Поняття пізнання. Суб'єкт і об'єкт пізнання.

Пізнанням називається відносно правильне відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини в процесі її суспільної, виробничої та наукової діяльності. Процес пізнання, який здійснюється на основі діяльного предметно-практичного ставлення до світу, має цілеспрямований, активний характер. Цей процес у теорії пізнання (гносеології) розглядається як взає­модія суб'єкта й об'єкта пізнання, в результаті якої здобувається знання, тобто певна об'єктивна інформація.

Суб'єкт пізнання - це людина, яка є носієм накопиченого людством досвіду і яка здійснює пізнавальну діяльність. У процесі пізнання людина виступає як соціальна істота, котра засвоїла здобуті людством попередніх поколінь знання, і включена в суспільні зв'язки і відносини. В якості суб'єкта пізнання можна розглядати суспільство, людство в цілому як носія загальної колективної діяльності, але опосередковано, через взаємо­пов'язану діяльність окремих людей.

Об'єкт пізнання - це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, яка ввійшла у сферу загальної колективної діяльності людства. Об'єктом пізнання виступають не лише явища природи, а і суспільство, і сама людина, і відносини між людьми. Об'єктом пізнання можуть бути не тільки фрагменти об'єктивного світу, а й духовні складові людського та су­спільного життя (свідомість, емоції людини, музика, віртуальна реальність тощо). Зростання колективної діяльності людства постійно розширює сферу об'єктивного світу, яка стає об'єктом суспільної практики. Таким чином, сфера об'єкта пізнання постійно змінюється, розширюється.

Суб'єкт і об'єкт пізнання діалектично пов'язані між собою. Основу їх єдності становить суспільна практична діяльність, яка має об'єктивно-суб'єктивну природу. Процес пізнання можливий лише за наявності взаємо­дії суб'єкта й об'єкта, в якій суб'єкт є носієм діяльності, а об'єкт - предме­том, на який вона спрямована.

Чуттєве і раціональне пізнання та їх форми

Ми маємо два головних засоби пізнання - чуттєвий і раціональний.

Чуттєве пізнання забезпечує безпосередній зв'язок людини з навко­лишнім середовищем та надає нам свідчення про зв'язки й закономірності зовнішнього світу. На чуттєвому рівні відображення об'єкта здійснюється переважно з боку своїх зовнішніх зв'язків і проявів, які виражають його внутрішню природу. Чуттєве пізнання має три форми: відчуття, сприймання й уявлення. Відчуття - це відображення у свідомості людини окремих вла­стивостей предметів або явищ об'єктивного світу, які безпосередньо впли­вають на органи чуття людини. Вони зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Сприйняття - це відображення у свідомості людини предметів і явищ у формі цілісного чуттєвого образу, який виникає на основі відчуттів. Сприй­няття має активний характер. Воно формує первинний чуттєвий образ предмета або явища. Уявлення — це образи пам'яті, які відновлюються за відбитками в мозку слідів минулих дій, предметів чи явищ, і уяви, коли з'єднуються й перетворюються різні уявлення в нову систему образів.

Данний рівень не позбавлений деяких недоліків:

а) відчуття мають свої межі (поріг чуттєвості);

б) відчуття мінливі, нестійки, відносні;

в) не дають критерію для розрізняння суттєвого і несуттєвого.

Названні недоліки долаються наступним раціональним рівнем пізнання.

Раціональне пізнання доповнює емпіричне, сприяє усвідомленню вну­трішніх зв'язків, сутності процесів, закономірностей розвитку. В раціональ­ному пізнанні відсутній безпосередній зв'язок з об'єктами. На цьому рівні він вивчається тільки опосередковано, завдяки абстрактному мисленню.

Мислення - це процес активного, цілеспрямованого, узагальненого, опосередкованого відображення внутрішніх, суттєвих, закономірних зв'яз­ків між об'єктами чи явищами. Мислення тісно пов'язане з мовою. Струк­турними елементами логічного міркування є поняття, судження та умовивід.

Поняття є результатом історичного досвіду людства в цілому. Понят­тя постійно зіставляються з реальною практикою, перевіряються, уточню­ються, змінюють свій зміст. Поняггя - це думка, яка відображає суттєві і необхідні ознаки предмета чи явища. Розкриття змісту поняття називають його визначенням (дефініцією). Поняття - продукти соціально-історичного процесу пізнання, які виявляють і фіксують загальні суттєві властивості, відношення предметів і явищ, узагальнюють знання про них. Розвиток на­ших знань змушує уточнювати визначення понять, вносити нові ознаки в їх зміст. Без понять людське пізнання було б неможливим.

Судження - це форма мислення, в якій стверджується або заперечу­ється щось відносно об'єкта пізнання. В судженнях виражається зв'язок між поняттями, розкривається їх зміст, дається визначення. Формою всебічного розкриття змісту понять може бути лише система суджень, що виражає їх необхідний і закономірний зв'язок, тобто умовивід.

Умовивід - це форма мислення, в якій із двох або кількох суджень ви­водиться нове судження. В умовиводі перехід до нового знання здійснюєть­ся опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту. Класичний приклад умовиводу:

1.Усі люди смертні (вихідне знання).

2.Сократ - людина (обґрунтовуюче знання).

3.Отже, Сократ смертний (висновок).

Умовиводи бувають індуктивними, в яких думка рухається від одини­чного до загального, і дедуктивними, в яких має місце зворотний процес.

Раціональне знання виходить за межі окремих предметів і безпосереднього чуттєвого досвіду. Воно є свідомим,стабільним, упорядкованим та здатним відділяти суттєве від несуттєвого. Проте воно теж має свої недоліки в основі яких лежить відірваність абстрактно-логічного мислення від конкретної реальності, неможливість безпосередньо застосовувати свої положення до реальних речей дійсності.

Чуттєве та раціональне - це діалектично взаємопов'язані сторони єдиного пізнавального процесу, які взаємодоповнюють одна одну. Кожне чуттєве сприйняття опосередковано мисленням. У той же час раціональне пізнання отримує інформацію від чуттєвих даних, які забезпечують зв'язок із навколишнім середовищем. Але, названі недоліки, що притаманні цим двом рівням, вимагають звернутися до третього, в межах якого вони могли б бути знятими.

Синтетичний або практичний рівень пізнання поєднує в собі все корисне, що є в попередніх двох рівнях. В його межах абстрактне мислення втілюється в реальність. Практичне знання має наступні форми:

- досвід – особисте свідоме нагромадження умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;

- експеримент – дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обгрунтованим дозуванням дій чинників;

- практика – свідомо фіксований досвід застосування теорій, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій.

Отже, пізнання розвивається від чуття до абстрактного мислення та до їх синтезу, у процесі якого людина знову отримає чуттєві враження, переходить до нових міркувань і т. ін.

Буденне і наукове пізнання

У процесі становлення науки потрібно було подолати перешкоди бу­денного пізнання, тісно пов'язаного з безпосередньою життєвою діяльніс­тю. Наука орієнтована на предметне й об'єктне дослідження дійсності. Вона не обмежується пізнанням тільки предметних зв'язків, які можуть бути за­своєні в практичній діяльності на даному етапі розвитку суспільства. Мета науки - виявити об'єктивні закони зміни і розвитку об'єктів, щоб передба­чити їх можливі зміни.

Буденне пізнання користується природною мовою, яка пристосована до опису об'єктів, уключених у практичну діяльність людини. При цьому поняття природної мови нечіткі та багатозначні. Наука намагається чітко зафіксувати зміст поняття. Вона виробляє спеціалізовану мову, яка дозволяє строго і точно описувати незвичайні для здорового глузду об'єкти. Мірою просування в нові галузі зовнішнього світу мова науки постійно розвиваєть­ся.

Наукове дослідження вимагає застосування особливої системи спеці­альних засобів (наукових приладів), які дозволяють виявити нові об'єкти і їх властивості.

Суттєво відрізняється наукове знання від буденного. Останнє несистематизоване. Його вірогідність з'ясовується в ході повсякденної практич­ної діяльності. Системність і обгрунтованість - важливі риси наукового знання. Наукове знання виступає як система логічно зв'язаних тверджень. Теорія є вищою формою наукового знання, головною рисою якої є цілісний характер. Це дозволяє як пояснювати численні явища природи й суспільст­ва, так і передбачати події в майбутньому. Широке застосування наукових методів є важливою ознакою наукового пізнання. Засоби буденного пізнан­ня формуються в повсякденній практиці. В науці вивчення об'єктів, їх влас­тивостей супроводжується застосуванням різноманітних методів. Розвиток науки потребував розгортання і систематизації знань про методи - методо­логії як особливої галузі наукового дослідження.

Слід також знати, що є й інші види пізнання:

- художнє - окреслює реальність не відсторонено, а через безпосередні переживання. За змістом воно умовне, надає простір уяві, фантазії;

- релігійно-містичне – часто окреслює джерела свого знання як об’явлення згори, просвітлення.

Непопулярність цих видів в наукових колах говорить про труднощі пов’язані з перевіркою та веріфікацією знань, отриманих через художню або містичну інтуїцію, а також неконтрольованістю та неуніверсальністю подібних пізнавальних практик. Проте, важко суперечатись з твердженням, що переважна більшість революційних наукових відкриттів була зроблена саме у такий спосіб.

 

Проблема істини в пізнанні.

Класичні визначення істини дав Арістотель, який визначив істину як відповідність наших знань про дійсність самій дійсності. В сучасній філософії існують різні концепції істини. Наприклад філософія прагматизму істини вважає знання, яке приносить практичну користь. Неопозитивістська концепція когерентної істини стверджує, що знання є істиним, якщо воно є внутрішньо узгодженим, несуперечливим. Його істинність полягає в самоузгодженності, а не в адекватності суб’єкту. Прихильники конвенціальної концепції пропонують вважати за істину те знання, яке підтримує переважна більшість вчених. Кореспондентна концепція виходить з того, що істинні твердження мають відповідати зовнішній дійсності.

В основному концепція істини включає такі поняття:

- об’єктивність істини – такий зміст людських знань про світ, який не залежить від людини, як суб’єкта пізнання;

- абсолютна істина – такий зміст, людських знань, який повно відображує об’єкт пізнання і у подальшому не буде спростований, змінений, доповнений;

- відносна істина – таке значення, яке в принципі є правильним, але воно не повно відображує об’єкт пізнання і розвитком людської практики науки і з прогресом пізнавальних можливостей людини буде збагачуватися новими елементами, доповнюватися, змінюватися і навіть у подальшому замінюватися. Істини науки є абсолютно відносними - це означає, що при переході до розгляду нових аспектів, нових відношень, рівнів розгляду об’єктів виявляється неповнота існуючих наукових істин;

- конкретність істини – принцип отримання знання, коли обов’язково враховується конкретні характеристики об’єкта пізнання, місця, простору, умов і т.д.

Щоб перевірити достовірність отримуваного знання; необхідно спиратися на практику, як об’єктивний критерій істини. Але сама практика є недостатнім критерієм, тому що залежить від ступені історичного розвитку суспільства, і тому є обмеженню, тому практику доповнюють логікою, і зважають на те, що має бути не лише безпосередньо, але й опосередкована, практична перевірка істини.