ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Єдність чуттєвого та раціонального в пізнанні



Відображення світу у свідомості людини на основі практики відбувається у двох формах: чуттєвій та раціональній. Процес пізнання завжди починається з безпосереднього живого споглядання, тобто з безпосередньої взаємодії людини в практичній діяльності з предметам і явищами. Основними формами чуттєвого пізнання виступають, як вже зазначалось, виступають: відчуття, сприйняття, уявлення.

Але процес пізнання не може обмежитись тільки чуттєвим рівнем, який не у змозі розкрити внутрішні, суттєві зв’язки між предметами і явищами. Це можливо тільки на якісно новому і вищому етапі пізнання – на рівні абстрактного мислення. Він реалізується у трьох основних формах: поняттях, судженнях, умовиводах (детальніше про них дивись у темі „Логіка: закони та форми правильного мислення”).

Чуттєве і логічне пізнання утворюють нерозривну єдність, хоча в історії філософії існували два напрямки, котрі абсолютизували або чуттєве пізнання – емпіризм, або логічне мислення - раціоналізм. З історії філософії нам відомо, що саме в епоху Нового часу гносеологічна проблематика стає основною. Обидва крайніх підходи до тлумачення співвідношення чуттєвого та раціонального в пізнанні знайшли вираз в найбільш чіткому вигляді у Бекона і Декарта.

Представники емпіризму, найбільш відомими з яких, окрім Ф.Бекона, були Д.Локк і Т.Гоббс вважали що все людське знання випливає з досвіду. Існує спочатку зовнішній досвід, обумовлений відчуттями, і внутрішній досвід, де в результаті здійснення людиною операцій мислення - таких як поєднання, співставлення, абстрагування – з простих ідей утворюються більш складні ідеальні конструкції. Природжених ідей не існує. Душа людини - чиста дошка. Пізнання формується на основі чуттєвого сприйняття за допомогою принципів, тобто загальних правил. Тільки судження, які виражають безпосередню фіксацію фактів за допомогою органів почуттів, є самодостатніми та непогрішними. Навпаки, всі інші судження потребують підтримки від результатів чуттєвого досвіду.

Представниками раціоналізму, окрім Р.Декарта, були також Б.Спіноза, Г.Лейбніц, Г.Гегель та інші. Декарт вважав, що з допомогою інтуїції можна знайти настільки ясні, виразні та самоочевидні ідеї - такі як “існування Я”, “ціле більше од частини” тощо - в достовірності яких неможливо засумніватися. На основі цих базисних природжених ідей за допомогою дедукції можна будувати всю подальшу систему знань, подібно до того, як в геометрії Евкліда із небагатьох аксіом виводяться всі наші знання про геометричні фігури.

Отже, емпіризм та раціоналізм являють собою крайні точки зору і не можуть пояснити усієї складності процесу пізнання. Вже у І.Кант відзначав обмеженість цих підходів. В “Критиці чистого розуму” він пише: ”Без чуттєвості жодного предмету не було б нам дано, а без розсудку жоден предмет не можна було б мислити. Думки без змісту пусті, споглядання без понять сліпі… Розсудок нічого не може споглядати, а відчуття нічого не можуть мислити. Тільки з поєднанням їх може виникнути знання”.

Таким чином, акт пізнання – це завжди єдність, взаємодія чуттєвої і раціональної його форм. Раціональні форми пізнання неможливі без чуттєвого, з якого вони отримують вихідний матеріал, логічне мислення завжди використовує чуттєві наглядні схеми, моделі, символи. В свою чергу, на рівні свідомості чуттєве сприйняття знаходиться під впливом раціонального, не є бездумним, воно завжди осмислене - людина дивиться на світ осмисленими очима. Розуміння діалектичної єдності чуттєвого і раціонального долає метафізичну обмеженість емпіризму та раціоналізму.

 

Філософська теорія істини.

Діалектика абсолютної та відносної істини

Питання про характер відповідності знань дійсності було предметом розбіжностей між різними філософськими напрямками з давніх часів і до наших днів. Розуміння істини як відповідності знань речам сягає античності. Засновник формальної логіки Аристотель заклав традицію визначати істину як відповідність знання про світ самому світу. Це класичне визначення істини, здавалось, повинно було б задовольнити усіх; невипадково багато відомих філософів погоджуються з таким визначенням - Ф. Бекон, Б. Спіноза, Д. Дідро, П. Гольбах, Л. Фейєрбах, К. Маркс та ін. Але проблема відповідності нашого знання дійсності, тобто істинності знання, вимагає пошуку критеріїв, або підстав для відокремлення істини від хибності.

Так, прихильники суб’єктивно–ідеалістичного емпіризму істину розуміють або як відповідність мислення відчуттям суб’єкта (Д. Юм, Б. Рассел), або як відповідність ідей прагненням особистості до успіху (прагматизм), або як форму психологічного стану особистості (екзистенціалізм). Можна було б навести й інші приклади, але і з наведених ясно, що у визначенні істини, насамперед, постає питання: чи можемо ми відокремити в наших знаннях зміст, який не залежав би від нас, тобто від суб’єкту? Невипадково виявлення об’єктивного змісту істинності знання Кант вважав центральним завданням філософії. Вперше у філософії цю проблему усвідомив Сократ, саме він побачив в абстрагованості та ясності наших думок основну ознаку їх істинності. Пізніше Р.Декарт, Б.Спіноза, Г. Лейбніц пропонували в якості критерію істини ясність та виразність того, що мислиться. В ХІХ ст. в неокантіанстві критерієм істини вважалась внутрішня несуперечність самого мислення. А в неопозитивізмі критерій істини зводили до формально-логічної узгодженості суджень науки з вихідними угодами (конвенціями). В марксизмі таким критерієм визнавалась практика як чуттєво-предметна діяльність людини по перетворенню матеріальних систем.

В сучасній філософії особливо виразно виділяються три концепції істини: концепція відповідності, когеренції та прагматичності. Перша концепція істини встановлює відповідність між суб’єктивною формою знань та певним об’єктивним змістом. Когерентна концепція істини базується на встановленні несуперечності висловлювань. Концепція, в якій критерієм істинності виступає практика, називається прагматичною концепцією істини. Американський прагматизм (У. Джемс, Дж. Дьюі ) розуміє істину як корисність думок, ідей в процесі досягнення бажаної мети. Марксистський прагматизм використовує критерій практики для подальшого розвитку концепції відповідності. Практика по відношенню до пізнання виконує трояку роль: являється джерелом пізнання, його метою та критерієм істинності.

В теорії істини виділяють також проблему співвідношення абсолютної та відносної істини. Суть цієї проблеми полягає в тому, що кожна ступінь пізнання обмежена рівнем розвитку науки; істина, яка відкривається наукою на тому чи іншому історичному етапі, не може вважатися остаточною, і тому вона, як образно зазначив Ф. Бекон, є донькою часу. Дійсно, процес наукового пізнання передбачає перехід від попередньої теорії до нової, які між собою пов’язані таким чином, що відносно правильна колишня теорія може тлумачитися в складі нової теорії як відносна істина і як окремий випадок більш повної та точної теорії (наприклад, класична механіка І. Ньютона – частковий випадок релятивістської механіки А.Ейнштейна). Таким чином, зміст наукового знання в цьому процесі характеризується вірогідністю та неповнотою.

Коли йдеться про абсолютну істину, то під нею розуміють повне, точне, всебічне, вичерпне знання про будь-яке явище. Зрозуміло, що досягти такого знання неможливо. Скоріше за все, абсолютна істина означає межу, край, мету, до якої прагне пізнання. А відношення між абсолютною та відносною істиною фіксують лише різні рівні, форми знання, які залежать від розвитку науки, суспільства. Чим вище рівень пізнання, тим ближче ми наближаємося до абсолютної істини. Цей процес триватиме безкінечно довго, тому що рух знання від одного рівня до іншого, більш глибокого, точного не може мати завершення; звідси стає і зрозумілою теза Гегеля, що істина – це процес розвитку знання.

Варто зазначити, що в процесі наукового пізнання визнається наявність абсолютно достовірних фактів, які залишаються істинними незалежно від того, хто і коли їх стверджує (наприклад, послідовність зміни пори року тощо); такі знання не спростовуються наступним розвитком науки. Безперечно, що наука має справу з абсолютними фактами, але враховуючи те, що непізнане безмежне, ми констатуємо, що і абсолютне в процесі пізнання – це лише момент змісту відносної істини. Реальний процес наукового пізнання передбачає зміну однієї теорії іншою, більш глибокою та досконалою. І після кожної появи нової теорії ми вимушені визнати, що абсолютна істина, яка, здавалось, була досягнута в межах старої теорії, в черговий раз виявилась неосяжною. Карл Поппер, маючи на увазі складнощі процесу пізнання, вважав, що теоретичні концепції є правдоподібними, тобто неможливо довести - істинні вони чи хибні. За Поппером, зростання знання не дозволяє зафіксувати істину, однак, багато філософів не погоджуються з ним, стверджуючи, що Поппер абсолютизує момент відносності знання і на цій підставі неправомірно відкидає істину.

Абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Це положення означає, що істинність знань залежить від зв’язків, властивих тим чи іншим явищам, а також від умов, місця та часу, в яких вони розвиваються. Тобто знання, які стверджуються як істинні, можуть бути вірними лише за конкретних умов. Наприклад, положення, що вода кипить при температурі 100 градусів за Цельсієм, вірно з урахуванням умов, а саме - атмосферного тиску.

Діалектика відносної та абсолютної істини демонструє, що наше пізнання, прагнучи до точного і всебічного охоплення оточуючого нас світу, все повніше і глибше відображає об’єктивну дійсність.





Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 18.232.146.10 (0.007 с.)