ТОП 10:

Історичні типи світогляду. Специфіка і структура філософського знання.



Історичні типи світогляду. Специфіка і структура філософського знання.

Найбільш вивченими історичними типами світогляду є міф, релігія та філософія.

Міфологічна свідомість - це початкова форма розрізнюючої, мовно - опредметнюючої активності людського духу - починає вимальовувати спочатку химерно - потворі образи реальності. перша парадигма (картина світу) історичної активності ще дофілософської - міфологічної свідомості людини: створення упорядковано - універсальної, узагальнено - урівноваженої системи світу, дже міфологічний Космос - світ являв собою освоєну людиною усвідомлену, ніби "освітлену" частину природного буття.Взаємозв'язки філософії і релігії давні та різнопланові. Релігія стояла біля джерел філософії. Остання виникла пізніше на досить високому етапі розвитку суспільства, самої людини, її теоретичного мислення.Релігія - специфічна форма духовно-практичного освоєння світу. З одного боку, вона являє собою відповідні поведінку, почуття, культ і обрядність; з іншого боку, релігія - це певні погляди, віра, уявлення, ідеї і теорії, тобто те, що становить зміст релігії як форми суспільної свідомості. Спільним для філософії і релігії є насамперед те, що вони являють собою форми суспільної свідомості. Це, по-перше. По-друге, філософія і релігія є історичними типами світогляду, певними способами духовно-практичного освоєння світу. По-третє, філософія і релігія найбільш віддалені від економічного базису суспільства. По-четверте, філософія і релігія є важливими складовими духовного життя суспільства.Разом з тим філософія і релігія мають суттєві відмінності: по-перше, предметом філософії є відношення "людина-світ". по-друге, філософія і релігія мають різну структуру. по-друге структура філософії складається з онтології , логіки, діалектики, теорії пізнання, соціального вчення тощо. До структури релігії входя релігійні ідеї, погляди та уявлення;Філософія має органічний зв'язок зі світоглядом. Світогляд - це спосіб духовно-практичного освоєння світу.Філософія і світогляд у цьому контексті мають органічну єдність.Філософія як світогляд є системою найбільш загальних поглядів на світ, природу, суспільство, людину, пізнання. Специфіка і структура філософського знання. Філософія, як було зазначено вище, є не лише формою суспільної свідомості, а й світоглядом, певним способом духовно-практичного освоєння світу.Взаємозв'язок філософії та науки - традиційно неоднозначна і складна проблема. філософія не є експериментальною наукою. Вона не використовує для вирішення своїх проблем конкретно-природничі методи пізнання. Але це зовсім не означає, що філософія не є наукою.Мета науки - опис, пояснення і передбачення процесів та явищ дійсності, котрі становлять її предмет... на основі вивчення законів, що відкриваються нею.Філософські знання мають найбільш високий рівень узагальнення, в результаті якого виділяються спільні риси, ознаки, зв'язки, відношення речей і процесів, що мають місце в об'єктивному світі.. Філософські знання фіксуються у поняттях, у яких відображається те, що є загальним в речах.Історико-філософські парадигми. Перша парадигма (картина світу) історичної активності ще дофілософської - міфологічна свідомість людини; друга історично - філософська парадигма реалізувалася в контексті середньовічної філософії; за доби Відродження (Ренесансу) формується нова 3 історико - філософська парадигма: новочасна (новоєвропейська) філософія, або, як її частіше починають називати, філософського модерну, суть цієї парадигми полягає у створенні моністичних моделей філософствування. Матеріалістичне "знедуховлення" та ідеалістичне "знеприроднення" людини спонукають до життя четверту історико - філософську парадигму - сучасну світову філософію (позитивістський, прагматичний, екзистенційний та інші напрями). Ця парадигма розробляє різні варіанти єдності тілесно - духовних характеристик людини. У XX ст. з′являється 5 філософської парадигми - так званої філософії постмодерну.

Етика Сократа

Сократ - один із найбільш відомих філософів Стародавньої Греції, перший великий мислитель, автор так званого "сократичного методу".

Сократ нічого не писав. Про його вчення ми знаємо від його сучасників та учнів. Сократ відмовився від дослідження природи, вважаючи це заняттям негідним і безбожним. Він був ярим противником матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинна цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Відмовившись від пізнання природи, Сократ зосереджувався на дослідженні етики, етичних проблем. Це здійснювалося у відриві від життя, практики, перетворювалося у самоціль і мало релігійно-ідеалістичний характер. Вся його етика ґрунтувалася на вченні про світовий дух, світовий розум, Бога як верховного управителя світу. "Метод Сократа "(еленктичний) - це творча дискусія між ним і його учнями, мета якої - знаходження "істини" у бесідах, суперечках - шляхом формулювання низки запитань, щоб поставити супротивника у безвихідне становище, і таким чином довести його некомпетентність. Цей метод Сократа став одним із джерел діалектики.Сократу належить крилата фраза: "Я знаю, що я нічого не знаю".На його думку, такий сумнів повинен стимулювати процес пізнання, "самопізнання", поглиблення знань.Знання - це виявлення загального для багатьох речей шляхом індукції, наведення, переходу від пізнання окремих ознак речі до їх загального визначення. Індукція Сократа - це пошук "загального" не в об'єктах природи, а в поведінці людини, її різноманітних "доброчесних" вчинках.Сократ одним із перших філософів звернув увагу на значення понять у процесі пізнання, прийоми їх визначення і застосування, однак лише для етики.Сократ розуміє свою філософію як майєвтику (повивальне мистецтво), оскільки він хоче бути лише помічником у досягненні розуміння та самопізнання, котрі кожен мусить знаходити в собі самому, оскільки їх не можна засвоїти ззовні.

За Сократом, сумнів веде до самопізнання, потім до розуміннясправедливості, права, закону, зла, добра. Він же сказав, що пізнання людського духу - от головне. Таким чином, філософське вчення Сократа було у своїй основі ідеалістичним. Його характерними рисами були: відмова від дослідження природи, віра у світовий дух, світовий розум, концентрація зусиль лише на самопізнанні, абсолютизація етичних проблем.

Саме його розуміння філософії є причиною того, що Сократ сам не заснував жодної школи. І все-таки на нього посилаються дві діаметрально протилежні філософські течії:

Кіренаїки розвивають евдемонізм у гедонізм, який зводить насолоду до найвищого принципу (Арістіпп);

Кініки доводять Сократову зневагу до всього матеріального до межі (Діоген із Синопи жив у діжці).

 

5 .Платон (427 - 347 рр. до н. е.) - найвидатніший представник античного ідеалізму в його найбільш розвиненій формі. Він належав до вищої рабовласницької знаті. Все своє свідоме життя боровся проти афінської демократії. Багато подорожував.

Філософія Платона відображала інтереси великих рабовласників, котрі намагалися ліквідувати зародки рабовласницької демократії і встановити неподільне панування аристократії. Платон - засновник об'єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.

Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей - дійсний, справжній, вічний, вихідний. Світ речей - недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, - нестабільний, змінний, перебуває у невпинному русі, тоді коли світ ідей - стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, із роздвоєння світу, підпорядкування "світу речей" "світові ідей".

Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об'єктивної дійсності. Кожна ідея про речі - це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки. Кожна ідея - це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі - тотожні.

Отже,вчення Платона - це об'єктивний ідеалізм," оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам та існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомості. Як і елеати (Ксенофан, Зенон), Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Однак допускав його суперечливість. Він стверджував, що вищі види буття, такі, як рух і спокій, містять у собі суперечності. Такі види буття: і єдині, і множинні; і вічні, і змінні; і рухливі, і спокійні. Подібні суперечності є необхідною умовою для спонукання душі до розмірковувань, пригадування. Методом виявлення суперечностей, котрі мають місце в уявленнях, є діалектика. Під цим поняттям Платон розумів, як і його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них відповіді, дискутувати.

Ідеї Платона, його вчення, мали великий вплив на подальший розвиток світової філософії і особливо на розвиток ідеалістичної філософської думки. Он отмечал, что в государстве смогут существовать три основные формы правления: монархия, аристократия, демократия.

Каждая форма государства по Платону гибнет из-за внутренних противоречий. "Управление государством Платон характеризует как царское искусство, главным для которого является наличие истинного царского знания и способность управлять людьми. Если правители имеют такие данные, то будет уже не важно, правят ли они по законам или без них, добровольно или против воли, бедны или богаты: принимать это в расчет никогда и ни в коем случае не будет правильным".[1]

 

6.Аристотель (384 - 322 рр. до н. е.) - найвидатніший античний філософ, енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, "вчитель людства". Аристотель створив енциклопедичне філософське вчення,котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, політичну економію, педагогіку, риторику, етику, естетику, космологію, астрономію. , Аристотель визнавав об'єктивне існування матеріального світу. Аристотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція - рух думки від окремого до загального (індукція) і від загального до окремого (дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання).

Одним із найбільш цінних надбань філософії Аристотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв шість таких форм: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення.

К числу заслуг Аристотеля относятся определение и классификация наук, видов знания. Он разделил науки на три большие группы: теоритические (умозрительные”), практические (производительные) и творческие (созидательные). К первым Стагирит отнес философию, математику и физику; ко вторым - этику и политику, а к третьим - искусство, ремесла и прикладные науки. В древности “этика” (“учение о нравственности”) означала жизненную мудрость, “практические“ знания относительно того, что такое счастье и каковы средства для его достижения. Этика - это учение о нравственности, о привитии человеку деятельно-волевых, душевных качеств, необходимых ему в первую очередь в общественной жизни, а затем и личной.

Поступки нераздельно связаны с человеком, с его деятельностью, со свободным выбором, с общими нравственными и правовыми нормами граждан общества, а творчество направлено на создание произведений искусства, которые оцениваются только по своим достоинствам, независимо от поступков человека.

Аристотель, рассмотрев этику в плане человеческой (а не божественной) воли, сделал человека ответственным за свою судьбу и благополучне. , Аристотель (впервые в истории этики) связывает этическую добродетель с желанием, хотением, волей, считая, что, хотя нравственность и зависит от знаний, тем не менее она коренится в доброй воле: ведь одно дело знать, что хорошо и что плохо, а другое - хотеть следовать хорошому.

 

7 .Безпосереднім виявом особистісно-людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу, суспільна свідомість середньовіччя тлумачить її як "зовнішню видимість" більш фундаментальної реальності - духовного світу. Тому ключ до розв′язання всіх, у тому числі й суто "земних", проблем середньовічна людина шукає у сфері духу. На цьому "грунті" і починається формуватися нова "середньовічна" філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим втіленням духовності мислиться Бог, то теологія (богослов′я) підноситься за цих умов на рівень "найголовнішого" знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі "загадки буття". Починається середньовічна філософія періодом так званої "апологетики" (від гр. "апологія" - захист), представники якої виступали з обгрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Завершується ж період становлення і утвердження середньовічно-християнської філософії так званою "патристикою" (лат. патер. - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями - "отцями церкви" (pater ecclesiae) - вихідних принципів середньовічної християнсько-філософської думки.

Початок середньовіччя характеризується своєрідною дволінійністю у становленні і подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Це здійснюється в двох напрямках, які мають своїм джерелом "роздвоєність" пізньоантичної філософії на елліно - еліністичну, згодом на елліно - візантійську, і римську, згодом римсько - західноєвропейську.

Вихідні принципи середньовічної манери філософствування були сформульовані у патристичнийперіод так званими "отцями" церкви. І тут як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовних) отців церкви. До перших належать члени так званого "каппадокійського гуртка". Григорій Назіанзін (бл. 330 -390), єпископ Константинопольський прозваний Богословом. Трохи пізніше в ХІІ ст. виникають перші університети - Болонський в Італії, Паризький у Франції та інші, на базі яких схоластика і набуває свого розвитку (ХІ - ХІІ ст. - рання схоластика, ХІІ - ХІІІ ст. - зріла схоластика, ХІІІ - ХІV ст. - пізня схоластика).

Схоластика (від грец. - школа)- тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії. Це філософське вчення, котре було відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету - обґрунтування і захист теології, релігійного світогляду. Тому основними проблемами, на які звертали увагу схоласти, були: примат віри над розумом, віри над знанням, наукою; теоцентризм; бог як абсолютна сила й абсолютна влада: бог як буття, істина і благо тощо. Філософською основою схоластичних вчень були ідеї античної філософії, особливо Платона й Аристотеля про вічність "ідей" про бога як рушійну силу, "форму усіх форм" і т. ін.Концептуалізм –загальні поняття існують як думки бога про цей світ.

Авероїзм (ХІІІ ст. Давид Динанський) - Паризький університет - вчення виходило з матеріалістичних елементів філософії Арістотеля.

Найбільш відомим представником середньовічної схоластики був італійський філософ і богослов Тома Аквінський(1225 - 1274 рр.).

 

 

8.На етапі раннього, або італійського Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження, наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль.

Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV - XVI століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль у подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в добу, котра отримала в історії назву – Відродження.У філософії відбувається зміна у її предметності. На зміну середньовічному теоцентризму, за якого Бог (лат. "теос") стояв у центрі світогляду, приходить антропоцентризм (грец. "антропос" - людина). Поряд з Богом, який формально продовжує бути "хазяїном" - творцем світу, з′являється постать людини, практично співмірної з Богом. Поряд із дослідженням природи, природних явищ у центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. Humanum- людяний). Ренесансна "філологія" перетворюється на позитивну концепцію - теорію людини як центральної ланки реального світу. Це і є гуманізм Відродження. Для гуманістичної філософії Відродження характерним є осмислення людини передусім у її земному призначенні... людини... повертається до природи, і її стосунки з природою і Богом розглядаються в межах нового, пантеїстичного розуміння світу. Ніколо Макіавеллі(1469 -1527) - відомий італійський державний діяч, філософ, військовий теоретик, історик і літератор. За своїм походженням - аристократ із знатної, але збіднілої родини. Займався громадсько-політичною діяльністю. Після одного з політичних переворотів в Італії був запідозрений в антиурядовій змові, потрапив у немилість до правителя, був висланий до свого маєтку, де проживав там і написав більшість своїх соціально-політичних та літературних творів.

Будучи патріотом своєї країни, Макіавеллі вважав, що головною причиною страждань Італії є слабкість її державного устрою, політична роздробленість. Основні риси філософії доби Відродження.

Гуманізм;

Геліоцентризм;

Критика схоластики;

Відродження античної діалектики;

Пантеїзм; Повернення до матеріалізму;

Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин

 

 

9. Історична епоха 17-го і 18-го ст., з погляду духовного змісту, дістала назву Просвітництва. Класичне визначення Просвітництва дав І.Кант (1783 р.):

"Просвіта є виходом людини зі стану незрілості, відповідальність за яку несе вона сама. Незрілість - це нездатність обходитися власним розумом без стороннього керівництва".

Таким чином, для Просвітництва характерні розум і самостійне мислення індивіда, а надалі дистанціювання від традиції та авторитету, повага до свободи і позитивне ставлення до здатності розумно розв′язувати всі питання. Основи Просвітництва закладалися в двох напрямах:

1. Раціоналізм (передусім у Франції та Німеччині). Його головні представники стверджували, що дійсність можна пізнати на засадах чистого мислення. Логічне влаштування світу робить можливим пізнання його дедуктивним шляхом. Зразком є метод математики, в якій висновки робляться на основі нечисленних достовірних аксіом.

Дійсність складається з двох (Декарт), однієї (Спіноза) чи багатьох (Лейбніц) субстанцій, і Бог створив її досконалою.

2. Емпіризм (насамперед у Великій Британії, а потім і у Франції, частково у вигляді матеріалізму). Від Ф. Бекона тягнеться традиція, продовжена Гоббсом, Локком, Берклі й завершена Юмом, яка основою пізнання вважає (чуттєвий) досвід. Насправді існують лише одиничні предмети і події. Правильне застосування розуму може впорядкувати їх і вивести з них індуктивні висновки. .). Домінуючою філософською тенденцією ХVІІ - ХVІІІ ст. стає матеріалізм. Термін ввів в ХVІІ ст. фізик Роберт Бойль, який позначив ним фізичний зміст речовини природи. Ляйбніц вводить цей термін у філософський вжиток для позначення точки зору, альтернативної ідеалізму.

Філософська парадигма Нового часу - поліментальна.

Ми розпочинаємо вивчення одного з визначальних напрямків світової філософії, в основі якого лежить прагнення експериментального дослідження природи, розробка методів такого дослідження, що мало велике значення для теоретичного обґрунтування матеріалістичної філософії XVII - XVIII ст. Цей напрямок представляють багато видатних філософів, але провідна роль належить Ф. Бекону і Р. Декарту. ХІV - ХVІ ст. Формувалась нова філософська парадигма, основні риси котрої змістовно корелювались зі специфікою буржуазного суспільства, яке утверджувало себе як нову промислово - урбаністичну цивілізацію. Відповідно до цього відбувається і зміна світоглядних орієнтирів. Поряд із традиційними духовними інтенціями на світ з′являється тенденція до ототожнення буття з природним буттям. Спочатку природна людина, згодом природа взагалі.

 

10. Першим філософом, котрий взявся за розробку наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був англійський філософ Френсіс Бекон(1561 - 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментальної науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід, - найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання - джерело будь-якого пізнання. Основною філософською працею Ф. Бекона є "Новий Органон" (1620), в якій він з'ясував своє матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого індуктивного методу пізнання.У розумінні природи Бекон насамперед виходив із вчень ранніх грецьких матеріалістів, для яких природа була ніким не створеною, вічною та нескінченною і мала єдині матеріальні начала. При цьому він віддавав перевагу такому матеріальному началу, як атом, "який є істинно сутнім, володіє матерією, формою, місцем, опорою, стремлінням, рухом... і який також при руйнуванні усіх природних тіл залишається непохитним та вічним. Р. Декарт - один із творців вищої математики, аналітичної геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у фізіології один із перших описав рефлекторний акт тощо.

Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, як начало, є об'єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це - протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, "мислячу субстанцію", котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала - матеріальне й ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм (від лат. dualic- двоїстий).

У теорії пізнання Декарт виступив як реформатор, автор нового наукового методу пізнання - дедукції,котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинніякості речей. Первинні якостіїх є об'єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура кожного тіла тощо. Вторинні якості- суб'єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло, смак тощо. Людина, на думку Локка, має три невід'ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею

Мета держави - збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною, її завдання - видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча владаповинна приймати закони. Виконавча владаповинна організовувати їх виконання.

 

11.У цих творах Вольтера були закладені основи французької філософії і французького Просвітництва. Головний об'єкт його досліджень - природа, її походження, матерія, її властивості, людина, її свобода, критика реакційної теології, клерикалізму (від лат. сlеrісаlіs - церковний), французького судочинства, котре безпідставно переслідувало ідейних супротивників існуючого режиму. . Вольтер стояв на позиціях деїзму. Деїзм (від лат. Deus - бог) - релігійно-філософське вчення, яке визнає бога першопричиною світу, але заперечує втручання в його подальший розвиток і функціонування. Основна суперечність філософського вчення Вольтераце невідповідність між його матеріалістичними поглядами на природу, її реальне існування, критика теології, з одного боку, і його спробами деїстичної аргументації божественного творіння світу, обожнення природи, з іншого.

Вольтер висунув та обґрунтував ряд плідних ідей стосовно предмету історичної науки.Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж. Ж. Руссо, можна звести принаймні до таких визначальних для його вчення положень:

- проблема людини, її соціальне становище у суспільстві;

- проблема походження і сутності соціальної нерівності та соціального гніту;

- проблема договірної теорії суспільства і держави;

- проблема виховання громадян.

За своїми філософськими переконаннями Дідро - матеріаліст. Він був переконаний, що природа існує об'єктивно, реально, що "неможливо передбачити чогось, що існує поза матеріальним світом". Відчуття є джерелом усіх наших знань. Наші судження про речі природи є вторинними щодо них. Ми лише реєструємо те, що отримуємо у процесі досвіду. В теорії пізнання Дідро стояв на позиціях сенсуалізму. Дідро вважав, що для успішного пізнання природи необхідні три речі - три методи дослідження: спостереження природи, розмірковування й експеримент. "Спостереження збирає факти; розмірковування їх комбінує; дослід перевіряє результати комбінацій".

 

 

Філософія Г. Сковороди.

Засновником української класичної філософії вважається видатний мислитель Г. Сковорода . Він народився в с. Чорнухи Полтавської губернії., Навчався в Києво-Могилянській академії (, був співаком придворної капели в Санкт-Петербурзі, перебував у складі посольської місії за кордоном , а згодом викладав у Переяславі поетику, працював домашнім учителем. Викладав у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, читаючи та даруючи їх своїм друзям і знайомим. Мандрівний спосіб життя досить гармонійно поєднувався зі специфічним стилем творчості, який цілком природно «вписувався» в поширений у тогочасній Україні літературно-філософський стиль творчого мислення — бароко. Барокова спрямованість сковородинської думки виявилася насамперед у принципово нераціоналістичному тлумаченні розумової діяльності людини — навіть термінологічне Сковорода уникав слова «розум», лише подекуди вживав іронічний вислів «повзучий розум». Натомість терміни «думка», «душа», «дух» тощо, причому вони найтісніше пов'язані у нього з серцем, органічно пройняті кордоцентричним змістом, що також є істотним виявом бароковості мислення.

Серце є не просто дух, безодня думок, а й людина (істинна людина). Тобто тут ідеться про інтерпретацію людини не як «мисленої» істоти , а як специфічного роду духовно-сердечного буття, екзистенції . Це — типово барокова (у її екзистенційно-кордоцентричній основі) позиція, яка виразно проявляється і в сковородинському визначенні філософії: «Філософія, або любов до мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, блаженне, веселе. Оце є філософія». У цій екзистенційній орієнтованості сковородинської думки не на вузькораціоналістичні філософські обрії, а на весь людиножиттєвий розмай думок і почуттів, міркувань і емоцій, голови й серця вбачає Д.Чижевський індивідуальну неповторність філософії Сковороди.

Реальність, за Сковородою, не є моністично-унітарним (ідеальним чи матеріальним) буттям. Вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму, мікрокосму й символічного світу.

Макрокосм єдиний, але єдність його специфічна, це «двоє в одному і одне із двох», вона «нерозривна», але водночас «незілляна», тобто Бог — не сама природа, а її «джерело», «світло», «сонце». Існування матерії є «корелятом» існування Бога, в цьому сенс її вічності . Але вічність ця —функція вічності Божественного буття, «тінню» якого є буття матеріальне.

Так само й мікрокосм, людина є єдністю двох натур: «емпіричної» (тілесної) і «внутрішньої» (істинної) людини. «Ти-бо тінь, тьма і тлінь! Ти сон істинної твоєї людини. Ти риза, а він тіло. Ти привиддя, а він у тобі істина, ти бо ніщо, а він у тобі сутність.

Великий світ (макрокосм) і Людина (мікрокосм), будучи відмінними світами, водночас тісно між собою взаємодіють. Взаємодія ця гармонійна, але встановлюється гармонія не автоматично, не сама собою: її грунт — творча життєва ініціатива людини. Для кожного людського індивіда існує спосіб гармонізації за макрокосмом (природним і соціальним буттям).

У третьому світі (як і у перших двох) так само вирізняються дві натури: видима (предметна образність символу — літери, слова та ін.) і невидима (сенс, «розшифрування» змісту символа). Розглядувана з боку видимої своєї натури, роз'яснює Сковорода, «Біблія є брехня і буйство Боже не в тому, щоб брехні нас навчала, та лиш у брехні відпечатала сліди й шляхи, що ведуть повзучий розум до

Проблема буття у філософії.

Онтологія- це вчення про буття, розділ філософії, в якому з'ясовуються фундаментальні проблеми існування, розвитку сутнісного, найважливішого.

Найважливішими, основоположними у філософії є поняття: "світ", "буття", "матеріальне", "ідеальне", "матерія", "рух", "простір", "час", "розвиток" та інші.

Фундаментальним, визначальним для будь-якої філософії є поняття "світ". Поняття "світ" - складне і багатоманітне. Згадаймо: предмет філософії, як ми вже знаємо, це відношення "людина-світ" - відношення людини (суб'єкта) до об'єкта - до того, що є для неї об'єктивним, незалежним від її свідомості. Це - природа, матерія, закони її розвитку тощо.

У філософії розрізняють також поняття "загальна картина світу", "наукова картина світу ", "світоглядна картина світу ", "світовідношення ", "світосприйняття ", "світовідчуття ", "світоспоглядання ", "світорозуміння ".

.Філософське розуміння світу є найбільш узагальненим, тому у такому розумінні поняття "світ " включає в себе все те, що охоплене (відображене) свідомістю людини як предметно-діяльної істоти.

Найбільш загальною категорією філософії (притому будь-якої за напрямком) є також найдавніше поняття "буття".

Буття - філософська категорія, що позначає:

- все те, що ми бачимо, що реально існує;

- все те, що ми не бачимо, але воно є у дійсності (наприклад, радіохвилі, іонізуюче випромінювання, електричне поле, внутрішня зміна тощо);

- буття духовного (ідеального);

- буття як спосіб існування людини, суспільства.

Виходячи з вищевикладеного, основними формами буття є:

1. буття матеріального;

2. буття суб'єктивного, ідеального;

3. буття соціального (суспільного).

Найбільш загальним, абстрактним відображенням дійсності в історико-філософському аспекті є уявлення про матеріальне та ідеальне, про "світ речей"і"світ ідей".?

Матеріальне- філософська категорія, яка дає уявлення про фундаментальну ознаку буття, а саме - про його об'єктивне існування, незалежне від свідомості людини, її життєдіяльності (наприклад, природа, космос, речовина, закони розвитку тощо).

Ідеальне- це філософська категорія для позначення суб'єктивного, образного, нематеріального відображення дійсності у людській свідомості. Ідеальне дає уявлення про суттєву відмінність між образом та об'єктом, який відображається. Ця відмінність полягає в тому, що образ, який відображає реально відчутні властивості об'єкта, сам цих властивостей не має,оскільки позбавлений будь-якої тілесності, матеріальності. Наприклад, звичайна вишня. Вона має смак, колір, форму, вагу, розмір (величину) тощо. Однак образ вишні, яку ми уявляємо, цих властивостей не має. Образ вишні не має смаку, кольору, ваги, форми і т.д. Він не має жодного грама тілесності.

Поняття істини.

Результатом пізнання є досягнення істини.

Істина- адекватне відображення у свідомості людини, її поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності.Істина буває: об'єктивною, абсолютною і відносною.

Об'єктивна істина- це такий зміст знань, котрий не залежить від людини, її свідомості, мислення. Від людини, її мислення, здібностей залежить її готовність і здатність розкрити сутність явищ, тенденції їх розвитку. Об'єктивна істина складається з абсолютної і відносної істин. Поняття "абсолютна істина" у філософії вживається у трьох значеннях:

Абсолютна істина - це повне, точне, вичерпне відображення об'єкта у мисленні людини. Це такі знанняпро речі, процеси і явища, які не можна спростувати.Наприклад, знання про те, що Земля обертається навколо Сонця; що рух - спосіб існування матерії, її абсолютний атрибут; що атом містить у собі колосальну енергію.Абсолютними істинами є так звані "вічні істини" - факти, що встановлені з повною достовірністю. Тобто мова йде про події, що реально відбулися. "Вічними істинами" є аксіоми, котрі не потребують доведення, оскільки вони очевидні.

Абсолютна істина - це уявлення про можливість пізнання світу людиною "в цілому". Однак слід підкреслити, що ні людина, ні людство цього ніколи досягнути не зможуть. Тому що наші знання про Всесвіт є неостаточними і завжди будуть такими, оскільки світ "не стоїть" на місці, він "твориться", розвивається - властивості Всесвіту невичерпні. Таку істину людина пізнає не відразу, не цілком, а поступово, частинами. На цьому шляху мають місце не лише елементи абсолютного знання, а й помилки, хиби, відносна істина.

Відносна істина - це неповне, незавершене, неостаточне знання, котре в процесі пізнання уточнюється, поглиблюється.

Разом з тим це не означає, що ми не знаємо про ці речі нічого. Ми не все знаємо про суспільство, про закономірності його розвитку і функціонування. Однак ми знаємо, що визначальною основою суспільного поступу в кінцевому рахунку є матеріальне виробництво. Ми не все знаємо про атом та його властивості. Але ми достовірно знаємо, що атом містить в собі колосальні енергетичні можливості.

Зробимо висновок. Діалектика пізнання абсолютної істини, як пізнання світу в цілому, полягає у тому, що вона складається із суми відносин істин, а в кожній відносній істині мають місце елементи, частинки абсолютного знання,тобто такого знання, яке може бути спростоване в майбутньому. Отже, пізнання істини - процес взаємодії, співвідношення абсолютної і відносної істин: абсолютне знання розкривається через відносне, а відносне має у собі абсолютне, його елементи.

Істині у процесі пізнання протистоїть хиба. Хиба - це невідпо­відність нашого знання сутності речі, недостовірність суб'єктив­ного знання п







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.95.131.208 (0.036 с.)