ТОП 10:

Предмет філософії та особливості філософського мислення.



Переходячи до визначення предмета філософії, слід зазначити, що він зазнав значної еволюції. Спочатку філософія охоплювала всі відомі науки, за винятком медицини й математики. Згодом від неї почали виокремлюватися різні науки – останніми були соціологія, психологія, політологія, а наприкінці ХХ століття культурологія. Нині філософія трактується як світогляд і вчення.

У «Новітньому філософському словнику» подано таке трактування:

Філософія – особлива форма пізнання світу, яка виробляє систему знань про фундаментальні принципи і основи людського буття, найзагальніші сутнісні характеристики людського ставлення до природи, суспільства і духовного життя в усіх його основних проявах».

На наш погляд, навчальним завданням може відповідати таке визначення:

Філософія – це система теоретичних знань про фундаментальні засади людського існування в умовах суспільства й природного довкілля, його пізнання, оцінювання й орієнтацію в часопростірному вимірі. Треба зважити, що під філософією прийнято розуміти комплекс філософських вчень. При єдності предмета вони розрізняються зосередженням дослідників на певних його аспектах, чим зумовлюється неоднаковий підхід до філософії як навчального предмета.

Філософські проблеми визначають особливості різних філософських дисциплін. Розвиток філософських ідей у певних історично-соціальних умовах досліджує історія філософії

Авторство слова «філософія» приписують давньогрецькому мислителю Піфагору (VI–V ст. до н. е.). Він був проти того, щоб його називали мудрецем, і вважав себе філософом (любителем мудрості, від грецького phileo — любов і sophia – мудрість), бо мудрим, на його думку, є тільки Бог, оскільки під мудрістю давні греки розуміли не просто мислення, а єдність способу мислення і способу життя. Тим самим з часів Піфагора у понятті «філософія» фіксується прагнення людини до самовдосконалення, до досягнення ідеалу.

Ідеал традиційно включає в себе три найвищі цінності Істину, Добро і Красу.Філософи Давньої Греції вивчали начала й закономірності світобудови, а під філософією розумілась наука взагалі.

Фундатором європейської філософської традиції с давньогрецький мислитель Сократ (470—399рр. до н.е.), який визначив подальший напрям філософії своїми знаменитими запитаннями: чи можемо ми досягти істини, не знаючи, що таке істина? Чи можемо ми вважати щось красивим, не знаючи, що таке краса? Чи можемо ми бути добрими, не знаючи, що таке добро?

Цим Сократ дав поштовх розвитку трьох основних дисциплін:

а) гносеології — теорії пізнання, вченню про те, що таке істинне знання і які шляхи його досягнення;

б) етиці — вченню про те, що таке добро і зло, як людина повинна оцінювати свої вчинки;

в) естетиці — вченню про прекрасне. Заслуга Сократа полягає в тому, що він показав, що предмет філософії вимагає осмислення самого способу його пізнання.

Тому в міру того як окремі науки, що входили раніше до складу філософії, виробляли свій, відмінний від філософського, метод пізнання, вони відгалужувались від філософії.

Наприкінці XVIII ст. німецький філософ І. Кант окреслив предмет філософії такими запитаннями: що я можу знати? Що я повинен робити? Чого я смію сподіватись? Для того щоб відповісти на ці запитання, мало знати, що таке світ і що таке людина.

Тому філософія вивчає не тільки сутність речей, світу, людини, а сам спосіб їхнього існування.

Філософська дисципліна, що вивчає буття у всіх його аспектах, називається онтологією (від грецького ontos — суще і logos — вчення).

Предметом філософії є – загальні, граничні засади людського мислення, пізнання, буття людини у світі. Таке розуміння предмета мислення зумовлює особливості філософського мислення, що відмежовують філософію як від буденного, так і від природничо-наукового мислення.

Першою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює проблематику філософії в цілому. Тому філософію не можна викладати, як інші науки, – від більш простого до більш складного.

Другою особливістю є те, що будь-яке філософське питання охоплює не тільки філософію в цілому, а й підпорядковує цьому питанню й того, хто запитує, тобто філософське мислення вимагає не тільки осмислення своїх власних підвалин та можливостей пізнання, а й зміни того, хто мислить, — зміни світоглядних, життєвих здібностей і самого способу мислення.

Науковим завданням філософії є виявлення найбільш загальних закономірностей розвитку світу, вираження його в принципах, філософських законах та категоріях, вивчення наявного і минулого, можливого і майбутнього. Якщо простежити історію розвитку різних філософських систем, то не важко помітити, що вся її тематика фактично зосереджена навколо центральної багатопланової проблеми «людина — світ», яка має багато проявів, модифікацій: «суб'єктивне — об'єктивне», «матеріальне — духовне», «природа — суспільство» тощо. Проблема «людина — світ» виступає як універсальна і може розглядатися як загальна формула, смислова спрямованість, зорієнтованість практично кожної філософської системи. Тому вона і становить основне питання філософії. «Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття...» Філософи поділилися на два великі табори залежно від того, як відповідали вони на це питання.

Методи філософії

Методологія (від гр. methodos – спосіб пізнання і logos – вчення), що в нашому випадку можна тлумачити як вчення про систему засадничих підходів теоретичної діяльності, спрямованої на досягнення істини в певній сфері. В.Шевченко зазначає, що «методологія – це філософія, взята в аспекті її використання людьми в системі спільного способу світоіснування».

Можна окреслити такі методи, які застосовуються в різних філосоських течіях:

v релятивістський,

v метафізичний,

v діалектичний,

v системно-структурний,

v індуктивний і аксіоматично-дедуктивний,

v феноменологічний,

v трансцендентальний, ідеалізації й моделювання.

Релятивістський (від лат. relativus – відносний) метод ґрунтується на тому, що все суще перебуває в невпинному плині, зазнає постійних змін. Звідси – неможливість визначити жодне поняття. Яскравий приклад релятивізму судження про неможливість повторно увійти в ту саму річку, яке приписують Геракліту. При такому підході марно шукати істини. Цей метод використовували античні софісти, яких у Давній Греції називали «інтелектуальними шахраями». Від релятивізму -- пряма дорога до скептицизму(від гр. skeptikos – дослідувач).

Діалектичний (від гр. dialektike – мистецтво бесідувати, сперечатися) метод протилежний не лише релятивізму, а й метафізиці. По-перше, він заперечує релятивістську відносність, а по-друге, джерело розвитку вбачає у внутрішніх суперечностях, хоч і не заперечує зовнішніх впливів. Зародки діалектики проявилися ще в античні часи, а свого апогею вона сягнула у філософії Ґ. Геґеля.

Системно-структурний метод застерігає від аналізу елементів поза системою. Його вхідні категорії «система» (від гр. systema – ціле, як складене з частин) і «структура» (від лат. structura – побудова) доповнюються поняттями «елемент» (від лат. elementum – первень, частина цілого) і «зв’язок».

Із системно-структурним методом генетично пов’язані індуктивний і дедуктивний (аксіоматично-дедуктивний) методи, що актуалізувалися в філософській думці Нового часу, насамперед завдяки англійському філософові Ф.Бекону і французькому філософу Р.Декарту.

Індукцією (від лат. induction – наведення) вважається логічний умовивід, коли загальний висновок виводиться від «збірноти» одиничних чи часткових положень. Своєю чергою дедукція (від лат. deductio виводжу) позначає перехід від загального висновку до одиничного судження, що сприймається як аксіома (від лат. axioma – незаперечне положення).

Феноменологічний метод ґрунтується на вченні про феномени (від гр. phainomenon – з’явлене, явище), намагається висвітлити сенс предмета, очистивши від словесних й оцінкових нашарувань, звільнити від натуралістичних наставлень, при яких протиставляється суб’єкт і об’єкт. Його прихильники спираються насамперед на інтуїцію (від лат. intutio – уява, споглядання), яка дає змогу виявити загальне (сутність) в одиничному, спрямовують свої зусилля на пошуки «чистих істин», апріорних ( від лат. а рriori – з попереднього) сенсів.

Трансцендентальний метод пов’язується з дослідженнями І. Канта, хоч на трансценденталію (від лат. transcendens - виходжу поза межі) як поняття звернув увагу ще Аристотель, а в середньовічній філософії під нею розуміли найуніверсальніші визначення буття.







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-27; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.206.16.123 (0.006 с.)