Правова держава. Громадське суспільство.

Людина і право: Право само по собі не є дієвим. Поняття «правоздатність», «правосуб'єктність» виражають певний індивідуальний вимір, стосуються фізичних осіб, а не надособових об'єднань чи формувань. Право — явище історичне. Історизм стосується як буття права, так і форм його вияву. Становлення сутності права і виникнення правових явищ та відносин відбувається одночасно і в межах одного процесу. Людина хоч і є правовою істотою, але такою була вона не завжди. Так, в античному світі панувала доволі проста система: вільні люди — суб'єкти права і раби — об'єкти права. Раб не вважався людиною, а був лише «річчю», «здатним до мовлення знаряддям» праці. Різний соціальний статус певної групи людей зумовлював і різні рівні прав людей у загальній феодальній системі прав — привілеїв. Тому права тогочасної людини були становими правами. За повної чи часткової несвободи значної частини населення (кріпаків) право було правом — привілеєм.Суб'єктом його визнавалась не людина взагалі (як представник людського роду), а лише привілейована людина — як представник певного роду, стану, групи з певним соціальним становищем і рівнем матеріального багатства.. Сучасним типом такої привілейованої людини є громадянин (людина як член конкретної держави), а останньою формою прав привілейованої людини є права громадянина (в їх співвідношенні з правами людини). Правова держава Держава виступає правовим інститутом, необхідним для зведення загальнозначимого права у загальнообов'язковий закон з відповідними санкціями для утвердження і захисту правового закону. Вчення про державу розвивали Солон і Ксенофонт, Протагор і Сократ та чи не найбільше — Платон і Арістотель. Платонівська теорія, викладена у «Державі» і «Законах» Доброчесність — це знання. Ця фундаментальна ідея пронизувала «Державу» Платона. Його ідеальна держава засновується на знанні, оскільки, щоб робити добро, треба знати добро. У досконалій державі кожен має «робити своє» відповідно до своїх здібностей. Кожна з цих груп має свої завдання і живе у своїх умовах, утворюючи окремий суспільний стан. Отже, ідеальна держава Платона станова. Трьом здібностям цих станів відповідають три життєві сили, три частини, з яких складається душа, бо існує точна аналогія між державою та індивідом. Частини держави (стани) повинні мати ті самі чесноти, що й частини душі: чеснотою владарів-філософів є мудрість, охоронців — мужність, ремісників — самовладання Вагомий внесок у розвиток античної політико-правової думки зробив Арістотель, ідеалом якого було конституційне правління, а не монархічне, навіть, якщо це було правління освіченого царя-філософа. Арістотель вважав верховенство закону ознакою досконалої держави. Платона, що «довершена людина є найкращою з тварин, але коли вона не дотримується закону і права, вона гірша від усіх», Арістотель твердив, що закон є необхідною умовою цивілізованого життя, що при його творенні колективна мудрість людей має більшу цінність, ніж плід думки наймудрішого законодавця. Для розвитку теорії та практики правової держави особливо важливими були судження Арістотеля (пізніше — Полібія, Цицерона) про розрізнення «справедливих» (з пануванням правових законів) і «несправедливих» (деспотичних) форм правління. Справедливе правління передбачає благо для всіх (сюди Арістотель відносив монархію, аристократію та політію (помірну демократію)), несправедливе — блага лише для правлячого класу (тиранія, олігархія та крайня демократія, або правління натовпу).У контексті теорії поділу влади заслуговує на увагу концепція змішаного правління, запропонована Полібієм у праці «Загальна історія». Він проаналізував повноваження «трьох влад» у римській державі: владу консулів, сенату і народу У змішаній формі правління Полібія повноваження представників різних не зливаються в єдине начало, не втрачають своїх специфічних особливостей. Мета його — досягти такої побудови державної влади, за якої повноваження правління не зосереджені в одному центрі, в руках одного органу, а справедливо розподілені між різними, взаємно стримуючими, протидіючими і врівноважуючими складовими загальнодержавної влади. Істотну роль у розвитку теорії правової держави відіграли судження Цицерона про державу як публічно-правову спільноту, держава як узгоджене правове спілкування цих громадян, як певне правове утворення, «загальний правопорядок».Цицерон стверджував, що влада делегується народом, тобто постає з колективної сили народу, має функціонувати на підставі закону і може бути виправдана тільки Божим законом або моральним чи природним законом. Суттєву роль у становленні концепції правової держави відіграло і вчення Ш.-Л. Монтеск'є про розподіл влад, викладене у його праці «Дух законів».Поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову.На формування теорії правової держави вагомий вплив мали і філософські надбання Т. Гоббса з його специфічним тлумаченням природи суверенної влади та ідеєю «співдружності»; Дж. Локка з його доктриною суспільного договору або «угоди», як називав її сам ЛоккЯкщо в античні часи під свободою розуміли міру доступу громадян до участі в державних справах, тобто її політичний вплив, то в Новий час свободу розуміли не стільки в її політичному вимірі, як в особистісному: громадянська свобода інтерпретувалась як певна незалежність від держави. І. Кант, сформувавши принцип свободи волі та моральної автономії особи і категоричний імператив. Згідно з ним держава — це об'єднання значної кількості людей, підпорядкованих дії правового закону. Перспективи, темпи розвитку держави залежать від того, наскільки її державний устрій узгоджений із правовим принципом.Реалізація вимог категоричного імперативу у сфері державності постає у Канта як правова організація держави з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Обґрунтовуючи принцип поділу влади і чіткого розмежування повноважень її гілок, Кант не поділяв ідею їх рівноваги, визнаючи пріоритет і надаючи верховенство законодавчій владі як виразнику народної волі. Отже, правова теорія Канта ґрунтувалася на ідеї народного суверенітету. Гегеля правові закони, правова держава постають як реальна дійсність, як практична реалізованість розуму в певних формах буття людей.Як ідея розуму і дійсність конкретної свободи, держава, за Гегелем, постає конституційною монархією з поділом влад на законодавчу, урядову і владу монарха. Його ідеалом була органічна єдність різних влад, які були б невід'ємними частинами цілого, могутність і сила якого має визначати сутність діяльності кожної з влад. Надмірне возвеличення держави над індивідами і суспільством свідчить про те, що Гегель — етатист (франц. etat — держава). Однак він - правовий етатист, він обожнює правову державу, оскільки підпорядковує права індивідів і суспільства (не заперечуючи їх) державі не як апарату насилля, а як вищому праву.гегелівська концепція держави має правову природу, проголошений ним принцип суверенності держави і державних форм вияву, організації та дії, по суті, є правовою вимогою, необхідною умовою будь-якої концепції та практики домінування права і правової держави. Однак концепція Гегеля недемократична, вона ґрунтується на ідеї суверенітету конституційного монарха. Народний суверенітет — концентрована єдність повноважень і правочинності, сили і права, які поширюються на все населення і всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття. Державний суверенітет — верховенство, незалежність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що грунтується на принципі права. Правовий закон і правова держава внутрішньо взаємопов'язані, оскільки правова держава неможлива без утвердження верховенства правового закону, а правовий закон для свого встановлення і послідовної реалізації потребує правової держави з відповідним розподілом влади, конституційно-правовим контролем тощо.