Предмет, функції і структура філософії

Філосо́фія (від грец.в дослівному перекладі «любов до мудрості» — особлива форма пізнання світу, що вивчає найбільш загальні суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують принципами для інших істин. Як наука, філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення.

Знання функцій філософії дає змогу розкрити механізм виникнення і розв'язання філософських проблем.

До числа основних функцій філософії слід віднести:

· методологічну,

· ідеологічну,

· гносеологічну,

· світоглядну,

· практично-діяльну.

Інші філософи визначають функції таким чином:

· світоглядна,

· онтологічна,

· гносеологічна,

· методологічна,

· ціннісна

· праксеологічна.

Також є і таке визначення функцій:

• світоглядна
• гносеологічна
• методологічна
• информаційно-комунікатива
• ціннісно-ориентуюча
• критична
• інтегруюча
• ідеологічна
• виховна
• прогностична
• проектувальна

 

· Світоглядна. Філософія - це світоглядне знання; воно допомагає формувати світогляд в цілому і виконує роль ядра і систематизує фактора світогляду.

· Методологічна. Філософія виступає загальним методом для інших видів і форм знання. Філософія розробляє і пропонує найбільш прийнятні і раціональні способи і підходи людини до дійсності, виступає загальною духовною базою для приватних видів знання і людської діяльності.

· Гносеологічна. Філософія формує спосіб пізнавального відношення людини до світу. Вона дає загальні установки на пізнання, роз'яснює зміст основних понять пізнавальної діяльності.

· Ціннісно-орієнтирів. Філософія залучає людину до світу духовних цінностей. Вона не тільки дає знання про цінності, але ще і направляє (орієнтує) людини у світі цінностей.

· Критично-перетворююча. Філософія повинна вчити людини сумніватися, критично оцінювати себе і дійсність Філософія - це завжди сумнів, роздуми, питання, а не крапка, не істина в останній інстанції.

· Культурологічна. Філософія не просто частина культури, а головне зосередження духовної культури. Осягаючи філософію, людина пізнає і плекає в собі й навколишньому світі культуру, тобто духовно розвивається сам і збільшує духовність буття.

Структура філософії за сферами реальності

• філософія природи, світу і космосу:
• онтологія
• натурфілософія
• космологія
• філософія суспільства та суспільної історії:
• соціологія
• соціальна філософія
• філософія історії
• культурологія
• етнофілософія
• філософія людини з її особливостями, здібностями і властивостями:
• філософська антропологія
• антропософія
• структурна антропологія
• соціобіологія
• філософія духовної сфери або інтелектуальних процесів:
• логіка
• гносеологія
• етика
• естетика
• філософія релігії
• філософія права
• історія філософії
• ноологія

Філософія як теоретична основа світогляду.

Запроваджений до людського лексикону Кантом термін "світогляд" не слід розуміти буквально, як лише систему поглядів на світ, – це споглядальне, просвітницьке тлумачення, – а не активне самовизначення людини в світі, яка шукає шляхи від ідеї до дії. Світогляд з цих позицій є системою принципів та знань, ідеалів, цінностей, надій та вірувань, поглядів на сенс і мету життя, котрі визначають діяльність індивіда, або соціального суб'єкта, й органічно входять до його вчинків і норм мислення. За невідповідності між думкою та дією розквітає соціальна мімікрія, конформізм, лицемірство, тобто починається глибинна криза існуючих світоглядних цінностей. Тоді постає проблема розробки нових цінностей і світогляду. Без цього суспільство не може функціонувати, оскільки світогляд є формою його суспільної самосвідомості, через яку суб'єкт усвідомлює свою соціальну сутність і оцінює свою духовно-практичну діяльність. Ще раз підкреслимо, що світогляд – не просто узагальнене уявлення про світ, а форма суспільної самосвідомості людини, вузловими категоріями якої виступають поняття "світ" і "людина". Через ці поняття суб'єкт світогляду усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за самою своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування, виражає імперативи поведінки людини та сенс її життя. В цьому і полягає функціональне призначення світогляду. Світогляд – постійний супутник людської життєдіяльності на будь-якому етапі історії суспільства. Найбільш вивченими історичними формами його є міф та релігія.

Природа філософських проблем. Співвідношення свідомості і буття, матеріального та ідеального як основна проблема філософії

Філософські проблеми породжуються буттям людини, життям, місцем людини у суспільстві.Людина включена у життєві ситуації, які спостерігає. Можна сказати, що людина спостерігає саму себе. Виходить, що філософія - зосереджене споглядання людиною її власного життя. Як говорив Сократ:”Пізнай самого себе, і ти пізнаєш увесь світ”. Виникають питання з приводу трьох відносин: Я і Бог, Я та інша людина (суспільство), Я і природа. Отже, Людина, Природа, Суспільство - це головні проблеми філософії. В різні часи існували різні підходи щодо тлумачення буття людини.

Співвідношення свідомості і буття полягає в тому, що згідно матеріалістичної теорії - матерія - первинна, а дух і свідомість - вторинні, буття і матерія - тотожні поняття, буття визначає свідомість(н-д: під час процесу урбанізації у людей відбувається зміна у свідомості,порівняно з тим як було коли вони жили у селі, оскільки тут відрізняється спосіб життя від попереднього, зокрема і ставлення людей один до одного), а згідно ідеалістичної теорії - первинний - дух, ідея, свідомість, вторинне - матерія, матеріальний світ, дух не лише первинний, але є і творцем і постійним керівником всесвіту, ідеалізм поділяється на об'єктивний(світ існує незалежно від свідомості людини) і суб'єктивний(існує тільки той світ, який існує в свідомості людини, в відчуттях, іншими словами наші відчуття творять світ для нас).(н-д: за гласності в СРСР була можливість обговорювати будь-яку інформацію, раніше заборонені теми, отже люди почали критичніше ставитися до політичної ситуації, таким чином вирішили змінити дійсність, тобто зміна у їх свідомості призвела до зміни буття)

6.Три головних питання філософії по Канту. Їх зв'язок з питанням про співвідношення свідомості і буття і зі структурою філософії.

Філософське вчення Канта.

Імануїл Кант(1724-1804)-родоначальник німецької класичної філософії. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди.1-закінується 60-роками 18ст.В цей час Кант займався переважно природними проблемами,серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те,що природа має свою історію в часі,відкидав ідею першопоштовху,тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70рр.починається другий,так званий критичний період,коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм,і агностицизм,і ідеалізм. Основні твори цього періоду: “Критика чистогоразума”/1781/, “Критика практического разума”/1789/

В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання. Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.Головне за Кантом,не вивчення речей самих по собі,а дослідження самої пізнавальної системи.Перш ніж пізнавати світ,потрібно пізнати своє пізнання,втановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Він вважає,що людський розум пізнає в не “речі в собі”,а явища речей,результат їхньої дії на органи чуття людини. ”Речі в собі”стають явищем завдяки апріорним формам споглядання/простір, час/ та апріорним формам мислення/якість,кількість,причинність,реальність/,тобто таким формам, які мають позадосвітне походження. Наступна сходинка пізнання-це розум,який,за Кантом,завершує мислення і при цьому,не створюючи нічого ново-го,сам заплутується у невирішених протиріччях-в т.з.”антиноміях”чистого розуму.Кант вважає,що таких антиномій чотири,але вирішити їх неможли-во,оскільки кожну з тез,що складають антитомії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки даілектичної логіки,де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Кант багато написав про людину як частину природи,про людину як кінцеву мету пізнання,а не як засіб для будь-яких цілей,тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну,незалежну від умов життя,загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив/закон,повеління/,що існує в свідомості людей,і надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

В книзі німецького філософа Канта „Критика чистого розуму” він ставить три знамениті запитання: „що я можу знати”, „що я повинен робити?”, „на що я можу сподіватися?”. Ці три питання, по Канту, поєднуються і знаходяться в останньому, четвертому питанні: Що таке людина? Ні на одне з цих питань немає остаточної і вичерпної відповіді. Люди кожної нової епохи дають свої відповіді, наново осмислюючи своє власне положення у світі. Виходячи із сказаного, слід відповісти на ключове для антропологічних досліджень питання: яке місце людини у світі?Перша відповідь була характерна для періоду античності - це відповідь космоцентрична. Вона означавє, що Космос - світовий лад - це живе тілесне ціле, а людина - мікрокосм, маленька модель єдиного одухотвореного всесвіту.Друга відповідь - теоцентрична. Він типовий для середньовіччя. У витоків історії стоїть єдиний Бог-творець, що створив світ ні з чого. Людина створена за образом і подобою божою, він, як і творець, наділений свободою волі. Проте людина гріховна, оскільки чинив опір волі творця. Бог - промыслитель і суддя усіх людських справ.Третя відповідь - антропоцентрична. Він панує у філософії з початку Нового часу і по сьогоднішній день. Антропоцентризм виходить з того, що ми нічого толком не знаємо у світі, окрім самих себе, і на весь світ дивимося тільки через призму власне людських потреб і інтересів. Антропоцентризм прославляє людину, але він багатий суб'єктивізмом, практичною і пізнавальною самозамкнутостью.Питання про природу людини - також один з центральних у філософській антропології - це питання про його емпіричну (природному) відмінність від усіх інших живих істот, а питання про його суть - це питання про ті його глибинні якості, які визначають його специфіку і зовні проявляються в рисах, властивих "природі".

Зв'язок цих питань з структурою філософії полягає в тому, що такі структурні елементи філософії, як онтологія(вчення про першооснову буття, відповідає на пит. „що таке світ і яке місце людини у світі?”), гносеологія(вчення про пізнання відповідає на пит.”що я можу знати, що таке пізнання, що я можу пізнати?”) та антропологія (вчення про сутність людини, а також про співвідношення в людині природи та культури) ставить перед собою основне питання „Хто така людина”, „Яке місце займає людина?”)

Для того щоб дати відповідь на всі ці запитання повинен відбуватися процес усвідомлення цих питань(обдумування), а потім ці думки матеріалізуються у наших діях, вчинках і процесах.„Що я можу знати?” - самосвідомість, Аксіологія, „що я повинен робити?” - усвідомлення всесвітом самого себе, дисципліна Праксеологія(наука про ефективність людської діяльності), „на що я можу сподіватися?” - буття, Гносеологія та логіка.

7.. Структура логічного вираження дійсності. Розсудок і розум.

 

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Відбувається воно в найтіснішому зв'язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб'єктом у процесі історії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конкретної епохи, своєрідність логічних структур та зв'язків на кожному її етапі.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум.

Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв'язку, розвитку й всебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає взаємозв'язок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку.

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.

Логічне мислення - це здатність людини точно і послідовно не допускаючи протиріч в своїх міркуваннях та вміння викривати логічні помилки. Правильне міркування - це міркування, в якому одні думки, висновки з необхідністю випливають з інших думок - засновків. Закон мислення(чи логічний закон) - це необхідний суттєвий зв'язок думок в процесі міркування. Процес мислення: правильна орг-ція даних, застосування придатного методу аналізу. Структура логічного мислення за Гегелем:

1.Розсудок(базкується на таких принципах незмінність,подібність,спостереження за зовнішніми чинниками) 2.Розум негативний(базується на таких принципах мінливість,відмінність,спостер.внутріш.чинники) 3.Розум позитивний.(об'єднує у собі всі принципи незмінність, тотожність, мінливість, відмінність, це і є діалетика). Розсудок (за Гегелем) - перша форма понятійного, логічного, нечуттєвого знання, яке побудоване за правилами формал. логіки і виключає суперечності. Під розсудковим він розумів наукове і буденне знання. Це знання обмежене. Його істина залежна від обставин. Н-д: паралельні прямі не пересікаються втрачає істинність в неЕвклідовій геометрії, а судження дощ іде, як тільки дощ припиниться. Філософія прагне до абсолют знання, до безумовної істини, вона не може задовольнитись такими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку. Розум що прагне до безкінечної, абсолютної істини у концепції Гегеля не заперечує розсудок, а утримує його знання, включає його в себе, розум взагалі не має іншого джерела знання крім розсудку. Але він по своєму інтерпретує істинне розсудку, приводить це знання в рух, знімає його однобокість, вибудовує на його основі цілу с-му.