Поняття і структура соціального буття



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Поняття і структура соціального буття



Тема 7. Буття суспільства (соціальна філософія)

Поняття суспільства. Специфіка соціального пізнання. Соціальна філософія в системі суспільних наук. Природа як матеріальна передумова виникнення і розвитку суспільства. Біосфера і ноосфера. Природа як сукупність об’єктивних умов існування людства. Економічне життя суспільства. Матеріальне виробництво. Продуктивні сили. Виробничі відносини. Сутність і наслідки НТР. Соціальне буття суспільства. Демографічна структура суспільства. Поселенська структура суспільства. Професійно-освітня структура суспільства. Соціально-класова структура суспільства. Етносоціальне буття суспільства. Політичне життя суспільства. Духовне життя суспільства. Структура духовного життя суспільства. Суспільна та індивідуальна свідомість. Структура суспільної свідомості.

Поняття суспільства. Суспільство – одна з основних категорій філософії в цілому і соціальної філософії зокрема. Тому поняття “суспільство”, “суспільне”, “соціальне”, “соціум” широко розповсюджені, але вони багатозначні й нечіткі. Ще й насьогодні поняття “суспільство” вживається у різних значеннях у філософській, історичній та економічній літературі:

– Суспільство як окреме суспільство, як самостійна одиниця історичного розвитку (суспільство стародавнього Єгипту чи Афін, середньовічної Флоренції, сучасної України, Польщі чи Німеччини). Кожне таке суспільство є єдиною, притаманною лише йому, системою суспільних відносин, розвивається відносно незалежно від інших суспільств, або ж, як часто можна зустріти в літературі, є “соціальним організмом”.

– Та чи інша конкретна сукупність соціальних організмів (у цьому значенні вживається, наприклад, поняття “європейське суспільство”).

– Суспільство певного типу (первісне, феодальне, індустріальне чи постіндустріальне, інформативне).

– Насамкінець, як сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на земній кулі, тобто людство в цілому.

Надзвичайна складність, динамізм суспільного життя створюють для дослідників-суспільствознавців чимало труднощів. Сутність проблеми заключається у тому, щоб зрозуміти, яким чином люди пов’язані з суспільством? Яка природа цих зв’язків і виникаючих між людьми відносин? Що визначає у кінцевому результаті розвиток суспільства і хід світової історії? Відповідей на ці та подібні до них питання в соціальній історії давалося багато, але їх можна звести до декількох основних типів.

У філософії Нового часу були розповсюдженими натуралістичні концепції суспільного життя, тобто пояснення суспільних явищ виключно діями природних закономірностей: фізичних, географічних, біологічних тощо, або ж особливостями людини як природної істоти (раса, стать та ін.)

Натуралізм зводить вищі форми буття до нижчих, людину – лише на рівень природної істоти, як “соціального атома”, а суспільство – до механічного поєднання атомів (тобто індивідів), які замкнені лише на власних інтересах. Це і є теоретичним обґрунтуванням індивідуалізму, анархізму та егоїзму, утвердженням моделі суспільства, в якому йде війна кожного проти всіх (згадаймо “Людську комедію” О.Бальзака як художнє втілення цього принципу).

У ХХ ст. продовжується розвиток теорій, заснованих на натуралістичному підході до пояснення суспільних явищ і людини. З цих позицій суспільство розглядається як продовження природних і космічних закономірностей. Або хід історії і долі народів визначаються ритмами Космосу чи сонячної активності (точки зору А.Чижевського, Л.Гумільова), або особливостями природно-кліматичного середовища (Л.Мечніков), або ж еволюцією природної організації людини, її генофонду (соціобіологія). Здебільшого суспільство розглядається як вище, але не саме вдале творіння природи, а людина – як найнедосконаліша жива істота, обтяжена генетичним прагненням до руйнації та насилля. Це призводить до посилення загрози самому існуванню людства і визначає можливість його переходу в інші, космічні форми його буття (К.Ціолковський).

Ідеалізм занадто одухотворює людину, відриває її від природи, перетворює духовну сферу суспільного життя в самостійний і визначальний чинник його існування і розвитку. У цих тлумаченнях суспільства його сутність вбачається у комплексі тих чи інших ідей, вірувань, міфів тощо (звідси принцип “Ідеї правлять світом”).

Ідеалістичний підхід до суспільства найчіткіше відображений у філософській системі Г.Гегеля, в якій абсолютний дух відображає себе в “усвідомленні свободи” в людській історії (тобто свобода є для духу матеріалом, в якому він пізнає себе й підіймається на новий, вищий ступінь.

Поширеними є й релігійні концепції суспільства, адже світові релігії (християнство, іслам, буддизм), як і національні (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство) мають свої трактування суспільного й державного устрою, в основі яких – ідеї божественної передвизначеності суспільного життя.

В цілому всі названі, як і чисельні неназвані теорії суспільства не можуть претендувати на повну істину, оскільки вони відображають лише певні сторони тієї найскладнішої реальності, яка визначається поняттям “суспільство”.

Марксистська філософія стверджує, що у соціальний організм людей пов’язує не спільна ідея чи спільний Бог, а матеріальне виробництво – продуктивні сили й виробничі відносини, про що йтиме мова далі. Останні складають основу суспільно-економічних формацій як етапів світової історії. Ці ж чинники, у свою чергу, залежать від природно-кліматичних умов, засобів спілкування, мови, культури тощо. Але визначальним є суспільне буття людей, тобто своєрідна “соціальна матерія”, яка є реальним процесом життя людей.

Матеріалістичне розуміння історії спирається на об’єктивність процесів, які відбуваються у суспільстві, на принципи детермінізму (тобто визначеності), згідно з якими певні форми матеріального виробництва визначають певну структуру суспільства і певні відносини людей до природи. Тому суспільство потрібно вивчати як природно-історичний процес, подібно до того, як природознавство вивчає природу та її закони. Але це не заперечує суб’єктивного фактору в історії, тобто діяльності людей. При її розгляді завжди необхідно досліджувати витоки, причини, об’єктивні умови, які вирішальним чином впливають на дії людей. Але в основі суспільних зв’язків знаходиться система матеріальних відносин.

Поняття “суспільні відносини” в літературі вживається у двох розуміннях: в широкому, коли мають на увазі всі, будь-які відносини між людьми, оскільки вони складаються і реалізуються у суспільстві (у тому числі і міжособистісні відносини); у вузькому, коли під ними розуміють лише відносини між великими соціальними групами, які мають безпосередньо соціальний характер (виробничі, міжкласові, міжнаціональні, екологічні, міжнародні та внутрішні тощо). Саме такі відносини і є соціальними, хоча у першому випадку поняття “соціальне” є синонімом “суспільного”.

Соціальні відносини складають соціальну систему суспільства, яка відображається у понятті “соціум”. Ця система є впорядкованою, самокерованою цілісністю багатьох різноманітних суспільних відносин, носієм яких є індивід та ті соціальні групи, в які він включений (про це мова далі).

Характеристиками соціальної системи є наступні:

– існує значне багатоманіття соціальних систем, адже індивід включений у різні соціальні групи: планетарне співтовариство людей; суспільство у межах певної країни; клас, нація, сім’я та інші. Тому суспільство має надзвичайно складний і ієрархічний характер;

– головним у системах є їх інтегративна якість, не властива частинам чи складовим, що їх утворюють, але притаманна системі в цілому;

– людина є універсальною складовою соціальних систем, вона з необхідністю включена в кожну з них, починаючи від суспільства і закінчуючи сім’єю;

– соціальна система відноситься до самокерованих, має певний механізм управління (органи, інститути, норми тощо).

Соціальними інститутами є певна сукупність установ, соціальних норм культурних взірців, які визначають стійкі форми соціальної поведінки та дії, систему поведінки у відповідності до цих норм.

Соціальними нормами (латин. норма – керівне начало, правило, взірець) є загальновизнані правила, взірці поведінки або дії людей. За допомогою цих норм забезпечується упорядкованість, регулярність соціальної взаємодії індивідів та груп. Це – регулятори взаємовідносин між людьми, соціальними групами, до яких відносяться в їх історичному розвитку тотем, табу, релігія, політика і, особливо, – мораль і право.

Специфіка соціального пізнання. Складним і суперечливим є процес пізнання природних явищ і процесів, про що йшла мова раніше, при розгляді гносеологічних проблем. Суспільство ж, є надзвичайно складним і динамічним утворенням, тому його пізнання має свою специфіку, яка породжується об’єктом пізнання. Власне, суспільство “пізнає само себе”, тобто водночас воно є і суб’єктом, і об’єктом пізнання – пізнання є самопізнанням. Звідси актуально й сьогодні звучать слова античних філософів: “Пізнай себе” і “Людина – міра всіх речей”. В суспільстві діють люди, звідси – скільки людей – стільки й ідей поглядів, міркувань. Це означає, що суспільні відносини приймають форму суспільних почуттів і настроїв, потреб та інтересів, цілей тощо. Тому специфіка соціального пізнання заключається в необхідності враховувати цілі, інтереси, мотиви діючої у суспільстві людини.

Отже, перша особливість соціального пізнання в тому, що воно вимагає врахування суб’єктивного фактору, тобто волі, цілей, мотивів людської діяльності. Але як пізнати наміри й мотиви людини? Перш за все необхідно враховувати, що реальні речі і відносини, з якими ми маємо справу у суспільстві, є свідомістю людей, опредметненою у їх діяльності. Але в тому, якими і як ми бачимо ці речі і відносини, відображається й наш рівень розвитку, зокрема спосіб і стиль мислення, наукові методи, які ми використовуємо, а також цілі й ідеали.

Внутрішній світ людини безкінечно складний. Пізнання людини людиною є відтворенням її внутрішнього світу у своїй свідомості, тому соціальне пізнання має органічний зв’язок з психологією, літературою та мистецтвом. Саме вони допомагають нам досліджувати суб’єктивний світ людей і проектувати його на пізнання суспільства.

Таким чином, закономірності суспільного розвитку є закономірностями діяльності людей. І хоча між законами природи і законами суспільства є спільне – їх об’єктивність, існують і суттєві відмінності між ними: довговічність або ж вічність законів природи – і недовговічність законів суспільства, адже вони виникають разом з виникненням суспільства; закони природи відбуваються, тобто діють стихійно, незалежно від людей, – закони суспільства проявляються у свідомій діяльності людей; закони суспільства мають більш складний характер, вони пов’язані з високим рівнем організації соціуму як форми руху матерії.

Другою особливістю соціального пізнання є його історичність. Людина завжди живе суспільним життям, включена в ті цінності й культуру, які прийняті у суспільстві. Але історичне пізнання ніколи не може бути засвоєним наступними поколіннями повною мірою, для нього характерна неповнота інформації: щось завжди невідоме, щось ніколи не може бути відтвореним повністю, як, наприклад, духовна атмосфера того часу, так звана “аура” тощо.

Тому соціальне пізнання в історичному плані є складним процесом, більш того, воно залежить від того, які питання ставить суспільство сьогодні, пізнаючи минуле. Адже у минулому ми шукаємо відповідей, важливих для нашого сьогодення, ми заглядаємо у минуле, прагнучи зрозуміти теперішнє становище. Людина завжди є представником не лише свого часу, але й свого середовища, своїх потреб та інтересів, тому і відповіді на поставлені питання є різними у різні часи і в різних народів.

Отже, знання історії дає можливість визначити тенденції розвитку (а особливістю законів суспільства є те, що вони проявляються як тенденції. Тому у минулому соціальне пізнання цікавить те, що впливає на сучасність: нас мало сьогодні цікавлять хрестові походи, але питання становлення держави, менталітету, свободи людини є актуальними для нас і сьогодні, особливо для сучасного українського суспільства.

Накінець, третя особливість соціального пізнання в тому, що у порівнянні з природними явищами чи речами соціальна дійсність складніша й мінлива. Тому її важко відобразити в поняттях, у певній системі категорій. І якщо у природничих науках використовуються штучні мови – чіткі й однозначні – то у соціальному пізнанні ми використовуємо нашу багатозначну, природну мову, ті слова, які вживаємо і в буденній мові, і в науковому пізнанні. Адже сам характер соціальних явищ та процесів не дає можливості точних і однозначних оцінок: наприклад, такі поняття, як “доброта”, “благородство”, “справедливість”, “рівність” та інші не можуть бути точно визначеними. Але така невизначеність, нечіткість мови соціального пізнання об’єктивна, пов’язана зі складністю предмету соціальної філософії.

До сказаного можна, мабуть, додати ще одну специфічну рису соціального пізнання – обмеженість застосування методу експерименту, надзвичайного важливого методу у природничонауковому пізнанні, різновиді суспільної практики. Людству сумновідомі масові експерименти, які проводилися у нацистській Німеччині (холокост та ін.), у сталінські часи в СРСР (Гулаг, масові депортації народів тощо); їх трагічні наслідки відчуваються й сьогодні, у тому числі і в Україні...

 

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.239.150.57 (0.01 с.)