Діалектичний взаємозв'язок філософії і науки

Філософія є більш загальною мисленнєвою структурою порівняно з окремими науками. Філософське знання виконує функції інтегративної мат­риці відносно окремих наук і особливо фундаментальних теорій. У той же час філософія та наука є органічними елементами більш широкої реальності - культури як сукупності всіх засобів взаємодії людини з оточуючою її дій­сністю, як тотального досвіду опанування людиною світу та адаптації до нього.

За багатовікову історію співіснування філософії і науки як самостій­них форм пізнавальної діяльності людини було реалізовано три типи їх вза­ємовідносин. Історично перший тип, який називають метафізичною (транс-ценденталістською) концепцією, відповідає першому етапу взаємовідносин між ними. Він охоплює тривалий період до середини XIX ст. Коротко цю концепцію можна виразити формулою „Філософія - наука наук" (або „Фі­лософія - цариця наук"). Гносеологічні підстави для такого висновку були такі:

 

 

Філософія	Окремі науки
Філософія формулює найбільш загальні закони про світ, людину і пізнання. Філософія мала мету досягти об'єктивно істинного, доведеного (епістемного) знання (перших принципів і аксіом). Джерелом філософських істин є мислен­ня, Логос, Розум. Істини філософії за своєю суттю необхідні, очевидні, вірогідні.	Окремі науки (в античну епоху: геометрія, механіка, оптика, фізика, астрономія та ін.) вивчають тільки окремі фрагменти світу. Наукове знання окреме й імовірне. Джерелом окремих наук є емпіричний до­свід та його раціональна обробка. Ймовірно, істини досвіду не мають дове­дення у формі умовиводу.

Таким чином, істини філософії вірогідніші за істини окремих наук за своїм гносеологічним походженням і статусом; окремі науки своїми мето­дами не здатні досягти необхідно істинного, тим більше загального знання. Тому вони повинні спиратися на філософське знання як на свій фундамент.

 

Після наукової революції XVII ст. починається стрімкий розвиток окремих наук, експериментально-математичного природознавства, утворен­ня нової системи вищої освіти. Окремі науки починають відігравати все бі­льшу роль у розвитку виробництва, загальній системі культури. Поступово вони оформляються у відносно самостійну підсистему, розвиток якої все бі­льшою мірою починає визначатися її внутрішніми потребами і закономір­ностями. Наука все більше усвідомлювала себе в якості особливого, само­стійного відносно філософії раціонального пізнання.

У 30-х роках XIX ст. незадоволеність учених менторською оцінкою з боку філософів, яка стала гальмом у розвитку науки, привела до формуван­ня позитивістської концепції співвідношення філософії і науки (О. Конт, Г. Спенсер, Д. Мілль). її сутність висловив О. Конт: „Наука - сама по собі філософія". Згідно з О. Контом, філософія відіграла свою позитивну роль у період становлення науки. Коли наука міцно стала на власні ноги, умогляд­ні, філософські спекуляції стали руйнувати точну емпіричну мову наукових теорій. Головним критерієм і надійною основою наукових теорій XIX ст. вважалась ступінь відповідності даним спостереження і експерименту. Со­ціальною базою негативного ставлення значної частини вчених до філософії як необхідної і важливої умови розвитку науки є те, що більшість учених (приблизно 97 %) займаються емпіричними і прикладними дослідженнями, які безпосередньо не потребують професійного знання філософії. Як пока­зує досвід розвитку науки, лише 3 % учених-теоретиків активно використо­вують когнітивні ресурси філософії, знаходяться з нею в постійному конта­кті, утворюють нові фундаментальні напрями і програми наукових дослі­джень. Як відомо, наукові теорії логічно не виводяться з емпіричного досві­ду, один і той же емпіричний досвід у принципі можна сполучити з різними теоретичними схемами. Таким чином, емпіричний досвід має локальний ха­рактер, не може обґрунтувати остаточний вибір на користь тієї чи іншої гі­потези. Філософія допомагає вписати, асимілювати ту чи іншу наукову кон­цепцію в систему культури.

У сучасній культурі поширена концепція, яка пропагує дуалізм у вза­ємовідношенні філософії і науки. На думку представників цієї концепції функціонування філософії і науки відбувається незалежно одна від одної. Існує нібито дві суттєво різні культури, дві ментальні реальності. Природо­знавча головним чином ґрунтується на прагматичній меті, виконує утиліта­рні функції для виживання людства за рахунок розвитку матеріального ви­робництва. Поряд із релігією, мистецтвом, історією, філософія належить до гуманітарної культури. Для філософії предметом дослідження є не світ і його закони, а людина і її ставлення до оточуючих подій. Ставлення людини до світу задається системою цінностей. Світ цінностей є головним предме­том філософії. Екзистенціалісти вважають, що зв'язок науки з філософією несе шкоду останній, тому що відволікає від дослідження внутрішнього до­свіду переживання цінностей. Вивчення життя, мистецтва, історії набагато важливіше, ніж знання законів і наукових теорій.

На нашу думку, найбільш коректною і прийнятною є діалектична концепція взаємовідношення філософії і науки, згідно з якою оптимальний розвиток філософії і науки потребує їх внутрішнього, необхідного, суттєво­го взаємозв'язку на принципах рівності. Як відносно самостійні теоретичні системи вони взаємно доповнюють одна одну. Підтвердженням того є дія­льність мислителів (Р. Декарта, Г. Лейбніца, Б. Паскаля, А. Ейнштейна, В. Гайзенберга та інших), які зробили великий внесок у розвиток філософії науки і розв'язання важливих філософських проблем.

Звернення вчених до філософії зумовлено тим, що їх творча діяльність відбувається під постійним впливом культурних процесів свого часу. В нау­ці безпередумовного знання не існує. Важливим фактором розвитку науки є культурний фон, одним з головних складових якого є філософія. Філософ­ські підстави науки є тою посередницькою ланкою, котра пов'язує філософ­ське знання з конкретно-науковим. Вони являють собою межове знання, що пов'язує філософію і науку.

У методології науки розрізняють онтологічні, гносеологічні і методо­логічні філософські основи науки. До онтологічних основ науки відносять уявлення про картину світу, типи матеріальних систем, характер їх детермі­нації та ін. Гносеологічні основи науки включають положення про характер наукового пізнавального процесу, співвідношення емпіричного й теоретич­ного, про статус теоретичних понять тощо. Уявлення про методи наукового дослідження, способи доведення та обґрунтування окремих компонентів те­орії та інше входять до методологічних основ науки.

Зв'язок із філософією потрібен науковій теорії як на етапі її форму­вання, так і на етапі її обґрунтування. Саме теоретики науки часто зверта­ються до філософії, коли виникає потреба у висуванні, аналізі й обґрунту­ванні базових абстракцій та ідеалізацій. В еволюційні періоди розвитку нау­ки вплив філософії має опосередкований характер. У періоди наукових ре­волюцій (революції в природознавстві в XVII ст., революції у фізиці і мате­матиці в кінці XIX - на початку XX ст., сучасна науково-технологічна рево­люція), коли відбувається зміна наукових теорій, переглядаються фундаме­нтальні теоретичні уявлення, різко активізується потреба у філософських напрацюваннях. У той же час ефективна робота філософів науки потребує від них глибоких, професійних знань історії науки та її окремих галузей.

Таким чином, аналіз природи філософського та конкретно-наукового знання, механізмів їх функціонування і розвитку показує, що, незважаючи на якісні відміни між ними, філософія й конкретні науки змушені звертатися один до одного. Взаємозв'язок між ними має характер діалектичної єдності якісно різних рівнів у межах загального раціонального способу пізнання як цілого. Як і всіляка діалектична єдність, єдність філософського та конкрет­но-наукового знання має опосередкований характер.

Знаменно, що розвиток науки в другій половині XX ст. показує, що розкол між природознавством і гуманітарними науками починає невпинно переборюватися. Цей процес іде на різних рівнях і в різних формах: на рівні чистої логіки, утворення теоретичних моделей виникнення, функціонування і еволюції складних систем, теоретичних ідей та ін. Наприклад, ідея еволю­ції, яка набула розвитку в біології і соціальних науках, прийшла в сучасну фізику.

Етика науки

У наш час прискореними темпами йде утворення і вдосконалення ме­ханізмів етичного регулювання наукової діяльності. Необхідність такого ре­гулювання зумовлена різноманітним впливом науки на життя людини і сус­пільства. Сьогодні для всіх стало очевидним, що прогрес науки і техніки дає людям не тільки блага, але й несе загрозу для існування людства та життя на Землі. Етика як наука про належне повинна впливати на розвиток науки в позитивному напрямі.

Можна виділити зовнішні і внутрішні засоби морального регулювання наукової діяльності. До зовнішніх факторів відносять негативні й позитивні моральні санкції. Негативні моральні санкції осуджують небезпечні та не­гуманні напрями наукових досліджень (клонування людей, проведення екс­периментів над людьми та ін.). Головною позитивною санкцією є визнання вченого, його праць із боку колег, сучасної спільноти (наукові премії, циту­вання в наукових роботах, назва іменем ученого закону або теорії тощо). Коли зовнішній контроль інтерналізується особистістю, стає її переконан­нями й цінностями, то він набуває характеру внутрішнього контролю, який походить ніби з середини. Людина робить вільний, свідомий вибір із деяких альтернатив і сама несе відповідальність за його наслідки.

Взаємовідносини в науковій спілці значною мірою будуються на до­вір'ї між її членами. За відсутністю довіри до результатів, про які повідомляють колеги, була б неможлива будь-яка наукова діяльність. Кожен член наукової спілки несе відповідальність перед своїми колегами, перед своєю галуззю наукового знання, перед наукою в цілому за вірогідність, за якість результатів, які він виносить на суд наукової спілки.

Етичні вимоги до вченого:

- дотримуватися загальнолюдських норм моралі (вимоги до вченого вище, бо ж значніше його відповідальність), інтелігентність;

- націленість на пошук нового, вагомого для культури, значного для життя людей;

- недопустимість нечесних, недосконалих результатів, фальсифікацій чи плагіату;

- забезпечити безкорисливість і свободу пошуків істини, морально-духовний імунітет проти зовнішнього тиску, компромісів, кон'юнктурності; захист власних прав;

- висока соціальна відповідальність за наукові результати й за їх практичне використання.

 

До середини XX ст. проблема соціальної відповідальності науки і вче­них не була об'єктом систематичного дослідження. Відійшли в минуле ті часи, коли наукову діяльність вважали беззаперечним благом, коли її уявля­ли ціннісно нейтральною. В наш час наукова спілка, отримуючи значну час­тину ресурсів суспільства, поставлена перед необхідністю постійно демон­струвати суспільству і те, що блага, які несе людям прогрес науки, переви­щують її негативні наслідки, і те, що вона намагається попередити їх, нейт­ралізувати їх негативні ефекти. Зараз питання про безпеку нової технології постає не заднім числом, коли її застосування призвело до негативних нас­лідків. Зараз акцент ставиться на тому, щоб попередити негативний розви­ток подій, їх експертиза проводиться не від випадку до випадку, а набуває рис організованої і регулярної діяльності.

Примітною особливістю сучасної науки є те, що все частіше і грунто­вніше доводиться займатися етичними проблемами. Бурхливий прогрес біомедицини в концентрованому вигляді відображає цю тенденцію в розви­тку науки. З метою попередження загрози фізичному і психічному здо­ров'ю, навіть життю людини, стали розвиватися засоби етичного регулю­вання біомедичних досліджень. У 50-х рр. XX ст. у США вперше виникають структури етичного контролю (етичні комітети), в які спочатку входили ви­ключно колеги. В 1966 р. офіційна влада країни робить проведення такої етичної експертизи обов'язковим для біомедичних досліджень, які фінан­суються з федерального бюджету. Виявилось, що самі фармацевтичні ком­панії, коли вони випробовують нові лікувальні засоби, зацікавлені в тому, щоб проекти цих випробувань були підтримані етичним комітетом. Це б могло укріпити їх авторитет і поліпшити ринкову перспективу препарату. В 1967 р. етичні комітети починають утворюватись при лікарнях і дослідни­цьких організаціях Великобританії. Згодом діяльність етичних комітетів удосконалювалась і ускладнювалась. Зараз питання їх структури, функції, статусу, складу тощо відпрацьовані. Етичний комітет - це структура, яка проводить етичну експертизу. До складу етичного комітету входять вчені-спеціалісти в данній галузі знань, які не пов'язані з дослідженнями; предста­вники медперсоналу, юристи, священики й інші, які не є професіоналами. Етичний комітет повинен бути незалежним від дослідників, проект котрих піддається експертизі, і від адміністрації закладу, в якому планується проведення дослідження. Схвалення етичного комітету є необхідною умовою для таких досліджень.

Таким чином, прямий, безпосередній вплив етичних норм на наукове дослідження є буденною реальністю. Треба відмітити, що зараз вже при плануванні біомедичного дослідження слід мати на увазі, що необхідно отримати дозвіл етичного комітету. Тобто етична сторона стала необхідною складовою наукового дослідження.

Сфера етичного регулювання в сучасній науці постійно розширюється. Науково-технічний прогрес веде до утворення нових матері­алів, предметів одягу, засобів косметики та іншого, які потребують випро­бувань і етичного контролю. Отже, все, що робиться в науці, техніці, бізнесі, долучається до орбіти етичного регулювання.

Розвиток сучасної науки показує, що етичні аспекти наукового дослі­дження стають усе більш актуальними в суспільстві. Разом із тим очевидно, що центр етичного регулювання сучасної науки потрібно змістити від загальних оцінок науки в цілому до оцінок окремих її наслідків і дій окремих вчених.

 

Тема № 5. Наука і техніка

План

1. Проблема співвідношення науки і техніки.

2.Специфіка природознавчих і технічних наук.

3.Фундаментальні і прикладні дослідження в технічних науках.