ТОП 10:

Специфіка соціальної дійсності та її пізнання. Об’єктивне та суб’єктивне в суспільному процесі



Кожна людина, яка проживає життя, відчуває на собі вплив сил, котрі не піддаються наглядному опису і все ж відіграють суттєву роль в тому, як складається її особисте життя і взагалі історичні долі. Людина відчуває, що ці невидимі сили задають певний порядок існування, якому підкоряється кожна людина. Цей порядок і є тим, що ми позначаємо словом суспільство. Інакше кажучи, суспільство – це така система форм, зв’язків та відносин людей, котру вони створюють своєю спільною діяльністю.

Суспільні форми, зв’язки, відносини створюють самі люди; суспільство є продуктом взаємодії людей. Це аксіома, але в той же час суспільство являє собою реальність особливого роду, котра, по-перше, відмінна від природної реальності, а по-друге, від реальності, втіленої в життєдіяльності людей. Більш того, дослідження соціальної реальності дозволяє говорити про закономірності суспільно-історичного розвитку.

Немає такого філософського напрямку, ідеї якого не використовувались би для розкриття таємниць суспільства. Починаючи з античності, зокрема з платонівської “Держави”, робляться спроби розкрити сутність суспільства. Аристотель визначав суспільство як сукупність індивідів, об’єднаних для задоволення “соціальних інстинктів”.

Взагалі, існували дві системи поглядів на суспільство. Перша система розглядала суспільство як незмінне готове об’єднання людей (А.Августин, Т. Аквінський). Згідно другої системи поглядів, суспільство являє собою суму окремих індивідів, які об’єднались свідомо, за особистою волею, тобто суспільство є результатом укладеного між ними договору, конвенції (Гоббс, Локк, Монтеск’є, Руссо, Кант). Обидві системи поглядів прагнуть пояснити суспільство з ідеалістичних позицій, тобто первісною, головною рушійною силою вони визнають, в кінцевому підсумку, або ідеї окремих людей - представників духовної еліти, або світовий дух, або Бога.

В ХІХ столітті Огюст Конт з його орієнтацією на наукове знання сприяв виникненню соціології як спеціальної науки про суспільство. Про це вже йшла мова раніше, але нагадаємо, що він сформулював закон “трьох стадій” пізнання суспільства. Згідно цьому закону, кожна галузь науки історично проходить три стадії: теологічну (фіктивну), метафізичну (абстрактну) та наукову (позитивну). Остання стадія є метою, до якої прагне кожна наука. Конт як засновник позитивізму вважав за необхідне виходити з фактів, досвіду, явищ, відмовившись від філософсько-теоретичних досліджень сутності та причин явищ. До речі, позитивізм і понині має великий вплив на теоретичне обґрунтування сучасних концепцій суспільства. Пізніше на основі положень, вироблених представниками “філософії життя” (Ніцше, Дільтей, Бергсон) та феноменології (Гуссерль, Шюц), виникла соціологія повсякденності.

Історичну довідку можна було б суттєво розширити, але ми цього робити не будемо, оскільки в історико-філософській частині вже йшлося про ті чи інші концепції суспільства. В наше завдання входить розгляд філософії суспільства в її сучасному звучанні.

Якщо синтезувати досягнення різних філософських напрямків, то їх можна звести до декількох узагальнених концепцій: натуралістичних, соціопсихологічних, соціальної дії, матеріалістичного розуміння суспільства та історії.

В натуралістичній концепції підкреслюється особлива роль географічних (клімат, ресурси) і демографічних (населення) факторів, біології людини як детермінант суспільства. Натуралістичні концепції намагаються пояснити суспільні закономірності природними. Соціобіологи, наприклад, дивляться на суспільство очима біологів, хоча, зрозуміло, що суспільне життя не зводиться до біологічних закономірностей.

Соціопсихологія (Дж. Мілль) конструює суспільство за образом та подобою індивіда, а сам індивід розглядається ізольовано від суспільних умов, наприклад, матеріального виробництва. Та й саме психічне соціопсихологія розуміє досить вузько - як безпосередньо залежне від фізіологічного. Зрозуміло, що через психофізіологічне не можна пояснити феномени культури та практики.

Найбільш впливовою школою соціопсихології є фрейдизм, який, в свою чергу, витоки соціального вбачає в інстинктах людини (інстинктивізм). Як ми вже зазначалось в курсі “Культурологія” при вивченні концепцій походження культури, двома головними інстинктами, за З.Фрейдом, є інстинкт життя - Ерос та інстинкт смерті – Танатос. Боротьба цих інстинктів на фоні гіперсексуальності людини лежить в основі суспільного буття. Релігія та мораль покликані послабити надмірну інстинктивну агресивність людей. Соціально та морально неприйнятні імпульси витісняються в несвідоме, звідки вони знову прориваються, ламаючи систему норм та заборон цивілізації - “над-Я”.

Принципові положення соціопсихології отримали свій подальший розвиток у концепції соціальної дії (М. Вебер, Т.Парсонс). Створена М. Вебером “розуміюча соціологія” досліджує суспільство, виходячи із неповторності індивідуального факту. Соціальна дія завжди особистісна та осмислена, вона пов’язує діючу особу з іншими суб’єктами. Кожний суб’єкт частково “запрограмований” існуючими соціальними нормами, він оцінює альтернативи, приймає рішення та домагається їх виконання. Все суспільство виступає як система соціальних дій. Кожна людина виконує певну роль – лікаря, вченого, студента. “Я” – це сума ролей, які засвоюються в результаті соціального досвіду. Індивід формується в результаті соціальної взаємодії, і таким чином відбувається його соціалізація. Психічне стає соціальним.

Концепція матеріалістичного розуміння історії (ще її називають теорією предметної дії), як Вам вже відомо, була запропонована К. Марксом, котрий завжди підкреслював своєрідність та самостійність суспільства як сукупності суспільних відносин. Природа суспільних відносин випливає із суспільного виробництва, котре не зводяться лише до матеріального виробництва. За Марксом, суспільство – це результат діяльності людей, які обмінюються продуктами своєї діяльності.

Із запропонованого стислого огляду існуючих підходів до розкриття сутності суспільства, ми можемо зробити висновок, що суспільство є системним утворенням, котре містить різні рівні організації. На рівні елементів суспільства ми маємо справу з окремими людьми, з їх духовним світом, з різними формами діяльності, а також - продуктами цієї діяльності. Коли ж мова йде про системні властивості як результат взаємодії людей, то ми маємо справу з колективом, соціальною групою, суспільством в цілому. В цьому випадку йдеться і про суспільну психологію, суспільну свідомість, суспільні форми діяльності. Отже, суспільство – це системне утворення, спільна життєдіяльність людей. Соціальне – це системна характеристика суспільства.

Суспільство, як складне та багато в чому суперечливе системне утворення, вивчається багатьма науками (хоча, наприклад, представники деяких філософських шкіл ставили під сумнів існування науки про суспільство), які в тій чи іншій мірі, явно чи неявно, використовують певну його філософську модель. Вона задає загальну картину суспільства, фіксує його закономірні, суттєві відношення та зв’язки. Філософська модель базується на певних вихідних, методологічних філософських принципах, які дозволяють систематизувати величезний емпіричний матеріал, відокремити закономірне від випадкового, причину від наслідків, і, таким чином, представити структуру суспільства, розкрити логіку його розвитку.

Методологічні принципи, в свою чергу, визначаються певною філософською теорією. На цій підставі розрізняються: по-перше, матеріалістичні теорії, котрі всі суспільні явища пояснюють економічними, природними та іншими факторами, незалежними від свідомості людей; по-друге, ідеалістичні, котрі всі суспільні явища, процеси пояснюють волею, свідомістю та іншими ідеальними факторами. Крім того, в залежності від запропонованої філософської моделі, суспільство може бути розглянуто як таке, що розвивається за певними законами та взаємопов’язаними етапами – формаціями (марксизм), або як утворення, що протистоїть природі (філософія життя), або як замкнені цивілізації (суперкультури), між якими не існує єдності та наступності в розвитку.

Важливим є й те, що в філософії не існує моделі чи принципів, котрі мали б абсолютну перевагу та безперечну істинність. Слід пам’ятати про плюралізм філософських концепцій. В кожній філософській теорії є як раціональне зерно, так і слабкі місця. Вивчаючи ці концепції, теорії ми повинні вибирати ті з них, які найбільш адекватно пояснюють та вирішують сучасні проблеми.

Як вже зазначалось, питання про існування закономірностей в суспільному житті і розвитку, а, значить, і існування науки про суспільство ставилось під сумнів. Така позиція має свої певні підстави, які пов’язані зі складністю пізнання соціальних процесів та явищ.

По-перше, закономірні зв’язки в суспільних процесах виявити значно трудніше, ніж закономірності природні, тому що суспільство як вища форма руху матерії є найскладнішим із об’єктів пізнання. При вивченні суспільного життя дуже важко абстрагуватись від індивідуальних, неповторних рис суспільних явищ, щоб виявити загальне, таке, що повторюється, не залежить від одиничних актів волі конкретних людей. Так, в роботах неокантіанців Віндельбанада і Ріккерта (кінець ХІХ – початок ХХ століття) йдеться про принципову відмінність пізнання природи від пізнання суспільства. В суспільстві, вважають вони, немає регулярної повторюваності, як у природі, усі явища суспільного життя - індивідуальні і неповторні, не мають аналогів. Тому на відміну від «генералізуючого» (узагальнюютого) методу природознавства, по відношенню до історії треба застосовувати метод «індивідуалізуючий».

Однак, говорячи про специфіку суспільного пізнання, слід уникати крайнощів. Одна з них – повне перенесення природничонаукового підходу на вивчення суспільних явищ, що пов’язане із зростаючим авторитетом природних наук. Але, з іншого боку, було б помилкою впадати в іншу крайність, стверджуючи, що між природничими і суспільними науками не існує нічого спільного. Так, марксизм наполягає на тому, що в суспільстві діють об’єктивні закони-тенденції. Безліч людей живе кожний своїм життям і своїми цілями, але із їх взаємодії виростає певна об’єктивна рівнодіюча - певні об’єктивні соціально-історичні відносини між людьми, певний об’єктивний порядок їх життя, якому підкоряються усі. Наприклад, приватна власність, закони ринку, відчудження, експлуатація, - об’єктивні характеристики буржуазного ладу, який на певному етапі історично вичерпує себе і історично необхідним стає новий лад. Пізнавши цю об’єктивну тенденцію, люди повинні використати свої знання для того, щоб, організувавшись, сприяти більш швидкій її реалізації. Тобто, згідно марксизму, в суспільстві об’єктивні закони реалізуються лише через свідомі дії людей, а соціальне знання – інструмент і елемент перетворення дійсності. Уся друга половина ХІХ століття пройшла в Європі під знаком соціально-історичного раціоналізму - повної впевненості, що історичні закони - реальність, що їх можна пізнати (і вони вже пізнані) і що треба на основі цього знання діяти.

По-друге, слід зазначити, що труднощі в соціальному пізнанні пов’язані з тим, що суспільство виступає одночасно і як об’єкт, і як суб’єкт пізнання. Люди творять свою власну історію і вони ж самі пізнають її, що привносить в знання значний елемент суб’єктивізму. У зв’язку з цим у ХХ столітті англійський філософ К. Поппер в книзі «Убогість історицизму» (під історицизмом він мав на увазі марксистську теорію матеріалістичного розуміння історії) висловив думку про неможливість передбачення майбутнього в розвитку суспільства. Він вважав, що уявлення про об’єктивні тенденції, котрі дозволяють визначити майбутнє, є не знання, а пророцтва, характерні для дослідників, захоплених активізмом, котрі прагнуть до революційних перетворень. Передбачення, за Поппером, логічно суперечливі: вони або створюють майбутнє, яке пророкують, або самим своїм існуванням викликають до життя сили, що протидіють прогнозу. Нема ніякого закону, що визначає майбутнє, воно непередбачуване. Законом історії називають конструкції, спроектовані на майбутнє, під які прагнуть підігнати життя; не треба перевертати світ у відповідності з «історичним законом». За Поппером, чим менше люди будуть втручатися в природний хід історії - тим краще. Краще поступово вдосконалювати сучасний стан суспільства, соціальні технології повинні бути обережними, продуманими, не можна ломати цілісність соціального організму революціями.

По-третє, вивчення суспільства ускладнюється ще й тим, що воно знаходиться в стані невпинної історичної зміни, і важко виявити в ньому стійке, таке, що повторюється.

Нарешті, сутність соціальних явищ і процесів, закономірні зв’язки між ними виявити значно трудніше, ніж при дослідженні природи, тому що в суспільстві ми маємо справу з колективною поведінкою людей - істот, яким властива свідомість і свобода волі. Цей момент породжує проблему взаємин між об’єктивним та суб’єктивним в суспільних процесах.

Під об’єктивними умовами (чинниками) розуміють всі ті обставини, які не залежать від суб’єкта, тобто свідомості, волі і бажань окремих людей, соціальних груп, партій, всього людства. Об’єктивні умови детермінують діяльність людей. Поза зв’язками з об’єктивними умовами діяльність людей може існувати лише в можливості. Тобто це положення означає, що діяльність людей - в широкому розумінні цього слова - здійснюється не так, як їм забажається, а на основі умов, що спочатку виникають природно, а потім створюються в ході історичного процесу. Об’єктивні умови розділяються на дві групи – природні та історичні. Природні умови розкривають зв’язок діяльності людей із зовнішнім природним середовищем, вони є джерелом природного багатства засобів життя та природного багатства засобів праці. Перетворюючи предмети та сили природи відповідно до своїх потреб, людина створює необхідні їй матеріальні блага. Історичні умови – це продукт діяльності всіх поколінь людей, тих, хто жили, і тих, що живуть нині. До їх складу входять елементи, які притаманні всім суспільствам, а також ті елементи, що властиві лише окремим типам суспільних організацій. Історичні умови змінюються від епохи до епохи, кожне нове покоління не створює історію заново, а продовжує успадковану діяльність, вносячи до неї зміни відповідно до нових потреб.

Суб’єктивні чинники - це цілеспрямована діяльність суб’єктів - мас, соціальних груп, партій, держави, окремих людей з їх свідомістю, волею, вмінням діяти.

І об’єктивні, і суб’єктивні фактори не виступають як щось самодостатнє, а утворюють сторони єдиного цілого, тісно взаємодіють в суспільному житті, між ними існує постійне напруження. Об’єктивні обставини впливають на суб’єктивний фактор, формують його, але останній активно впливає на об’єктивні обставини, може трансформувати їх. Кожне нове покоління, що вступає в життя, формує свою суб’єктивність у відповідності з соціальними реаліями, що склалися. Але воно не просто повторює те, що робили попередники, а реалізує свої власні нові потреби і інтереси, цілі. Особливо яскраво це проявляється в переломні періоди суспільного розвитку.

Абсолютизація суб’єктивного або об’єктивного фактору веде відповідно до волюнтаризму та фаталізму. Волюнтаризм (від лат. волюнтас - воля) перебільшує значимість волі суб’єкта, його свободи і утверджує свавілля, ігноруючи необхідність, об’єктивні обставини, закони суспільного розвитку. Фаталізм (від лат. фатум - рок, доля) абсолютизує об’єктивну закономірність, роль обставин, ігноруючи можливість вільного вибору людей, їх свободи. Взаємодія об’єктивних умов і суб’єктивного фактору виражається у тому, що історію творять люди, але творять не свавільно, а будучи включеними у певні об’єктивні обставини, підпорядковуючись певним об’єктивнимзаконам суспільного розвитку.

Визначення важливості та актуальності суб’єктивного фактору в історичному процесі дає підставу сформулювати закон-тенденцію зростання ролі суб’єктивного фактору в суспільстві. Зазначимо, що філософи помітили, чим далі вперед йде людство, тим сильніше його вплив на навколишні умови, на суспільство і на саму людину. Згадаємо ідею В.Вернадського про ноосферу, тобто про розумну діяльність (суб’єктивний фактор) людини, яка стає визначальним фактором історичного розвитку людства.

 

Суспільство як система. Духовне життя суспільства

Суспільство – це складне системне, цілісне утворення, яке органічно поєднує економічні, соціальні, політичні, ідеологічні, духовні структури. Такі структури втілені в певних формах суспільного життя як відносно самостійних сферах, що різняться між собою видами діяльності людей.

Якщо суспільство в цілому – це велика система, то всередині цієї системи існує досить складна ієрархія підсистем (форм суспільного життя), найважливішими з яких являються економічне, політичне та духовне життя. Існують і інші підсистеми – соціальні, етнічні, демографічні, територіальні тощо, які, в свою чергу, містять в собі інші підсистеми.

Економічне життя суспільства охоплює сферу, де створюються засоби життя. Передусім, це - господарство та його галузі. Економічні відносини (власності або розподілу), економічні установи (управлінські структури), економічні програми (ідеї, рішення уряду). В економічному житті переплітаються матеріальні та ідеологічні відносини, об’єктивне та суб’єктивне.

Політичне життя суспільства включає: по-перше, відносини між соціальними групами, народами, індивідами з приводу влади і відповідну діяльність - політичну боротьбу або співробітництво; по-друге, діяльність політичних організацій та установ, а також систему їх взаємовідносин (держава, партії); по-третє, політичні ідеї, теорії, програми.

В сучасній філософській думці існують такі ідеї та проблеми, які відносять до філософії політики (політичної філософії). Саме вона покликана вивчати фундаментальні світоглядні аспекти політичного світу, особливості політичного життя, ідеї держави та влади. Така загальна настанова обумовлює необхідність пошуку відповіді на цілу низку питань. В силу яких причин можлива політична самоорганізація суспільства? Як створюються, зберігаються, змінюються та розпадаються різні політичні системи? Які основні цілі держави і чи сумісні вони з принципами свободи та справедливості? Що лежить в основі права на владу: божественний закон, право сильного, суспільний договір чи ще якесь інше начало? Тобто політична філософія – це роздуми про принципи політичної організації суспільства.

Духовне життя суспільства – це сфера суспільного життя, спосіб життєдіяльності людей, особлива форма їх буття, яка складається з діяльності по виробництву, споживанню, трансляції духовних цінностей. Це така сфера, де утворюються духовні продукти: наука, мистецтво, освіта та виховання. Основу духовного життя суспільства складає духовна діяльність – діяльність свідомості, в процесі якої виникають певні думки та почуття людей, їх образи та уявлення про природні та соціальні явища. Особливим видом духовної діяльності є розповсюдження духовних цінностей. Результатом цієї діяльності є формування духовного світу багатьох людей, збагачення духовного життя суспільства. Духовна діяльність опосередковується духовними відносинами в суспільстві - пізнавальними, моральними, естетичними, релігійними, які проявляються в повсякденному міжособистісному спілкуванні людей (сімейному, професійному, міжнаціональному).

Духовне життя суспільства в ХХ столітті обумовлене масовістю. Розвиток масової свідомості, про яку ми вже вели мову раніше, відбувається під впливом “людини маси”. Така людина є продуктом масового суспільства – суспільства з переважно міськими формами життя, масового виробництва стандартизованих речей, маніпулюванням смаком та поглядами людей, їх свідомістю та психологією. Людина в такому суспільстві стає безпорадною маріонеткою з “запрограмованою” свідомістю та поведінкою. Вона позбавляється творчого начала та унікальності, а її політична поведінка характеризується апатією та конформізмом (згода, примирення, пристосування до загального настрою та думки). На формування конформізму впливає страх, віра в норми групової солідарності, бездумне дотримання загальноприйнятих стандартів.

Таким чином, духовне життя суспільства – це складне суспільне явище, і його вивчення необхідно для розуміння суспільства в цілому.

В теоретичному плані важливо те, що між існуючими формами суспільного життя існує рівноправність, що дозволяє позбавитися одностороннього детерміністського філософського підходу до суспільства та ширше подивитися на суспільні взаємозв’язки та їх взаємну обумовленість.

В контексті духовного життя суспільства розглянемо феномен суспільної свідомості та її основні форми. Якщо духовне життя суспільства – це форма, спосіб життєдіяльності людей, особлива форма їх буття, котра полягає в діяльності по виробництву, споживанню, передачі духовних цінностей, то суспільна свідомість визначається як ядро духовного життя суспільства. Духовне виробництво зорієнтовано на висування ідей, концепцій, теорій, програм тощо. Здійснюється це виробництво через соціальні інститути науки, мистецтва, релігії і філософії.

Вихідним пунктом аналізу суспільної свідомості як об’єкту філософського дослідження є положення про те, що суспільне буття визначає суспільну свідомість. Ця ідея являється складовою частиною концепції матеріалістичного розуміння історії, поруч з ідеями закономірності історичного процесу та визначальної ролі матеріального виробництва. Із формули: “суспільне буття визначає суспільну свідомість” випливає висновок - аналіз свідомості досліджується через аналіз буття, а духовна діяльність розглядається як функція об’єктивної реальності.

Суспільна свідомість виступає як спосіб інтеграції людей. Така свідомість з’являється як реальність особливого роду, яка має свою логіку розвитку, свою особливу мову, символіку, своє власне виробництво. Продукти цього виробництва (ідеї, погляди, теорії тощо) забезпечують механізм об’єднання людей. Суспільна свідомість бере на себе функцію репрезентації суспільства та суспільного інтересу і формування індивідуальної свідомості.

Суспільна свідомість - досить складне утворення зі своєю структурою, в котрій всі частини взаємопов’язані. В структурі суспільної свідомості дослідники виділяють буденну та теоретичну свідомість, суспільну психологію та ідеологію, форми суспільної свідомості.

Буденна свідомість - це спонтанне відображення людьми всього потоку життя без будь-якої систематизації. Така свідомість базується на повсякденному життєвому досвіді, в якому міститься багато корисних відомостей для орієнтації людей у світі. Разом з тим буденна свідомість повна ілюзій, забобонів тощо. Теоретична свідомість репрезентує систему логічних взаємозв’язаних положень, які розкривають сутність та закономірність суспільних явищ. Теоретичну свідомість розробляють вчені, спеціалісти в різних галузях знань. І буденна, і теоретична свідомість взаємодіють між собою, відіграють свою роль в житті і діяльності людей та в розвитку суспільства.

Суспільна психологія – це несистематизовані уявлення, відчуття, емоції і потяги, в яких безпосередньо відображається соціальна дійсність. Через суспільну психологію проявляється масова свідомість, настрої та відчуття людей, формуються ціннісні орієнтації, настанови, поведінка соціальних груп, націй та народів. Через суспільну психологію більшість людей звикають до загальноприйнятих стереотипів і переживають психологічний дискомфорт при спробі їх зруйнувати.

Розвиток масової свідомості в ХХ столітті відбувається під впливом “людини маси”. Такій людині подобається відчувати себе такою, як всі. Іспанський мислитель Х.Ортега-і-Гасет відмічав, що “людина-маса” не потребує від себе багато, не прагне до самовдосконалення, вона схильна пливти за течією, досить успішно вирішує свої матеріальні потреби і не відчуває внутрішньої потреби вимірювати своє життя високими духовними цінностями; дисципліна духу, вимогливість до себе та до інших їй не притаманні.

В сучасному світі суспільна свідомість та розвиток масової свідомості пов’язані з ментальністю, яку можна визначити, як сукупність певних схильностей людей, соціальних груп до певного типу мислення та дії.

Щодо ідеології, то в структурі суспільної свідомості вона репрезентує систему поглядів та установок, які відображають на теоретичному рівні соціально-політичний устрій суспільства, його соціальну структуру, потреби та інтереси різних соціальних сил. Ідеологія формується під впливом всіх об’єктивних та суб’єктивних умов розвитку суспільства, в тому числі і суспільної психології.

В розвитку суспільної свідомості мають місце різні її форми: моральна, естетична, релігійна, що виникають ще в первісному суспільстві; політична, правова, філософська, наукова, що виникають разом з поділом суспільства на класи.Кожна форма характеризується буденним та теоретичним рівнем. Політична свідомість є сукупність почуттів, настроїв, традицій, ідей, теорій, що відображають інтереси великих соціальних груп, їх відношення одна до одної та до політичних інститутів суспільства, перш за все, до держави. Правосвідомість - форма суспільної свідомості, в якій виражаються знання та оцінка прийнятих в даному суспільстві прав і обов’язків людей, уявлення про те, що є правомірним і неправомірним. оральна свідомість - основна ціннісна форма суспільної свідомості, в якій знаходять відображення загальноприйняті нормативи і оцінки суспільної діяльності. Це система «неписаних» законів, що регулюють людські стосунки, найбільш давня форма суспільної свідомості. Естетична свідомість - усвідомлення суспільного буття у формі конкретно-чуттєвих художніх образів. Мистецтво являє собою особливу діяльність по створенню художніх цінностей, а також сукупність самих продуктів цієї діяльності. Релігійна свідомість - уявлення про існування надприродної реальності (богів), від якої, згідно цими уявленнями, залежить доля світу і людини, і яка визначає певні норми поведінки людини у вигляді релігійних заповідей. Філософська свідомість - теоретично оформлений світогляд, тобто система узагальнених поглядів людини на світ у цілому і на місце людини у світі. Наука - форма суспільної свідомості, що відображає природний, соціальний і внутрішній світ людини в поняттях, законах, теоріях і метою якої є отримання об’єктивних знань про світ.

 

План семінарського заняття

1. Різні підходи до аналізу суспільства в історії філософії.

2. Проблема співвідношення об’єктивного та суб’єктивного в суспільному житті.

3. Основні сфери суспільного життя та їх специфіка.

4. Суспільна свідомість і її структура.

5. Філософії історії: її предмет та основні проблеми.

6. Проблема соціального прогресу та його суперечливий характер.

Проблемно-пошукові завдання

1. Проаналізуйте основні форми суспільного життя.

2. Дати характеристику співвідношення суб’єктивних і об’єктивних факторів суспільного життя.

3. Співставте позиції фаталізму та волюнтаризму щодо розуміння історичного процесу.

4. Дати характеристику матеріалістичного розуміння суспільного життя (за роботами Маркс К. К критике политической экономии. Предисловие; Маркс К., Энгельс Ф. Немецкая идеология.)

5. Дайте характеристику основних рівнів та форм суспільної свідомості.

6. Проаналізувати, які проблеми є предметом дослідження філософії історії як особливої філософської дисципліни.

7. Співставте різні концепції сутності історичного процесу та спрямованості історії, що склалися в історії філософії.

8. Обгрунтуйте, чому, на Вашу думку, саме у ХХ столітті набула поширення синергетична концепція суспільного розвитку.

9. Проаналізувати, в чому сутність раціоналістичного трактування суспільного прогресу. Чому ця концепція є панівною в епоху Нового часу?

10. Охарактеризуйте точку зору Г.Гегеля на прогрес в історії (за роботою “Філософія історії”).

11. Наведіть приклади прояву суперечливості сучасного поступу людства.

12. Проаналізуйте, яку небезпечну суперечність сучасного розвитку людства відзначає А.Печчеї в роботі “Человеческие качества”.

13. Проаналізуйте зміст кожної із 6-и “цілей для людства”, що їх формулює А.Печчеї.

14. Аргументуйте, досягнення якої зі сформульованих А.Печчеї цілей для людства Ви вважаєте найважливішою для успішного вирішення глобальних проблем сучасності.

 







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.239.156 (0.016 с.)