Особливості характеру і релігійність. Взаємозвязок інтелекту та релігійності

Співставляючи темперамент і характер, а також враховуючи той факт, що якась із здібностей людини може певним чином домінувати в її поведінці, Пастушка виділив 4 основні типи релігійних осіб:

1. Інтелектуальний тип – релігію переживає як проблему істини, яку треба пізнати, щоб позбутися неспокою Релігійні справи для нього – це проблема до розв’язання й прийняття. У такої людини інтелект стоїть на початку кожного релігійного акту.

2. Вольовий тип – релігію розуміє як цінність, якій належить віддатися актом волі. Релігійність цього типу досить добре осмислена завдяки природному зв’язку актів вибору з процесами пізнання.

3 .Афективний (емоційний) тип – релігію оцінює суб’єктивно, у зв’язку з почуттєвим багатством власної психіки, а правди віри для нього видаються абсолютно очевидними.

· Ейфорійний – ідеалізування світу, що ускладнює своєчасне виявлення реальних життєвих труднощів на шляху до мети

· Меланхолійний - тривалий настрой смутку, завдяки чому така людина схильна до посвяти

· Естетичний – Бога розуміє найперше як джерело або ж вияв гармонії й незнаного надземного переживання.

4 .Гармонійний тип – рівномірне співвідношення усіх психічний сил людини в її релігійному акті. Це створює умови для однакової проникливості в зовнішні й внутрішні аспекти релігійного життя.

Зрозуміло, що релігійність не є привілеєм вибраних осіб з особливо високим рівнем інтелекту і функціонує також серед людей менш розвинутих розумово. Тим не менше інтелект має своє особливе значення в розумінні й розвитку релігійного акту. У дослідженнях релігійних та інтелектуальних позицій молоді виявлено, що чим вищий рівень інтелекту, тим кращі у молодих людей релігійні знання, частіше й інтенсивніше виконання релігійних обрядів і послідовніше застосування в житті моральних норм, пов’язаних з релігією. Однак не можна твердити про зворотну залежність, тобто, що релігійність принципово впливає на розвиток інтелекту й інтелігентності. Рівень і тип інтелекту визначає спосіб функціонування релігійності в людській особистості. Але також зовсім не обов’язково видатний інтелектуал буде розуміти релігію саме як систему істин; він може бачити в ній схильність до благородних переживань, відчуття близькості Бога. Тут проявляється принцип взаємного доповнення інтелекту й емоційної релігійності.

 

41. Раціональне пізнання в структурі релігійної віри.
Пізнання́ — сукупність процесів, процедур і методів придбання знань про явища і закономірності об'єктивного світу. Пізнання є основним предметом науки гносеології (теорії пізнання).Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення, і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях. Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо.

Існує декілька типів пізнання: міфологічне - тип пізнання характерний для первісної культури (тип цілісного дотеоретичного пояснення дійсності за допомогою чуттєво — наочних образів надприродних істот, легендарних героїв, які для носія міфологічного пізнання предстають реальними учасниками його повсякденного життя). Міфологічне пізнання характеризується персонофікацією, уособленням складних понять в образах богів і антропоморфізмом; релігійне-об'єктом релігійного пізнання в монотеїстських релігіях, тобто в іудаїзмі,християнстві і ісламі, є Бог, який проявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.Ціль релігійного пізнання в монотеїзмі — не створення або уточнення системи уявлень про Бога, а порятунок людини, для якої відкриття буття Бога одночасно виявляється актом самовідкриття, самопізнання і формує в його свідомості вимогу етичного оновлення.У Новому Заповіті метод релігійного пізнання сформульований самим Ісусом Христом в «заповідях блаженства»:«Блаженні чисті серцем, бо вони Бога побачать; філософське - філософське пізнання є особливий тип цілісного пізнання світу. Специфікою філософського пізнання є прагнення вийти за межі фрагментарної дійсності і знайти фундаментальні принципи і основи буття, визначити місце людини в нім. Філософське пізнання засноване на певних світоглядних передумовах. У його склад входять: гносеологія, онтологія.В процесі філософського пізнання суб'єкт прагне не тільки зрозуміти буття і місце людини в нім, але і показати, якими вони повинні бути, тобто прагне створити ідеал;чуттєве-для характеристики цього типу пізнання допустимо привести слова з книги Буття «Пізнав Адам Єву, і народила Єва сина».

 

Вплив несвідомих структур психіки людини на її віру.

Несвідоме є глибинною функціональною структурою психіки людини. Це означає, що поряд із свідомістю у людській психіці існують утворення, які впливають на її мотивацію та поведінку, але людина нічого не знає про цей вплив, не усвідомлює його.

Несвідоме – сукупність психічних процесів, актів і станів, функціонування яких суб’єкт не усвідомлює, не рефлексує.

Несвідоме може впливати на зміст і динаміку віри помітно або не впливати зовсім.

Юнг намагався довести, що вплив несвідомого на віру має інший характер. Він обґрунтував концепцію архетипів. Архетип - структурний елемент несвідомого, який містить визначні духовні надбання попередніх поколінь.

Архетипи, за Юнгом, є джерелом і основою релігійного досвіду, віри. Віра, яка захоплює людину і керує нею, залежить від архетипів її несвідомого.

Тлумачення Юнгом індивідуального релігійного досвіду, віри, як і вся його теорія архетипів не ґрунтується на наукових положеннях, верифікованих дослідженнях, фактах.

Один із аспектів пошуків поширюється на сферу таких феноменів, як автоматизми, інтуїтивні здогадки, інсайти, віщі сни. Зв’язки цієї сфери з вірою досліджував німецький філософ Л.А. Фейєрбах, вважаючи основною таємницею релігії поєднання в одній істоті свідомості з несвідомим, волі з мимовільним. Свідомість, «Я» людини стоїть на краю темної прірви, яка є власним несвідомим, що постає перед «Я» як загадкова істота, здатна творити чудеса. Так, успішні власні автоматизовані, свідомо не контрольовані дії, інтуїтивні здогадки, розв’язання проблем, осяяння людина приписує могутнім духам, богам, компетенція яких поширюється на ці дії, ангелам охоронцям, святим та іншим надприродним силам.

 

Емоційний елемент віри.

 

Інтуїція віра пов’язана з емоційними переживаннями живою і живильною енергією віри. Віра не доводить себе, а показує, оскільки вона є не формулою, а психічним актом, емоційним переживанням.

Віра як ціннісно-орієнтаційне ставлення, позиція суб’єкта, сповнена його інтересом, зацікавленістю, тобто емоційними переживаннями, почуттями.

Але самі з собою емоційні переживання не є джерелом віри, адже віра свідомо визначена, певна у своєму напрямі і конкретна у змісті. Виникає вона з осмисленням і усвідомлення людиною свого становища на землі, що й скеровує її до Бога, до нескінченного. Звичайним, універсальним емоційним переживанням надає релігійного змісту їх спрямованість на релігійний предмет, що має бути усвідомлений, визначений, осмислений як такий.

Різним віруючим і тим більше представникам різних релігій властиві найрізноманітніші за змістом емоційні стани, пов’язані з вірою. На їх особливості впливають спрямованість віри. Одним із таких станів є релігійні почуття. До таких почуттів належать релігійна любов, релігійний страх, релігійне почуття піднесеного тощо.

Олпорт зауважував що будь-які спроби знайти особливу релігійну емоцію і покласти її в основу всієї палітри релігійних переживань приречені на невдачу, оскільки такої емоції не існує.

Фейєрбах шукав у почутті залежності основне психологічне пояснення релігії, розуміючи водночас, що воно не зовсім почуття.

Віра як сподівання на краще, надія і любов характерні для сучасних релігій більше, ніж страх, відчай чи гріх.

У вірі існують, взаємодіють позитивно і негативно емоційно забарвлені переживання, динаміка співвідношення яких зумовлюється багатьма чинниками. Одним із виявів такої динаміки є катарсис. Неймовірної інтенсивності релігійно – емоційний катарсис набуває у так званому містичному екстазі.

Отже, не існує якихось специфічно релігійних емоційних феноменів. Емоційний елемент віри утворюють звичайну емоційні переживання, які спрямовуються на релігійний об’єкт. Емоційні переживання спричиняють особистісну значущість, цінність віри для суб’єкта і утворюють основу, грунт її функціональної динаміки.

 

 

Вольовий компонент віри.

Оскільки віра виростає з екзистенційного інтересу, світоглядної зацікавленості, автентичного особистісного ставлення, вона виявляється у відповідні активності віруючого. Активна діяльність, поведінка особистості передбачає і обов’язково включає вольовий компонент. Воля - здатність людини, яка виявляється у само детермінації і саморегуляції нею своєї діяльності та психічних процесів.

Воля до віри не може породити, створити саму віру. Жодними вольовими зусиллями і само наказами не вдається примусити себе повірити, що цілком відповідає психологічному змісту віри. Однак існують волюнтаристичні спотворення віри, у яких вона розглядається як специфічне раціональне пізнання з дуже обмеженою науковою доказовістю, що компенсується вольовими актами само спонукання суб’єкта до віри. Вірити чи не вірити є екзистенційною проблемою, повезене з питанням «Бути чи не бути?». Якщо розум, інтуїція, емоційні переживання суб’єкта обирають «бути у вірі», його воля забезпечує відповідну саморегуляцію на цьому шляху.

 

 

45. Роль релігії і церкви у збереженні та зміцненні української національної самосвідомості.

Стрижнем національної психології є національний характер. Релігійні вірування, що істотно впливають на ідеали, ціннісні орієнтації, смисл життя, є головними, визначальними в характері і особистості, і нації. Відданість представників нації національним духовним цінностям, ідеалам є найпотужнішою силою в її життєздатності, розвитку у всіх галузях суспільного життя. Вона становить основу національної самосвідомості, почуття етнічної ідентичності. Національна свідомість – усвідомлення себе як представника нації, її невід’ємної частини, ідентифікація, ототожнення свого «Я» з національними цінностями. Національна самосвідомість суттєво впливає на формування ціннісних орієнтацій особистості, регуляції її поведінки. Чуттєво – емоційні переживання особистістю своєї належності до нації інтегруються у почуття етнічної ідентичності.

Українська самосвідомість вижила тоді завдяки тому, що частина шляхти, інтелігенції твердо трималася свого.

У складних умовах українська національна самосвідомість хоч і вижила, але ідейно та емоційно виснажилася, втратила релігійну підтримку, перейшла на рівень відносно примітивної рефлексії національної психіки, в якій етнічне українське ототожнювалося з хатньо – побутовим, а за російським визнавалося право функціонування в інтелектуальних, управлінським, промислово – виробничих сферах.

На Правобережжі, яке залишилось під владою Польщі, національне і релігійне гноблення теж посилювалося. Будучи безпосередньо пов’язаним із Римом, уніатське духівництво поступово збагачувало свій менталітет і духовність здобутками європейської культури і на цій основі вагоміше обґрунтувало українську національну ідеологію.

Ідеологічна, культурна, просвітницька діяльність греко-католицького духівництва мала своїм наслідком те що українська національна свідомість народу була на підпорядкованих Австро – Угорщині українських землях вищою, ніж на тих, що перебували у складі Російської імперії.

Діяльність українських церков, спрямована на збереження і зміцнення української національної самосвідомості, на розвиток почуття етнічної ідентичності, спиралася і на психологічні особливості української релігійності.