Специфіка соціального пізнання

Специфіка соціального пізнання

Предмет соціального пізнання має свою специфіку порівняно з іншими об'єктами пізнання, що зумовлює певні труднощі в дослідженні суспільства.По-перше, суспільство як система є надзвичайно складною, розмаїтою структурою. В ньому функціонують найрізноманітніші фактори: економічні, політичні, ідеологічні, моральні, релігійні, естетичні, національні, сімейні тощо. Розгляд будь-якого соціального явища з необхідністю вимагає врахування комплексу факторів, їх взаємодії, впливу Кожного з них на явище, що вивчається. Звідси – надзвичайні труднощі в глибокому, досконалому пізнанні сутності конкретного історичного процесу чи явища, його причин, спрямування, розвитку його джерел і т. д. Візьмемо, наприклад, таке явище, як сім'я. Здавалося, на перший погляд, тут відсутня багатофакторність. Проблема може розглядатися лише крізь призму кохання. Але дійсність свідчить, що тут теж можуть переплітатися розмаїті фактори: моральні, правові, релігійні, нарешті, політичні та інші.По-друге, для суспільства характерна надзвичайна динамічність, відбуваються постійні зміни. Якщо закони природи більш-менш стабільні, чи довговічні, то суспільні закони, на відміну від законів природи, виникають пізніше, реалізуються Лише в свідомій діяльності людей. Вони більш складні за механізмом прояву і не так чітко функціонують як закони природи. Нерідко суспільні закони виступають як "закони-тенденції", що мають певний ступінь вірогідності. Звідси – трудність в їх пізнанні, визначеності, що дуже часто породжує зневіру в їх об'єктивному існуванні, викликає суперечливу палітру поглядів на суспільні явища в процесі їх дослідження представниками різних напрямків філософської думки.По-третє, закони суспільного розвитку реалізуються лише через діяльність людей. Але кожна людина має своєрідний характер, думки, прагнення, ставить певні цілі, вибирає засоби досягнення цих цілей. На перший погляд, будь-який член суспільства непідвладний суспільним закономірностям, діє на власний розсуд, за власною волею, прагненням. Скільки людей – стільки і різновидів процесів, подій, стимулів, діяльності тощо. І за цією розмаїтістю надзвичайно важко виділити загальну тенденцію, певну закономірність подій, що відбуваються в суспільстві. Завдання дослідника: виявити, що спричинює діяльність окремих людей, їх прагнення, бажання, що є спільного в змісті, суті багатобарвної життєдіяльності кожної людини.По-четверте, специфікою суспільного пізнання є обмежене використання такого методу пізнання, як експеримент. Якщо в природничих науках цей метод використовується досить часто і без обмежень, то стосовно суспільства виникають суттєві складності. За потреби, тобто при невдалому експерименті, чи при непідтвердженні якоїсь гіпотези щодо природного явища, його можна повторювати до безкінечності, що недопустимо в дослідженні суспільства. Адже в суспільстві експеримент проводиться над людьми, і, якщо він виявиться невдалим, то страждають люди. Повторення експерименту не гарантує його успіху. Знову можуть бути негативні наслідки, можуть страждати люди. Але, незважаючи на такі можливі наслідки, експеримент в соціальному пізнанні необхідний. Проте він потребує дуже прискіпливої підготовки, прорахування всіх можливих наслідків, обережного проведення, щоб звести до мінімуму небажаний результат. Набагато шкідливішим за наслідками може бути прийняття будь-якого рішення в масштабі суспільства без наукового обґрунтування, без соціального експерименту.

 

Специфіка соціального пізнання

Предмет соціального пізнання має свою специфіку порівняно з іншими об'єктами пізнання, що зумовлює певні труднощі в дослідженні суспільства.

По-перше, суспільство як система є надзвичайно складною, розмаїтою структурою. В ньому функціонують найрізноманітніші фактори: економічні, політичні, ідеологічні, моральні, релігійні, естетичні, національні, сімейні тощо. Розгляд будь-якого соціального явища з необхідністю вимагає врахування комплексу факторів, їх взаємодії, впливу Кожного з них на явище, що вивчається. Звідси – надзвичайні труднощі в глибокому, досконалому пізнанні сутності конкретного історичного процесу чи явища, його причин, спрямування, розвитку його джерел і т. д.

По-друге, для суспільства характерна надзвичайна динамічність, відбуваються постійні зміни. Якщо закони природи більш-менш стабільні, чи довговічні, то суспільні закони, на відміну від законів природи, виникають пізніше, реалізуються Лише в свідомій діяльності людей. Вони більш складні за механізмом прояву і не так чітко функціонують як закони природи.

По-третє, закони суспільного розвитку реалізуються лише через діяльність людей. Але кожна людина має своєрідний характер, думки, прагнення, ставить певні цілі, вибирає засоби досягнення цих цілей. На перший погляд, будь-який член суспільства непідвладний суспільним закономірностям, діє на власний розсуд, за власною волею, прагненням. Скільки людей – стільки і різновидів процесів, подій, стимулів, діяльності тощо.

По-четверте, специфікою суспільного пізнання є обмежене використання такого методу пізнання, як експеримент. Якщо в природничих науках цей метод використовується досить часто і без обмежень, то стосовно суспільства виникають суттєві складності. За потреби, тобто при невдалому експерименті, чи при непідтвердженні якоїсь гіпотези щодо природного явища, його можна повторювати до безкінечності, що недопустимо в дослідженні суспільства.

Культура і цивілізація

Сфера культури містить у собі не тільки результати, але й процеси матеріальної і духовної діяльності людей.

Виділяють три основні види культури: класичну, модерністську і постмодерністську. Класична культура (ХІХ ст.) задає уявлення про єдиний прогресивний культурно-історичний процес розвитку людства, яке, керуючись розумом, прагне досягти універсальних цінностей добра, гуманізму, справедливості, істинності. Модерністська модель (ХХ ст.), яка наполягає на дискретності світу, поліваріантності людської історії, заперечує ідею загальнолюдської культури, відмовляється від єдиної інтерпретації смислу культурних цінностей. Висувається ідея співіснування окремих самобутніх культур та їх діалогу. На перший план виходить ірраціональний характер людського життя. Постмодерністська модель (кін. ХХ ст. — наш час) остаточно приймає принцип культурного плюралізму, пов’язує культуру з множинністю творчих інтерпретацій, нескінченним виявленням різних смислів текстів. Людське прагнення до осмислення життя вбачає в подібному шуканні смислу, на який і націлені такі види культурної діяльності як релігія, мораль, мистецтво.

Поняття “культура” тісно співвідноситься з уявленнями про цивілізацію. Іноді “цивілізація” є синонімом терміна “культура”, але частіше їх розрізняють. Цивілізацію характеризують або як особливий етап в розвитку культури, який демонструє її видатні досягнення (появу письменства, міст, національних держав тощо), або як кінцевий момент існування будь-якої культури, який виражає її занепад, виродження. В одному тлумаченні цивілізація може виражати єдиний загальнолюдський характер, цінність усіх культур, а в іншому — поверхневий, у порівнянні з культурою, шар людського буття. В останньому випадку культуру розглядають як прояв духовної сутності людини, а цивілізацію як втілення технічного, технологічного аспекту культури, пов’язаного із задоволенням зростаючих матеріальних потреб людей. В наш час виділяють два основних типи цивілізацій: західний (“техногенна цивілізація”) і східний (“традиційне суспільство”). Західна цивілізація спирається на ідею антропоцентризму. Вона прагне до наукового, раціонального пізнання світу і його практичної зміни у власних інтересах, завдяки використанню техніки і технології. Однак, благі цілі того або іншого плануємого перетворення дуже часто не співпадають з його негативними практичними наслідками. Східна цивілізація, яка поділяє позицію космоцентризму, підкреслює особистісний, індивідуальний (а не загальнонауковий і технологічний, як на Заході) характер ставлення людини до світу. Людина повинна здійснювати “недіяння”, тобто діяти у згоді з природними процесами, не насилувати природу. Пізнання — це перш за все шлях духовного морального удосконалення людини під орудою Учителя — Гуру. Сучасні дослідження вбачають прогрес людства в синтезі досягнень культур Сходу та Заходу.

38. Структура політики

Політика як явище суспільного життя. Політика — важливий компонент життєдіяльності суспільства. За своєю природою вона пронизує всі сфери суспільного життя. Як соціальне явище політика носить відносно самостійний характер, і її розвиток відбувається на основі своїх власних об'єктивних закономірностей. Але сутнісний аналіз цього соціального явища не може бути повним і зрозумілим без виявлення його взаємодії з іншими явищами і процесами політичного простору суспільного життя.

Пізнання політики як підсистеми суспільних відносин можливе лише як "момент" історії, еволюції та розвитку соціальної системи в цілому.

Отже, політична система як одна із частин або підсистем соціальної системи дає змогу виявити межі політики та політичних відносин, їхні елементи та взаємозв'язок між ними, функції та ін. Тобто поняття політичної системи дає можливість розкрити цілісність, динамізм і структуру політичного життя, його якісні характеристики, що визначаються насамперед місцем і роллю самої політики у суспільстві.

На думку М. Вебера, коли мова йде про політику, то це поняття слід пов'язувати передовсім з владою і державою. Він підкреслював, що політика означає прагнення до участі у владі або до виявлення впливу на розподіл влади або між державами, або всередині держави між групами людей, наділених владою.

Система — це певна сукупність взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності, властиві саме цій спільності. Будь-яка система характеризується також стійкими зв'язками елементів, які досягаються внаслідок структурного упорядкування її частин. Важливою рисою системи є її цілеспрямований функціональний стан.

39. Буденне та наукове пізнання.

Буденне пізнання основане на пізнанні буденного, або повсякденного життя. Головною ланкою у цьому типі пізнання виступає буденна свідомість. У буденному світі - в світі повсякденності в найрізноманітніших сферах діяльності триває процес самореа-лізації особистості. Людина, живучи повсякденним життям, постійно в різноманітних ситуаціях і обставинах шукає і знаходить уже сталі норми, засоби, способи поведінки, найкоротший шлях, що веде до такої мети. Причому мета найрізноманітніша, майже до мети визволитись, позбутись бажань і потреб. Повсякденності властиві риси: стандартність, рецептурність, рекомендаційність буденної свідомості.

Буденна свідомість характеризується специфічними рисами, безпосередньо знайомими кожному, що різко відрізняються від тих, що наука подає як раціональні еталони.

Не вірно вважати, що повсякденна свідомість людей складається тільки з завмерлих стереотипів, непорушних схем, рецептів, обмежуючи поведінку людей жорсткими рамками. І та складова буденної свідомості - здоровий сенс, дає можливість людям правильно оцінювати зміни в суспільстві, ситуацію, що складається, пристосовуватися, вести відповідно з обставинами, дотримуватися свого людського інтересу в усіх перепитіях життя, повсякден-: ності. Саме це логіка соціальних норм, логіка досягнення мети.

Наукове пізнання містить у собі два основних взаємопов’язаних, але якісно різних рівня — емпіричний і теоретичний.

На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання; раціональне пізнання і його форми тут присутні, але мають підпорядковане значення. Тому на емпіричному рівні досліджуємий об’єкт відображається переважно з боку своїх зовнішніх зв’язків і проявів. Характерними ознаками емпіричного пізнання є: збирання фактів, їх первинне узагальнення, опис спостерігаємих та експериментальних даних, їх систематизація, класифікація.

Теоретичний рівень характеризується перевагою раціонального пізнання. Теоретичне пізнання відображає явище і процеси з боку їх універсальних внутрішніх зв’язків і закономірностей. Що досягаються за допомогою раціональної обробки емпіричних даних, яка дозволяє сформулювати наукові проблеми, гіпотези, теорії. Найважливіше завдання теоретичного пізнання — досягнення істини.

Емпіричний та теоретичній рівні наукового пізнання взаємопов’язані, тобто емпіричне може переходити в теоретичне і навпаки. Неприпустимо абсолютизувати значення якогось одного з них.

 

Ознаки та функції держави

Щодо природи походження держави існують різні точки зору та концепції. Серед них: патріархальна (Арістотель, Конфуцій та ін.), психологічна (М.Вебер, Ж.Бюрдо та ін.), теологічна (ААвгустин, Ф.Аквінський та ін.), суспільного договору (Т.Гоббс, Д Локк, Ж.-Ж.Руссо та ін.), теорія насилля (Є.Дюрінг, Л.Гумплович та ін.), марксистська (К.Маркс, Ф.Енгельс, В.І Ленін) та інші.

Серед функцій держави найважливішою завжди виступала господарсько-економічна. А основними ознаками: надійність публічної влади (особливої системи органів і установ, що здійснюють владні функції), наявність певної території, на яку розповсюджується юрисдикція держави, і територіального поділу населення, яке залучається до управління; право, яке закріплює відповідну систему норм, що санкціонується державою; суверенітету (незалежності) й верховенства державної влади всередині і ззовні країни. Основними ознаками держави є:

- територіальне закріплення населення;

- наявність кордонів, які фіксують територію держави, де діє її юрисдикція - правові повноваження, що поширюються на всіх людей на цій території;

- наявність особливої системи органів і установ, які здійснюють функції державної влади - публічної, яка стоїть над населенням. До цих органів належить, зокрема, і спеціальний апарат примусу: армія, поліція, служба безпеки, суд, прокуратура тощо;

- система збору податків з населення, необхідних для відкриття джерела надходження коштів, потрібних для утримання державного апарату, здійснення влади в різних сферах суспільного життя.

Кожна держава виконує цілий ряд внутрішніх і зовнішніх функцій. Основними серед них є внутрішні. Зовнішні функції випливають із внутрішніх і є їх продовженням. Вони теж істотно впливають на структуру та зміст внутрішніх функцій.

Основними функціями держави є:

а) внутрішні:

- господарсько-організаторська та господарсько-стимулююча - створення умов для розвитку виробництва на основі визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва;

- гуманістична - забезпечення, охорона і захист основних прав людини;

- соціальна - охорона і відновлення здоров'я, соціальне забезпечення громадян;

- екологічна - охорона, збереження й відновлення природного середовища;

- культурно-виховна - освіта, виховання, підтримка і розвиток культури;

- науково-організаторська - організація і стимулювання наукових досліджень;

- створення демократичних умов, інститутів для виявлення та врахування інтересів різних соціальних груп суспільства;

- національно-забезпечувальна - створення умов для збереження й розвитку національної самобутності народів, які проживають на території держави;

- охоронна - охорона і захист державно-конституційного ладу, законності та правопорядку та ін.

б)зовнішні:

- забезпечення обороноздатності країни та її захист від зовнішнього нападу;

- здійснення зовнішньої політики, міжнародного співробітництва у різних сферах суспільного життя;

- захист інтересів громадян у взаєминах з іншими державами;

- участь у вирішенні глобальних, господарських і наукових проблем - екологічної, енергетичної, освоєння світового океану, космосу тощо.

41. Громадянське суспільство

Держава насамперед є формою організації суспільства, основний суб´єкт якого — людські індивіди. Від їхньої соціально-політичної, правової зрілості залежать сила і міць будь-якої держави, правової передусім. Її буттєвість потребує того, щоб громадяни були не тільки об´єктами розпоряджень влади, виконавцями чинних у державі законів, а й свідомими суб´єктами власних прав, своїх повноважень, визначених як правовим законом, так і нормами загальнолюдської моралі. Тобто щоб вони мали розвинену громадянську самосвідомість як умову, наслідок буття громадянського суспільства, уявлення про яке формується в органічному зв´язку з ідеєю правової держави.

Історично ідея громадянського суспільства сягає політично-правової думки античності, зокрема творчості Цицерона, коли закладались основи уявлень про громадянство.

Сучасні уявлення про громадянське суспільство ґрунтуються на положенні Гегеля про розрізнення понять «держава» і «суспільство». До нього, ще з античних часів, ці поняття були синонімічними, навіть тотожними. Необхідність такого розрізнення випливала з гегелівської концепції індивідуального «Я». Індивід, на переконання Гегеля, здобуває свободу лише у процесі саморозкриття, до якого причетні всі інстанції, що оточують його, передусім сім´я (родина

Ідея громадянського суспільства не була наслідком суто спекулятивного теоретичного пошуку. Вона — своєрідне відображення об´єктивного процесу зрілості різних сфер суспільного життя, їхньої диференціації, становлення як самостійної данності стосовно держави; наслідок тривалого процесу вдосконалення всіх сторін людської життєдіяльності. Як і правова держава, громадянське суспільство виникає на стадії індустріального розвитку виробництва, формування розгалужених особистих прав і свобод. Воно увінчує і появу нового типу особи, нового типу колективності та відносин між особою, суспільством і державою.

Громадянське суспільство — суспільство, в якому існує і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів та їхніх об´єднань.

Методи наукового пізнання

Наукове пізнання відзначається своєю упорядкованістю завдяки тому, що вчені використовують методи наукового пізнання, своєрідні дороговкази у складному лабіринті осягнення дійсності. Кожен метод включає в себе сукупність засобів, що поєднуються певними регулятивними принципами.
Класифікуючи методи за ступенем їх загальності, як правило, виділяють такі групи методів:
- всезагальні методи (діалектика і метафізика);
- загальні методи;
- спеціальні методи, які застосовуються в окремих науках (скажімо, лише в біології).
Розрізняють також ті наукові методи, до яких вдаються на емпіричному рівні пізнання, і методи теоретичного осмислення дійсності.
Методи емпіричного рівня пізнання (вимірювання, порівняння, спостереження, експеримент) дають можливість накопичити емпіричні дані, факти, аналіз яких дає можливість продукувати понятійне знання.
МЕТОДИ: Спостереження, Порівняння, Вимірювання, Абстрагування, Узагальнення, Аналіз, Синтез, Дедукція, Аналогія, Моделювання, Формалізація.

46. Держава, за Арістотелем, виникає природним шляхом для задоволення життєвих потреб, але мета її існування — досягнення блага людей. Держава, у порівнянні з сім'єю та поселенням, — вища форма спілкування, в якій і завдяки якій всі інші форми людського спілкування досягають своєї мети і завершення. Держава — це достатня для самостійного існування сукупність громадян. А громадянином, згідно з концепцією Арістотеля, є той, хто може брати участь у законорадчій (законодавчій) та судовій владі даної держави. Платон виходить з того відповідності, яке, за його уявленнями,існує між космосом в цілому, державою і окремою людськоюдушею. Трьом начал людської душі - розумного, лютому - Аналогічні в державі три схожих начала - дорадче, захисне іділове, а цим останнім відповідають три стани - правителів, воїнів івиробників (ремісників і землеробів). За його теорії держава виникає тому, що людина як індивід неможе забезпечити задоволення своїх головних потреб. Ця глибокаідея мається на увазі у вихідному платонівскому визначенні держави: <<Відчуваючи потребу в чому, багато людей збираються докупи, щоб житиспільно і надавати один одному допомогу: таке спільне поселення і отримуєу нас назву держави

47. Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття «людина». Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід». Поняття «особистість» більш вузьке ніж поняття «людина». Коли ми говоримо про особистість, ми виходимо з суспільної сутності і соціальних функцій індивіда. Особистість - системна соціальна характеристика індивіда, що формує предметну діяльність та спілкування і зумовлює причетність до суспільних відносин.

48. — термін, запропонований К. Ясперсом для характеристики історичних процесів, перебіг яких відбувався між 800 і 200 рр. до н.е., коли, на думку німецького мислителя, відбувся най-кардинальніший поворот в історії і з'явилась людина такого типу, який зберігся і донині. Визначальними для своєрідності Ч.в. є, за Ясперсом, зникнення великих культур давнини, що існували протягом тисячоліть і передували Ч.в., передусім тих, що виникли у Єгипті, Месопотамії, долинах Інду та Хуанхе.

50. Один з багатьох варіантів, який можна розглянути: сенс життя у осягненні істини. Істина є неосяжною, але шлях її пізнання є розвиток людської особистості, сходження по нескінченним сходинкам вгору. Навіщо йти, якщо це не матиме завершення? Сенс не в результаті, не в кінцевій меті, а в самому процесі пізнання глибокого і неосяжного. Якщо нам відкриється хоча б мізерна часточка чогось безмежно великого – це вже буде сенсом нашого існування, не порожнього і без сутнісного, а сповненого розумінням того, що в шляху пізнання істини ми розвиваємося, розвиток є рухом, а рух є безпосереднім проявом життя. Поряд з елементарними потребами, задоволення яких забезпечує саме фізичне існування людини (їжа, одяг, житло і т. п.), важливе місце в її житті займають духовні потреби, притаманні людині як родовій істоті, потреби, що сформувалися в процесі соціогенезу. Сюди слід віднести передусім потреби людини в любові та спілкуванні, які, в свою чергу, пов'язані з потребами співчутливості, розуміння, захисту честі, поваги.

51. Діяльність - це процес взаємодії людини з навколишнім середовищем, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникла внаслідок появи потреби. Ми́слення —— це процес опосередкованого і узагальненого відображення у мозку людини предметів об'єктивної дійсності в їхніх істотних властивостях, зв'язках та відношеннях. За Арістотелем мислення є частиною душі, іншою її частиною є відчуття. Як частина душі, мислення є специфічною здатністю розмірковувати, осягати думкою світ і самого себе, тобто душу. Мислення є діяльністю, яка спрямована на пізнання, осягання родів сущого. Досліджуючи мислення, Арістотель створив логіку — науку про мислення, сформулював закони та форми мислення.

52. Колективне несвідоме Юнг постулює як психічну спадщину людства, яка, подібно до людського тіла, розвивалася шляхом еволюції й позначена численними людськими досвідами. Усе, що будь-коли було виражене індивідуальною психікою окремої людини, стає складовою психічної структури людини, а на рівні колективного — складовою колективного несвідомого

53. Суспільна свідомість має складну, розгалужену структуру. Поділяються її багатогранні рівні, форми. По-перше, з точки зору носія, суб'єкта поділяють індивідуальне, групове (класове, національне та ін.), суспільне, загальнолюдське. По-друге, з точки зору конкретно-історичного підходу - міфологічна, релігійна, філософська; за епохами - антична, середньовічна тощо. По-третє, виходячи з різних форм діяльності, у процесі яких виробляється, чи сфер діяльності, у межах яких складається - екологічна, економічна, правова, політична, моральна, естетична, релігійна, філософська, наукова. По-четверте, за рівнем та глибиною проникнення у дійсність - буденна. та теоретична. Буденна свідомість має форми: емпіричну свідомість (складається у процесі пізнання) і суспільну психологію (формується у ході оціночного відображення дійсності). Теоретична свідомість має відповідно форми: наука та суспільна ідеологія. Суспільна психологія також має складну структуру - психічний склад, до якого належить соціальний характер, соціальні звички. Звичаї та психічні стани: соціальні настрої, відчуття, розумонастрої. Усі форми та види суспільної свідомості мають величезне значення у духовному та суспільному житті. Інша доля в ідеології. Якщо ще в недавньому минулому її роль гіпертрофувалась, то в сучасних умовах явно недооцінюється. Ідеологія — це система поглядів, ідей, теорій, принципів, що відображають суспільне буття крізь призму інтересів, ідеалів, мети соціальних груп, класів, нації, суспільства. Безумовно згубне для духовного життя людини та суспільства устремління підмінити ідеологією усі інші форми суспільної свідомості або безумовно підкорити їх їй. Але не менш згубно устремління взагалі відмовитись від ідеології в суспільному житті. Ідеологія слугує своєрідним механізмом приведення ідей в дію, активізації людей. Відмова від такого механізму перешкоджає нормальному суспільному розвитку, консолідації зусиль людей. Недостатньо виробити ефективну програму виходу суспільства з кризи, потрібно, щоб відбивала реальні інтереси соціальних суб'єктів, оволоділа розумом людей.

54. І́стина — одна з центральних категорій гносеології[1], правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини[2], її уявленнях, поняттях, судженнях, умовиводах, теоріях об'єктивної дійсності. Омана – знання, що не відповідає своєму предмету і не співпадає з ним. Омана, будучи неадекватною формою знання, основним своїм джерелом має обмеженість, не розвиток або шкоду суспільно-історичної практики і самого пізнання. Омана, по суті, є перекручене зображення дійсності, виникає як абсолютизація результатів пізнання окремих її сторін. Наприклад, омана в цілому є “теоретична астрологія”, хоч окремі моменти істини в ній є. Так як в науковій астрономії є омана, але в цілому ця система істинного знання, підтверджена спостереженням. Брехня — твердження, яке завідомо не відповідає істині і сказане в такому вигляді свідомо. В повсякденному житті брехнею називають умисну передачу фактичної та емоційної інформації (вербально чи невербально) з метою створення чи утримання в іншій людині переконання, яке сам промовець вважає протилежним істині.

55. Наукове пізнання — це такий рівень функціонування свідомості, внаслідок якого одержується нове знання не тільки для окремого суб’єкта, а й для суспільства в цілому. Нові знання є наслідком професійної діяльності вчених. Наукові знання розвиваються з форм донаукового, повсякденного знання, спираються на індивідуальний і загальнолюдський досвід, на суспільну практику. Існує два основних рівні наукового пізнання: емпіричний і теоретичний. За розробкою П. В. Копніна, вони відрізняються один від одного за чотирма параметрами (стороною вивчення об’єкта, метою пізнання, логічною формою відображення отриманого знання, масштабами його застосування на практиці). Пізнання не обмежене сферою науки, кожній формі суспільної свідомості: науці, філософії, міфології, політиці, релігії тощо — відповідають свої специфічні форми знання, але на відміну від всіх форм знання наукове пізнання — це процес отримання об'єктивного, дійсного знання, спрямованого на віддзеркалення закономірностей дійсності. Наукове пізнання має трояке завдання і пов'язано з описом, поясненням і прогнозом процесів і явищ дійсності.Розрізняють також форми знання, що мають термінологічну, символічну або художньо-образну основу. У історії культури багатообразні форми знання, що відрізняються від класичного наукового зразка і стандарту, віднесені до відомства позанаукового знання: паранаукове, лженаукове, квазінаукове, антинаукове, псевдонаукове, буденно-практичне, особисте, «народна наука». Оскільки різна сукупність нераціонального знання не піддається строгій і вичерпній класифікації, то існує розділення відповідних пізнавальних технологій на три види: паранормальне знання, псевдонаука і девіантна наука.Початкову структуру пізнання представляє суб'єктно-об'єктне відношення, де питання про можливість адекватного відтворення суб'єктом сутнісних характеристик об'єкта (проблема істини) є центральною темою гносеології. Залежно від рішення цього питання у філософії виділяються позиції пізнавального оптимізму, скептицизму і агностицизму.

Загальні ознаки держави.

Держава - єдина політична організація, яка:

1) охоплює усе населення країни в просторових межах. Територія - матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує держави. Вона лише створює простір, у межах якого держава простирає свою владу на населення, що мешкає тут. Територіальна ознака породжує громадянство - юридичний зв 'я-зок особи з даною державою, який виражається у взаємних правах і обов'язках. Громадянин держави набуває: а) обов'язок підкорятися державно-владним велінням; б) право на заступництво і захист держави;

2) має спеціальний апарат управління - систему державних органів, що складаються з особливого розряду осіб, професіоналів з управління;

3) має у своєму розпорядженні апарат легального примусу: збройні сили, установи і заклади примусового характеру (армія, поліція, тюремні і виправно-трудові установи);

4) в особі компетентних органів видає загальнообов'язкові юридичні норми, забезпечує їх реалізацію, тобто держава організує громадське життя на правових засадах, виступаючи, таким чином, як арбітр, що узгоджує індивідуальні, групові і суспільні інтереси.

5) має єдину грошову систему;

6) має офіційну систему оподаткування і фінансового контролю;

7) має суверенітет;

8) має формальні реквізити - офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Специфіка соціального пізнання

Предмет соціального пізнання має свою специфіку порівняно з іншими об'єктами пізнання, що зумовлює певні труднощі в дослідженні суспільства.По-перше, суспільство як система є надзвичайно складною, розмаїтою структурою. В ньому функціонують найрізноманітніші фактори: економічні, політичні, ідеологічні, моральні, релігійні, естетичні, національні, сімейні тощо. Розгляд будь-якого соціального явища з необхідністю вимагає врахування комплексу факторів, їх взаємодії, впливу Кожного з них на явище, що вивчається. Звідси – надзвичайні труднощі в глибокому, досконалому пізнанні сутності конкретного історичного процесу чи явища, його причин, спрямування, розвитку його джерел і т. д. Візьмемо, наприклад, таке явище, як сім'я. Здавалося, на перший погляд, тут відсутня багатофакторність. Проблема може розглядатися лише крізь призму кохання. Але дійсність свідчить, що тут теж можуть переплітатися розмаїті фактори: моральні, правові, релігійні, нарешті, політичні та інші.По-друге, для суспільства характерна надзвичайна динамічність, відбуваються постійні зміни. Якщо закони природи більш-менш стабільні, чи довговічні, то суспільні закони, на відміну від законів природи, виникають пізніше, реалізуються Лише в свідомій діяльності людей. Вони більш складні за механізмом прояву і не так чітко функціонують як закони природи. Нерідко суспільні закони виступають як "закони-тенденції", що мають певний ступінь вірогідності. Звідси – трудність в їх пізнанні, визначеності, що дуже часто породжує зневіру в їх об'єктивному існуванні, викликає суперечливу палітру поглядів на суспільні явища в процесі їх дослідження представниками різних напрямків філософської думки.По-третє, закони суспільного розвитку реалізуються лише через діяльність людей. Але кожна людина має своєрідний характер, думки, прагнення, ставить певні цілі, вибирає засоби досягнення цих цілей. На перший погляд, будь-який член суспільства непідвладний суспільним закономірностям, діє на власний розсуд, за власною волею, прагненням. Скільки людей – стільки і різновидів процесів, подій, стимулів, діяльності тощо. І за цією розмаїтістю надзвичайно важко виділити загальну тенденцію, певну закономірність подій, що відбуваються в суспільстві. Завдання дослідника: виявити, що спричинює діяльність окремих людей, їх прагнення, бажання, що є спільного в змісті, суті багатобарвної життєдіяльності кожної людини.По-четверте, специфікою суспільного пізнання є обмежене використання такого методу пізнання, як експеримент. Якщо в природничих науках цей метод використовується досить часто і без обмежень, то стосовно суспільства виникають суттєві складності. За потреби, тобто при невдалому експерименті, чи при непідтвердженні якоїсь гіпотези щодо природного явища, його можна повторювати до безкінечності, що недопустимо в дослідженні суспільства. Адже в суспільстві експеримент проводиться над людьми, і, якщо він виявиться невдалим, то страждають люди. Повторення експерименту не гарантує його успіху. Знову можуть бути негативні наслідки, можуть страждати люди. Але, незважаючи на такі можливі наслідки, експеримент в соціальному пізнанні необхідний. Проте він потребує дуже прискіпливої підготовки, прорахування всіх можливих наслідків, обережного проведення, щоб звести до мінімуму небажаний результат. Набагато шкідливішим за наслідками може бути прийняття будь-якого рішення в масштабі суспільства без наукового обґрунтування, без соціального експерименту.