ТОП 10:

Тематика рефератів і повідомлень



1. Роль етичних чинників у самовизначенні людини.

2. Концепції походження моралі.

3. Давні східні вчення про мораль.

4. Релігійна та світська мораль в епоху Середньовіччя.

5. Співвідношення мети і засобів в моральному вчинку.

6. Мораль і політика.

7. Морального прогрес: за і проти.

8. Роль морального чинника в розбудові української держави.

 

 

Тема 14. Основні категорії етики

Зміст теми: 1. Добро і зло. 2. Свобода та відповідальність. 3. Обов’язок і совість. 4. Честь і гідність. 5. Страждання та співчуття. 6. Сенс життя та щастя.

Щоб бути вільним, треба підкорятися законам (Античний афоризм).

Людина приречена на свободу (Ж.-П.Сартр)

Чиста совість є винаходом диявола (А.Швейцер).

Чесну людину можна піддати переслідуванню, але не обезчестити (Вольтер).

Добро і зло

Розгляд етичних категорій слід починати з понять добра і зла. Вони відносяться до найбільш загальних понять моральної свідомості, позначають діаметрально протилежні характеристики соціальних явищ і виражають найважливіші установки моральної свідомості. Уявлення про добро і зло постійно змінювалось у різних народів. Прагнення зрозуміти зміст цих категорій породило багату класичну філософсько-етичну спадщину.

Узагальнене визначення добра зводиться до позитивних, значимих для людей, необхідних умов життя, воно асоціюється з гармонією та благополуччям. Само слово “добро” має чимало смислових відтінків: в буденній свідомості добро являється результатом суб’єктивної оцінки людиною тих чи інших явищ, які мають для неї певну користь в даних обставинах. Існує і абсолютний смисл добра, коли воно розглядається як вираз позитивного значення явища відносно певної цінності (ідеалу моральності). Добро в абсолютному сенсі являється етичною категорією.

З точки зору гуманіcтичної етики критерієм добра є сприяння прояву дійсної людської сутності, а саме: самовиявленню, самореалізації особистості, її саморозкриттю тощо. В категорії добра втілюються уявлення людей про позитивне в сфері моралі, про те, що відповідає моральному ідеалу: це мир, любов, повага людини до людини, все, що пов’язане з гуманізацією людських відносин.

На відміну від цього в понятті зла відображено уявлення про те, що протистоїть моральному ідеалу, перешкоджає досягненню щастя та гуманності у відносинах між людьми. За своїм змістом зло протилежне добру, воно виражає найбільш узагальнені уявлення про все аморальне, що суперечить вимогам моралі. До зла відносять, наприклад, такі якості як заздрість, пихатість, помста, зарозумілість, злодіяння тощо.

По відношенню до особистості добро та зло виступають у вигляді чеснот (доброчинностей) та пороків. Як властивості поведінки, добро та зло проявляються як доброта та злоба. Наприклад, коли ми говоримо про когось, що це добра людина, то ми маємо на увазі, що це людина чуйна, уважна, здатна розділити нашу радість і т. д.

Категоріям добра та зла притаманні ряд особливостей. Вони носять загальний та універсальний характер, тобто охоплюють не лише характеристики людських якостей, котрі проявляються в міжособистісних стосунках, але і ставлення людини до природи та світу речей. Цим категоріям притаманна історичність - вони змінюються від епохи до епохи. Так, відомо, що традиційному, патріархальному суспільству були притаманні такі властивості як беззаперечне підкорення старшим, нетерпимість до інородців, іновірців тощо. В сучасному ж суспільстві багато чеснот минулого вважаються аморальними; добром вважаються самостійність, свобода творчості, розвиток індивідуальності людини, терпимість. Існують також відмінності в розумінні добра та зла в різних культурах. Так, в західних країнах схвальними якостями вважаються прагнення до самовираження, виділення із загалу, діяльне, войовниче ставлення до зовнішнього світу, суб’єктивний вплив на природу тощо. В країнах же Сходу моральна людина повинна бути гармонійною частиною спільноти, не підкреслюючи свою індивідуальність, сповідувати даоський принцип недіяння - не втручатися в хід речей, плити за течією.

Важливою рисою категорій добра і зла є їх суб’єктивність, пов’язаність з людською свідомістю. В природі немає явищ, які були б добрими чи злими безвідносно до людини. Лише люди, в залежності від їх потреб, інтересів, умов життя, відносять одні речі та явища до розряду «добрих», інші – до «злих». Тобто поняття добра та зла є оціночними, вони несуть в собі елемент людської суб’єктивності, особистої упередженості, емоційності. Різні люди можуть мати різні уявлення про добро та зло. Також в силу тих чи інших причин те, що для однієї людини об’єктивно виступає у вигляді добра, для іншої може бути злом. “Двоколірний” розподіл світу на добре і погане, добре і зле починається ще з дитячого садочку і нерідко (на жаль) проходить через усе життя. Тобто у реальному світі відсутні абсолютні добро та зло, вони можливі лише в абстракції або в надприродному світі.

Цим категоріям притаманна відносність: зло в певних умовах і відношеннях може виступати у вигляді добра і, навпаки, те, що було добром, в процесі розвитку може перетворитися на зло. Уявлення людей про добро та зло неоднозначні. За певних обставин зло можна оцінювати як благо. Наприклад, насилля – безумовний гріх, оскільки життя і свобода людини – вищі цінності. Однак, вбивство може бути морально виправдане і майже вважатися благим діянням у випадку вбивства ворога (особливо у справедливій війні) або вбивства в порядку самозахисту, страти жорстокого злочинця тощо. Веління високої моралі – категорична заборона “не вбий” – перетворюється в правило “не вбивай без крайньої необхідності”. Однак, при цьому вбивство, навіть здійснене в силу необхідності, не перестає вважатися злом. Ще приклад. Науково-технічний прогрес є безперечним благом для людства. В той же час наслідками прогресу є також екологічні та техногенні катастрофи, ядерне та бактеріологічне озброєння та багато іншого. З цієї точки зору науково-технічний прогрес може розглядатися як зло.

Між категоріями добра і зла існує єдність і нерозривний зв’язок. Вони не можуть існувати одна без одної, як не існує самостійно північний та південний полюс магніту. Добро отримує значимість у порівнянні зі злом та стверджується в протиставленні йому. Добро і зло являють собою єдність протилежностей, яка обумовлює їх постійну боротьбу між собою, що визначає спосіб їх існування, і ця боротьба не може бути завершеною остаточною перемогою однією із сторін. Якщо, припустимо, переможе добро, а зло буде знищено, то саме добро «породить» зло, тому що в умовах загального добра «менше» добро буде сприйматися як зло. Найбільш складним є моральний вибір “меншого з двох зол”, бо такий вибір сприймається людиною як трагічний, він потребує мудрості та відповідальності, має непередбачувані наслідки, і його результатом в будь-якому випадку є зло.

Однак, взаємна непереможність добра та зла зовсім не означає, що їх боротьба безглузда і не потрібна. Якщо не боротися зі злом, то воно буде домінувати над добром і спричиняти страждання людям. Тобто сенс цієї боротьби людства зі злом полягає в необхідності усіма можливими засобами зменшувати “кількість зла” та збільшувати “кількість добра” у світі. Але тут виникає дуже складне питання, на яке вся історія культури в тій чи іншій формі прагне дати відповідь, а саме: якими засобами та шляхами збільшувати добро? Існують різні відповіді на це питання – від етики ненасильства до того, що позиції, що «добро повинно бути з кулаками».

Свобода та відповідальність

Однією з найскладніших моральних проблем є проблема свободи. Як вже зазначалось, дія є моральною, коли вона ґрунтується на виборі між добром і злом; така ситуація передбачає свободу людини, її здатність вибирати. В моральному плані мій вчинок чогось вартий лише в тому разі, коли я міг би його не здійснити, а обрати якийсь інший варіант поведінки.

Що ж таке свобода? На це питання деякі філософи традиційно відповідали з позицій співвідношення свободи та необхідності. В цьому контексті існують принаймні дві крайні точки зору на цю проблему - етичний фаталізм та етичний волюнтаризм. Перший абсолютизує необхідність, ставить людину в повну фатальну залежність від об’єктивних обставин, перетворює її в запрограмований пристрій, який діє за певною, визначеною чи Богом. чи долею, чи космічними силами схемою. Тому людина невільна в своїх вчинках: все її життя напередвизначене, вона не в змозі нічого змінити. В той же час в такому випадку людина не несе ніякої відповідальності за свої дії. Наслідком такої позиції є правило: «Чому бути, того не минути».

Друга позиція - етичний волюнтаризм – заперечує будь-яку необхідність та стверджує, що людина абсолютно вільна в своїх моральних рішеннях і повинна діяти лише у відповідності зі своєю волею. Таке розуміння свободи приводить, в кінцевому підсумку, до повної відмови від моральних норм, а це, в свою чергу, дозволяє людині стверджувати свавілля особистих дій як зразок поведінки. Таким чином, і фаталістична, і волюнтаристська концепції заперечують моральну свободу: фаталіст, який абсолютизує необхідність, стає рабом її; волюнтарист, який заперечує роль необхідності, стає жертвою особистої сваволі.

Ідея необхідності як обумовленості людської діяльності у філософії знаходить свій вираз в моральному законі. Суть цього закону була висловлена І.Кантом: “Чини так, щоб максима твоєї волі завжди могла бути, разом з тим, принципом загального законодавства». Слідування моральному закону не вимагає автоматичного підпорядкування, він не позбавляє людину моральної незалежності, він вчить розрізняти добро та зло. Тому цей закон залишає людині право за особистою волею вибрати добро і слідувати йому.

Сучасна гуманістична етика, як і християнський моральний закон, віддають перевагу діям, які продиктовані вільним вибором, а не діям, які регулюються розпорядженнями. Вільна творча доброчесність вище простої покори заповідям. До речі, християнство вчить, що людина є доброчесною тоді, коли вона приймає Божественний моральний закон свідомо та з любов’ю. Тому справжній перехід від морального закону до доброчесності здійснюється саме завдяки бажанню добра, а не під впливом страху покарання. Дійсно вільний той, хто відкидає зло не тому, що воно заборонене, а тому, що воно зло (це так звана якісна свобода).

Моральний закон являється вирішальним фактором у створенні духовного та психологічного клімату, в якому проходить вільна моральна діяльність людини. Моральний закон – це заклик до співробітництва та самореалізації людини. Він не виключає, а, навпаки, передбачає свободу, тобто таку поведінку людини, яка залежить від його особистих дій, свідомості та волі.

Що являє собою механізм свободи, як вона здійснюється? Формою прояву свободи виступає вибір, здійснюваний людиною. В свою чергу, вибір забезпечується волею - духовною спонукальною силою та розумом. Тобто вибір залежить від рівня інформованості та свідомості особистості, тому що рішення приймаються, перш за все розумом, який формує основу для вільного вибору. Вибір є вільним, коли до нього підключені усі інтелектуальні та вольові здібності людини. Але він обмежений та не вільний, коли місце розуму займають почуття страху або обов’язку, викликані зовнішнім примусом.

Серед різних ситуацій вибору, з якими зустрічається людина, однією з найгостріших, особливо в дитячому та юнацькому віці, є вибір між “можна” та “не можна”. Ще більш складною проблемою є зіткнення внутрішнього “хочу” і зовнішнього “треба”. В залежності від того, наскільки легко ми вибираємо між “хочу” та “треба”, можна судити про силу волі та ступінь внутрішньої свободи чи несвободи. Якщо моральні вимоги сприймаються як зовнішні примуси, то це говорить про відсутність свободи. Якщо ж вони усвідомлюються як обов’язок – внутрішій примус - це теж робить людину позбавленою свободи. І лише, коли моральні вимоги зливаються з внутрішніми потребами особистості, можна говорити про вільний вибір.

Отже, моральна свобода – це не просто вибір варіантів поведінки, а перетворення моральних вимог у внутрішні потреби, у переконання людини. Людина досягає свободи в тій мірі, в якій вона здатна свідомо приймати рішення, враховувати наслідки особистої поведінки та керувати ними. Моральна свобода проявляється в умінні робити усвідомлений вибір дій та вчинків, давати їм моральну оцінку, передбачати їх наслідки, здійснювати розумний контроль над своєю поведінкою, відчуттями, пристрастями, бажаннями.

З проблемою свободи тісно пов’язане питання про моральну відповідальність особистості, яка проявляється як зворотна сторона вільно прийнятого рішення, як природний наслідок свободи вибору. Бути вільним, самостійним – значить бути відповідальним. Цілком очевидно, що, не маючи свободи, людина не була б у змозі відповідати за свої вчинки. Якщо ж людина може обирати той або інший варіант поведінки, то вана має нести відповідальність за обране і вчинене нею. Більш того, між свободою та відповідальністю існує пряма залежність: чим ширше свобода, тим більше відповідальність. Такий зв’язок і дає підставу філософам називати свободу не благом, а важкою долею людини.

В деяких етичних концепціях зв’язок між свободою та відповідальністю розривається. Так, фрейдизм заперечує відповідальність людини на тій підставі, що всі її вчинки носять, в основному, несвідомий характер. Екзистенціалісти стверджують, що особистість відповідальна перед самою собою, перед своєю сутністю. Часто-густо і в нашій свідомості ці поняття розділені: свободу ми відносимо до прав особистості, а відповідальність сприймається як один із нелегких та малоприємних обов’язків. Нерідко люди змішують прагнення до свободи з бажанням уникнути відповідальності, а здійсненний вчинок виправдовують, проголошуючи його своєю особистою справою.

Різні підходи пояснюються тим, що існують різні рівні відповідальності та різні її ступені. Види відповідальності визначаються тим, перед ким (чим) та за що людина несе відповідальність. Розрізняють наступні види відповідальності:

- відповідальність людини перед самою собою: я роблю вибір і в кінцевому підсумку “обираю себе”, своє життя, свою долю і тому несу за це відповідальність; цей вид відповідальності проявляється в наших сумнівах, відчутті провини, жаху тощо. Часто людина прагне усю відповідальність за свої помилки та невдале життя покласти на долю, обставини, рідних, близьких тощо;

- відповідальність людини за свої конкретні дії та вчинки перед іншими людьми. Тут моральна відповідальність (каяття совісті, острах перед суспільною думкою) часто співпадає з правовою та адміністративною відповідальністю. Вона визначається тим, що людина своїми діями завжди якось впливає на оточуючих. Ми повинні враховувати це, а значить, і нести відповідальність за кожний свій вчинок, котрий має відношення до інших людей. Наприклад, безвідповідальне рішення, прийняте інженером на виробництві, може вилитися у катастрофу для підприємства;

- відповідальність людини перед світом та людством, яка проявляється, за термінологією екзистенціалізму, у вигляді турботи про світ, пронизаною тривогою за нього. Цей вид відповідальності виражається формулою: “Я відповідаю за все”. Така відповідальність породжується всебічними зв’язками особистості та суспільства. Частіше за все ця відповідальність носить опосередкований характер. Наприклад, відповідальність педагога перед суспільством обумовлена тим, що він (або його колеги) погано навчили та виховали майбутніх політиків, економістів, інженерів.

Міра відповідальності у різних людей в різних ситуаціях неоднаков,а і залежить вона, перш за все, від самостійності здійсненного, від значимості дій для долі інших людей. Так, в екстремальних умовах, коли потрібно негайно приймати рішення, від якого може залежати життя людей, міра відповідальності набагато вища, ніж в звичайних умовах. Міра відповідальності визначається й масштабами прийнятих рішень: вона може бути різною в залежності від того йде мова про долю окремого підприємства чи про долю держави (наприклад, прийняття рішення про ведення воєнних дій). Важливим є й те, що міра відповідальності визначається впливовістю, авторитетом або посадою особистості, котра приймає рішення: відповідальність директора великого підприємства набагато вище, ніж відповідальність його робітника.

 

Обов’язок і совість

З допомогоюцих двох категорій загальні соціально-моральні вимоги трансформуються в моральні проблеми конкретного індивіда. Вони утворюють морально-психологічний механізм самоконтролю, який тісно пов’язаний з відповідальністю особистості.

Моральний обов’язок – це перетворення вимог суспільної моралі в особистий імператив конкретної особи та добровільне його виконання. Джерелом обов’язку є суспільний інтерес. В обовёязку він набуває наказового характеру, формуючи моральні вимоги індивіда по відношенню до інших людей і до самого себе.

Наступний момент, який слід підкреслити при характеристиці змісту поняття обов’язок, пов’язаний з тим, що це не лише моральне зобов’язання людини, яке вона виконує під впливом зовнішніх вимог, а і внутрішнє моральне спонукання. Тобто важливою рисою обов’язку є його добровільність. Разом з тим існують різні рівні добровільності: від виконання за примусом або через острах перед суспільною думкою до слідування обов’язку за внутрішньою потребою. Це багато в чому залежить від ситуації, але справжнім моральним обов’язком є вільне дотримання суспільно-необхідних вимог або особисте зобов’язання, яке не залежить від будь-яких зовнішніх та внутрішніх примусів.

Люди морального обов’язку активні, діяльні, вони вкрай чутливі до будь-якої несправедливості і активно стверджують у житті добро. Моральний обов’язок спонукає таких людей до активної громадянської позиції. Однак, існує і інший тип людей: вони прекрасно знають про існування та зміст суспільного обов’язку, але байдужі до нього, сприймають його як щось далеке, зовнішнє по відношенню до них. Такій людині «плювати на все», вона «нікому нічого не винна».

Існує «ієрархія» обов’язків: обов’язок перед суспільством, перед колективом, перед родиною, окремо перед матір’ю, дітьми, перед «ближніми» - друзями, нарешті, перед самим собою. При цьому такі обов’язки часто можуть суперечити один одному, наприклад, обов’язок сина перед матір’ю і обов’язок його перед дружиною. У виборі вчинку в цьому випадку вирішальне слово належить совісті.

Совість - це здатність до активної самосвідомості, самооцінки особистого ставлення до оточення, до діючих в суспільстві моральних норм. Вона виконує функцію внутрішнього регулятора поведінки людини. Різноманітність ситуацій, в яких опиняється сучасна людина, не дозволяють передбачити процедуру дій, надати готовий рецепт поведінки для кожного конкретного випадку. Моральним саморегулятором поведінки в усіх цих ситуаціях виступає совість. Вона діє як побудник, що спрямовує нас на дотримання моральних вимог; вона може також діяти як фактор, що забороняє той чи інший вибір, коригуючи наші дії. Совість завжди несе в собі моральну оцінку наших вчинків, викликаючи відповідні моральні переживання. Остання обставина особливо важлива. І хоча совість формується на основі моральних вимог навколишнього світу і відображає їх об’єктивний характер, вона, перш за все, є особистісною оцінкою фактів, виразом нашого суб’єктивного ставлення до явища, що морально оцінюється.

Німецький філософ Л.Фейєрбах поняття совісті пов’язував з співчуттям, яке загострене усвідомленням того, що саме ти і є винуватець страждання іншого. Інакше бачить природу совісті З.Фрейд. На його думку, це особливий вид неврозу, своєрідне ярмо, що перетворює людське життя на низку мук та страждань. Гуманістична етика оцінює природу совісті не так песимістично. Аналізуючи совість в більш широкому контексті людських відносин, вона встановлює її органічний зв’язок з поняттями обов’язку та відповідальності, а через них – з добром та злом.

Взаємозв’язок між совістю та обов’язком утворює єдиний морально-психологічний механізм регуляції поведінки особистості, в якому совість виступає в якості підстави для виконання обов’язку. Зазначимо, що між совістю та обов’язком можуть виникати конфлікти, які породжуються, як правило, розбіжністю між цілями і інтересами особистості та суспільства. Протиріччя між обов’язком і совістю – це проблема досить актуальна, вона має відношення і до нашого сьогодення. (Тут було б доцільно студентам самостійно навести приклади подібної суперечності).

В українській мові слово «совість» виникло від старослов’янського «себе знати». Ми зобов’язані знати, до чого готуємо себе в критичних ситуаціях, що було в нас в момент здійснення вчинку і що після нього. Нам відомо, що в розмові з власною совістю людина наодинці сама з собою і тому може бути цілком відвертою. Можна обдурити інших, можна «не помітити» щось небажане, але обдурити власну совість неможливо - це свідок, котрий завжди з тобою, сховатися від якого неможливо. Згадаємо О.Герцена: “Беспощаднее инквизитора нет, чем совесть”.

І в той же час совість як засіб самооцінки не абсолютна: вона може бути поблажливою, - адже ж вона – “моя”. І якщо її не можна обдурити, то можна хоча б «умовити». Існує цілий набір добре усім відомих умовлянь, призначених для укладання угоди з совістю: «я хотів, як краще», «усі так роблять» тощо. Тому цілком покладатися на совість теж не можна. Існує таке явище як підміна совісті холодним раціональним розрахунком, котре може привести до блюзнірства. Суспільство, побудоване цілком на раціональних принципах, може стати “надрозумним”, але при цьому перестане бути людяним.

Проблема полягає в тому, щоб активізувати совість, зробити її вищим суддею усього нашого життя. Нам добре відоме таке поняття як каяття совісті, тобто сором за зроблене, за те, що мав намір зробити, за ті наслідки, які могли б бути чи не бути. Каяття, муки совісті – це усвідомлення своєї провини, осмислення аморальності вчинених дій. У будь-якому випадку ступінь переживань, “мук совісті” залежить від характеру вчинку та рівня свідомості людини, від її здатності та звички справедливо і критично оцінювати власну поведінку та поведінку інших. Моральним результатом цих переживань є каяття, зміст якого полягає в гармонізації відношень між обов’язком та совістю. Каяття являє собою зумовлений роботою совісті акт глибокого перегляду людиною засад власної поведінки й свідомості. Моральної цінності каяття набуває як вільне духовне самовизначення, будучи вимушеним воно втрачає моральну значимість.

В богословській та філософській літературі каяття як душевний акт являє собою поєднання таких елементів: визнання суб’єктом певних дій або помислів, відповідальність за які він несе; відкрите засудження ним цих помислів або дій; вияв готовності зазнати за них справедливого покарання.

Каяття завжди є важкою справою для людської душі. Людина, яка розкаялася, мусить спокутувати свої провини – відпрацювати, вистраждати. Тема каяття протягом тисячоліть посідала важливе місце в різних культурах і релігіях, але і в сучасний культурі уявлення про розкаяння і покаяння аж ніяк не виглядають анахронізмом. В період перебудови й лібералізації суспільного життя в нашій країні проблема покаяння постала з особливою гостротою. Звичайно, щоб прийняти на себе обов’язок покаяння, потрібна духовна мужність. Але такий “труд душі” ніколи не буває марним: він знімає напруження злої пам’яті, ліквідує зародки майбутніх непорозумінь і конфліктів, він спрямовує душу до творчого пошуку добра в самій собі й в оточуючому світі.

Важливим і одним з найскладніших феноменів моральної самосвідомості, поруч з совістю, є сором. Сором - являє собою відчуття людиною своєї невідповідності прийнятим в даному середовищі нормам і очікуванням. Він переживається як у випадку дійсної невідповідності, так і уявної. Переживання сорому тим сильніше, чим важливішим і більш значущим для людини є думка осіб, котрі можуть виразити свій осуд з приводу порушення норм. Взірцеву формулу сорому дав Г.Гегель у своїй “Енциклопедії філософських наук”, зазначивши, що сором являє собою “реакцію на суперечність мого власного прояву з тим, чим я маю і хочу стати, отже захист мого внутрішнього єства проти неналежного виявлення його назовні”. Отже, людина, має соромитися того, що принижує її моральну гідність.

 

Честь і гідність

Людина не може бути байдужою до того, що про неї думають, які оцінки виносять її вчинкам і усьому її життю інші люди. Вона не може не міркувати про своє місце серед інших людей. Тобто між людиною та навколишнім світом (суспільством, іншими людьми) існує духовний зв’язок, який виражається в категоріях “честь” та “гідність”. Вони відображають моральну цінність особистості, репрезентують оцінку моральних якостей та вчинків людини.

Честь як моральний феномен є передусім зовнішнє визнання вчинків людини, її заслуг, які проявляються в шануванні, авторитеті, славі. Відчуття честі, внутрішньо властиве особистості, пов’язане з прагненням домогтися високої оцінки (похвали, популярності) з боку інших. Гідність – це внутрішня впевненість у власній цінності, почуття самоповаги, яке проявляється в опорі будь-яким спробам зазіхнути на свою індивідуальність та певну незалежність. І лише потім гідність людини повинна отримати суспільне визнання. Таким чином, механізм функціонування честі передбачає рух від зовнішнього визнання до внутрішнього бажання цього визнання; а гідності - рух з середини духовного світу до суспільного визнання.

Поняття гідності більш універсальне. Честь – це оцінка людини з позицій певної соціальної групи, конкретної історичної спільноти. Наприклад, коли мова йде про військову, професійну, жіночу честь, то тут маються на увазі певні моральні якості, притаманні представникам даного середовища. Гідність же підкреслює значимість особистості як представника людського роду, тобто це оцінка з точки зору людства: кожному індивіду притаманна гідність вже тому, що він людина.

Історично поняття честі та гідності розвивались в тісному взаємозв’язку, вони передбачають та взаємно доповнюють одне одного, тобто є комплементарними. Якщо честь – це те, що людина повинна завоювати, те, чого вона повинна домагатися, то гідність належить їй по праву народження. Поняття честі пов’язане з соціальним статусом особистості, її відповідністю вимогам та очікуванням, які пред’являються групі, до якої людина належить; поняття ж гідності байдуже до них. Людська гідність бомжа анітрохи не менша, ніж людська гідність представника вищих соціальних шарів, хоча свідомість та почуття гідності у них може бути різним. Такі тонкості в тлумаченні цих категорій особливо важливі, коли мова йде про оцінку людини та дотримання її прав в свобод: я можу не виказувати людині честі, пошани та поваги, але я зобов’язаний рахуватися з її людською гідністю. Неприпустимість приниження та попрання прав людини випливає саме із цього положення.

Людська гідність виражається в так званих “природних правах” (Дж.Локк): праві на життя, на свободу, на власність. В ХХ столітті ці та інші права були зафіксовані у “Загальній декларації прав людини”, де проголошуються умови, що забезпечують людині гідне існування. На жаль, держава часто-густо порушує ці права, а люди інколи і не знають про них. Наприклад, приниженням людської гідності є прописка або отримання дозволу на виїзд в іншу країну, оскільки це – порушення прав людини.

Вищим проявом людської гідності прийнято вважати благородство. Благородство – це моральна велич людської особистості. Воно може бути притаманним будь-якій людині, здатній чесно та сумлінно виконувати свій обов’язок, жити за високими моральними мірками.

Якщо право на гідність людина, як вже відзначалося, отримує з моменту появи на світ тільки тому, що вона людина, то честь здобувається нею в процесі всього життя. Коли кажуть: “Бережи честь з молодих літ”, мають на увазі, що своє добре ім’я людина починає завойовувати з перших кроків свого свідомого життя. Однак, честь – це не просто добра слава про людину, яка володіє такими якостями як відповідальність, принциповість, щирість, надійність тощо. Честь треба заслужити особистими діями. Різні обставини і різні сфери діяльності примушують говорити про честь не абстрактно, а стосовно конкретної ситуації. У зв’язку з цим і постає проблема професійної, сімейної честі.

Між честю та гідністю існує певний зв’язок і досить складна кореляція (взаємна узгодженість). По-перше, не можна сказати, що чим вище у людини почуття особистої гідності, тим більше у неї розвинене честолюбство. Людина горда, тобто така, якій притаманне почуття особистої гідності, може бути в той же час настільки скромною, що зовнішнє визнання її не тільки не хвилює, але і відштовхує своєю суєтністю. До речі, зайва скромність взагалі не завжди корисна. Вона заважає честолюбству, а здорове честолюбство необхідне для успішної діяльності практично в усіх сферах.

 

Страждання та співчуття

В різних релігійних та філософських вченнях поняття “страждання” та “співчуття” визначаються більш-менш однаково. Під стражданням розуміють фізичну або моральну муку, біль. Співчуття визначається як жалість, яка викликана муками, біллю іншої людини.

В античних уявленнях страждання випадало на людину за примхою долі або випадку, в християнському вченні головним джерелом страждання є муки тіла та душі від зовнішнього насильства, муки тіла від хвороб та муки духу як наслідок гріхів. З християнської точки зору смерть та страждання присутні в світі як результат гріхопадіння людей. До цього їх в світі не було. Страждання приносить в світ людина, коли вона грішить та руйнує себе злом. І лише Христос, добровільно прийнявши на себе гріхи світу, робить страждання заставою спасіння. Християнство стверджує, що крайньою формою усіх страждань, котрі ведуть людину до спасіння, є пронизана співчуттям любов до всього, що гине внаслідок гріха.

В західній філософії Нового часу страждання і співчуття оцінювались по-різному. Якщо І.Кант, Г.Гегель та інші філософи прагнули виключити співчуття з етики, то А.Шопенгауер, навпаки, перетворює цей стан у наріжний камінь етики, розповсюджуючи його навіть на відношення людини до тварин. Він писав: “...Чим більше людина страждає, тим скоріше досягає вона істинної мети життя, чим щасливіше вона живе, тим далі від неї ця мета...”.

Ніцше оцінює страждання та співчуття неоднозначно. Він відкидає співчуття як депресивний стан, котрий принижує цінність життя, і вважає його “проявом дурного смаку”: “Співчуття називається доброчесністю в усіх маленьких людей: вони не вміють поважати велике нещастя, велике неподобство, велику невдачу”. Тому мораль, в якій вшановується співчуття, Ніцше вважає мораллю рабів. В той же час Ніцше дає високу оцінку стражданню як умові формування величі духу. Обґрунтовуючи роль страждання, він пише: “Страждання робить людину аристократом: воно відокремлює її від інших”.

За С.К’єркегором, існування людини передбачає і потребує постійного духовного напруження та страждання, тобто страждання розглядається ним як атрибут людського існування.

Також і українсько-російський філософ М.Бердяєв вважає страждання умовою формування та існування особистості. На його думку, положення: “я страждаю, отже, я існую” - значно вірніше та глибше декартівського: “я мислю, отже, я існую”. Самим важливим питанням людського існування, на думку М.Бердяєва, є питання про те, як перемогти страждання, як перенести його, як зменшити кількість страждання для усіх людей. Бердяєв виділяє два види страждань: одні пов’язані з соціальними причинами і долаються змінами соціального ладу, розвитком наукового знання; інші пов’язані з трагічною основою життя, і вони не долаються жодними соціальними перетвореннями. Страждання в цьому світі не є лише зло: без нього людина перетворилася б у тварину. Перемагати страждання людина може любов’ю та творчістю, а полегшується особисте страждання тоді, коли людина починає відчувати страждання іншого.

ХХ ст. з його природними та соціальними катаклізмами привносить у світ те, що Е. Фромм назвав “загальним характером страждання”: “Не слід забувати, що страждання – це, напевно, єдиний емоційний стан, котрий є загальним для усіх людей”.

Як правило, причини загального характеру страждання коріняться не в самій людині, а в оточуючому світі. Людина живе в певний історичний період, в конкретному суспільстві та державі, з дитинства засвоює культуру та релігію свого етносу. Все, що відбувається в суспільстві, впливає на її життя, знаходить відгук в її душі. І цим відгуком часто буває страждання: війни, революції, бідність, зростання тероризму – все це породжує страждання мільйонів людей.

Але не лише соціальні причини породжують страждання людей. Стихійні сили природи (землетруси, повені тощо) забирають тисячі життів, залишають людей без житла та майна. А скільки страждань принесли і ще можуть принести так звані техногенні катастрофи.

Важливим питанням, пов’язаним зі стражданням, є питання його сенсу. Страждання не страшне, якщо воно має гідну мету. Але відніміть у людину віру в сенс її страждань, і у неї опустяться руки. Висновок тут такий: найтяжче в стражданні – його безцільність, безглуздість.

Важливим також є розуміння причини наших страждань, що дозволяє набути необхідного життєвого досвіду і запобігти їх іншого разу. Питання про причину страждань в самому загальному вигляді пов’язане з проблемою добра та зла. Питання ж про сенс страждань пов’язане з питанням про сенс життя, про те покликання, заради якого живе людина. В цьому контексті саме страждання може розглядатися як школа життя. Адже ми знаємо, що страждання, пережите нами після якогось нашого поганого вчинку, вчить нас справедливості. Наприклад, я образив людину, а невдовзі й сам пережив гіркоту образи від іншого. І це страждання нагадало мені про те, котре спричинив я. Подібні страждання практично повертають нас до “золотого правила” моралі: не робити іншому того, чого не бажаєш собі.

Існує думка, що страждання очищає душу. Свого часу Аристотель про це сказав так: “Нічому доброму в житті не можна навчитися інакше, ніж через страждання”. А російський письменник Ф.М. Достоєвський усією своєю творчістю стверджував, що потреба людини в очищаючій скорботі є настільки великою, що часто людина сама шукає помсти, покарання, страждання, аби заспокоїти свою совість.

Страждання можуть облагороджувати людину, виступаючи джерелом великих моральних цінностей: вони приводить нас до віри, любові, духовної сили. Страждання роблять нас чуйними до чужого горя, здатними до розуміння людської душі. Із страждання людина, як правило, виходить сильнішою.

Зрозуміло, що вплив страждання на моральне лице особистості не проявляється автоматично. У випадку, коли страждання служить самовираженню, самоствердженню людини, воно має сенс, і для таких людей життя без страждань безглузде. Відомі слова О.С.Пушкіна: “Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать”. Однак, далеко не всі люди таким чином відносяться до страждання, багато хто з них бувають роздавленими стражданням, і тоді воно викликає у людей жах та прокляття.







Последнее изменение этой страницы: 2016-12-12; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.108.61 (0.015 с.)