Співвідношення понять «Бог», «Релігія», «віра», «релігійна віра», «церква», «священник». Проблема несвідомих переносів і підмін понять в психології людини, корекція та профілактика цього явища.

Співвідношення понять «Бог», «Релігія», «віра», «релігійна віра», «церква», «священник». Проблема несвідомих переносів і підмін понять в психології людини, корекція та профілактика цього явища.

Релігія - зв'язок з Вищим, з Святим, відкритість і довіра до Нього, готовність прийняти як керівних почав своєму житті те, що виходить від Вищого і відкривається людині при зустрічах з Ним. За визначенням Енциклопедичного словника: "релігія - це організоване поклоніння вищим силам. Воно (поклоніння) передбачає безсумнівну для віруючого свідомості реальність тих вищих сил, яким надається шанування. Разом з тим воно передбачає віру, тобто релігійний настрій, що виражається в певній системі культу і системі уявлень про божественне ". Релігія - це продукт природних бажань і людської уяви, яке приписує трансцендентному Вищому буттю те, що людині хотілося б знайти в Ньому згідно своїм приземленим інтересам і сподіванням.

Віра – впевненість у істинності чогось такого, що з раціонально мисленнєвих позицій вважається непереконливим, сумнівним. Віра є ціннісно-орієнтаційним ставленням позиції людини,зацікавленістю. Емоційне ядро релігійної віри зароджується з осмислення і усвідомлення людиною своєї ситуації на землі. Релігійна віра відноситься до достатньо міцних особ.структур і цей досвід є особливо ціннісним. Тому, практикуючий психолог повинен усвідомлювати свої позиції, етичні моменти пов'язані зі своїм релігійним досвідом і світоглядом, і розуміти як це може впливати на його професійну діяльність. Зоною особливої уваги і поваги має бути релігійна позиція клієнта, оскільки втручання в неї – це втучання у життєвий стрижень людини.

Бог – найвища основна інстанція, творець всього існуючого, всемогутній, не пізнаний до кінця.

Церква – соціально ієрархічна інституція, яка забезпечує донесення догм до людини, забезпечує зв'язок Бога з людиною.

Священник – працівник церкви, служитель Бога і людини. Священник асоціюється з батьківською фігурою, все знає і не помиляється, ідеалізують, ототожнюють з Богом. Священник виступає втіленням Бога, релігії і церкви.

 

4.Релігійні інстинкти як джерело релігійності. Страх як фактор релігійності.

Існують теорії за якими людина є релігійною завдяки успадкованій схильності до цього, аж на рівні релігійного інстинкту. В даному випадку релігійний потяг є основним нашаруванням в структурі людської психіки, що виявляється в пошуку правди і щастя, досконалого життя і зв’язку з абсолютом.

Актуальним у даному випадку є твердження К.Юнга про архетипи як колективне несвідоме, з якого походять надлюдські істини і які є джерелом релігійності.

В. Франкл у книзі «Неусвідомлений Бог» каже про те, що людина впринципі має потребу бути релігійною. Ця потреба може бути усвідомленою і неусвідомленою, і задовольнятися як конструктивним так і деструктивним шляхом.

Вчені не можуть заперечити існування релігійного інстинкту, однак можна говорити про те, що в людини є схильність до релігійності, подібна до того як існує дар мови, хоча він не завжди і не всіма використовується. У даному випадку релігійність не є наслідком підкорення природи. У своїй найглибшій суті релігійність – це індивідуальний контакт, який утворюється внаслідок вільного рішення.

Фізіологічною основою реліг поведінки є права півкуля мозку, тобто саме вона створює можливість для реліг вияву, але сама його не утворює. Осмислення ж символічної і ритуальної поведінки, характерної для релігії, відбувається при співучасті лівої півкулі. Виходячи з цього дослідники роблять висновок, що релігія є частиною того, що характерно люд природі і її не можна повністю зрозуміти раціонально.

Існують різні типи страху, які по різному можуть обумовлювати розвиток релігійності:

1. екзестенційний неспокій – виник у зв’язку з необхідністю поставити собі питання про сенс життя. Типовими є тривога стосовно найфундаментальніших для людини питань як терпіння або смерть, добро і зло, що мають визначальне значення для всього людського буття. Релігійність зявляється тут, як продовження питання про сенс життя людини на землі.

2. звичайний страх – може стати приводом для актуалізації чи зародження релігійності. Фройд дотримувався думки, що Бог є лише піднесеним образом власного батька, а туга за ним, пошук підтримки у складній ситуації приводить до релігійності, яка є колективним неврозом. Але не варто зводити релігію до колективного неврозу, бо тут немає відчуття самотності (як при неврозі) натомість правдива релігійність надає змогу відчути зв'язок.

3. Фройд вважав, що джерелом релігії є відчуття безпорадності перед життям і страх смерті. Проте зважаючи на те, що його відчувають як віруючі так і невіруючі, то таке занепокоєння смертю не може бути єдиним стимулом для виникнення релігії.

4. моральний страх – який виростає від почуття провини і відчуття боргу перед кимось. Можна твердити,що потреба усунення відчуття вини і повязаного з ним відчуття страху призводить до релігійності, про свідчить більшість навернень. Слід також зазначити, що між неспокоєм і релігійністю існує зворотня залежність, тобто більша заангражованість і визначеність у вірі поглиблює вразливість до морального зла і підсилює реальне відчуття провини. Почуття провини може іноді набувати невротичного характеру, що призводить до холодної і тиранічної релігії, в якій переважає сприймання бога як забороняючого і караючого, щоб придушити неакцентовані бажання.

Функції релігійності.

1.Задоволення потреби в почутті безпеки. Релігія гарантує почуття безпеки,переконує в перемозі добра над злом,життя над смертю (два основні джерела неспокою – зло та смерть – зводяться до мінімуму. Брак почуття безпеки викликає відчуття хаосу. Релігія не лише допомагає вийти з цього стану, але й приводить людину до абсолютного й незмінного Авторитету.

2.Задоволення потреби в стабільності. Релігія навчає,що можна мати безпосередній контакт з незмінним Богом.Бог довіряє людині,шанує її гідність,звільняє від вини,а за допомогою морального права-допомагає зорієнтуватись у складних ситуаціях.

3.Забезпечує почуття власної тотожності,усуває невпевненість. Релігійна самоідентифікація повязана з усвідомленням способу прийняття людини Богом (питання що Бог думає про мене?) Проте це не оберігає людину від від різних труднощів, які виникають у звязку з руйнуванням попередньої самоідентифікації та створенням нового способу буття в мінливих обставинах.

4.Забезпечує духовне безсмертя – віра в безсмертну душу, яка після життя на землі отримує життя вічне дозволяє дещо знизити інтенсивність переживання страху смерті.

6.Забезпечення сиситеми моральних понять,опираючись на яку людина старається впорядковувати й оцінювати світ. Це оцінювання починається з формування образу власної особистості, розвитку власної гідності.На найважливіші питання релігія дає відповіді, що будуються на авторитеті Бога, завдяки цьому людина доходить до глибшого розуміння самої себе.

7.Уникнення абсолютизації власного Я. Релігійність заснована на любові, дозволяє уникнути небезпеки надмірного підкреслення та абсолютизації власного Я.

8.Задоволення потреби в спільноті, нівелювання самотності. Людина, що вірить в Бога, переживає його постійну присуність, знаючи, що в найрізноманітніших ситуаціях не буде самотньою. Крім того, участь у релігійних общинах дає їм відчуття підтримки, єдності з іншми.

9.Психотерапевтична функція. Якщо метою психотерапії є зцілення душі, то метою релігії – спасіння душі. Релігія здійснює значний психотерапевтичний вплив на людей, який обумовлюється катарсисом, що людина переживає під час релігійних служінь, молитви, сповіді. При спілкування з Богом відбув. внутрішній діалог людини з самою собою, що допомагає їй прийняти необхідне рішення. Лиш Бог є гарантією, що обіцяє прощення,яке затне позбавити людину почуття провини.

 

Рання дорослість

У цей період сім'я, професійна діяльність і заробітчанство так поглинають людину, що ніби й не вистачає часу на релігійне життя. У цей час нерідко переживається смерть близьких людей (батьків, дідуся й бабусі), але швидко про це забувається, у чому, зрештою, виразно допомагає життєва сила й активність (часом надактивність).

Цей період життя людини називають часом релігійної стабілізації. Рання дорослість характеризується найменшою релігійною активністю. Певне відродження релігійності відбувається у батьків під впливом катехизації їхніх дітей та у зв’язку з деякими подіями свого жиггя. Це, найперше: переживання терпінь, гріха, зради чи криз, серед яких важливе місце посідає так звана криза середнього віку, що завершує зрілу молодість. Полягає вона в усвідомленні, що вже півжиття минуло, а людина відчуває себе ніби човном, що безцільно плаває на хвилях життя. До кризи середнього віку додається страх утратити те, що для особи цінне.Зрозумівши обмеженість своїх фізичних і психічних сил, легше осягнути істину, що бути людиною – це означає погоджуватися на власну несамодосконалість. Саме ця невистачальність відрізняє людину від Бога, який є безсмертний, всемогутній і всевідаючий. Зрозуміння факту власної обмеженості створює можливості для фундаментальної релігійної орієнтації, тобто довіряння себе Богу. І не є (або може бути) основним підсумком даного періоду життя людини.

Середня зрілість

У середньому віці виникає проблема перегляду й поглиблення релігійності. Зростає чисельність приватних молитов, зацікавлення релігією, а також і належна оцінка її значення. Люди в середньому віці по-новому відкривають релігійні символи й постулати. Також нерідко живуть із сумнівами, поєднуючи прийняття з критичним осмисленням. Але все-таки існує частина дорослих осіб, для яких характерна релігійна байдужість. Якщо вони іноді й приймають участь у певних обрядах, то їхня релігійність лише зовнішня.

Старість (пізня зрілість)

Це час підведення підсумків. Життя визнається або таким, що мало сенс, або абсурдним. У старості має відбутися схвалення власного життєвого циклу, тобто того, що мало здійснитися і чого не можна було в жоден спосіб замінити. Плодом цього стає мудрість, яка найперше полягає в сприйнятті неминучої смерті. Підтримкою тут є усвідомлення того, що смерть не переможе, але буде переможена.Особи, які в попередніх періодах дбали про віру, тепер роблять остаточний вибір на користь релігійних цінностей, особливо в час смерті. У зрілій релігійності старих людей спостерігається ніби об'єднання з цілим всесвітом, толерантність, урівноваженість, оскільки вони більше не залежать від пристрастей і не покладаються на земні надії.

Якщо ж людина в попередніх періодах не здобула виразної й глибокої релігійності, то в старості в неї спостерігаємо ряд ритуальних вчинків; часто це лише зовнішня релігійність, появляється заздрість до молодих і агресивність щодо них, похмуре або й панічне очікування близької смерті.В старості люди загалом звертаються до релігії й частіше моляться, вертаючись до улюблених молитов свого дитинства. Посилення релігійних виявів спонукається переживанням диспропорції між реальністю й потребами, прагненням повноцінного життя і страху смерті, закидами сумління. Однак зростання зацікавлень релігією в період старості найчастіше пов'язане з проблемою смерті й потойбічного життя. Адже релігія відіграє ключову роль у приготуванні до смерті, дозволяючи в процесі вмирання позбутися депресії, пов'язаної з почуттям вини, й допомагає безболісно прийняти наближення відходу й водночас єднання з вічністю.

18. Коротка історія розвитку знань з психології релігі ї

Висновок

Зигмунд Фрейд – видатний психолог і психіатр, а, отже і релігію він був схильний вважати витвором людської психіки. У своїй праці «Майбутнє однієї ілюзії» він спробував пояснити виникнення та розвиток релігійних вірувань методами психоаналізу. Він вказав на деяку подібність релігійних вірувань та неврозів, хоча і не ототожнював їх, як вважають деякі дослідники. У цій праці Фрейд не оцінював значення релігії в житті людини, а поставився до неї різко негативно, вважаючи її шкідливою, такою, що заводить людину на манівці.Загалом, вчення Фрейда має до сьогоднішнього дня великий вплив у різних галузях науки, зокрема у психології, філософії та релігієзнавстві. Вчення Фрейда є основою психоаналітичної концепції релігії.Фрейд також наголошує на подібності філогенезу та онтогенезу людської психіки у певному сенсі. Релігія, на його думку, побудована на найдавніших, найголовніших, і водночас найсокровенніших бажаннях людини, що і зумовлює її довге життя, не зважаючи на повну відсутність доказів існування надприродного. Концепція Фрейда є спірною у багатьох питаннях, оскільки базується, на мою думку, часто також на напівнаукових припущеннях, що їх теж не можна ні довести, ні спростувати. Проте, вона має право на життя як спроба пояснити феномен релігії ще й цього боку.

Психоісторія Е. Еріксона

У праці «Молодий Лютер» він проаналізував психоісторію М. Лютера, детально висвітив чинники, які сприяли народженню індивідуальної ідентифікації.

Розвиваючи ідеї Его-психологів, Е. Еріксон створює вчення про стадії життя, кожна з яких по-своєму «ідентифікує» особистість, зберігаючи ядро психіки в безпе­рервному потоці психічних процесів. На прикладі Лютера Еріксон показує процес наро­дження ідентичності, яка виходить за межі особистісної події і згодом передається масам та наступним поколін­ням. Ідентичність немовби надбудовується над Над-Я; вона має вирішити проблеми свого часу і здійснити вибір.

Досліджуючи психоісторію Лютера, Еріксон вивчає граничну межу, на якій невротичні конфлікти перетина­ються з історичними та екзистенційними. Еріксона не за­довольняли дослідження вченими особистості Лютера, адже вони вбачали в його психоісторії «історію Едіпа». Основна криза юності — криза ідентичності. Вона може виявитися як друге народження. Е. Еріксон розглядає як поступово, починаючи з дитинства, молодий Мартін втягується в кризу ідентично­сті. Мабуть, він спробував її пом'якшити відходом у мона­стир. У монастирі Лютер, зберігаючи постійне мовчання і ставши одержимим, поступово оволодів яскравою, барви­стою мовою і переконав не лише себе, а й значну частину кра­їни відмовитися від римсько-католицької церкви. С. К'єркегор зазначив, що Лютер завжди говорив і діяв так, немовби в будь-який момент його могла вразити блискавка. Під час служіння першої меси Мартін зіткнувся з Великим Роз­двоєнням свого особистісного єства. З одного боку, це пра­гнення палкого устремління в майбутнє, з іншого — поглинання регресивними потоками минулого. В. Франкл наголошував, що релігійні прообрази не передаються через успадкування архетипів, а за допомо­гою культурних засобів. Релігійність лише тоді самодостатня, коли вона екзистенційна, коли вона спонтанно зароджується.

Релігія як об'єкт дослідження в працях Г. Оллпорта

Він важав, що кожна люди­на є своєрідною і унікальною, а особистість — динамічною системою, яка постійно змінюється, характеризується особистісним ростом.

Г. Оллпорт вважав релігію одним із найсуб'єктивніших виявів людського духу. Г. Оллпорт вважав, що на релігійність індивіда впливають фізіологічні потреби, тем­перамент і розумові здібності, психогенні інтереси і цінно­сті, пошуки раціонального роз'яснення світу, реакція на навколишню культуру. Г. Оллпорт виділив дві суперечли­ві форми релігійної орієнтації: зовнішню і внутрішню. Зов­нішня релігійна орієнтація не є самоцінністю, а інстру­ментом, що задовольняє потреби в комфорті, безпеці. Людина з зовнішньою релігійною орієнтацією звернена до Бога, але не відсторонена від себе. Вона викори­стовує релігію для зручності. За внутрішньої релігійної орієнтації віра розглядається як вища самоцінність. Г. Оллпорт під­креслював, що збереженню психічного здоров'я людини сприяє саме внутрішня релігійна орієнтація.

Психолог вважав, що релігійний консультант, священ­ник, відіграє велику роль, особливо коли йдеться про екзистенційний вакуум або цілісну орієнтацію. Священик покли­каний допомогти людині перейти від зовнішньої релігійної орієнтації до зрілої, внутрішньої. Лікар, застосовуючи шаблони терапевтичних теорій, ризикує не розпізнати зцілюючу силу, що криється у вірі. Оллпорт коментував і недоліки релігії, зокрема нездат­ність церков надати підтримку людям, які відчувають гос­тру емоційну кризу; навіювання релігією, що може спону­кати до патологічного почуття вини, і навпаки — поверхо­вого відчуття щастя, неефективного проти зла. Г. Оллпорт вважав, що релігійне почуття не ідентичне у різних людей: у декого досить поверхове, у інших — глибоке і всепрони каюче, різне і за змістом, і способом функціонування, оскільки залежить від зовнішньої і внутрішньої релігійно­сті. На думку Г. Оллпорта, психологічне здоров'я за­лежить від того, якої релігійної орієнтації дотримується людина.

 

Емоційний елемент віри.

 

Інтуїція віра пов’язана з емоційними переживаннями живою і живильною енергією віри. Віра не доводить себе, а показує, оскільки вона є не формулою, а психічним актом, емоційним переживанням.

Віра як ціннісно-орієнтаційне ставлення, позиція суб’єкта, сповнена його інтересом, зацікавленістю, тобто емоційними переживаннями, почуттями.

Але самі з собою емоційні переживання не є джерелом віри, адже віра свідомо визначена, певна у своєму напрямі і конкретна у змісті. Виникає вона з осмисленням і усвідомлення людиною свого становища на землі, що й скеровує її до Бога, до нескінченного. Звичайним, універсальним емоційним переживанням надає релігійного змісту їх спрямованість на релігійний предмет, що має бути усвідомлений, визначений, осмислений як такий.

Різним віруючим і тим більше представникам різних релігій властиві найрізноманітніші за змістом емоційні стани, пов’язані з вірою. На їх особливості впливають спрямованість віри. Одним із таких станів є релігійні почуття. До таких почуттів належать релігійна любов, релігійний страх, релігійне почуття піднесеного тощо.

Олпорт зауважував що будь-які спроби знайти особливу релігійну емоцію і покласти її в основу всієї палітри релігійних переживань приречені на невдачу, оскільки такої емоції не існує.

Фейєрбах шукав у почутті залежності основне психологічне пояснення релігії, розуміючи водночас, що воно не зовсім почуття.

Віра як сподівання на краще, надія і любов характерні для сучасних релігій більше, ніж страх, відчай чи гріх.

У вірі існують, взаємодіють позитивно і негативно емоційно забарвлені переживання, динаміка співвідношення яких зумовлюється багатьма чинниками. Одним із виявів такої динаміки є катарсис. Неймовірної інтенсивності релігійно – емоційний катарсис набуває у так званому містичному екстазі.

Отже, не існує якихось специфічно релігійних емоційних феноменів. Емоційний елемент віри утворюють звичайну емоційні переживання, які спрямовуються на релігійний об’єкт. Емоційні переживання спричиняють особистісну значущість, цінність віри для суб’єкта і утворюють основу, грунт її функціональної динаміки.

 

 

Вольовий компонент віри.

Оскільки віра виростає з екзистенційного інтересу, світоглядної зацікавленості, автентичного особистісного ставлення, вона виявляється у відповідні активності віруючого. Активна діяльність, поведінка особистості передбачає і обов’язково включає вольовий компонент. Воля - здатність людини, яка виявляється у само детермінації і саморегуляції нею своєї діяльності та психічних процесів.

Воля до віри не може породити, створити саму віру. Жодними вольовими зусиллями і само наказами не вдається примусити себе повірити, що цілком відповідає психологічному змісту віри. Однак існують волюнтаристичні спотворення віри, у яких вона розглядається як специфічне раціональне пізнання з дуже обмеженою науковою доказовістю, що компенсується вольовими актами само спонукання суб’єкта до віри. Вірити чи не вірити є екзистенційною проблемою, повезене з питанням «Бути чи не бути?». Якщо розум, інтуїція, емоційні переживання суб’єкта обирають «бути у вірі», його воля забезпечує відповідну саморегуляцію на цьому шляху.

 

 

45. Роль релігії і церкви у збереженні та зміцненні української національної самосвідомості.

Стрижнем національної психології є національний характер. Релігійні вірування, що істотно впливають на ідеали, ціннісні орієнтації, смисл життя, є головними, визначальними в характері і особистості, і нації. Відданість представників нації національним духовним цінностям, ідеалам є найпотужнішою силою в її життєздатності, розвитку у всіх галузях суспільного життя. Вона становить основу національної самосвідомості, почуття етнічної ідентичності. Національна свідомість – усвідомлення себе як представника нації, її невід’ємної частини, ідентифікація, ототожнення свого «Я» з національними цінностями. Національна самосвідомість суттєво впливає на формування ціннісних орієнтацій особистості, регуляції її поведінки. Чуттєво – емоційні переживання особистістю своєї належності до нації інтегруються у почуття етнічної ідентичності.

Українська самосвідомість вижила тоді завдяки тому, що частина шляхти, інтелігенції твердо трималася свого.

У складних умовах українська національна самосвідомість хоч і вижила, але ідейно та емоційно виснажилася, втратила релігійну підтримку, перейшла на рівень відносно примітивної рефлексії національної психіки, в якій етнічне українське ототожнювалося з хатньо – побутовим, а за російським визнавалося право функціонування в інтелектуальних, управлінським, промислово – виробничих сферах.

На Правобережжі, яке залишилось під владою Польщі, національне і релігійне гноблення теж посилювалося. Будучи безпосередньо пов’язаним із Римом, уніатське духівництво поступово збагачувало свій менталітет і духовність здобутками європейської культури і на цій основі вагоміше обґрунтувало українську національну ідеологію.

Ідеологічна, культурна, просвітницька діяльність греко-католицького духівництва мала своїм наслідком те що українська національна свідомість народу була на підпорядкованих Австро – Угорщині українських землях вищою, ніж на тих, що перебували у складі Російської імперії.

Діяльність українських церков, спрямована на збереження і зміцнення української національної самосвідомості, на розвиток почуття етнічної ідентичності, спиралася і на психологічні особливості української релігійності.

 

Психодинаміка секти.

А) Стадії відходу від релігії й залучення в секту

Відхід від релігії відбуваєтсья не одномоментно. Це тривалий процес, що має кілка етапів.

На першому етапі релігія витісняється з суспільного життя людей. Доктрина пануючої церкви втрачає грунт в суспільній свідомості і суспільно-політичній практиці більшості народу. Дана релігія перестає бути ідейною основою для того або іншого суспільного руху

На другому етапі відбувається зміщення центру релігійного життя з його суспільних форм в сферу особистого і сімейного побуту. Саме тут починається відхід частини віруючих в секти, які замінюють суспільні форми богослужіння груповими, сімейними, коли сама церква стає непотрібною.

На третьому етапі відходу людини від релігії релігійність людей обмежується виключно їх внутрішнім (психічним, етичним і т. п.) життям. Тут майже повністю віруючі відмовляються від зовнішніх форм релігійності. Релігія стає для віруючого якимсь внутрішнім світлом. Саме на цьому етапі людина легко втягується в секту.

Стадії насильної індлоктринізацї членів сект за Л. Штаммом:

1. Фаза вербування здійснюється людьми, що інтуїтивно відчувають потенційного члена секти. На цій фазі відбувається емоційне дестабілізація людини і заплутування в суперечностях. Вербуючий член секти прагне викликати довіру на тривалий час, демонструє бажання надати допомогу що має потребу, направивши його на вірний шлях. Людина, щоздійснює вербування, виглядає натхненною, радісною, проявляє себе членом співтовариства, яке всіх робить щасливим.

2. Введення в учення полягає у викладі основних положень пропонованої доктрини. Основним завданням цього етапу є психологічна прив'язка вербованої людини із залученням його в проголошувану ідеологію, в сенс таїнства. Форма залучень може бути різноманітною: курси, семінари, лекції, богослужіння, вивчення книг, проглядання відеокасет, під час яких «учення», висловлювані засновниками секти, видаються «порційно». Спостерігається тенденція зв'язувати людей новими обов'язками, не залишаючи ним часу для самостійного критичного осмислення того, що відбувається. Активно використовуються компліменти і похвали типу: «Як добре, що ти прийшов, як ми ради тебе бачити» і ін. Таким чином, людина одержує приємну для нього емоційну підтримку. Процес введення в учення направлений на посилення контролю над думками і відчуттями. Активно використовується аутосуггестия, при якій людина починає вважати, що він одержує в секті саме те, до чого він прагнув. Створюється своєрідна картина ілюзорного світу, що володіє аддиктивной привабливістю. Вербувальники намагаються переконати людину в тому, що перебування в секті зробить його наближеним до еліти, що відкрила для себе особливу правду.

Поступово у вербованого зникає критичне відношення, яке могло бути присутнім раніше. Паралельно щепиться прагнення до досягнення значущої мети.

Індоктрінация приводить до появи у людей нової ідентичарсті, нової особи, що думає, відчуває в інших категоріях, використовується інша система цінностей. Формується нова аддиктивна особа

Наявність нової ідентичності приводить до розщеплювання особи з виникненням в підсвідомості.ощущения небезпеки і невідповідності. Існує точка зору, що свідчить про те, що сформована у людини аддиктивная особа конфронтирует з колишньою особою. Відчуття роздвоєності може провокувати емоційну напругу. Підсвідомі імпульси за наявності подвійної ідентичності не контролюються достатньою мірою. Можливість прориву енергетичного потенціалу з глибини підсвідомості в цих станах зростає. Має значення не тільки явище розщеплювання (наявність двох осіб — аддиктивной і умовно нормальної), але і зміст переживань аддиктивной особи. Якщо зміст переживань носить такий характер, що воно більше стимулює підсвідомість, то небезпека прориву матеріалу з підсвідомості посилюється.; Аддіктівная особа, що має як зміст аддикции ваблення до їжі, характеризується малою залученою Глибинної підсвідомості. Порушення драйву до їжі, природно, відбувається, 'але ця стимуляція індивідуальної підсвідомості відрізняється якісно від стимуляції колективної підсвідомості, що відбувається під впливом релігійного відчуття в сектах. Тому, специфікою формування аддиктивной Особи в рамках секти є більш виражена небезпека виникнення психічного захворювання, що підтверджується практикою. Аналіз показує, що психічні порушення шизофреноформного характеру у патологічних азартних гравців, у осіб з переїданням, зустрічаються рідше, ніж у членів тоталітарних сект. Аддікция до секти в цьому плані представляє значно велику небезпеку.

Порівняння змін, що відбуваються в психіці людини в результаті його участі в секті із змінами, що виникають при аддикции, може проводитися і з кількісної сторони, виражаючись в тому і в іншому випадку в прагненні людини одержувати все більше і більше переживань, і 3 часом у члена секти критичне усвідомігння пригноблюється, колишня особа витісняється.

3. Зв'язок, що збільшується, з групою виявляється в розриві людини з колишнім «корінням». Життя тече в лоні групи. Відбувається переривання контактів з тими, хто відволікає від постійного зв'язку з Групою.

4. Альенация (відчуження) від навколишнього світу і ізоляція, що відбуваються паралельно зі все великим входженням в життя секти.

5. Зміцнення прихильності до учення секти, що характеризується посиленням залежності, контролю над свідомістю і відчуття ідентичності з сектою.

Сутність релігійної кризи

Релігійна криза - це важкий емоційний стан внутрішнього напруження, який безпосередньо викликаний розладом релігійного життя. Релігійна криза пов'язана з проблемою цінностей і, як правило, буває довготривала. Трапляються випадки, коли боротьба між новим і старим у людині та формування в ній релігійних цінностей може тривати роками.

Як правило, релігійна кризи не виникає сама по собі, вона морже бути частиною реакції людини на життєву кризу в цілому. При цьому ця криза повинна бути досить глибокою, охоплювати важливі сфери та цінності життя людини. Таку кризу можна назвати кризою життєтворчості, яка може мати такі прояви:

- втрата змісту, цілі життя за умови послаблення або зникнення ідентифікації з людиною, сенс життя якої ми прийняли в ситуації наслідування як свій;

- розчарування в авторитеті - еталоні наслідування;

- розчарування в собі, втрата самоповаги, зниження самооцінки внаслідок розототожнення з ідеалом;

- тривога за спроможність успішно здійснювати свій життєвий проект „без допомоги" авторитету (без його наслідування тощо);

- відчуття, що життя скінчилося, що все гарне вжитті минуло і т.п.;

- відчуття, що мене як особистості нема, я — „ніщо" і „ніхто";

- відчуття неможливості обрати собі подальший шлях, стан „не знаю, чого хочу в житті";

- неможливість знайти авторитет, який би міг „допомогти" вирішити проблемну ситуацію;

- відчуття абсолютної самотності, покинутості, безпомічності і некомпетентності.

Ці прояви можуть з'являтися поодиноко, однак частіше - в комбінації з іншими переживаннями.

Також часто до релігійної кризи призводить якась серйозна втрата - втрата людини, важливої орієнтації, чи невдача. Іноді достатньо передбачення негативних подій.

Релігійні кризи як правило торкаються різних аспектів релігійного життя, зокрема найголовніші правд віри - постулатів та релігійних тлумачень (в першу чергу образу Бога), релігійних обрядів, моральності, ставлення до священства та ієрархії.

Враховуючи причини, перебіг, суть і способи подолання, о. Ф. Глуд виділив чотири типи релігійних криз (А, В, С, D)

Кризи типу А найчастіше вражають молодих людей. Характеризуються швидким наростанням та інтенсивністю. Основні вияви цих криз — це занедбання релігійних обов'язків і догматичні сумніви. Як і в будь-якому іншому типі криз, тут відбувається погіршення настрою. Причинами криз типу А звичайно бувають: вплив оточення, невиконання релігійних обов'язків і зневіра в людях. Молитви найчастіше зовсім закинуті або ж відмовляються лише механічно. У них криється багато претензій і бунту. Найкращий спосіб подолання кризи типу А — роздуми, розмови зі священиком, контакти з віруючими.

Криза типу В характеризується зниженням ретельності у виконанні релі-гійних обов'язків. Виникає і зникає така криза повільно, має малу інтенсивність. Головною причиною її виникнення є драматичні життєві ситуації. Молитва позбавляється виразного змісту або ж містить лише прохання. Однак саме молитва й виконання релігійних обов'язків та обрядів є найкра-щим засобом для виходу з криз цього тйпу.

Криза типу С характеризується падінням інтенсивності виконання релігійних обов'язків та участі в обрядах, а також ослабленням емоційного зв'язку з Богом, від якого людина сильно віддаляється. Ця криза розвивається повільно, має низьку інтенсивність і швидко згасає. Обумовлюється ця криза драматичними подіями, та недбалим ставленням до виконання релігійних обов'язків. Найкращим способом подолання цієї кризи є молитва й підтримка друзів.

Для кризи типу D характерне поєднання догматичних сумнівів, занедбання обов'язків, зменшення емоційного зв'язку з Богом і негативне ставлення до Церкви та духовенства. Ця криза виникає і відходить повільно, але відзначається сильною інтенсивністю. Серед головних факторів, які призводять до її виникнення, виділяють: надмірне захоплення світ-ським життям і зміну середовища. Після переживання кризи цього типу формуються крайні релігійні позиції й принципи.

 

Типи релігійних навернень

За своєю природою будь-який акт навернення належить до одного із двох типів. Один із них пов'язаний із кризовими життєвими ситуаціями, що породжують інтенсивні емоційні переживання. В момент безпосереднього навернення емоційна динаміка суб'єкта сягає рівня афекту з бурхливою розрядкою. Віруючий, який зазнав такого навернення, може точно вказати місце і час цієї події. Навернення іншого типу відбувається як поступове і спокійне посилення релігійності, якому не властиві різкі емоційні потрясіння.

Багато дослідників вважають наверненням особливий процес переходу людини на позиції якоїсь релігії і пов'язані з цим інтенсивні емоційні переживання, що суб'єктивно сприймаються і тлумачаться нею як здобуття релігійної істини. Динаміка емоційних переживань при наверненні охоплює відносно різку зміну негативно забарвлених станів на позитивно забарвлені, тобто ка-тарсичний у своїй основі процес. З цього приводу В. Джеме зауважив, що релігія має пречудесну владу перетворювати найнестерпніші страждання людської душі на найглибше і найінтимніше щастя. Нерідко віруючі, які пережили навернення, стверджують, що дуже відчутним моментом цього акту було раптове перетворення гріха і вини на екстатичне почування миру і доброзичливості, тобто щось таке, що наближається до містичного екстазу. Одні дослідники стверджують, що від 10 до ЗО % віруючих пережили релігійне навернення, інші вважають його долею небагатьох.

Становлення віри, яке можна назвати поступовим наверненням, було у апостолів Петра та Андрія. Цьому типу навернення невластиві бурхливі, афективні, екстатичні емоційні процеси, глибокі релігійні кризи, раптовий контакт з абсолютно новою духовною дійсністю. Його провідним чинником є інтенсивний духовний пошук людиною вищих сенсів життя, істини і добра. Вона поступово духовно доростає до глибокої віри, цілковитої довіри Богу і віддання себе йому.

У наверненні, як і у формуванні та функціонуванні релігійності особистості, істотну роль відіграють релігійні враження, отримані в дитинстві, особливо від батьків.

Існують якби два типи релігійності: один з них можна б назвати «егоцентричним», а другий — «теоцентричним». У першому випадку людина концентрує свою увагу на собі. Не бере до уваги Бога, а тільки власну ситуацію. До сповіді йде з думкою, що треба очиститися, бо їй важко зі своїм гріхом і щоб бути в порядку перед Богом. Для такої людини сповідь може стати своєрідним «аспірином» від болю совісті, пігулкою для заспокоєння і повернення гарного самопочуття. Отже, йдеться про постійне зосередження на собі. Така людина, діставши прощення гріхів, відходить від сповідника може не дуже й сумною, але й не радісною, бо усе ще зосередженою на злі, яке щойно скинула

 

64 наслідки релігійного навернення. ___________________________

 

65.Проблема визначення психологічної норми, здоров'я та патології.

Особистість людини накладає певні відбитки на релігійність. Якою є особистість, такою є її релігійність. Феноменологія релігійност