Модуль І. Філософія науки як особлива галузь знання

Лекції

з дисципліни “ Філософія науки ”

для студентів-магістрантів

спеціальності 8.130102 ”Агрономія ”

 

 

 

Модуль І. Філософія науки як особлива галузь знання

Тема № 1.Наука як феномен культури

План

1.Філософія науки в системі філософського знання.

2.Поняття науки.

3.Функції науки.

Філософія науки в системі філософського знання

Бурхливий розвиток науки в ХХ-ХХІ ст., поширення її впливу майже на всі галузі сучасного суспільства викликають потребу в аналізі науки як специфічного явища в системі культури. Комплексний підхід до вивчення науки повинна здійснювати філософія науки.

Філософія науки - це розділ філософії, предметом якого є цілісне і комплексне осмислення науки як специфічної галузі людської діяльності в усіх її аспектах - пізнавальному, методологічному, соціокультурному та ін.

Розвиток самої філософії науки в другій половині XX ст. веде до фор­мування її як комплексної дисципліни. Загальну логіку історичного розвит­ку науки, його періодизацію вивчає історія науки. Головним, найбільш роз­винутим підрозділом філософії науки є методологія науки. Якщо раніше поняття методології науки охоплювало переважно сукупність уявлень про філософські основи науково-пізнавальної діяльності, то зараз вона являє со­бою внутрішньо диференційовану і спеціалізовану галузь знання. Від теорії пізнання, яка досліджує пізнавальний процес у цілому, методологію науки відрізняє акцент на методах, шляхах досягнення істинного та ефективного в практичній діяльності знання. Методологія науки відрізняється своєю спрямованістю на вивчення внутрішніх механізмів, логіки руху й ор­ганізації знання.

Методологія науки вивчає структуру пізнавального процесу та його елементів (наукових мов, теорій, гіпотез, наукових пояснень тощо), методи формування, організації й обгрунтування знання.

Предметом методології науки є загальні закономірності та тенденції наукового пізнання як особливої діяльності з виробництва наукових знань в їх історичному розвитку і соціокультурному контексті. Головна мета мето­дології науки - виявити й дослідити передумови, рушійні сили, закономірності зростання і функціонування наукового знання. Особлива увага приді­ляється аналізу формування, структурі, розвитку і зміні наукових теорій.

Сучасна методологія науки не має мети розробити універсальний ме­тод або систему методів, які могли б забезпечити успіх для всіх наук. Вона не формулює якихось спеціальних рецептів і наказів, які б нав'язувались ученим. Вона намагається всебічно, повніше описати й пояснити феномен науки на різних етапах її розвитку, заради більш глибокого усвідомлення загального контексту науки як цілого та власне мі­сце у системі наукового поступу. В останні десятиліття потужно розвивається філософія техніки, яка все більше набуває характеру самостійної філософ­ської науки. Соціокультурні аспекти функціонування і розвитку науки ви­вчає соціологія науки.

Поняття науки

Наука є досить складний, багатоплановий феномен у сучасній культу­рі. До того ж у своєму історичному розвиткові природа її постійно зміню­ється. Ускладнює аналіз буття науки її неоднорідний характер. Наука скла­дається з різноманітних наукових дисциплін, які суттєво відрізняються предметами, ідеалами і нормами наукового дослідження. Так, у сучасній на­уці можна виділити принаймні чотири класи наук, між якими важливо знай­ти спільні риси. Це: 1) логіко-математичні; 2) природознавчі; 3) інженерно-технічні; 4) соціально-гуманітарні.

У загальному плані наука може бути визначена як раціонально-предметна діяльність свідомості. Її мета - утворення теоретичних моделей предметів на основі зовнішнього досвіду. Виділяють такі головні властивос­ті наукової раціональності: об'єктивна предметність (емпірична або теоре­тична), однозначність, доведеність, перевірність (емпірична або аналітична), здатність до вдосконалення. Важливо зазначити, що реалізація кожної влас­тивості наукової раціональності досягається суттєво різними засобами в різ­них класах наук.

У загальній характеристиці науки виділяють також три її головні ас­пекти (підсистеми): 1) наука як особливий вид діяльності; 2) наука як ре­зультат цієї діяльності; 3) наука як особлива соціальна інституція.

1). Наука як пізнавальна діяльність

Наука - це пізнавальна діяльність. Кожна діяльність - це цілеспрямо­вана, процесуальна, структурована активність. Структура будь-якої діяльно­сті складається з трьох головних елементів: мета, предмет, засоби діяльнос­ті. Мета наукової діяльності - здобуття нового знання. Тільки в науці здо­буття нового знання є головною метою. Наука орієнтується на предмети й об'єктивне дослідження дійсності, об'єктивних законів зміни і розвитку об'єктів. Вивчаючи об'єкти, які перетворюються в процесі діяльності, наука не обмежується пізнанням тільки виявлених предметних зв'язків. Мета нау­ки - передбачити можливі майбутні зміни об'єктів. Засоби - це наукова апаратура, методи, які використовуються в наукових дослідженнях.

Але власне наукова діяльність не зводиться до чисто пізнавальної. Вона є суттєвим аспектом інноваційної діяльності, спрямованої на розроб­лення нових товарів. Наукові інновації є первинним і головним ланцюгом сучасної наукоємної економіки. Як частина інноваційної діяльності наука являє собою послідовну реалізацію наступної структури: фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, дослідно-конструкторські розробки. Тільки ланка „фундаментальні дослідження" має своєю безпосередньою ме­тою здобуття нових знань про об'єкти; при цьому в загальній структурі сучасної ін­новаційної діяльності вони займають не більше від 10 % усього обсягу нау­кових досліджень. Усе інше припадає на ті елементи структури наукової ді­яльності, які спрямовані на утворення і масове виробництво нових товарів цивільного, військового та соціального призначення. Не просто пізнавальні новації, а максимально корисні інновації - головна вимога сучасного суспі­льства до наукової діяльності.

2). Наука як специфічний тип знання

У результаті безперервної праці вчених людство здобуває знання, ма­сив якого швидко збільшується. Видатний філософ науки К. Поппер цей ас­пект науки назвав: „Це те, що знаходиться в бібліотеках". У процесі навчан­ня в університеті, засвоюючи різні наукові дисципліни, студенти мають сто­сунки з наукою перш за все як системою знань. Сукупність наукових знань утворює наукову картину світу, яка суттєвою мірою визначає наш світогляд.

Науку як специфічний тип знання досліджує логіка і методологія нау­ки. Головною проблемою тут є виявлення тих ознак, які є необхідними та достатніми для відрізнення наукового знання від результатів інших видів пізнання (в мистецтві, релігії, в буденному й інтуїтивно-містичному досвіді та ін.). Звичайно виділяють такі особливості наукового знання: предмет­ність, однозначність, визначеність, точність, системність, логічна доказо­вість, перевірність, практична корисність. Але дослідження філософів науки другої половини XX ст. переконливо показують, що в реальному функціо­нуванні науки ці стандарти частіше за все не виконуються не тільки в соціа­льно-гуманітарних науках, але й у математичних теоріях. Ці вимоги до нау­кового знання являють собою той науковий ідеал, до якого потрібно намага­тись наблизитися.

3). Наука як соціальний інститут

Сучасна наука є достатньо складною системою наукових організацій, які забезпечують діяльність учених і підготовку молодих кадрів. Вона ста­новить систему соціально підтримуючих структур, які спеціалізуються на здобутті об'єктивного суспільно корисного знання. Система наукових орга­нізацій утворює мережу дослідницьких, навчальних, просвітницьких, допо­міжних закладів, які орієнтуються на збагачення та відтворення знань і нау­кових відносин, забезпечення функціонування механізму збереження й на­рощування пошукової, дослідницької, технічної, кадрової бази науки.

В історії науки динамічно розвивається і її організаційна сторона. Найбільш архаїчний тип наукових об'єднань - школа (піфагорійська школа, платонівська Академія, аристотелівський Лікей, Болонська юридична школа та ін.), основу якої становить ідейний та творчий потенціал засновника як класичного зразка. На початку XIII ст. організація науки досягає нового етапу - вищої школи. Виникають перші в Європі університети (Болонський, Паризький, Оксфордський, Кембриджський тощо). У другій половині XVII ст. утворюються національні академії наук - Лондонське Королівське товариство (1662 р), Паризька (1666 р.), Берлінська (1700 р.), Петербурзька (1724 р.). У XVIII ст. починають виходити наукові журнали. У цьому ж сто­літті утворюються перші спеціалізовані наукові й навчальні заклади: Пари­зька політехнічна школа (1747 р.), Петербурзьке гірське училище (1773 р.). У другій половині XIX - на початку XX ст. розпочинається формування га­лузевих і міжгалузевих центрів, міждисциплінарних груп, спеціалізованих та комплексних програм. Головними підрозділами сучасної системи науко­вих організацій в Україні є Академія наук, вузівська наука, науково-дослідницькі інститути, конструкторські бюро тощо. Зараз відбувається мо­дернізація всіх підрозділів української науки з метою підвищення її ефекти­вності і практичної віддачі.

Функції науки

Оскільки головні зусилля вчених спрямовані на здобуття нових знань, то однією з провідних стає пізнавальна функція науки. Завдяки науці ми отримуємо різноманітну інформацію про світ, суспільство і людину, об­сяг якої стрімко зростає (інформаційна підфункція). Наукові теорії в різних галузях наук є не тільки носіями інформації, але надають нам розуміння сутності подій у світі, пояснюють закономірності його розвитку (пояснюва­льна підфункція). На основі відкритих законів ми можемо не тільки поясни­ти об'єктивні процеси, але й передбачити явища в майбутньому (прогности­чна підфункція). В науці накопичено великий арсенал методів дослідження матеріальної дійсності, які дозволяють здобувати нові знання і використо­вувати їх в інтересах суспільства (методологічна підфункція).

Просвітницька функція науки. Сучасна система середньої і вищої освіти базується на вивченні різних наукових дисциплін, що дозволяє краще розуміти світ й орієнтуватися у ньому.

Світоглядна функція науки. Вивчення природознавчих і гуманітар­них наук веде до формування загальної системи поглядів на світ в цілому та місце в ньому людини (світогляду). Характер сучасного світогляду так чи інакше, більшою або меншою мірою визначає наука.

Технологічна функція науки. Сучасна наука стала провідною ланкою матеріального виробництва, яка забезпечує його ефективність, конкуренто­спроможність і технічний прогрес. Зараз фінансування науки відбувається за принципом можливого комерційного ефекту впроваджених наукових розробок.

Експертна функція науки. В ході життєдіяльності суспільства на рі­вні міста, регіону, країни в цілому постійно виникають проблеми, які потре­бують відповідального розв'язання. Утворюються комісії, до яких уходять провідні спеціалісти різних галузей науки, що покликані провести кваліфі­кований аналіз ситуації, дати експертну її оцінку і показати шляхи розв'язання проблеми.

 

Антична наука

Саме культура античної Греції в період свого розквіту (VІ-ІV ст. до н. є.) породила науку. Демократизація суспільно-політичного життя Старо­давньої Греції сприяла формуванню апарату логічного раціонального об­ґрунтування, який став універсальним засобом виробництва знання в ціло­му. Кожен грек мав право на особисту думку. У грецькому суспільстві скла­лась така інтелектуальна атмосфера, в якій кожне твердження потребувало обґрунтування і могло викликати заперечення та критичне зауваження.

Рабовласницький характер грецького суспільства визначив другу рису античної науки. Повсякденне використання рабської праці, звільнення гро­мадян від матеріального виробництва сформувало в суспільній свідомості зневажливе ставлення греків до практичної діяльності, що привело до абст-рактно-споглядально-художнього ставлення до дійсності. Вони відокрем­лювали фізичну трудову діяльність, результатом якої було виробництво ма­теріальних предметів, від духовної, плодами якої були інтелектуальні пред­мети. Останньому виду діяльності греки надавали безумовну перевагу.

Споглядальна установка давніх греків відіграла дуже важливу роль у формуванні античної науки. Вона стала обов'язковою умовою появи ідеа­лізації як початкової форми теоретичної діяльності. В межах матеріально-виробничої діяльності можлива лише операція абстрагування, узагальнення принципів знаряддєво-трудової діяльності. Греки змогли відсторонитися від матеріально-практичного ставлення до дійсності і перейти на позиції спо­глядання, що дало можливість творити ідеальні об'єкти, які не існують в ре­альності, не можуть бути втілені в практичній діяльності.

Засновником античної науки вважається Фалес, який першим почав доводити геометричні теореми, що, по суті, являло собою здійснення опера­ції з ідеальними об'єктами. В Єгипті геометри були практиками, які прово­дили свої дослідження виключно для розв'язання практичних задач. Греки перетворили геометрію в логіко-теоретичну систему знання. Парменід і Зенон зробили важливий подальший крок у розробленні теорії доведення. Пі­зніше Аристотель у своїх працях із логіки здійснив глобальний синтез при­йомів логічного доведення.

Але споглядальне ставлення греків до дійсності мало і негативні нас­лідки. Для них істинне знання повинно було бути загальним доведенням, не пов'язаним із матеріально-речовою дійсністю, - ці знання були самодостат­ні, не потребували фактуальної перевірки. Греки не намагалися співвідноси­ти їх з матеріальною дійсністю. Головним методом пізнання в античній на­уці був метод споглядання. Вони не користувались експериментальним ме­тодом як штучним засобом дії на об'єкт із метою уточнити зміст прийнятих ідеальних, теоретичних моделей об'єктів.

Отже, дві умови сприяли виникненню античної науки: це формування абстрактної, теоретичної діяльності з ідеальними об'єктами і становлення апарату їх обґрунтування, логічного доведення. Ці обставини відіграють важливу роль у подальшому розвиткові науки.

Наука в епоху Середньовіччя

У теологічному світогляді, який визначав особливість середньовічної науки, можна виділити наступні головні пізнавальні установки:

Універсалізм. Походячи з ідеї божественного творіння, середньовіч­ний інтелектуал намагався осягнути божественний промисел. Згідно зі сере­дньовічним мисленням божественна креаціоністська діяльність мала універ­сальний характер. Тому проникнення в сутність божественного творіння потребувало утворення загальної, універсальної концепції Всесвіту.

Символізм. На думку середньовічних мислителів, існування кожної речі визначалось верховним планом божественного творіння, відтворювало, втілювало таємну фундаментальну сутність, яку треба було осягнути. Дже­рела середньовічного символізму йдуть до новозавітного вислову: „Спочат­ку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог".

Слово розглядалось не тільки як знаряддя творіння, онтологічна сти­хія, але і як універсальний засіб осягнення божественних творчих актів. Ре­алістичне мислення вело до ототожнення світу речей із світом понять. При цьому вважалось, що поняття виражають сутність речей. Світ понять - це фундаментальна реальність промислу Бога. Тому головна увага діячів євро­пейського Середньовіччя зосереджувалась на тлумаченні понять. Замість пізнання речей досліджувались поняття. Пізнавальний процес набув сугубо книжкового, текстового характеру. Оскільки Святе Письмо було найбільш авторитетним текстом, то пізнавальна діяльність зосереджувалась навколо його тлумачення.

Телеологізм. Кожна річ, як творіння Бога, втілювала його мету. Існу­вання кожної речі було для чогось. У загальній ієрархії цінностей кожна річ займала певне місце. Відповідно до середньовічного мислення на вершині піраміди речей-цінностей знаходилась людина як центр творіння. Відповід­но тому і Земля розглядалась як центр Всесвіту. Таким чином, на основі ан­тропоцентризму складався геоцентризм.

Містично-текстовий характер середньовічної науки, коли операції з поняттями заміщували операції з речами, визначав важливу її особливість.

Оскільки схоластична наука не мала безпосереднього доступу до ма­теріального світу, то споглядання, позадосвідність стали її невід'ємними ри­сами. Треба відмітити ще одну обставину. Теологічна спрямованість серед­ньовічного мислення готувала важливе для подальшого розвитку науки уяв­лення, що в глибині світу речей існує фундаментальна реальність, яка ви­значає їх поведінку'. В класичній науці ця реальність позбудеться теологіч­них і телеологічних властивостей та набуде номологічного, детерміністич­ного характеру, що виражає сутність усього існуючого. Отже, середньовічна наука не була провалом в історії розвитку науки, а стала важливим етапом для подальшого її розвитку.

Тема № 3. Пізнання

План

1.Поняття пізнання. Суб'єкт і об'єкт пізнання.

2.Чуттєве і раціональне пізнання та їх форми.

3. Буденне і наукове пізнання.

4. Проблема істини в пізнанні.

Буденне і наукове пізнання

У процесі становлення науки потрібно було подолати перешкоди бу­денного пізнання, тісно пов'язаного з безпосередньою життєвою діяльніс­тю. Наука орієнтована на предметне й об'єктне дослідження дійсності. Вона не обмежується пізнанням тільки предметних зв'язків, які можуть бути за­своєні в практичній діяльності на даному етапі розвитку суспільства. Мета науки - виявити об'єктивні закони зміни і розвитку об'єктів, щоб передба­чити їх можливі зміни.

Буденне пізнання користується природною мовою, яка пристосована до опису об'єктів, уключених у практичну діяльність людини. При цьому поняття природної мови нечіткі та багатозначні. Наука намагається чітко зафіксувати зміст поняття. Вона виробляє спеціалізовану мову, яка дозволяє строго і точно описувати незвичайні для здорового глузду об'єкти. Мірою просування в нові галузі зовнішнього світу мова науки постійно розвиваєть­ся.

Наукове дослідження вимагає застосування особливої системи спеці­альних засобів (наукових приладів), які дозволяють виявити нові об'єкти і їх властивості.

Суттєво відрізняється наукове знання від буденного. Останнє несистематизоване. Його вірогідність з'ясовується в ході повсякденної практич­ної діяльності. Системність і обгрунтованість - важливі риси наукового знання. Наукове знання виступає як система логічно зв'язаних тверджень. Теорія є вищою формою наукового знання, головною рисою якої є цілісний характер. Це дозволяє як пояснювати численні явища природи й суспільст­ва, так і передбачати події в майбутньому. Широке застосування наукових методів є важливою ознакою наукового пізнання. Засоби буденного пізнан­ня формуються в повсякденній практиці. В науці вивчення об'єктів, їх влас­тивостей супроводжується застосуванням різноманітних методів. Розвиток науки потребував розгортання і систематизації знань про методи - методо­логії як особливої галузі наукового дослідження.

Слід також знати, що є й інші види пізнання:

- художнє - окреслює реальність не відсторонено, а через безпосередні переживання. За змістом воно умовне, надає простір уяві, фантазії;

- релігійно-містичне – часто окреслює джерела свого знання як об’явлення згори, просвітлення.

Непопулярність цих видів в наукових колах говорить про труднощі пов’язані з перевіркою та веріфікацією знань, отриманих через художню або містичну інтуїцію, а також неконтрольованістю та неуніверсальністю подібних пізнавальних практик. Проте, важко суперечатись з твердженням, що переважна більшість революційних наукових відкриттів була зроблена саме у такий спосіб.

 

Проблема істини в пізнанні.

Класичні визначення істини дав Арістотель, який визначив істину як відповідність наших знань про дійсність самій дійсності. В сучасній філософії існують різні концепції істини. Наприклад філософія прагматизму істини вважає знання, яке приносить практичну користь. Неопозитивістська концепція когерентної істини стверджує, що знання є істиним, якщо воно є внутрішньо узгодженим, несуперечливим. Його істинність полягає в самоузгодженності, а не в адекватності суб’єкту. Прихильники конвенціальної концепції пропонують вважати за істину те знання, яке підтримує переважна більшість вчених. Кореспондентна концепція виходить з того, що істинні твердження мають відповідати зовнішній дійсності.

В основному концепція істини включає такі поняття:

- об’єктивність істини – такий зміст людських знань про світ, який не залежить від людини, як суб’єкта пізнання;

- абсолютна істина – такий зміст, людських знань, який повно відображує об’єкт пізнання і у подальшому не буде спростований, змінений, доповнений;

- відносна істина – таке значення, яке в принципі є правильним, але воно не повно відображує об’єкт пізнання і розвитком людської практики науки і з прогресом пізнавальних можливостей людини буде збагачуватися новими елементами, доповнюватися, змінюватися і навіть у подальшому замінюватися. Істини науки є абсолютно відносними - це означає, що при переході до розгляду нових аспектів, нових відношень, рівнів розгляду об’єктів виявляється неповнота існуючих наукових істин;

- конкретність істини – принцип отримання знання, коли обов’язково враховується конкретні характеристики об’єкта пізнання, місця, простору, умов і т.д.

Щоб перевірити достовірність отримуваного знання; необхідно спиратися на практику, як об’єктивний критерій істини. Але сама практика є недостатнім критерієм, тому що залежить від ступені історичного розвитку суспільства, і тому є обмеженню, тому практику доповнюють логікою, і зважають на те, що має бути не лише безпосередньо, але й опосередкована, практична перевірка істини.

 

План

1.Емпіричний рівень наукового знання.

2.Теоретичний рівень наукового знання.

3.Основи наукового знання:

а) ідеали і норми наукового дослідження;

б) наукова картина світу;

в) філософські основи науки.

Основи наукового знання

Можна виділити три головних компоненти основ наукового знання: ідеали і норми дослідження, наукову картину світу і філософські основи на­уки. Кожен із них у свою чергу внутрішньо структурований.

а) ідеали і норми наукового дослідження

Наукове пізнання регулюється визначеними ідеалами та нормативами, в яких виражені уявлення про цілі наукової діяльності й засоби їх досягнен­ня. До ідеалів і норм науки відносять:

а) пізнавальні установки, які регулюють процес відображення об'єкта в різних формах наукового знання;

б) соціальні нормативи, які фіксують роль науки та її цінність для су­спільного життя на визначеному етапі історичного розвитку, керують про­цесом комунікації дослідників, відносинами наукових товариств і закладів
один із одним та суспільства в цілому й т. ін.

Ці два аспекти ідеалів і норм науки відповідають двом аспектам її фу­нкціонування: як пізнавальної діяльності та як соціального інституту. Пізна­вальні ідеали науки мають достатньо складну організацію. В їх системі мо­жна виділити наступні головні форми:

1)ідеали і норми пояснення та опису;

2)доведення та обґрунтування знання;

3)будування та організація знань.

У сукупності вони утворюють своєрідну схему методу дослідницької діяльності. На різних етапах свого історичного розвитку наука утворює різні типи таких схем методу. Порівнюючи їх, можна виділити як загальні, так і особливі риси в змісті пізнавальних ідеалів та норм. Якщо загальні риси ха­рактеризують специфіку наукової раціональності, то особливі риси виража­ють її історичні типи і їх конкретні дисциплінарні особливості.

Ідеали й норми науки визначають загальну схему методу дослідження діяльності: регулюють будування різних типів теорій, здійснення спогля­дання і формування емпіричних фактів. Вони ніби втілюються в усі процеси дослідницької діяльності. Дослідник може не усвідомлювати панування цих нормативних структур. У процесі навчання вони безпосередньо засвоюють­ся як зразки. Дослідник орієнтується на них як на еталонні форми наукового знання. Так, І. Ньютон розглядав евклідову геометрію як ідеал і норму орга­нізації теоретичного знання, як зразок. У свою чергу ньютонівська механіка стала еталоном для вчених XVIII ст. У процесі історичного розвитку науки змінюються й ідеали і норми, які потрібно вивчати.

Наукова картина світу

Другий блок основ науки становить наукова картина світу. У розвитку сучасних наукових дисциплін особливу роль відіграють загальні схеми -образи предмета дослідження, за допомогою яких фіксуються головні сис­темні характеристики реальності, що вивчається. Ці образи називають спе­ціальними картинами світу. Термін „світ" визначає сферу дійсності, яка ви­вчається наукою („світ фізики", „світ біології"" тощо).

Загальна характеристика предмета дослідження вводиться в картину реальності завдяки уявленням:

1)про фундаментальні об'єкти, які зумовлюють всі інші об'єкти від­повідної науки;

2)про типології об'єктів, які вивчаються;

3)про загальні закономірності їх взаємодій;

4)про просторово-часову структуру реальності.

Усі ці уявлення можуть бути описані в системі онтологічних принци­пів, котрі виступають як основа наукових теорій відповідної дисципліни. Наприклад, принципи: світ складається із корпускул, корпускули і тіла ру­хаються в абсолютному просторі та часі й т. п. - описують фізичну картину світу, яка сформувалась у XVII ст. і дістала назву механічної картини світу. Перехід від механічної до електродинамічної (остання чверть XIX ст.), а по­тім до квантово-релятивістської картини фізичної реальності (перша поло­вина XX ст. супроводжувався зміною системи онтологічних принципів фі­зики. В останньому випадку переглядалися принципи неподільності атомів, існування абсолютного простору-часу, лапласівскої детермінації фізичних процесів). За аналогією з фізичною картиною світу виділяють картини реа­льності в інших науках (хімії, біології, астрономії тощо). У процесі розвитку науки ці картини реальності змінюються.

Картина дослідницької реальності цілеспрямовує як пошук нових фа­ктів, так і утворення теоретичних моделей, що пояснюють ці факти. Вона забезпечує систематизацію знань у рамках відповідної науки. В той же час вона функціонує в якості дослідницької програми, яка визначає постановку завдань емпіричного й теоретичного пошуку та вибір засобів їх розв'язання.

Картина світу виступає в якості теоретичної моделі реальності, котра досліджується. Ідеальні об'єкти, які утворюють картину світу, й абстрактні об'єкти, що у своїх зв'язках утворюють теоретичну схему, мають різний статус. Останні являють собою ідеалізації, нетотожність яких реальним об'єктам очевидна. Кожному фізику зрозуміло, що матеріальна крапка в са­мій природі не існує, оскільки в природі немає тіл, які не мають розмірів.

Але в ньютонівській механістичній картині світу ці ідеалізовані системи на­бувають онтологічного статусу, ототожнюються з неподільними атомами, що розглядались як „першоцеглини" матерії. Отже, зв'язок абстрактних об'єктів із картиною світу забезпечує їх об'єктивізацію. Сама система абст­рактних об'єктів виражає сутність фізичних процесів „у чистому вигляді". Ця процедура відображення теоретичних схем на картину світу в методоло­гії науки називається концептуальною інтерпретацією теорії.

Картини реальності окремих наукових дисциплін впливають одна на одну і таким чином сприяють формуванню загальної картини світу, яка ін­тегрує найбільш важливі досягнення природознавчих, технічних та гумані­тарних наук (уявлення по Великий вибух, про кварки, про гени, про біосфе­ру, цивілізації тощо). Спочатку вони розвиваються як фундаментальні ідеї і уявлення відповідних дисциплінарних онтологій, а потім включаються в за­гальну наукову картину світу. Якщо дисциплінарні онтології (спеціальні на­укові картини світу) репрезентують предмети кожної окремої науки (фізики, біології, соціальних наук і т. п.), то загальна наукова картина світу формує найбільш важливі системно-структурні характеристики предметної галузі наукового пізнання як цілого на визначені стадії історичного розвитку.

Революції в окремих науках (фізиці, хімії, біології тощо) змінюють бачення предметної галузі окремої науки, приводять до перегляду фундаме­нтальних уявлень загальної картини світу.

в) філософські основи науки

Не можна ототожнювати філософські основи науки із загальним ма­сивом філософського знання, з якого наука використовує лише деякі ідеї та принципи. Формування і трансформація філософських основ науки здійс­нюється шляхом вибірки й наступної адаптації ідей, які розроблені у філо­софському аналізі, до потреб визначеної сфери наукового пізнання, що веде до конкретизації вихідних філософських ідей, їх уточнення. Весь цей ком­плекс досліджень здійснюється сумісно філософами та вченими-спеціалістами в певній науці. Цей особистий шар дослідницької діяльності називають філософією і методологією науки. Особливу роль у формуванні і розвитку філософських основ науки в історії природознавства відіграли ви­датні вчені, які поєднували у своїй діяльності конкретно-наукові й філософ­ські дослідження (Декарт, Ньютон, Лейбніц, Ейнштейн, Бор та інші).

У філософських основах науки можна виділити дві підсистеми: по-перше, онтологічну, мережа категорій якої служить матрицею усвідомлення об'єкта (категорії, „річ", „властивість", „причинність", „необхідність", „ви­падковість", „простір", „час" і т. ін.); по-друге, епістемологічну, яку виражають категоріальні схеми пізнавальної діяльності (категорії „істини", „ме­тоду", „знання", „теорії^-", „факту" і т. ін.). Розвиток науки, перехід її до ви­вчення нових тинів об'єктів веде до змін в обох підсистемах. Таким чином, філософські основи є необхідною передумовою функціонування і розвитку науки.

 

Факт

Дані спостереження утворюють первинну інформацію, яку ми одер­жуємо безпосередньо в процесі спостереження за об'єктом. Ця інформація надана в особистій формі - безпосередньо чуттєвих даних суб'єкта спосте­реження, які фіксуються у формі протоколів спостереження. В них завжди є вказівка на те, хто здійснював спостереження, за допомогою яких приладів. Але об'єктивна інформація протоколів спостереження може бути викривле­на випадковими зовнішніми діями, помилками, котрі дають прилади тощо. Тому дані спостереження ще не є вірогідними знаннями і на них не може опиратися теорія.

Потрібно відмітити, що базисом теорії виступають не протоколи спо­стереження, а емпіричні факти. Факти - це завжди вірогідна, об'єктивна інформація, яка отримана завдяки перевірці, раціональній обробці й інтер­претації з точки зору теорії. Це такий опис явищ та зв'язків між ними, де зняті суб'єктивні нашарування. Тому перехід від протоколів спостереження до емпіричного факту - достатньо складна процедура. Факт завжди являє собою єдність емпіричного і теоретичного в пізнанні. У процесі розвитку науки зміст факту постійно змінюється, оскільки дані спостереження набу­вають тлумачення з точки зору нової теорії.

У науковому пізнанні сукупність фактів утворює емпіричну базу для висунення гіпотез і утворення теорії. Завданням наукової теорії є опис фак­тів, їх пояснення, а також передбачення раніше невідомих фактів. Факти ві­діграють велику роль під час перевірки, підтвердження та спростування теорій: відповідність фактам - одна із суттєвих вимог, які висувають до нової теорії. Розбіжність теорії з фактами розглядається як найважливіший недо­лік теоретичної системи знання. Якщо теорія суперечить одному або декіль­ком окремим фактам, то немає підстав вважати, що подібна суперечність може бути усунена в процесі розвитку теорії або вдосконалення експериме­нтальної техніки. Тільки коли всі спроби усунення суперечності між теорі­єю й фактами виявляться безуспішними, приходять до висновку про хиб­ність теорії і відмовляються від неї.

Наукові поняття

Відображення дійсності за допомогою мислення необхідно пов'язане з використанням понять. У поняттях відображуються властивості та відно­шення об'єктів дійсності.

Слід мати на увазі: наукове пізнання характеризується тим, що кожна наукова теорія має свою специфічну наукову термінологію. Від того, як бу­дуть уведені в теорію наукові поняття (або наукові терміни), суттєво зале­жатиме структура, обгрунтування істинності та науково-практичне значення теорії.

Сутність наукових понять. Науковий термін є словесним оформлен­ням поняття, яке є змістом даного терміна. Термін іноді може мати декілька значень, тобто може виражати декілька понять.

Поняття з гносеологічної точки зору відображає ознаку об'єкта. Нау­ки фактично мають справу з абстрактними об'єктами, котрі являють собою об'єкти дійсності тільки з боку тих якостей, які суттєві для даної науки, від­вертаючи увагу від усіх інших їх якостей як несуттєвих. Звідси об'єкти нау­ки значною мірою являють собою абстрактні об'єкти, що і фіксується нау­ковими поняттями. В даному випадку наукове поняття є абстракцією, тому що виділяє у відображуваному об'єкті специфічні й суттєві (для даної нау­ки) ознаки, відсторонюючись від усіх інших. Тому поняття дуже часто звуть абстракціями. Наукові терміни повинні мати достатньо точні визначення.

Таким чином, наукові терміни своїм змістом мають сенс (наукові по­няття) і значення (відповідні цим поняттям абстрактні, впорядковані, одно­бічно відображені об'єкти).

Кожну теорію можна уявити як систему понять (термінів), у якій одні поняття є вихідними, а інші похідні. Вихідне (в даній теорії) поняття (тер­мін) є поняттям, яке не визначається через поняття цієї теорії. Похідне (в даній теорії) поняття - це поняття, логічно визначене через інші поняття цієї теорії.

Власні і допоміжні поняття можуть визначитись або остенсивно (не­логічно), або вербально (за допомогою логіки). Остенсивне визначення є роз'ясненням змісту або значення терміна завдяки вказівці визначених ним об'єктів. Вербальне (логічне) визначення - роз'яснення змісту терміна через інші терміни, зміст яких вважається відомим. Похідні абстракції завжди ви­значаються тільки вербально, через вихідні власні абстракції, а вихідні абс­тракції можуть визначатись й остенсивно, й логічно, але тільки не за допо­могою власних для даної теорії абстракцій.

Методологічні умови слушного введення наукових абстракцій. Слуш­не введення абстракцій є необхідною умовою наукового мислення. Немож­ливо строго мислити, коли не вміють правильно вводити абстракції. Тому вивчення методики правильного введення абстракцій є першим і головним завданням методології науки, яка вивчає процес наукового мислення.

Найважливішим при введенні понять є дотримання умов доцільності й необхідності, які виражають необхідність використання запровадженого поняття для розв'язання суттєвих проблем науки. Ефективне визначення те­рміна (поняття) є визначенням, яке дає метод достатньо чіткого розпізнання позначених цим термінів об'єктів.

Виділяють явні і