунтування відповідного констатування полягає не в практиці та технічному застосуванні, а в інтерпретації та критиці джерела, свідчення тощо.

Аналіз Густава Шпета методологічних принципів історії тісно пов’язаний в його творчості з розглядом проблем герменевтики, загальним висновком якого є доведення її важливості для наук про культуру. Фактично мислитель прагне розробити основи універсальної теорії розуміння явищ соціального буття. “Для Шпета саме історичне явище – це знак, сенс якого потрібно розкрити. Саме тут лежить “момент зародження наукової теорії”... Звідси випливає значення проблеми тлумачення для гуманітарних і, перш за все, історичних наук” [9, 115].

Більш детально проблеми герменевтики вчений аналізує в праці “Герменевтика та її проблеми”. Також слід зауважити, що філософську позицію мислителя досить часто характеризують як “герменевтичну феноменологію”. “Явна герменевтична навантаженість феноменологічного методу, – пише В. Кузнєцов, – значимість герменевтичної проблеми в ньому та відсутність теоретичних розробок інтерпретаційно-розуміючих методів пізнання змусили Шпета після феноменологічного дослідження “Явище та смисл” звернутися до вивчення герменевтики та її апарату” [7, 213].

У творі “Герменевтика та її проблеми”, де дається нарис розвитку герменевтики, Густав Шпет розглядає питання, що характерні, на думку автора, сучасній йому філософській свідомості, і які він виявляє, аналізуючи хід розвитку герменевтичної думки. “Проблеми герменевтики, що вказані в назві, як істинна тема його [Шпета – Д. Ш.] роздумів, – зазначає М. Гадіні, – це по суті проблеми гносеологічного та семантичного порядку” [4, 63]. Слідом за В. Дільтеєм Густав Шпет змальовує історію герменевтики як розвиток від дисципліни допоміжної до справжньої загальної проблеми філософії. Для нього врешті-решт герменевтика не є ані незалежною наукою, ані технічним засобом для досягнення практичних цілей. Мислитель, перш за все, говорить про допоміжне в методологічному плані значення, тісно пов’язуючи його з проблемою розуміння та проблемою мови. А. Мітюшин у своїй статті пише: “Герменевтика як методологія гуманітарних наук – його [Шпета – Д. Ш.] улюблене дітище і найбільш цінне пророцтво. Г. Г. Шпет не лише випередив на декілька десятиліть західну філософську герменевтику, але й вказав оптимальні шляхи розвитку цієї дисципліни на основі діалектичної методології” [10, 95].

“Розуміння”, “інтерпретація” є для Густава Шпета досить раціональними. Водночас вони постають методологічними засобами, адекватними для освоєння будь-яких культурних смислів. Розкриття ж усіх можливих смислів, що лежать за словом, знаком, фактом, усіх можливостей руху культурного смислу, є інтерпретація на рівні філософії культури. “Шпет стверджує, – зазначає В. Щеглов, – що вирішення проблем розуміння, головних герменевтичних проблем, вимагає розробки смислової онтології, яку він охоче відносить до Платона, одного із стовпів “позитивної філософії”