Антична філософія та її характерні риси. Основні школи досократівської філософії.

Найважливіші риси античної філософії такі: 1)спроби розв′язати проблеми першоначала (архе) та першопринципу (логос) світу і в зв′язку з цим пошуки його єдиної основи; 2) теми, пов′язані з поняттям "алетейя" (істина як несокровенне): буття, істина, істинне пізнання; 3) дослідження природи людини і її морального призначення: властивості душі, благо (агатон) і чеснота (арете). В індивідуальній етиці - проблема досягнення евдемонії (щастя).

Періодизація: Досократики: натурфілософія мілетської школи, піфагорійська школа, олеати.

Саме в містах-державах, і виникли перші філософські школи стародавньої Греції - Мілетська школа, яку заснував Фалес, та Ефеська школа, яку започаткував Геракліт. Для цих шкіл характерними були стихійно-матеріалістичні тенденції.

Найвидатнішим представником Мілетської школи був, безумовно, Фалес. Фалес обґрунтував новий погляд на світ, суть якого полягає у тому, що всю його багатоманітність він звів до єдиної загальної першооснови - води. Все з води, стверджував філософ, і все на воду перетворюється. Частина води, котра випаровується, стає повітрям; найбільш тонкі прошарки повітря спалахують у вигляді ефіру; випадаючи в осад, вода стає землею. Тому з чотирьох елементів (води, вогню, землі і повітря) найпричиннішимелементом є вода. Вона - найперший, наймогутніший і найневичерпніший елемент природи. Анаксімандр. Вчення Фалеса про єдине речовинне начало розвивали його учні. Серед них був і Анаксімандр - другий великий представник Мілетської філософської школи. На відміну від свого вчителя, основою всього існуючого Анаксімандр вважав не воду, а якесь вічне, найбільш загальне, нескінченне начало. Пояснюючи свій вибір такої першоречовини, як апейрон, Анаксімандр звертає увагу на дуже важливу філософську проблему - про виникнення світу через взаємодію протилежностей і їх боротьбу. Анаксімандр був відомій в античному світі завдяки своїм науковим досягненням. Він першимвинайшов сонячний. Анаксімен. Останнім видатним представником Мілетської школи був Анаксімен. Він продовжував розвивати уявлення своїх попередників про першооснову світу. Усі речі, котрі ми бачимо і котрі нас оточують, стверджував філософ, виникають з повітря. Більш глибоке розуміння проблеми протилежностей, їхньої єдності та боротьби ми знаходимо у творчості іншого видатного мислителя Стародавньої Греції - Геракліта.

Геракліт Ефеський. Єдиним матеріальним першоелементом світу Геракліт вважав вогонь. Стихійна діалектика у Геракліта виявляється в його вченні про рух, зміни, перетворення речей, протилежності та їхню боротьбу. Всесвіт - плинний, змінний. Він перебуває у вічному русі, як і всі речі, що нас оточуютьВін один із перших обґрунтував думку про те, що сама гармонія є єдністю протилежностей, і висміював тих, хто цього не розумів. Проти Геракліта виступили відомий античний філософ і математик Піфагорі представники так званої Елейської філософської школи Ксенофонті Зенон.. Піфагор - засновник Піфагорійської філософської школи Піфагор стверджував, що в основі всього існуючого, його першоелементом є число. Весь світ - це гармонія чисел та їх відношень.. Пізнання світу - це не що інше, як з'ясування чисел, які цим світом керують. Основою всіх чисел піфагорійці вважали одиницю, яку вони обожнювали.. Ксенофан. - чільний представник Елейської філософської школи. Ксенофан - засновник цієї школи, родоначальник пантеїстичногосвітогляду. Пантеїзм(від грец. дослівно: усе бог) - філософсько-релігійне вчення, згідно з яким бог є безособовим началом і тотожний усій природі. У вченні Ксенофана важливе місце займає уявлення про бога як про єдине ціле, нескінченне і вічне. Бог - начало усіх речей, він не схожий з людиною, але все бачить і все чує, він цілком є розумом, свідомістю. Бог внутрішньо притаманний усім речам і явищам - він "зрісся" з ними. Ксенофан піддав критиці вчення про множинність богів. Бог один, стверджував філософ. Інакше не може бути. Софістами (від грецьк. -мудрець, вчитель) у Давній Греції називали філософів, котрі володіли мистецтвом красномовства, логічного мислення, чіткого доведення, вміння захищати будь-яке судження. За своїми філософськими переконаннями Протагор - матеріаліст. Він стверджував, що природа - це "плинна матерія" (тобто змінна, рухлива), і що вона існує сама по собі, незалежно ні від бога, ні від людини. Природа-пізнаванна. Людина з допомогою своїх відчуттів здатна пізнати її. Початком будь-якого знання є саме відчуття людини, хоча їх свідчення є відносними. Зенон Елейський (490 - 430 рр. до н. е.) - яскравий та оригінальний представник Елейської філософської школи. Відомий в історії філософії як автор багатьох апорій, спрямованих проти визнання істинності руху. Апорія - утруднення у розв'язанні проблем руху, простору і часу.

"Дихотомія " (поділ навпіл) - перше заперечення Зенона проти руху. Суть: те, що рухається, повинно пройти половину шляху, перш ніж досягнути його кінця, а перш ніж пройти цю половину шляху, воно повинно пройти ще половину і т.д. - без кінця. Звідси висновок: визнання руху призводить до утруднень, які не можна розв'язати з допомогою мислення. Тому думка про рух належить до хибних думок:Таку ж помилку припускає Зенон у своєму розмірковуванні про "Ахіллеса і черепаху.Апорія Зенона "Просяне зерно" - спрямована проти визнання істинності чуттєвого сприйняття, оскільки "суще" може бути пізнаним не почуттями, а суто мисленням. Демокріт - видатний матеріаліст античності, "перший енциклопедичний розум серед греків", вершина давньогрецької науки, один із засновників атомістики. Демокріт разом із Левкіппом розробив античну атомістичну теорію побудови матерії. З точки зору цієї теорії, всі речі, котрі нас оточують, складаються з неподільних частинок матерії - атомів. Останні є вічними і незмінними. Самі вони рухаються завдяки тому, що є пустота і відрізняються один від одного лише величиною, формою, порядком і положенням. Всі тіла - це різноманітне поєднання атомів. Рухаючись у різних напрямках, вони з'єднуються, утворюють нові тіла, а коли розпадаються, то тіла гинуть.

Етика Сократа

Сократ - один із найбільш відомих філософів Стародавньої Греції, перший великий мислитель, автор так званого "сократичного методу".

Сократ нічого не писав. Про його вчення ми знаємо від його сучасників та учнів. Сократ відмовився від дослідження природи, вважаючи це заняттям негідним і безбожним. Він був ярим противником матеріалістичних вчень своїх попередників. Природа, світ речей не повинна цікавити справжнього філософа. Предметом філософії може бути лише те, що доступне людині, тобто її душа, духовне начало. Відмовившись від пізнання природи, Сократ зосереджувався на дослідженні етики, етичних проблем. Це здійснювалося у відриві від життя, практики, перетворювалося у самоціль і мало релігійно-ідеалістичний характер. Вся його етика ґрунтувалася на вченні про світовий дух, світовий розум, Бога як верховного управителя світу. "Метод Сократа "(еленктичний) - це творча дискусія між ним і його учнями, мета якої - знаходження "істини" у бесідах, суперечках - шляхом формулювання низки запитань, щоб поставити супротивника у безвихідне становище, і таким чином довести його некомпетентність. Цей метод Сократа став одним із джерел діалектики.Сократу належить крилата фраза: "Я знаю, що я нічого не знаю".На його думку, такий сумнів повинен стимулювати процес пізнання, "самопізнання", поглиблення знань. Знання - це виявлення загального для багатьох речей шляхом індукції, наведення, переходу від пізнання окремих ознак речі до їх загального визначення. Індукція Сократа - це пошук "загального" не в об'єктах природи, а в поведінці людини, її різноманітних "доброчесних" вчинках. Сократ одним із перших філософів звернув увагу на значення понять у процесі пізнання, прийоми їх визначення і застосування, однак лише для етики. Сократ розуміє свою філософію як майєвтику (повивальне мистецтво), оскільки він хоче бути лише помічником у досягненні розуміння та самопізнання, котрі кожен мусить знаходити в собі самому, оскільки їх не можна засвоїти ззовні.

За Сократом, сумнів веде до самопізнання, потім до розуміннясправедливості, права, закону, зла, добра. Він же сказав, що пізнання людського духу - от головне. Таким чином, філософське вчення Сократа було у своїй основі ідеалістичним. Його характерними рисами були: відмова від дослідження природи, віра у світовий дух, світовий розум, концентрація зусиль лише на самопізнанні, абсолютизація етичних проблем.

Саме його розуміння філософії є причиною того, що Сократ сам не заснував жодної школи. І все-таки на нього посилаються дві діаметрально протилежні філософські течії:

Кіренаїки розвивають евдемонізм у гедонізм, який зводить насолоду до найвищого принципу (Арістіпп);

Кініки доводять Сократову зневагу до всього матеріального до межі (Діоген із Синопи жив у діжці).

 

5.Платон (427 - 347 рр. до н. е.) - найвидатніший представник античного ідеалізму в його найбільш розвиненій формі. Він належав до вищої рабовласницької знаті. Все своє свідоме життя боровся проти афінської демократії. Багато подорожував.

Філософія Платона відображала інтереси великих рабовласників, котрі намагалися ліквідувати зародки рабовласницької демократії і встановити неподільне панування аристократії. Платон - засновник об'єктивно-ідеалістичного напрямку у філософії.

Існує два світи: світ ідей і світ речей. Світ ідей - дійсний, справжній, вічний, вихідний. Світ речей - недійсний, залежний від світу ідей, він є хибним, недостовірним, несправжнім. Світ, в якому ми живемо, - нестабільний, змінний, перебуває у невпинному русі, тоді коли світ ідей - стабільний, постійний, вічний. Платон виходить, таким чином, із роздвоєння світу, підпорядкування "світу речей" "світові ідей".

Кожна річ (світу речей) має свою назву, свою ідею, котра існує самостійно, незалежно від самої речі. Речі виникають і зникають, а ідеї про речі залишаються завжди, вічно. Від ідей залежать всі предмети об'єктивної дійсності. Кожна ідея про речі - це поняття про ці речі. Вони, як і самі ідеї, вічні. Поняття утворюється раніше, ніж сама річ. Поняття є передумовою речі, а не навпаки. Кожна ідея - це сама сутність речі. Немає ідеї, отже, немає і ніякої сутності речі. Ідея речі і сутність речі - тотожні.

Отже,вчення Платона - це об'єктивний ідеалізм," оскільки світ речей, що чуттєво сприймається, сама матерія, розглядається ним як результат нематеріальних ідей, котрі передують речам та існують самі по собі, незалежно від людини і її свідомост і. Як і елеати (Ксенофан, Зенон), Платон вважав, що буття незмінне і вічне. Однак допускав його суперечливість. Він стверджував, що вищі види буття, такі, як рух і спокій, містять у собі суперечності. Такі види буття: і єдині, і множинні; і вічні, і змінні; і рухливі, і спокійні. Подібні суперечності є необхідною умовою для спонукання душі до розмірковувань, пригадування. Методом виявлення суперечностей, котрі мають місце в уявленнях, є діалектика. Під цим поняттям Платон розумів, як і його вчитель Сократ, мистецтво ставити запитання, знаходити на них відповіді, дискутувати.

Ідеї Платона, його вчення, мали великий вплив на подальший розвиток світової філософії і особливо на розвиток ідеалістичної філософської думки. Он отмечал, что в государстве смогут существовать три основные формы правления: монархия, аристократия, демократия.

Каждая форма государства по Платону гибнет из-за внутренних противоречий. "Управление государством Платон характеризует как царское искусство, главным для которого является наличие истинного царского знания и способность управлять людьми. Если правители имеют такие данные, то будет уже не важно, правят ли они по законам или без них, добровольно или против воли, бедны или богаты: принимать это в расчет никогда и ни в коем случае не будет правильным". [1]

 

6.Аристотель (384 - 322 рр. до н. е.) - найвидатніший античний філософ, енциклопедичний вчений, патріарх грецької і світової філософії, за висловлюванням Гегеля, "вчитель людства". Аристотель створив енциклопедичне філософське вчення,котре охоплювало логіку, діалектику, теорію пізнання, психологію, фізику, зоологію, політику, політичну економію, педагогіку, риторику, етику, естетику, космологію, астрономію., Аристотель визнавав об'єктивне існування матеріального світу. Аристотель один із перших розробив і застосував у пізнанні такі методи дослідження, як індукція і дедукція - рух думки від окремого до загального (індукція) і від загального до окремого (дедукція); він створив вчення про силогізми і їх правила; вперше визначив судження як форму думки, в котрій що-небудь стверджується чи заперечується; вперше здійснив класифікацію категорій логіки, визначивши десять таких категорій (сутність, якість, кількість, відношення, місце, час, простір, володіння, діяння, страждання).

Одним із найбільш цінних надбань філософії Аристотеля є його вчення про різні види (форми) руху матерії. Він розрізняв шість таких форм: виникнення, знищення, перехід з одного стану в інший, збільшення, зменшення, переміщення.

К числу заслуг Аристотеля относятся определение и классификация наук, видов знания. Он разделил науки на три большие группы: теоритические (умозрительные”), практические (производительные) и творческие (созидательные). К первым Стагирит отнес философию, математику и физику; ко вторым - этику и политику, а к третьим - искусство, ремесла и прикладные науки. В древности “этика” (“учение о нравственности”) означала жизненную мудрость, “практические“ знания относительно того, что такое счастье и каковы средства для его достижения. Этика - это учение о нравственности, о привитии человеку деятельно-волевых, душевных качеств, необходимых ему в первую очередь в общественной жизни, а затем и личной.

Поступки нераздельно связаны с человеком, с его деятельностью, со свободным выбором, с общими нравственными и правовыми нормами граждан общества, а творчество направлено на создание произведений искусства, которые оцениваются только по своим достоинствам, независимо от поступков человека.

Аристотель, рассмотрев этику в плане человеческой (а не божественной) воли, сделал человека ответственным за свою судьбу и благополучне., Аристотель (впервые в истории этики) связывает этическую добродетель с желанием, хотением, волей, считая, что, хотя нравственность и зависит от знаний, тем не менее она коренится в доброй воле: ведь одно дело знать, что хорошо и что плохо, а другое - хотеть следовать хорошому.

 

7. Безпосереднім виявом особистісно-людського характеру соціальних відносин феодальної доби і виступає духовність. Не заперечуючи реальності речового світу, суспільна свідомість середньовіччя тлумачить її як "зовнішню видимість" більш фундаментальної реальності - духовного світу. Тому ключ до розв′язання всіх, у тому числі й суто "земних", проблем середньовічна людина шукає у сфері духу. На цьому "грунті" і починається формуватися нова "середньовічна" філософська парадигма, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим втіленням духовності мислиться Бог, то теологія (богослов′я) підноситься за цих умов на рівень "найголовнішого" знання, здатного дати вичерпні відповіді на всі "загадки буття". Починається середньовічна філософія періодом так званої "апологетики" (від гр. "апологія" - захист), представники якої виступали з обгрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Завершується ж період становлення і утвердження середньовічно-християнської філософії так званою "патристикою" (лат. патер. - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями - "отцями церкви" (pater ecclesiae) - вихідних принципів середньовічної християнсько-філософської думки.

Початок середньовіччя характеризується своєрідною дволінійністю у становленні і подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Це здійснюється в двох напрямках, які мають своїм джерелом "роздвоєність" пізньоантичної філософії на елліно - еліністичну, згодом на елліно - візантійську, і римську, згодом римсько - західноєвропейську.

Вихідні принципи середньовічної манери філософствування були сформульовані у патристичний період так званими "отцями" церкви. І тут як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовних) отців церкви. До перших належать члени так званого "каппадокійського гуртка". Григорій Назіанзін (бл. 330 -390), єпископ Константинопольський прозваний Богословом. Трохи пізніше в ХІІ ст. виникають перші університети - Болонський в Італії, Паризький у Франції та інші, на базі яких схоластика і набуває свого розвитку (ХІ - ХІІ ст. - рання схоластика, ХІІ - ХІІІ ст. - зріла схоластика, ХІІІ - ХІV ст. - пізня схоластика).

Схоластика (від грец. - школа) - тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії. Це філософське вчення, котре було відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету - обґрунтування і захист теології, релігійного світогляду. Тому основними проблемами, на які звертали увагу схоласти, були: примат віри над розумом, віри над знанням, наукою; теоцентризм; бог як абсолютна сила й абсолютна влада: бог як буття, істина і благо тощо. Філософською основою схоластичних вчень були ідеї античної філософії, особливо Платона й Аристотеля про вічність "ідей" про бога як рушійну силу, "форму усіх форм" і т. ін. Концептуалізм – загальні поняття існують як думки бога про цей світ.

Авероїзм (ХІІІ ст. Давид Динанський) - Паризький університет - вчення виходило з матеріалістичних елементів філософії Арістотеля.

Найбільш відомим представником середньовічної схоластики був італійський філософ і богослов Тома Аквінський (1225 - 1274 рр.).

 

 

8. На етапі раннього, або італійського Відродження наголос падає головним чином на природну людину; на етапі ж пізнього, або північного Відродження, наголос явно зміщується в бік природи взагалі, природи як джерела постійних спонук продуктивно-виробничого життя і предмета прикладання технологічних зусиль.

Першою країною, в якій почав розвиватися капіталізм на рубежі XV - XVI століть, була Італія. Пріоритет останньої в цьому відношенні і обумовив її видатну роль у подальшому розвитку культури, науки, мистецтва, філософії в добу, котра отримала в історії назву – Відродження.У філософії відбувається зміна у її предметності. На зміну середньовічному теоцентризму, за якого Бог (лат. "теос") стояв у центрі світогляду, приходить антропоцентризм (грец. "антропос" - людина). Поряд з Богом, який формально продовжує бути "хазяїном" - творцем світу, з′являється постать людини, практично співмірної з Богом. Поряд із дослідженням природи, природних явищ у центр вивчення ставиться людина, особистість, її творчість, гідність, свобода. Цей новий напрямок одержав назву гуманізму (від лат. Humanum - людяний). Ренесансна "філологія" перетворюється на позитивну концепцію - теорію людини як центральної ланки реального світу. Це і є гуманізм Відродження. Для гуманістичної філософії Відродження характерним є осмислення людини передусім у її земному призначенні... людини... повертається до природи, і її стосунки з природою і Богом розглядаються в межах нового, пантеїстичного розуміння світу. Ніколо Макіавеллі (1469 -1527) - відомий італійський державний діяч, філософ, військовий теоретик, історик і літератор. За своїм походженням - аристократ із знатної, але збіднілої родини. Займався громадсько-політичною діяльністю. Після одного з політичних переворотів в Італії був запідозрений в антиурядовій змові, потрапив у немилість до правителя, був висланий до свого маєтку, де проживав там і написав більшість своїх соціально-політичних та літературних творів.

Будучи патріотом своєї країни, Макіавеллі вважав, що головною причиною страждань Італії є слабкість її державного устрою, політична роздробленість. Основні риси філософії доби Відродження.

Гуманізм;

Геліоцентризм;

Критика схоластики;

Відродження античної діалектики;

Пантеїзм; Повернення до матеріалізму;

Дослідження проблем формування держави на переломному етапі переходу до буржуазних суспільних відносин

 

 

9. Історична епоха 17-го і 18-го ст., з погляду духовного змісту, дістала назву Просвітництва. Класичне визначення Просвітництва дав І.Кант (1783 р.):

"Просвіта є виходом людини зі стану незрілості, відповідальність за яку несе вона сама. Незрілість - це нездатність обходитися власним розумом без стороннього керівництва".

Таким чином, для Просвітництва характерні розум і самостійне мислення індивіда, а надалі дистанціювання від традиції та авторитету, повага до свободи і позитивне ставлення до здатності розумно розв′язувати всі питання. Основи Просвітництва закладалися в двох напрямах:

1. Раціоналізм (передусім у Франції та Німеччині). Його головні представники стверджували, що дійсність можна пізнати на засадах чистого мислення. Логічне влаштування світу робить можливим пізнання його дедуктивним шляхом. Зразком є метод математики, в якій висновки робляться на основі нечисленних достовірних аксіом.

Дійсність складається з двох (Декарт), однієї (Спіноза) чи багатьох (Лейбніц) субстанцій, і Бог створив її досконалою.

2. Емпіризм (насамперед у Великій Британії, а потім і у Франції, частково у вигляді матеріалізму). Від Ф. Бекона тягнеться традиція, продовжена Гоббсом, Локком, Берклі й завершена Юмом, яка основою пізнання вважає (чуттєвий) досвід. Насправді існують лише одиничні предмети і події. Правильне застосування розуму може впорядкувати їх і вивести з них індуктивні висновки..). Домінуючою філософською тенденцією ХVІІ - ХVІІІ ст. стає матеріалізм. Термін ввів в ХVІІ ст. фізик Роберт Бойль, який позначив ним фізичний зміст речовини природи. Ляйбніц вводить цей термін у філософський вжиток для позначення точки зору, альтернативної ідеалізму.

Філософська парадигма Нового часу - поліментальна.

Ми розпочинаємо вивчення одного з визначальних напрямків світової філософії, в основі якого лежить прагнення експериментального дослідження природи, розробка методів такого дослідження, що мало велике значення для теоретичного обґрунтування матеріалістичної філософії XVII - XVIII ст. Цей напрямок представляють багато видатних філософів, але провідна роль належить Ф. Бекону і Р. Декарту. ХІV - ХVІ ст. Формувалась нова філософська парадигма, основні риси котрої змістовно корелювались зі специфікою буржуазного суспільства, яке утверджувало себе як нову промислово - урбаністичну цивілізацію. Відповідно до цього відбувається і зміна світоглядних орієнтирів. Поряд із традиційними духовними інтенціями на світ з′являється тенденція до ототожнення буття з природним буттям. Спочатку природна людина, згодом природа взагалі.

 

10. Першим філософом, котрий взявся за розробку наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був англійський філософ Френсіс Бекон (1561 - 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментальної науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід, - найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання - джерело будь-якого пізнання. Основною філософською працею Ф. Бекона є "Новий Органон" (1620), в якій він з'ясував своє матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого індуктивного методу пізнання. У розумінні природи Бекон насамперед виходив із вчень ранніх грецьких матеріалістів, для яких природа була ніким не створеною, вічною та нескінченною і мала єдині матеріальні начала. При цьому він віддавав перевагу такому матеріальному началу, як атом, "який є істинно сутнім, володіє матерією, формою, місцем, опорою, стремлінням, рухом... і який також при руйнуванні усіх природних тіл залишається непохитним та вічним. Р. Декарт - один із творців вищої математики, аналітичної геометрії; сформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тіл; у фізіології один із перших описав рефлекторний акт тощо.

Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції. З одного боку, субстанція, як начало, є об'єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це - протяжна субстанція, реальне тіло. З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, "мислячу субстанцію", котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала - матеріальне й ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм (від лат. dualic- двоїстий).

У теорії пізнання Декарт виступив як реформатор, автор нового наукового методу пізнання - дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинніякості речей. Первинні якості їх є об'єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура кожного тіла тощо. Вторинні якості - суб'єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло, смак тощо. Людина, на думку Локка, має три невід'ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею

Мета держави - збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною, її завдання - видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання.

 

11. У цих творах Вольтера були закладені основи французької філософії і французького Просвітництва. Головний об'єкт його досліджень - природа, її походження, матерія, її властивості, людина, її свобода, критика реакційної теології, клерикалізму (від лат. сlеrісаlіs - церковний), французького судочинства, котре безпідставно переслідувало ідейних супротивників існуючого режиму.. Вольтер стояв на позиціях деїзму. Деїзм (від лат. Deus - бог) - релігійно-філософське вчення, яке визнає бога першопричиною світу, але заперечує втручання в його подальший розвиток і функціонування. Основна суперечність філософського вчення Вольтера – це невідповідність між його матеріалістичними поглядами на природу, її реальне існування, критика теології, з одного боку, і його спробами деїстичної аргументації божественного творіння світу, обожнення природи, з іншого.

Вольтер висунув та обґрунтував ряд плідних ідей стосовно предмету історичної науки.Основні проблеми філософії і соціології, котрі розглядав у своїх творах Ж. Ж. Руссо, можна звести принаймні до таких визначальних для його вчення положень:

- проблема людини, її соціальне становище у суспільстві;

- проблема походження і сутності соціальної нерівності та соціального гніту;

- проблема договірної теорії суспільства і держави;

- проблема виховання громадян.

За своїми філософськими переконаннями Дідро - матеріаліст. Він був переконаний, що природа існує об'єктивно, реально, що "неможливо передбачити чогось, що існує поза матеріальним світом". Відчуття є джерелом усіх наших знань. Наші судження про речі природи є вторинними щодо них. Ми лише реєструємо те, що отримуємо у процесі досвіду. В теорії пізнання Дідро стояв на позиціях сенсуалізму. Дідро вважав, що для успішного пізнання природи необхідні три речі - три методи дослідження: спостереження природи, розмірковування й експеримент. "Спостереження збирає факти; розмірковування їх комбінує; дослід перевіряє результати комбінацій".