Пізнання як предмет філософського аналізу



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Пізнання як предмет філософського аналізу



Свідомість, як було сказано раніше, завжди є свідомим буттям, вираження стосунків людини до свого буття. Знання – об’єктивна реальність, що дається в свідомості людини, яке вона віддзеркалює у своїй діяльності, ідеально відтворює об’єктивні закономірні зв’язки дійсного світу. Пізнання – обумовлений насамперед суспільно-сторичною практикою процес набуття та розвитку знань, їх постійне поглиблення, розширення і вдосконалення. На яке взаємодіє об’єкт та суб’єкт, результатом якого є нове знання про світ.

Термін “знання” звичайно вживається в трьох основних випадках: 1) здатність, уміння, навички, що базуються на проінформованості, як що-небудь зробити, здійснити; 2) будь-яка пізнавально-значима (зокрема, адекватна) інформація; 3) особлива пізнавальна одиниця, гносеологічна форма відносин людини до дійсності, що існує поряд і у взаємозв’язку з “своїм товаришем” – із практичним відносинам. Другий і третій аспекти – і є предмет розгляду гносеології, теорії пізнання.

Питання про те, чи може об’єктивна реальність бути даною у свідомості людини – а якщо може, то яким саме чином – давно цікавило людей. Переважна більшість філософів і вчених стверджувально вирішують питання про те, чи пізнаваний світ. Однак існує таке вчення, як агностицизм (від грецького agnostos – непізнаваний), представники якого заперечують (цілком або частково) принципову можливість пізнання об’єктивного світу, виявлення його закономірностей і збагнення об’єктивної істини. В історії філософії найбільш відомими були англійський філософ Юм і німецький філософ Кант, відповідно до якого предмети, хоча й існують об’єктивно, але являють собою непізнавані “речі-в-собі”.

При характеристиці агностицизму варто мати на увазі наступне. По-перше, не можна уявляти його як концепцію, що заперечує сам факт існування пізнання, що (факт) агностицизм і не спростовує. Мова ведеться не про пізнання, а про з’ясування його можливостей і про те, що воно собою являє у відношенні до реальної дійсності. По-друге, елементи агностицизму можна знайти у всіляких філософських системах. Тому, зокрема, невірно ототожнювати всякий ідеалізм з агностицизмом. Так, німецький філософ Гегель, будучи об’єктивним ідеалістом, критикував агностицизм, визнавав пізнаванність світу, розробив діалектичну теорію пізнання, вказуючи на активність суб’єкта в цьому процесі. Однак він тлумачив пізнання як розвиток, самопізнання світового духу, абсолютної ідеї.

По-третє, живучість агностицизму порозуміється тим, що він зміг вловити деякі реальні труднощі і складні проблеми процесу пізнання, що і донині не одержали остаточного розв’язання. Це, зокрема, невичерпність, межі пізнання, неможливість повного збагнення вічно змінюється буття, його суб’єктивне переломлення в органах почуттів і мислення людини – обмежених у своїх можливостях і т.д. Тим часом саме рішуче спростування агностицизму міститься в чуттєво-предметній діяльності людей. Якщо вона, пізнаючи ті чи інші явища, спеціально їх відтворює, то “непізнаваної речі-в-собі” не залишається місця.

На відміну від агностиків, прибічники скептицизму не заперечують пі-знаваймість світу, або ставлять під сумнів можливість його пізнання, або немаючи сумніву в цьому, зупиняються на негативному результаті (скептицизм як “параліч істини”). А саме розуміють процес пізнання як “зряче заперечення”, а не як діалектичне (з утриманням позитивного). Такий підхід незмінно приводить до об’єктивізму, хоч скептицизм (особливо “мислячий”) в певній мірі впливає на подолання оман в досяганні істини.

Зародження гносеологічної проблематики в античній філософії. Пізнання і його вивчення не є щось незмінне, раз і назавжди дане, а являє собою “щось діалектичне”, що розвивається за визначеними законами. Вони мають довгу історію, джерела якої ведуть у найдревніше філософію. На кожному етапі свого розвитку знання це резюме історії пізнання, квінтесенція всіх форм людської діяльності, в тому числі насамперед – чуттєво-предметної (практики).

В античній, особливо в давньогрецькій філософії (VI ст. до н.е.- II ст. н.е.), були сформульовані глибокі ідеї про співвіднесення знання і думки, істини й омани, про збіг знання і предмета, про діалектику як метод пізнання та ін. Так, Геракліт висловив ідею про те, що усе тече, усе змінюється й усе переходить у свою протилежність. Але усе тече не як потрапило, а корячись законам “єдиного мудрого”, що властиві і буттю і пізнанню.

Щоб осягнути природу кожного окремого предмета, потрібно вміти прикласти загальний закон. Тому багато вченості, що “розуму не навчає”, Геракліт надає перевагу “єдиному знанню усього”. Виходячи з того, що мислення властиве всім, що всім людям дано пізнавати самих себе і міркувати, він вважає, що людський, суб’єктивний логос (тобто пізнання) має всі можливості бути в згоді з об’єктивним логосом.

Зенон Елейський намагався виразити реальний рух в логіці понять, в зв’язку з чим піддав скрупульозному аналізу протиріччя (апорії), що виникли при спробі мислити рух. Відомі апорії Зенона (“Дихотомія”, “Ахілл”, “Стріла” і “Стадій”) не втратили свого значення і для сучасної науки, розвиток якої пов’язане з розв’язком багатьох протиріч, що виникли при відображені в пізнанні об’єктивного процесу рухів.

Помітними фігурами в історії гносеологічної і діалектичної думки були античні софісти – Протагор, Горгій та ін. Вони надали бурхливого руху людській думці з її вічними протиріччями, без втомним шуканням істини в атмосфері гострих і безкомпромісних суперечок і прагненням знайти тонкі ходи думки. Антична софістика при усій своїй неоднозначності, суб’єктивізмі і “грі слів” мала цілий ряд раціональних моментів. До їхнього числа можна віднести: свідоме дослідження мислення самого по собі; розуміння його сили, протиріч і типових помилок; прагнення розвити гнучкість, рухливість мислення, надати йому діалектичний характер; спроба за допомогою такого мислення “роз’їсти як луг” усе стійке, розхитати кінцеве; підкреслення активної ролі суб’єкта в пізнанні; аналіз можливостей слова, мови в пізнавальному процесі і т.д.

Сократ висунув на передній план діалектичну природу пізнання як сумісного здобуття істини в процесі співставлення різних уявлень, понять, їх порівнянь, поділ, визначення і т.д. при цьому він підкреслив тілесний зв’язок пізнання і етики, методу і моральності.

Раціональний зміст філософії Платона – його діалектика, викладений у діалогічній формі, тобто діалектика як мистецтво полеміки. Він вважав, що буття укладає в собі протиріччя: воно єдине, вічне і плинуче, незмінно і мінливе, спочиває і рухається. Протиріччя є необхідна умова для пробудження душі до міркування, найважливіший принцип пізнання. По скільки, відповідно до Платона, будь-який предмет, будь-яка річ у світі “є рух”, і пізнаючи світ, нам випливає по необхідності, а не по примусу і суб’єктивне свавілля зображувати всі явища як процеси, тобто в становлення і мінливість.

Слідом за елеатами і софістами Платон відрізняв думку (недостовірні, часом суб’єктивні уявлення) від достовірного знання. Думку він поділяв на здогад і довіру і відносив її до почуттєвих речей, на відміну від знання, що має своїм предметом духовні сутності. У гносеології Платона міститься ідея про двох якісно різних рівнів розумової діяльності – свідомість і розум, “націлених” відповідно на кінцеве і нескінченне.

Аристотель в створеній ним логіці бачив найважливіший “органон” (зброю, інструмент) пізнання. Його логіка носить подвійний характер: вона поклала початок формальному підходу до аналізу знання, але одночасно Аристотель прагне визначити шляхи досягнення нового знання, співпадаючого з об’єктом. Він намагається вивести логіку за рамки тільки формальної, поставив питання про зміст змістовної логіки, про діалектику. Тим самим логіка та гносеологія Аристотеля тісно пов’язана з вченням про буття, з концепцією істини, так як в логічних формах і принципах пізнання він бачив форми і закони буття.

Важливу роль в процесі пізнання Аристотель відводив категоріям – “вищим родам”, до яких зводяться всі інші роди істино-існуючого. При цьому він представив категорії не як нерухомі, а як текучі, дав систематичний аналіз цих суттєвих форм діалектичного мислення, вважаючи їх змістовними формами самого буття.

Продемонструвавши віру в силу розуму і підкресливши об’єктивну іс-тинність пізнання, Аристотель сформулював ряд методологічних умов до останнього: необхідність розгляду явищ у їх зміні, “роздвоєння єдиного” – уявлене ним не тільки як закон об’єктивного світу, але як і закон пізнання, принцип причинності та ін. Заслугою Аристотеля являється також те, що він дав першу класифікацію обставин софіських прикладів – суб’єктивіських, псевдо діалектичних ходів думки, що свідчать про уявну мудрість, що виводить пізнання на шлях помилок.

Оцінюючи в загальному античну (точніше – давньогрецьку) філософію і гносеологію, варто вказати на те, що для них були характерні цілісність погляду на світ, відсутність чисто аналітичного, абстрактно-метафізичного розчленовування природи. Остання розглядалася в універсальних моментах єдності всіх її сторін, у загальному зв’язку і розвитку явищ. Однак ця цілісність, що розвивається, була результатом безпосереднього споглядання, а не розвитого теоретичного мислення.

Новий час: емпіризм або раціоналізм? Великий крок у розвитку теорії пізнання був зроблений європейською філософією ХVII-ХVIII cт., у якій гносеологічна проблематика зайняла провідне місце. Ф.Бекон – основоположник матеріалізму й експериментальної науки цього часу вважав, що науки, що вивчають пізнання, мислення є ключем до всіх інших, тому що вони містять у собі “розумові знаряддя”, що дають розуму чи вказівки застерігають його від оман (“ідолів”). Закликаючи підсилювати міцність розуму діалектикою, він вважав, що розповсюджена в його час логіка – перекручена схоластами аристотелівська формальна логіка – марна для відкриття знань. Ставлячи питання про новий метод, про “іншу логіку”, Ф.Бекон підкреслював, що нова логіка – на відміну від чисто формальної – повинна виходити не тільки з природи розуму, але і з природи речей, не “вигадувати і видумувати”, а відкривати і виражати те, що робить природа, тобто бути змістовною, об’єктивною.

Бекон розрізняв три основних типи пізнання: 1) “шлях павука” – виве-дення істин із чистої свідомості. Цей шлях був заснований на схоластиці, яку він піддав різкій критиці, відмічаючи, що тонкість природи в багато разів перевершує тонкість міркувань; 2) “шлях мурашки” – вузький емпіризм, збір розрізнених фактів без їх концептуальних узагальнень; 3) “шлях бджоли” – з’єднання перших двох шляхів, сполучення здатності досвіду і свідомості, тобто чуттєвого і раціонального. Але Бекон відає перевагу досвідченому пізнанню.

Бекон розробив свій емпіричний метод пізнання, яким у нього є індукція – щире знаряддя дослідження законів (“форм”) природних явищ, що, на його думку, дозволяють зробити розум адекватним природним речам. А це і є головна мета наукового пізнання, а не “сплутування супротивника аргументацією”. Важлива заслуга Бекона – виявлення і дослідження глобальних оман пізнання (“ідоли”, “примари” розуму). Важливий засіб їхнього подолання – надійний метод, принципи якого повинні бути законами буття. Метод – органон (інструмент, знаряддя) пізнання і його необхідно постійно пристосовувати до предмету науки, але не навпаки.

Усю філософію і гносеологію Р.Декарта пронизує переконання в безмежності людського розуму, у величезній силі пізнання, мислення і понятійного розсуду сутності речей. Щоб побудувати будинок нової, раціональної культури потрібний чистий “будівельний майданчик”. А це означає, що необхідно спочатку “розчистити грунт” від традиційної культури. Таку роботу у Декарта виконує сумнів: усе сумнівне, але безсумнівний сам факт сумніву. Для Декарта сумнів – це не марний скептицизм, а щось конструктивне, загальне й універсальне.

Після того, як сумнівне “розчистило площадку” для нової раціональної культури, до справи залучається “архітектор”, тобто метод. З його допомогою і передаються до суду чистого розуму всі загальноприйняті істини, що підпорядковуються старанній перевірці їх “довірчі грамоти”, обдуманість їх претензій являє дійсну істину.

За Декартом, розум, озброєний такими засобами мислення, як інтуїція і дедукція, може досягти у всіх областях знання певної вірогідності, якщо тільки буде керуватися щирим методом. Останній є сукупність точних і простих правил, строге дотримання яких завжди перешкоджає прийняттю помилкового за щире.

Правила раціоналістичного методу Декарта являють собою поширення на все достовірне знання тих раціональних способів і прийомів дослідження, що ефективно застосовуються в математиці (зокрема, у геометрії). Це означає, що потрібно мислити ясно і чітко, розчленовувати кожну проблему на складові її елементи, методично переходити від відомого і доведеного до невідомого і недоведеного, не допускати пропусків у логічних ланках дослідження і т.п.

Свій раціоналістичний метод Декарт протиставив як індуктивній методології Бекона, до якої відносилися з одобренням, так і традиційної, схоластизованої формальної логіки, яку піддав різкій критиці. Він вважав необхідним очистити їх від шкідливих і непотрібних схоластичних над шарів та доповнити її тим, що вело б до відкриття достовірних і нових істин. Таким засобом і являється насамперед інтуїція.

Продуктивним методом декартівської філософії і гносеології є: форму-вання ідеї розвитку і прагнення цією ідею застосувати як принцип пізнання природи, введення в математику діалектики за допомогою змінної величини, вказівка на гнучкість правил свого методу пізнання і на їхній зв’язок з моральними нормами і ряд інших.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 34.204.186.91 (0.009 с.)