Чинники релігійності українців.

Один з представників української науки в діаспорі, історик, психолог, соціолог Володимир Янів (1908-1991) визначальними чинниками релігійності українського народу вважав:

1. Вплив геополітичного становища України. Висока релігійність українців спричинена перебуванням України «на грані двох світів» (Європи і Азії). Таке розташування породжує межові екзистенційні ситуації – добробут, свобода життя перебувають під постійною загрозою, усе непевне, недійсне, нестале. Люди в такій ситуації шукають підтримки і надії у вірі в заступництво і турботу Бога. В потойбічне блаженство. Стрижнем ціннісних орієнтацій. Ідеалом стає не земне життя, а його трансценденція, що переступає і перевищує його межі. Ідеальною такою трансценденцією є християнська віра з її доброчинною мораллю і надією у вічне щастя у потойбічному світі.

Релігійна налаштованість української душі, на думку В.Липинського, спричинена прагненням людей у боротьбі за існування зміцнити свої слабкі сили союзом із силами, сильнішими від людських. Це є основою містицизму і дає людині життєдайну силу, надію, наснагу, енергію, терпіння.

На основі такого містичного почування в українській душі вкоренилося християнство. Спочатку ця релігія була «механічно накинута» князями. Але із занепадом Київської держави християнська церква дещо унезалежнилась від світської влади і наблизилась до народу, підняла свій моральний авторитет. Під впливом татаро-монгольської навали забувся факт насильницького насадження християнства, а релігія стала релігією батьків. Християнство стало для народу Київської Русі під час татаро-монгольської навали психотерапевтичним ідейно-емоційним засобом, що компенсував духовною підтримкою, душевною втіхою земні страждання.

Втрата Україною незалежності, нові страждання народу зміцнили його поров до християнства, що і вирішально вплинуло на формування українського національного характеру.

2. Селянськість, селянська вдача української нації. Цей чинник пов'язаний з геополітичним становищем України, намаганнями сусідів прибрати до своїх рук її землі, підкорити її народ. Інтелектуальну еліту України постійно винищували загарбники, її піддавали асиміляції, заманювали в ін. країни, що гальмувало розвиток національної науки і промисловості. Тому українство було майже суцільно селянським. В.Янів стверджує, що основи селянської вдачі українців полягають в одвічному корінні української психіки.

Селяни є найрелігійнішим соціальним класом. Це спричинюється постійною залежністю результатів праці від природничо-кліматичних умов та подвійним гнобленням – соціальним та національним.

Єдиним каналом світоглядної, ціннісно-орієнтаційної, пізнавальної інформації для українських селян була церква, яка виховувала релігійність. Природа, серед якої живе селянин теж свідчить йому про Творця.

Із селянськістю пов’язані деякі особливості релігійності українців, а саме пантеїзм і обрядовір’я. Пантеїзм – уявлення, що Бог присутній у всій природі, що свідчить про прихильність до землі, природи і знаходить вияв в у їх обожненні та освяченні патронажем святих; поклоніння «своїй» українській «святій тройці» (Ісусу, Матері Божій, Миколі-Чудотворцю); приземлений натуралізм у сприйнятті та розумінні іпостасей Бога і святих. Обрядовіря – поверхневе знання змісту релігійного вчення за неухильного дотримання культових відправ, релігійних звичаїв, традицій, які включають і пошанування язичницьких божеств, відголоски магічно-анімістичних вірувань. Характерними також є народно-гумористичний скепсис і вільнодумство.

3. Зорієнтованість на релігійні цінності української літератури і мистецтва. Цей чинник В.Янів назвав культуроморфічним, вважаючи що українські митці завжди виступали за правду, справедливість, творили від духовно-моральних поривань, часто апелювали до Бога. Наприклад, в творчості Т.Шевченка Бог постає як ідеал добра, правди, найвищої справедливості. З утвердженням Божої правди Шевченко пов’язував і відродження України. Але він і докоряв Йому за байдужість до народних страждань. Шевченко був готовий занапастити себе богопрокляттям лиш би Всевишній зглянувся на знедолену Україну.

4. Інтровертизм, індивідуалізм та емотивність як риси українського національного характеру. Цей чинник за своєю суттю є психологічним і зумовлює такі особливості релігійності українців, як глибоке емоційно-почуттєве забарвлення, автентичність, особистісність віри. Ці риси українського національного характеру разом з релігійністю утворюють цілісну функціональну структуру. Тому релігійності українців не можна зрозуміти поза їх інтровертованістю, емотивністю, індивідуалізмом.

48. Взаємозвязки релігійності з інтровертизмом, емотивністю, індивідуалізмом у структурі українського національного характеру.

Неспроможність українців протягом століть створити власну державу, розгорнути активну зовнішньополітичну і внутрішньодержавну діяльність спрямувала їх у власний внутріпсихічний план. Це спричинило таку рису українського національного характеру, як інтровертизм.

Інтровертизм – індивідуально-психологічна особливість людини, яка полягає у спрямованості її інтересів на свій внутрішній світ; схильність до самоспостереження, самоаналізу, деяка відлюдність, відносна соціальна пасивність; риса національного характеру, що постає як схильність до поглиблених духовних пошуків, філософської, релігійної художньо-естетичної діяльності.

Інтровертизм як рису українського національного характеру виявили і вивчали М.Шлемкевич, В.Янів та ін. Шлемкевич вважав, що вершиною українського інтровертизму є духовні пошуки філософа і поета Г.Сковороди. Ці пошуки психологічно відобразили політично-державницькі поразки українців, занепад української державності. Українці свідомо і несвідомо прагнули втекти від ганьби і рабства у свій внутрішній світ, у прийняття покори в злиденності. Це виразно відбилося у тогочасній поезії.

Інтровертивні духовно-моральні пошуки українців, їх народного генія Г.Сковороди розгорталися в лоні релігії Христа, його морального вчення. Стрижневою ідеєю цих пошуків було чекання сходження на землю «Небесного Єрусалиму», який встановить між людьми правду і справедливість.

Політично-державницькі поразки українців відчутно позначилися і на їх емотивності.

Емотивність – емоційність, помітна емоційна чутливість, а також інтенсивність, глибина, тривалість емоційних переживань.

Аналогічним за своєю сутністю щодо емотивності є кордо центризм – визнання провідної ролі емоційних переживань, умовно-образним центром яких є серце у функціонуванні індивідуальної, групової, зокрема національної, психіки. Кордрцентризм означає, що основним джерелом поведінки і дій людини, спільноти, нації є емоційні переживання, почуття, які переживають критичне мислення, здоровий глузд.

О.Кульчицький (1895-1980) стверджував, що домінантні структури психіки українців сформувалися під впливом їх проживання на родючих, щедрих, добрих чорноземах. Доброзичливе ставлення до природи є наслідком сприйнятливості підсвідомості, усієї психіки українців до впливу природи, оскільки за расово-соматичними ознаками вони належать до динарської (південно-європейської) групи, якій притаманні вроджена емоційність, пристрасність. Важливим чинником є також культуроморфність – віддаленість від осередків західноєвропейського раціоналізму і сцієнтизму (науково-технічного мислення і творення), що не сприяло розвитку раціонального, екстравертного, експансивного мислення і прагнення українців, що б гальмувало надмірну емоційність.

Емотивність не врівноважується, не стримується, не підпорядковується внутріпсихічним обмеженням. Це зумовлюється постійними стражданнями народу, який протягом кількох століть був підневільним. А страждання сприяють розвитку емоційної чутливості.

Переконливим свідченням емотивності, кордо центризму є художньо-естетична творчість українців, особливо пісні. Інтровертизм та емоційність виявились і втому, що для України ніколи не були характерними форми співжиття, зорієнтовані на авторитарну дисципліну, на суцільне підпорядкування особистості групі. М.Костомаров зауважував, що важливою рисою українця є прагнення особистої свободи. В українських громадах кожний був незалежною особистістю, відносини будувалися на спільній згоді, за відсутності згоди громада розпадалася. Українська церква також діяла на основі громадсько-демократичних принципів – у церковному житті скрізь було поширене виборне начало. Такі форми співжиття є виразною ознакою індивідуалізму як риси національного характеру.

Індивідуалізм – прагнення до вираження своєї індивідуальності; переживання у поведінці індивіда особистих інтересів над усіма іншими.

На формування українського індивідуалізму ще зчасів Київської держави впливав Захід. Основою індивідуалізму як риси характеру є домінуюче прагнення до особистої свободи. Якщо поєднати це прагнення з інтровертизмом і емотивністю, то вимальовується особистісна, автентична, духовна, гуманістична релігійність як риса українського національного характеру.

Ще одним виявом релігійності українців є так зване народне християнство, що утворилося внаслідок поєднання язичницького обряду з православною догматикою. М.Грушевський найхарактернішими його особливостями вважав духовну та релігійну свободу, яка виявляється у самостійному і широкому тлумаченні питань віри і моралі, конфесійній неупередженості, поміркованості, у тісних зв’язках обрядової практики з господарським життям. Християнство українців за ним наближалось до болгарського богомільства (не визнавався Старий Завіт), не було строго церковним. Про особливості релігійності українців свідчить також рух духоборів, які вважали, що в душі кожної людини є Бог.