ТОП 10:

Києво-могилянська Академія як осередок української та слов'янської культури.



Києво-Могчлянська академія була заснована в 1632 році у результаті об'єднання шкіл Київського братства і гімназії, що була відкрита в свій час при Києво-Печерській лаврі. Оскільки братські школи на той час виконали свою просвітницьку місію і вже не відповідали вимогам часу, митрополит Київський і Галицький Петро Могила створив перший в Україні і Східній Європі виший навчальний заклад. Врахувавши досвід католицизму Заходу, який широко використовував у своїх цілях гуманітарні науки: мову, літературу, історію, філософію, Петро Могила прагнув зміцнити підвалини православ'я конкретними знаннями і підняти загальний освітній рівень українського народу. Побудована за зразком європейських вищих навчальних закладів структура Академії забезпечувала послідовне оволодіння різними гуманітарними і природничими науками та філософією. Уперше в програми вищого навчального закладу вводяться природничі науки, відбувається становлення філософії як самостійної сфери знання. Як заклад, створений під егідою церкви, академія використовувала поширений в середньовічній Європі тип філософствування і усталену філософську термінологію, здобутки західноєвропейської схоластики в раціональному осмисленні релігійних догматів і в логіці. Поступово, із долученням до філософії Нового часу, формується нове розуміння предмета філософії. Оскільки ж у філософських курсах професори продовжували використовувати, в основному, філософію Аристотеля і Платона, патристичну літературу і вчення схоластів середньовіччя, то, як духовні особи, вони змушені були йти на компроміс. Але вже на першому етапі існування академії (XVII ст.) помітна тенденція до розмежування філософії і теології. Поступово основна увага переноситься з пізнання Бога на пізнання природи і людини, від дуалістичного протиставлення Бога і природи професори Академії поступово переходять на позиції, близькі до пантеїзму, розчинення Бога в природі, а також до деїзму, що характерно насамперед для І.Гізеля, а також для Ф.Прокоповича, Й.Туробойського, Г.Щербацького та інших. Водночас здійснюється рішучий відхід від антропоморфізації Бога, який постає як самодостатня духовна сутність, творяша сила, безмежна в своїх проявах і неосяжна для людського розуму. Оскільки в академії викладалась ціла низка природничих наук, то важливе місце в натурфілософії відводилося проблемі матерії, яка наділяється активністю і самостійним існуванням, має такі виміри, як ширина, глибина, довжина, висота. Матерія вічна і незнищувана. Рух розуміється як невіддільний від матерії, він універсальний і безперервний. Простір також мислиться як невіддільний від середовища і нескінченний у своїх вимірах. Час існування матеріальних речей пов'язувався з божественною вічністю і божественним помислом.

Знач на увага в Києво-Могилянській академії приділялась людині, яка розглядалась як мікрокосм у макрокосмі, Всесвіті, як невід'ємна частина природи. Але якщо в природі діє лише атрибут протяжності, вважали києво-могилянські філософи, то сутнісною основою людини є ще один субстанційний атрибут -мислення. Людська, душа має складну структуру, в ній діють різні складники: вегетативні, тваринні, людські і божественні. Ці складники можуть співіснувати і в злагоді, і у ворожнечі.

Людина володіє свободою волі і сама відповідає за свої вчинки, за свою долю не тільки перед Богом у потойбічному житті, але й на землі, перед людьми. На цій основі києво-могилянцями ставились проблеми громадського обов'язку, патріотизму, любові до своєї Батьківщини: це те, що дістало назву "громадського гуманізму". На відміну від західноєвропейських філософів, що ототожнювали розум та волю і тим самим розуміли свободу як пізнану необхідність (Спіноза), українські філософи їх чітко

Філософські ідеї в творчості Т. Шевченка.

Шевченко Т.Г. (1814-1861) серед кирило-мефодіївців посідає особливе місце і своїми масштабами як особистість, і широтою свого світогляду, і глибиною проникнення в історичне буття свого народу, в його проблеми і сподівання, в його думи і переживання. Сягаючи своїм корінням в найглибші пласти українського народу, він знав чим живуть, як живуть і на що сподіваються його земляки, тому в його світогляді принципи романтичного історизму узгоджуватись з принципами життєвої достовірності і художньої правди, тому романтичне у нього не споглядально-пасивне, а функціонально-дієве: його творчість в цілому утверджує актуальні духовні цінності свого народу і орієнтована на ідеали добра і краси, для яких немає просторово-часових меж, які ніколи не старіють і яким не загрожує інфляція. Для Шевченка велике значення мали ідеали і символи, що уособлюють собою все те, що пов'язує з рідною землею і минулим, з найвищими гуманістичними цінностями, тому Шевченко хотів бачити свою рідну землю, свій народ не такими, якими вони є, а якими уявляв собі і якими хотів їх бачити. Його душа і дух зштовхуються з тими реаліями життя, які викликають у нього протест і гнів. В ньому немовби існують дві України: минула і теперішня, які тим не менше хотіли б об'єднатися. Обернутий тематикою здебільшого в минуле, він духом романтика-бунтівника, ідеалом Добра і Краси, утверджує майбутнє. Йому тісно в рамках наявних обставин і умов, і він як особа романтичного складу, виражає не тільки те, що було і є, а й те, що відкривалось його "духовному зору", очам художника і серцю гуманіста, добротворця і борця. Здатність до глибоких роздумів і великого внутрішнього горіння, велика глибина думок і сила пристрасті виокремлюють Т.Г.Шевченка не тільки серед кирило-мефодіївців, а й серед усіх інших представників української національної духовної культури, втому числі і серед тих, хто професійно займався філософією.

Відомо, що Т.Г.Шевченко не написав жодної праці, яка була б присвячена філософії, соціології, естетиці, етиці, але його поетичні твори, щоденники, листування свідчать про його широку ерудицію і обізнаність з творами багатьох мислителів минулого і сучасності. Навіть у поетичних творах зустрічаються прізвища відомих філософів, таких як Геракліт, Платон, Бекон, Сковорода, Кант та інші. Збереглися глибокі й оригінальні висловлювання Т.Г.Шевченка з питань естетики і етики, теорії і історії мистецтва. Якщо розглядати Шевченка як мислителя в цілому, то, за висловом Д.Чижевського, основною рисою його постаті, основним пафосом його життя був антропоцентризм - людина як центр усього буття, цілого світу. І природа, і культура, і наука, і релігія, і мистецтво - все це має значення і цінність лише виключно залежно від цього загального і універсального висхідного пункту - людини, її переживань, бажань, думок і почуттів. Людина і людське знаходять свої проникливі вирази в кожному рядку шевченківської поезії, навіть там, де об'єктом поетичної творчості виступає природа,

Для Т.Шевченка об'єктом його інтересу і як художника, і як мислителя є весь світ, природа, рослини, тварини, і, звичайно, люди. І все ж насамперед Україна у всій своїй цілісності, її образ є тим підґрунтям, на якому базуються всі засади його творчої діяльності, майже всі ті положення, які відносяться до національної ідеї.

Все ж провідним елементом творчості Т.Г.Шевченка є українська ідея, яка має два основні компоненти: це світ козаччини і світ українського села.

Творчість Т.Г.Шевченка є найвагомішим внеском Кирило-Мефодіївського товариства в розвиток національної ідеї, найвищим духовно-культурним здобутком українського народу першої половини XIX ст., є духовним джерелом, животворною силою якого надихається і сьогодні кожна свідома люди-на-патріот своєї Вітчизни.

Філософія Г. Сковороди.

Засновником української класичної філософії вважається видатний мислитель Г. Сковорода . Він народився в с. Чорнухи Полтавської губернії., Навчався в Києво-Могилянській академії (, був співаком придворної капели в Санкт-Петербурзі, перебував у складі посольської місії за кордоном , а згодом викладав у Переяславі поетику, працював домашнім учителем. Викладав у Харківському колегіумі, після чого вже до самої смерті був мандрівним філософом, писав діалоги, читаючи та даруючи їх своїм друзям і знайомим. Мандрівний спосіб життя досить гармонійно поєднувався зі специфічним стилем творчості, який цілком природно «вписувався» в поширений у тогочасній Україні літературно-філософський стиль творчого мислення — бароко. Барокова спрямованість сковородинської думки виявилася насамперед у принципово нераціоналістичному тлумаченні розумової діяльності людини — навіть термінологічне Сковорода уникав слова «розум», лише подекуди вживав іронічний вислів «повзучий розум». Натомість терміни «думка», «душа», «дух» тощо, причому вони найтісніше пов'язані у нього з серцем, органічно пройняті кордоцентричним змістом, що також є істотним виявом бароковості мислення.

Серце є не просто дух, безодня думок, а й людина (істинна людина). Тобто тут ідеться про інтерпретацію людини не як «мисленої» істоти , а як специфічного роду духовно-сердечного буття, екзистенції . Це — типово барокова (у її екзистенційно-кордоцентричній основі) позиція, яка виразно проявляється і в сковородинському визначенні філософії: «Філософія, або любов до мудрості, спрямовує все коло справ своїх на той кінець, щоб дати життя нашому духові, благородство серцю, світлість думкам, як голові всього. Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, то все світле, блаженне, веселе. Оце є філософія». У цій екзистенційній орієнтованості сковородинської думки не на вузькораціоналістичні філософські обрії, а на весь людиножиттєвий розмай думок і почуттів, міркувань і емоцій, голови й серця вбачає Д.Чижевський індивідуальну неповторність філософії Сковороди.

Реальність, за Сковородою, не є моністично-унітарним (ідеальним чи матеріальним) буттям. Вона є гармонійною взаємодією трьох світів: макрокосму, мікрокосму й символічного світу.

Макрокосм єдиний, але єдність його специфічна, це «двоє в одному і одне із двох», вона «нерозривна», але водночас «незілляна», тобто Бог — не сама природа, а її «джерело», «світло», «сонце». Існування матерії є «корелятом» існування Бога, в цьому сенс її вічності . Але вічність ця —функція вічності Божественного буття, «тінню» якого є буття матеріальне.

Так само й мікрокосм, людина є єдністю двох натур: «емпіричної» (тілесної) і «внутрішньої» (істинної) людини. «Ти-бо тінь, тьма і тлінь! Ти сон істинної твоєї людини. Ти риза, а він тіло. Ти привиддя, а він у тобі істина, ти бо ніщо, а він у тобі сутність.

Великий світ (макрокосм) і Людина (мікрокосм), будучи відмінними світами, водночас тісно між собою взаємодіють. Взаємодія ця гармонійна, але встановлюється гармонія не автоматично, не сама собою: її грунт — творча життєва ініціатива людини. Для кожного людського індивіда існує спосіб гармонізації за макрокосмом (природним і соціальним буттям).

У третьому світі (як і у перших двох) так само вирізняються дві натури: видима (предметна образність символу — літери, слова та ін.) і невидима (сенс, «розшифрування» змісту символа). Розглядувана з боку видимої своєї натури, роз'яснює Сковорода, «Біблія є брехня і буйство Боже не в тому, щоб брехні нас навчала, та лиш у брехні відпечатала сліди й шляхи, що ведуть повзучий розум до







Последнее изменение этой страницы: 2016-06-26; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.205.60.226 (0.005 с.)