Мы поможем в написании ваших работ!



ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Співвідношення міфологічного і філософського способів мислення.

Поиск

Співвідношення міфологічного і філософського способів мислення.

Науковий світогляд виникає пізно – на етапі накопичення наукою достатньої кількості знань для відповідей на основні світоглядні питання, створення цілісної картини світу на основі наукових законів та даних спостережень, експериментів. Існує три типи світогляду 1) міфологія 2) релігія 3) філософія.

Філософія як теорія не може бути найпершою формою світогляду, бо будь-яка теорія передбачає попереднє існування простіших форм знання. Історично першою формою світогляду прийнято вважати міфологію – розповіді або переповідання про богів, першопредків, початкові події світу та ін.

На перший погляд може здаватися, що міфи – це казки, щось вигадане, фантастичне. Проте для давньої, архаїчної людини міф був єдиною та всеохоплюючою формою світосприйняття. Найпершою особливістю міфологічної свідомості був її синкретизм – “злиття всього з усім”; і справді, в міфі неможливо відокремити натуральне від символічного, реальне від фантастичного, наявне від бажаного, духовне від природного, людське від нелюдського, зло від добра та ін.

Для людини міфологічної свідомості не існувало окремо дійсності та міфу, як розповіді про дійсність, міф і був єдиноможливою дійсністю – самою реальністю. Давня людина поставала майже органічною частиною природних процесів, була інтегрована в ці процеси, перебувала у великій залежності від них. Між давньою людиною та світом природи не існувало чітких якісних меж, тому ця людина, з одного боку, розглядала саму себе як частину природи, а з іншого боку, переносила на природу свої власні сили та властивості, наприклад, одухотворювала природу, бачила у природних явищах наміри, бажання, прагнення.

Подальший розвиток світобачення пішов по двох лініях – по лінії релігії і по лінії філософії.

Релігійне мислення, після міфологічного, стало першою формою осмислення людиною світу і, можливо, воно, згідно останніх наукових даних, виникло близько 40 – 50 тисяч років тому. Поява релігії була обумовлена таким рівнем і якістю людського мислення, коли людський інтелект виявився здатним відділити свою думку (у вигляді образу, слова) від оточуючої його реальної дійсності.

Релігія – форма світогляду, в якій освоєння світу здійснюється через його подвоєння на земний (природний) і потойбічний (надприродний, небесний). При цьому на відміну від науки, що теж створює свій другий світ у вигляді наукової картини природи, другий світ релігії заснований не на знанні, а на вірі в надприродні сили і їх очолюючу роль в світі, в житті людей. До того ж сама релігійна віра – це особливий стан свідомості, відмінний від упевненості ученого, яка базується на раціональних основах; у релігії ж віра реалізується через культ.

Причина релігії – залежність людей від непідконтрольних їм природних, природних і соціальних сил. Вона виступає як ілюзорне заповнення слабкості людини перед ними. Довга еволюція релігії привела до ідеї бога як розпорядника справ земних і небесних. Релігія свого часу грала позитивну роль як засіб соціальної регуляції, формування усвідомлення єдності людського роду, загальнолюдських цінностей.

Відомо, що філософське осмислення світу починається значно пізніше міфологічного і релігійного, оскільки філософське осмислення – це вищий рівень розуміння світу і цілком закономірна його пізніша за часом поява.

Загальне, що ріднить релігію і філософію, – це вирішення світоглядних проблем. Але характер підходу до цього глибоко різний. На противагу релігії з її ставкою на віру філософія завжди спиралася на знання, розум. Вже перший крок філософії полягав в пошуку єдиного у всьому, в пошуку першооснови світу не за його межами, а в ньому самому.

Предмет, функції і структура філософії

Філосо́фія (від грец.в дослівному перекладі «любов до мудрості» — особлива форма пізнання світу, що вивчає найбільш загальні суттєві характеристики і фундаментальні принципи реальності і пізнання, буття людини, відносин людини і світу. Також під філософією розуміють форму людського мислення, теоретичну форму світогляду.

Своїм основним завданням філософія має встановлення перших, основних істин, які слугують принципами для інших істин. Як наука, філософія встановлює свої істини шляхом дослідження і доведення.

Знання функцій філософії дає змогу розкрити механізм виникнення і розв'язання філософських проблем.

До числа основних функцій філософії слід віднести:

· методологічну,

· ідеологічну,

· гносеологічну,

· світоглядну,

· практично-діяльну.

Інші філософи визначають функції таким чином:

· світоглядна,

· онтологічна,

· гносеологічна,

· методологічна,

· ціннісна

· праксеологічна.

Також є і таке визначення функцій:

  • світоглядна
  • гносеологічна
  • методологічна
  • информаційно-комунікатива
  • ціннісно-ориентуюча
  • критична
  • інтегруюча
  • ідеологічна
  • виховна
  • прогностична
  • проектувальна

 

· Світоглядна. Філософія - це світоглядне знання; воно допомагає формувати світогляд в цілому і виконує роль ядра і систематизує фактора світогляду.

· Методологічна. Філософія виступає загальним методом для інших видів і форм знання. Філософія розробляє і пропонує найбільш прийнятні і раціональні способи і підходи людини до дійсності, виступає загальною духовною базою для приватних видів знання і людської діяльності.

· Гносеологічна. Філософія формує спосіб пізнавального відношення людини до світу. Вона дає загальні установки на пізнання, роз'яснює зміст основних понять пізнавальної діяльності.

· Ціннісно-орієнтирів. Філософія залучає людину до світу духовних цінностей. Вона не тільки дає знання про цінності, але ще і направляє (орієнтує) людини у світі цінностей.

· Критично-перетворююча. Філософія повинна вчити людини сумніватися, критично оцінювати себе і дійсність Філософія - це завжди сумнів, роздуми, питання, а не крапка, не істина в останній інстанції.

· Культурологічна. Філософія не просто частина культури, а головне зосередження духовної культури. Осягаючи філософію, людина пізнає і плекає в собі й навколишньому світі культуру, тобто духовно розвивається сам і збільшує духовність буття.

Структура філософії за сферами реальності

  • філософія природи, світу і космосу:
    • онтологія
    • натурфілософія
    • космологія
  • філософія суспільства та суспільної історії:
    • соціологія
    • соціальна філософія
    • філософія історії
    • культурологія
    • етнофілософія
  • філософія людини з її особливостями, здібностями і властивостями:
    • філософська антропологія
    • антропософія
    • структурна антропологія
    • соціобіологія
  • філософія духовної сфери або інтелектуальних процесів:
    • логіка
    • гносеологія
    • етика
    • естетика
    • філософія релігії
    • філософія права
    • історія філософії
    • ноологія

Філософське вчення Канта.

Імануїл Кант(1724-1804)-родоначальник німецької класичної філософії. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди.1-закінується 60-роками 18ст.В цей час Кант займався переважно природними проблемами,серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те,що природа має свою історію в часі,відкидав ідею першопоштовху,тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70рр.починається другий,так званий критичний період,коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм,і агностицизм,і ідеалізм. Основні твори цього періоду: “Критика чистогоразума”/1781/, “Критика практического разума”/1789/

В центрі філософії Канта стоїть проблема теорії пізнання. Він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта.Головне за Кантом,не вивчення речей самих по собі,а дослідження самої пізнавальної системи.Перш ніж пізнавати світ,потрібно пізнати своє пізнання,втановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини. Він вважає,що людський розум пізнає в не “речі в собі”,а явища речей,результат їхньої дії на органи чуття людини. ”Речі в собі”стають явищем завдяки апріорним формам споглядання/простір, час/ та апріорним формам мислення/якість,кількість,причинність,реальність/,тобто таким формам, які мають позадосвітне походження. Наступна сходинка пізнання-це розум,який,за Кантом,завершує мислення і при цьому,не створюючи нічого ново-го,сам заплутується у невирішених протиріччях-в т.з.”антиноміях”чистого розуму.Кант вважає,що таких антиномій чотири,але вирішити їх неможли-во,оскільки кожну з тез,що складають антитомії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки даілектичної логіки,де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Кант багато написав про людину як частину природи,про людину як кінцеву мету пізнання,а не як засіб для будь-яких цілей,тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про надісторичну,незалежну від умов життя,загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив/закон,повеління/,що існує в свідомості людей,і надає людині свободу і разом з тим в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

В книзі німецького філософа Канта „Критика чистого розуму” він ставить три знамениті запитання: „що я можу знати”, „що я повинен робити?”, „на що я можу сподіватися?”. Ці три питання, по Канту, поєднуються і знаходяться в останньому, четвертому питанні: Що таке людина? Ні на одне з цих питань немає остаточної і вичерпної відповіді. Люди кожної нової епохи дають свої відповіді, наново осмислюючи своє власне положення у світі. Виходячи із сказаного, слід відповісти на ключове для антропологічних досліджень питання: яке місце людини у світі?Перша відповідь була характерна для періоду античності - це відповідь космоцентрична. Вона означавє, що Космос - світовий лад - це живе тілесне ціле, а людина - мікрокосм, маленька модель єдиного одухотвореного всесвіту.Друга відповідь - теоцентрична. Він типовий для середньовіччя. У витоків історії стоїть єдиний Бог-творець, що створив світ ні з чого. Людина створена за образом і подобою божою, він, як і творець, наділений свободою волі. Проте людина гріховна, оскільки чинив опір волі творця. Бог - промыслитель і суддя усіх людських справ.Третя відповідь - антропоцентрична. Він панує у філософії з початку Нового часу і по сьогоднішній день. Антропоцентризм виходить з того, що ми нічого толком не знаємо у світі, окрім самих себе, і на весь світ дивимося тільки через призму власне людських потреб і інтересів. Антропоцентризм прославляє людину, але він багатий суб'єктивізмом, практичною і пізнавальною самозамкнутостью.Питання про природу людини - також один з центральних у філософській антропології - це питання про його емпіричну (природному) відмінність від усіх інших живих істот, а питання про його суть - це питання про ті його глибинні якості, які визначають його специфіку і зовні проявляються в рисах, властивих "природі".

Зв'язок цих питань з структурою філософії полягає в тому, що такі структурні елементи філософії, як онтологія(вчення про першооснову буття, відповідає на пит. „що таке світ і яке місце людини у світі?”), гносеологія(вчення про пізнання відповідає на пит.”що я можу знати, що таке пізнання, що я можу пізнати?”) та антропологія (вчення про сутність людини, а також про співвідношення в людині природи та культури) ставить перед собою основне питання „Хто така людина”, „Яке місце займає людина?”)

Для того щоб дати відповідь на всі ці запитання повинен відбуватися процес усвідомлення цих питань(обдумування), а потім ці думки матеріалізуються у наших діях, вчинках і процесах.„Що я можу знати?” - самосвідомість, Аксіологія, „що я повинен робити?” - усвідомлення всесвітом самого себе, дисципліна Праксеологія(наука про ефективність людської діяльності), „на що я можу сподіватися?” - буття, Гносеологія та логіка.

7.. Структура логічного вираження дійсності. Розсудок і розум.

 

Мислення — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.

Відбувається воно в найтіснішому зв'язку з мовою, а його результати фіксуються в мові як у певній знаковій системі, що може бути природною та штучною (математична, формально-логічна мова, хімічні формули тощо). Мислення людини є не тільки природною якістю, але набувається людиною як соціальним суб'єктом у процесі історії, предметної діяльності та спілкування. Певною мірою рівень соціального буття зумовлює спосіб мислення конкретної епохи, своєрідність логічних структур та зв'язків на кожному її етапі.

Зважаючи на давню філософську традицію, яка сягає античності, виділяють два основні рівні мислення — розсудок і розум.

Розсудок — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.

Це здатність послідовно й коректно будувати свої думки, класифікувати й систематизувати факти. Поняття тут розглядається як стале, незмінне, поза його розвитком та взаємозв'язками. Головною функцією розсудку є розкладання та обчислення. Розсудок є побутовою, повсякденною формою мислення, іншими словами — здоровим глуздом. Логіка розсудку — це формальна логіка, яка більше переймається готовим знанням, ніж становленням його змісту. Вона вивчає структуру висловлювань і доведень.

Розум — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.

На цьому рівні легше сягнути сутності речей, їх законів та суперечностей. Поняття тут беруться до розгляду в їх взаємозв'язку, розвитку й всебічно. Головним завданням розуму є поєднання різнобічного, навіть протилежного; занурення у глибинні причини та чинники досліджуваних явищ. Розум формує та розвиває знання в єдності з його формою та змістом. Процес розвитку мислення передбачає взаємозв'язок та взаємоперехід розсудку і розуму. Такий взаємоперехід тяжіє у бік переходу до відносно сталих систем знання, тобто йдеться про процедуру формалізації: перехід від розуму до розсудку.

Основою форм мислення (логічних форм) є поняття, судження та умовивід, на основі яких вибудовуються складніші форми.

Логічне мислення - це здатність людини точно і послідовно не допускаючи протиріч в своїх міркуваннях та вміння викривати логічні помилки. Правильне міркування - це міркування, в якому одні думки, висновки з необхідністю випливають з інших думок - засновків. Закон мислення(чи логічний закон) - це необхідний суттєвий зв'язок думок в процесі міркування. Процес мислення: правильна орг-ція даних, застосування придатного методу аналізу. Структура логічного мислення за Гегелем:

1.Розсудок(базкується на таких принципах незмінність,подібність,спостереження за зовнішніми чинниками) 2.Розум негативний(базується на таких принципах мінливість,відмінність,спостер.внутріш.чинники) 3.Розум позитивний.(об'єднує у собі всі принципи незмінність, тотожність, мінливість, відмінність, це і є діалетика). Розсудок (за Гегелем) - перша форма понятійного, логічного, нечуттєвого знання, яке побудоване за правилами формал. логіки і виключає суперечності. Під розсудковим він розумів наукове і буденне знання. Це знання обмежене. Його істина залежна від обставин. Н-д: паралельні прямі не пересікаються втрачає істинність в неЕвклідовій геометрії, а судження дощ іде, як тільки дощ припиниться. Філософія прагне до абсолют знання, до безумовної істини, вона не може задовольнитись такими конечними істинами, вона прагне вийти за межі розсудку. Розум що прагне до безкінечної, абсолютної істини у концепції Гегеля не заперечує розсудок, а утримує його знання, включає його в себе, розум взагалі не має іншого джерела знання крім розсудку. Але він по своєму інтерпретує істинне розсудку, приводить це знання в рух, знімає його однобокість, вибудовує на його основі цілу с-му.

Принципи діалектики

Принцип (від лат. ргіпсіріит — начало, основа) вихідна ідея, первоначало, що лежить в основі певної сукупності фактів, теорії, науки або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті.

Принципи діалектики — вихідні, об'єктивні за змістом ідеї матеріалістичної діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відображають найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об'єктивної дійсності і виконують методологічну функцію у науковому і філософському пізнанні.

· принцип матеріалістичного монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матеріальну основу, що матерія первинна і вічна, а дух вторинний.

· принцип єдності діалектики буття і діалектики мислення. Це означає, що матеріалістична діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріалістичної діалектики, а і для сучасної матеріалістичної філософії в цілому.

· принципи загального зв'язку і загального розвитку явищ у світі. Визнання загального зв'язку явищ у природі, суспільстві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафізичному методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.

Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії. У пізнанні цей принцип вимагає дослідження предметів і явищ дійсності: а) об'єктивно, б) у русі, в) у розвитку, г) у саморусі, д) у саморозвитку, тобто через дослідження суперечностей цих предметів і явищ, розвитку цих суперечностей і, таким чином, з'ясування внутрішніх джерел руху і розвитку.

 

Структура свідомості

Свідомість буває індивідуальна і суспільна. Індивідуальна свідомість має такі рівні:самосвідомість(усвідомлення «Я», самоусвідомлення «Я»), емоції та почуття(інтелектуальні, моральні, естетичні, етичні, афекти), знання(емпіричні, теоретичні), воля(цілепокладання, вибір засобів діяльності), мислення(образне, операційне, раціональне), пам'ять(моторна, сенсорна, довготривала, короткочасна, словесно-логічна, емоційна, образна) Суспільна свідомість поділяється на психологію та ідеологію, що розкриваються у таких формах: правова, політична, моральна, релігійна, філософська, наукова, естетична, економічна, соціальна.

 

Свідоме і несвідоме

Свідомість -- це вища форма відображення дійсності, властива лише людям і пов'язана з їх психікою, абстрактним мисленням, світоглядом, самосвідомістю, самоконтролем своєї поведінки і діяльності та передбачування результатів останньої. Свідомість людини -- складне і багатогранне явище. З погляду психології свідомість можна розглядати як форму психіки. Стосовно буття свідомість демонструє свою пізнавальну функцію, що полягає в побудові певного образу світу, який несе в собі ступінь освоєння людиною буття. Питання про співвідношення свідомого і несвідомого завжди хвилювало людство, тому що від відповіді на нього залежить саме розуміння того, що людина може зробити цілеспрямовано, і те, чого людина не може зробити, або робить це не по-людськи. Процеси, які починаються у несвідомому, часто мають своє продовження у свідомості, і навпаки. Отже, несвідоме - це особлива психічна реальність, котра притаманна кожній людині, існує одночасно з свідомістю та іноді контролює свідомість. За Фрейдом, роль несвідомого у житті людини дуже важлива. Під впливом різноманітних факторів у людини складаються ті чи інші комплекси, які потім витісняються з свідомості у несвідоме і можуть згодом стати причиною психічних захворювань. До несвідомого належать: сновидіння, гіпнотичний стан, лунатизм, інстинкти, за порогові почуття.

Взаємозв'язок причини і наслідку, можливості і дійсності, необхідності і випадковості виражають нерозривність процесу розвитку. Це тільки різні сторони, аспекти цього процесу. У будь-якому процесі розвитку одночасно присутні причина і наслідок, можливість і дійсність, необхідність і випадковість.

Необхідність є категорія діалектики для позначення однозначно обумовленого зв'язку явищ, при якому настання події-причини обов'язково спричиняє за собою цілком певне явище-слідство. Випадковість же - категорія полярна необхідності, така, що позначає такий зв'язок причини і наслідку, при якій причинні підстави допускають реалізацію будь-якого з безлічі можливих, альтернативних наслідків. Випадкова подія наступає як результат дії деяких з безумовно великого числа різноманітних і в точності невідомих причин 9.

Роль випадковості в історичному процесі практично відкидають гегельянці, позитивісти. Історичний процес є сукупність історичних подій і станів, які послідовно змінюють один одного, що об'єктивно складається. Вони з необхідністю обумовлюють зміну сутнісних властивостей і відносин соціального організму, певну спрямованість цих змін. Поряд з історичною необхідністю є сусідкою випадковість.

«Історія, - писав К. Маркс, звертаючи увагу на дану обставину, - носила б дуже містичний характер, якби «випадковості» не грали ніякої ролі» 10.

Виходячи зі сказаного, дійсно науковий підхід до розуміння, як історичної необхідності, так і історичної випадковості може ґрунтуватися лише на визнанні їх діалектичного взаємозв'язку і взаємообумовленості. Взаїмодоповнюючи, взаїмообумовлюючи одна одну, історична необхідність і історична випадковість демонструють величезне різноманіття можливостей історичної процесу.

Проте найпоширеніший і важливіший для історика тип випадковостей пов'язаний з діяльністю людини». Визнання неприпустимості ігнорування випадковостей в осмисленні історичного процесу не має нічого спільного з їх абсолютизацією. І ніяк не можна погодитися з думкою, що висловлюється окремими суспільствознавцями, ніби «з того, що ми іменуємо випадковостями, і складається конкретна закономірність, витікаюча зі всієї суми тенденцій розвитку, незліченних, а тому ніколи не встановлюваних наукою повністю «випадкової» волі, вчинків, подій, дій»

Синергетика міждисциплінарна наука, що займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки стійкості і розпаду структур (систем) різної природи на основі методів математичної фізики («формальних технологій»).

Синергетика — це теорія самоорганізації в системах різноманітної природи. Вона має справу з явищами та процесами, в результаті яких в системі — в цілому — можуть з'явитися властивості, якими не володіє жодна з частин.. Тому термін синергетика використовується як в природничих науках, так і в гуманітарній сфері.

Можливість і дійсність

Однак причинно-наслідковий зв'язок не вичерпує всього багатства зв'язків і відносин. Він не є єдиним усезумовлюючим зв'язком. Не всі умови перетворюються в причину. Умови створюють передумови, при яких рух, зміна може здійснюватися в різних напрямках, породжувати різний результат, тобто містить в собі можливість.

Можливість — це система зв'язків і відносин, що зумовлюють виникнення тенденцій, передумов змін, розвитку у певному напрямку, з певними передбачуваними результатами. Це майбутнє в сьогоденні, що при певному збігу обставин може стати реальним фактом.

Дійсність — це реалізована можливість, передумови, втілені в реально існуючі предмети, процеси, зв'язки в їх якісній визначеності. Те, що можливість виступає як передумова, потенція, у дійсності виявляється як наявне буття. Можливість формується до дійсності, її перетворення в дійсність характеризується появою нових можливостей.

Щоб можливість перетворилася в дійсність, необхідна наявність певних тенденцій, спрямованості розвитку і наявність відповідних умов (внутрішніх і зовнішніх). Висіяне в землю зерно містить в собі можливість появи нової рослини. Але якщо немає відповідних зовнішніх умов (достатня кількість вологи, відповідної температури) ця можливість може не перетворитися в дійсність, залишиться нездійсненою.

У процесі розвитку може з'явитися одночасно кілька альтернативних можливостей. Звичайно, у дійсність перетворюється та, для якої склалися найбільш сприятливі внутрішні і зовнішні умови. Крім того, у великій кількості схожих між собою ситуацій однотипні можливості здійснюються по-різному. А багато взагалі не здійснюються. Заздалегідь неможливо визначити скільки і які конкретно можливості перетворяться в дійсність. Наприклад, тільки проаналізувавши велику кількість фактів народження дитини у певних часових і просторових рамках можна визначити імовірність народження дитини певної статі.

Імовірність дає тільки наближену оцінку можливостей досягнення бажаного результату, перетворення можливості в дійсність, тому що вона зв'язана обов'язково з великою кількістю подій і безліччю умов.

Можливості бувають реальні і формальні чи абстрактні. Реальні можливості характеризуються тим, що для їх перетворення в дійсність існують чи складаються необхідні умови. Формальна чи абстрактна можливість — це можливість, реалізація якої практично виключається. Наприклад, людина має можливість полетіти в космічний простір. Для цього вже є космічні кораблі. Ця можливість уже перетворюється в дійсність у навколоземному просторі. Складається реальна можливість польоту людини на Марс, а згодом і далі. Але вона не може зробити політ за межі Галактики, тому що для цього немає відповідних засобів і для його здійснення потрібні мільйони років. Ця можливість залишається абстрактною. Проблема співвідношення реальних і абстрактних можливостей дуже важлива в практичному житті. У політиці, економіці, техніці необхідно керуватися реальними можливостями, а не надуманими, нездійсненними проектами

Категорії цілого і частини

Абстрактно-розумове розуміння даних категорій є як би кількісним, великим: "ціле більше частини", "ціле дорівнює сумі частин" і т. д. Але дійсне ціле - це далеко не лише сукупність і взаємодія частин, а процес самопорождения і самотворення себе як цілого і всіх форм власного існування і розвитку. Характеризуючи ціле як характеристику сфери суті, Гегель зазначав: "Щире є ціле, але ціле є лише сутність, завершується через свій розвиток". Як це не парадоксально звучить для буденної свідомості, але діалектика цілого і частин полягає в тому, що лише одна з частин цілого складає сутність всіх інших частин, лише вона у власному розвитку виробляє свої інші частини як форми власного власного існування. У останніх вона, ця породжує ціле частина, має себе ж, але в іншій формі.

Завжди вважалося, що для того, аби пізнати, зрозуміти той чи інший предмет, потрібно дізнатись, з чого він складається. Для здійснення цього у філософії використовувалися поняття „просте -- складне”, „частина -- ціле”. Тривалий час просте вважалось елементарним, тобто таким, у якому відсутні частини, а складне -- таким, що може бути розкладене на частини. Частинами називали ті предмети, з яких могли утворюватися складніші предмети. У свою чергу під цілим розуміли поєднання частин, тобто просту їх суму.

На певному історичному етапі було встановлено, що ціле -- це дещо інше, ніж сума його частин. Тобто набір деталей будь-якого об'єкта -- це ще не сам об'єкт. Труднощі вирішення загадки цілісності часто призводили до її містичного тлумачення.

З часом все більше утверджувалось переконання, що властивості цілого не можуть бути зведені до набору властивостей його частин. Та на основі метафізичного мислення цього виявити не вдавалося. За допомогою діалектики було встановлено, що таємниця цілісності полягає у зв'язках, які об'єднують предмети в складні комплекси, у взаємодії їх частин. Цим самим було відкрито принцип цілісності, який має велике значення в пізнанні людиною світу.

Було встановлено, що різним типам зв'язків між частинами відповідають і різні типи цілісності. Наприклад, зв'язки будови (кристали та ін.), функціонування (життя організму), розвиток (рослина) відповідають структурному, функціональному та генетичному типам цілісності, що пов'язані між собою. Цілісність виступає як узагальнена характеристика об'єктів, як єдність частин у різноманітних їх зв'язках. Орієнтація на принцип цілісності дає змогу подолати обмежені способи з'ясування, що мали місце свого часу: елементаризм (розчленування цілого на частини), механіцизм (розуміння цілого як суми частин) та редукціонізм (зведення складного до простого).

Причина і наслідок

Пізнаючи навколишній світ, людина почала спостерігати,щоміж предметами, явищами, процесами існує зумовленість їх виникнення, загибелі. І людина часто ставила перед собою питання: "Чому?" Відповідь на це питання значною мірою залежить від розкриття причинної залежності й зумовленості між предметами, явищами. Причина — це система зв'язків і відносин, що зумовлює зміни, виникнення, руйнування предметів, явищ, зв'язків. Часто, коли говорять про причину, ототожнюють її з предметом, явищем, зв'язком, що передували появі нового предмета, явища, зв'язку. Але цього робити не слід. Причиною є не предмет, а система зв'язків, що зумовлює появу чогось нового. Не знаючи цієї зумовленості, наша свідомість убачає причинний зв'язок саме в безпосередній часовій послідовності подій. Перебігла кішка дорогу, зустрілася жінка з порожнім відром - вважається, що це причина наступної невдачі. Причина існує в нерозривному зв'язку з наслідком.

Наслідок — це результат дії причини. Наслідок завжди заключає в собі новий зміст, чого не було в причині. Причина не існує до наслідку. До наслідку існують зв'язки і відносини, в яких виникає можливість появи певного наслідку. Але вони ще не причина, а тільки умова. Умова перетворюється в причину тільки тоді, коли з'являється наслідок.

Наприклад, у надрах Землі увесь час існують складні взаємозв'язки між материковими породами і мантією, що таять у собі можливість землетрусів. Однак ці зв'язки стають причиною тільки тоді, коли вони викликають землетрус. Так і в суспільному житті. Загострення кризових ситуацій, погіршення життєвого рівня людей, порушення прав і свобод таять у собі можливість прояву масового невдоволення, страйків і навіть повстань. Але ці суперечності стають причиною тільки тоді, коли це невдоволення проявилося у формах масових виступів.

Важливо зазначити, що іноді багато причин зумовлюють один загальний наслідок. У той же час одна причина може проявитися в безлічі наслідків. Створення атомної зброї явилося наслідком багатьох причин. А вибух атомної бомби породжує безліч наслідків. Результатом взаємодії багатьох причин явилося виникнення життя на Землі. А сам факт виникнення обумовив величезну розмаїтість її форм. Причина і наслідок у процесі розвитку часто міняються місцями. Те, що було наслідком у даному конкретному зв'язку, конкретної причини, стає причиною стосовно тих наслідків, що породжуються ним. І так без кінця. Причинно-наслідковий зв'язок є всезагальним і виявляється у всіх сферах дійсності.

Немає предметів, явищ, зв'язків, що не були б обумовлені у своєму існуванні певними причинами. Все у світі обумовлено.

.

Основою суспільного розвитку є матеріальне виробництво, його характер в значній мірі визначає структуру суспільства, і його існування обов'язково. Товариство конфліктне, різноманітне (тривале існування ідеї про єдність всіх людей у суспільстві).

Розвиток суспільства відбувається завдяки його конфліктності, внутрішніх протиріч - це не обов'язково прогрес, може бути і регрес. За існуючої організації суспільного життя багато проблем (екологічні, демографічні) не можуть бути вирішені і можуть бути тільки поглиблені, для їх вирішення потрібен новий порядок, організація суспільного життя. Зміна таких порядків і є суспільний розвиток.

Суспільство (від лат. Societas - соціум, соціальність, соціальне) - у широкому сенсі: сукупність всіх способів взаємодії та форм об'єднання людей. Виражається їх всебічна залежність один від одного; у вузькому сенсі: генетично та \ або структурно певний тип - рід, вид, підвид і т. п.

 

63. Суспільство як об’єкт філософського пізнання. Соціальна форма руху, ії відмінність від живої та неживої природи

Суспільство – надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм.

Зрозуміти суспільство як об’єктивний процес, пізнати закономірності його функ-ціонування розвитку – це головне завдання соціальної філософії.

Головною детермінантою суспільного життя є спосіб виробництва матеріальних благ. Поняття “ сфера суспільного життя” відбиває різнопланові процеси, стосунки, цінності, інститути, фактори (матеріальні і ідеальні, об’єктивні і суб’єктивні).

Доцільно виділити такі сфери соціального життя:

а) матеріальна – охоплює процеси матеріального виробництва, розподілу, обміну, споживання і ін.;

б) соціально-політична – соціальні і політичні стосунки людей у суспільстві – національні, групові;

в) духовна – широкий комплекс ідей, поглядів, уявлень, весь спектр виробництва свідомості;

г) культурно-побутова – охоплює виробництво культурних цінностей, передачу їх від одного покоління до іншого, життя сім’ї, освіта, виховання.

Суспільство – це реальні люди, які об’єднуються в соціальні групи, нації, взаємодіють і конфліктують між собою, створюють і споживають матеріальні та духовні блага, виховують дітей, винаходять нові форми об’єднання та злагод. Суспільство існує об’єктивно, незалежно від свідомості та волі людей, хоча вони є головними дійовими особами соціально-історичного процесу.

Вирішальний чинник виникнення суспільства - це праця, це людська діяльність в різних її видах, що створює і що об'єднує суспільство (матеріально-виробнича діяльність). У процесі праці виникають суспільні відносини. Вони відображають суспільну свідомість. Існування суспільства зумовлює наявність прогресивної спрямованості. Матеріально-рушійна сила суспільства має первинний і визначальний характер. Рух суспільства - класова боротьба.

Основні тенденції розвитку суспільства:

- посилення ролі суспільного характеру діяльності людей;

- вдосконалення суспільних відносин;

- підвищення міри організованості.

Основний закон суспільства: створення матеріальних благ на основі поліпшення зроблених відносин і засобів виробництва, а основний закон природи виживання найсильнішого.

Спільність визначається як форма спільного буття взаємодії людей, пов'язаних спільним походженням, мовою, долею і поглядом. Такі сім'я і народ. Суспільство розуміється як продукт цілеспрямованої і розумно організованої спільної діяльності великих груп людей, об'єднаних не на основі спільності, а спільних інтересів та договорі.

Поняття "товариство» слід відрізняти від поняття" народ "," нація "і" держава ". Народ-це форма спільності людей, пов'язаних, перш за все, мовою і культурою (звідси давньослов'янське "язици"), а також походженням. Нація-це форма організації життя одного народу (чи кількох бли



Поделиться:


Последнее изменение этой страницы: 2016-08-26; просмотров: 543; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.118.252.215 (0.014 с.)